Рішення

від 26.10.2016 по справі 757/16034/13-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

03110м. Київ, вулиця Солом'янська, 2-а

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 жовтня 2016 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва

в складі: судді-доповідача Стрижеуса А.М.,

суддів: Антоненко Н.О., Шкоріної О.І.

при секретарі: Юрченко А.С.

за участю: представника позивача ОСОБА_2

відповідача ОСОБА_3

представника відповідача ОСОБА_4

розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_5 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 листопада 2015 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6 про визнання договору удаваним правочином,-

В С Т А Н О В И Л А:

Справа №757/16034/13-ц № апеляційного провадження: 22-ц-796/13228 /2016 Головуючий у суді першої інстанції: Остапчук Т.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Стрижеус А.М. Позивач ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 та просила стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 1 219 521 грн. 50 коп. як заборгованість за договором позики на підставі ст.625, ст.ст.1048-1050 ЦПК України.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилалася на те, що 11 березня 2008 року між нею та відповідачем укладено договір позики, за яким вона позичила відповідачу грошові кошти у розмірі 131 000 доларів США, що в гривневому еквіваленті становило 661 550 гривень з терміном повернення не пізніше 31 грудня 2011 року, про що відповідач склала та надала їй розписку. Позивач, посилаючись на невиконання відповідачем зобов'язань в строк до 31 грудня 2011 року, разом з тим, на повернення відповідачем позивачу 03 вересня 2012 року частини позичених грошових коштів у розмірі 24 000 гривень, що на час повернення було еквівалентно 3000 доларів США, просить стягнути з відповідача залишок суми боргу у розмірі 1 023 104 гривні, еквіваленту 128 000 доларів США, а також розраховані позивачем станом на 17 липня 2013 року суму відсотків за користування позикою у розмірі 136 265 гривень 67 копійок, розрахованому на підставі ч.1 ст.1048 ЦПК України на рівні облікової ставки НБУ за період користування позикою, та суму відсотків за прострочення повернення позики у розмірі 60 151 гривня 83 копійки, розрахованому на підставі ст.625 ЦК України у розмірі 3% річних від простроченої суми.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2013 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 15 січня 2014 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2013 року скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 борг у розмірі 661550 гривень, 3% річних - 30612 гривень 55 копійок, проценти від позики - 76557 гривень 54 копійки.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року рішення суду першої та апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У березні 2015 року ОСОБА_5 збільшила позовні вимоги і просила стягнути з відповідача 3 015 296 грн суми боргу, 357 250 грн 16 коп. процентів за прострочення виконання грошового зобов'язання та 916 485 грн 50 коп. процентів за користування позикою.

ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання договору позики від 11 березня 2008р. недійсним, посилаючись на те, що грошові кошти за вказаним договором передані не були, а надана позивачу розписка підтверджувала її участь у спільному будівництві у тому числі і на земельній ділянці позивача шляхом внесення інвестиції у розмірі 131 000 доларів США. У подальшому відповідач змінила підстави зустрічного позову і просила визнати договір удаваним правочином.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 листопада 2015 року позов ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики залишено без задоволення.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання договору удаваним правочином - задоволено.

Визнано Договір позики від 11 березня 2008 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 удаваним правочином.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 243 грн. 60 коп.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивачем ОСОБА_5 подано апеляційну скаргу, в якій вона просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті зустрічного позову.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано й позов ОСОБА_5 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 3 015 296 грн. суму боргу, 357 250 грн. 16 коп. процентів за прострочення виконання грошового зобов'язання та 916 485 грн. 50 коп. процентів за користування позикою.

У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2, який діє на підставі довіреності в інтересах ОСОБА_5, підтримав доводи апеляційної скарги.

Відповідач ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_4, проти доводів апеляційної скарги заперечували, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши обґрунтованість та законність оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно із ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення, суд зобов'язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Зазначеним вимогам в повній мірі судове рішення не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог та задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано достатніх доказів передачі відповідачу грошових коштів відповідно до розписки від 11 березня 2008 року, що надана розписка не є достатнім та належним доказом укладення між сторонами договору позики та посвідчення передачі грошових коштів позивачем, а між сторонами мала місце усна домовленість про наміри здійснювати спільну діяльність, а тому розписка є удаваним правочином.

Проте, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідно до розписки , яка була надана позивачем суду від 11 березня 2008 року, оригінал якої зберігається у позивача та був досліджений в судовому засіданні апеляційного суду м. Києва, відповідач ОСОБА_3 підтверджує свій борг перед позивачем у сумі 131 000 у.о. ( 661 550 грн.) та свій обов'язок повернення цієї суми під час сумісного будівництва будинків у СТ «Берегиня» у 2009-2011р.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Таким чином, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

За таких обставин будь-яка обіцянка позикодавця надати позику в майбутньому не має юридичного значення, оскільки саме факт передання коштів повинен бути підтверджений розпискою позичальника (частина друга статті 1047 ЦК України).

Таким чином, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом частин 1, 2 статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Саме такий правовий висновок про застосування статей 1046, 1047 ЦК України міститься в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13 та від 2 липня 2014р. у справі № 6-79цс14.

В судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_3 підтвердила написання власноруч вказаної розписки.

Аналізуючи наведене, колегія суддів вважає, що з тексту розписки відповідача вбачається визнання відповідачем свого боргу, а відтак і отримання грошових коштів відповідачем, його розмір, строк та порядок їх повернення.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому відповідач повинна була довести, що дійсна спрямованість волі, як її, так і позивача при укладенні договору позики, була направлена на укладення договору про спільну діяльність.

Доводи відповідача про те, що текст розписки свідчить про укладення між нею та позивачем договору про наміри здійснювати сумісну діяльність по будівництву будинків у СТ «Берегиня» на земельних ділянках, які належать їй та позивачу, а також підтверджує розмір її інвестиції у сумі 131 000 доларів США у вказану сумісну діяльність, не підтверджені належними та допустимими письмовими доказами, а позивач таку домовленість заперечує.

Згідно ст. 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Статтею 1131 ЦК України передбачено, що договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Суд першої інстанції не звернув увагу на ту обставину, що у підтвердження своїх посилань про домовленість з позивачем про спільну діяльність, відповідачем суду не було надано жодного письмового доказу, а надана відповідачем позивачу розписка від 11 березня 2008 року не містить жодної умови договору про спільну діяльність, крім обов'язку відповідача повернути борг під час спільного будівництва будинків. При цьому, вказаний текст, на думку колегії суддів, не підтверджує наявність волевиявлення позивача на здійснення такої діяльності.

Надані відповідачем суду першої інстанції бізнес-план та комерційні пропозиції на виконання комплексних робіт по будівництву трьох жилих будинків (т.1 а.с.51-56 ) не містять підписів сторін, тому не можуть бути достатніми та належними доказами у підтвердження наявності між сторонами договору про спільну діяльність.

Крім того, суд першої інстанції допустив протиріччя у своїх висновках, зазначивши, що розписка відповідача від 11 березня 2008 року не є підтвердженням укладення між сторонами договору про спільну діяльність, разом з тим, визнавши договір позики удаваним правочином, суд не зазначив, який саме договір сторони мали намір приховати.

Твердження відповідача про те, що позивачем суду не було надано доказів наявності у неї грошових коштів, які вона могла б передати у борг, не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки при пред'явленні позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання, а у підтвердження цієї обставини позивач надала суду оригінал розписки відповідача, в якій остання визнає свій борг перед позивачем та зазначає суму боргу і строки та порядок повернення боргу.

При цьому, під час судового розгляду справи відповідачем жодного разу не заявлялося про те, що розписка нею 11 березня 2008 року була написана під будь-яким примусом або тиском з боку позивача або інших осіб, або у стані, який позбавляв її можливості розуміти значення своїх дії та керувати ними.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що позивачем під час розгляду справи було надано належні та достатні докази, які підтвердили укладення з відповідачем договору позики, отримання відповідачем грошових коштів у сумі 131 000 доларів США та зобов'язання відповідача повернути грошові кошти протягом 2009-2011р.р.

В позовній заяві позивач ОСОБА_5 вказала що відповідачем було повернуто 3000 доларів США 03 вересня 2012 року, тому залишок боргу становить 128 000 доларів США.

Заперечення відповідача стосовно повернення частини боргу правового значення для вирішення даного питання не має, оскільки відповідачем заява про застосування позовної давності не подавалася, а позивач стверджує, що частина боргу була повернута, у зв'язку із чим зменшує свої вимоги на 3000 доларів США, що є правом позивача.

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України, та при застосуванні статті 625 ЦК України. Відповідна правова позиція Верховного Суду України висловлена у справі № 6-79цс14.

Виходячи з викладеного, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню борг у сумі 128 000 доларів США, що еквівалентно 3 015 296 гривень, виходячи із курсу долара до гривні станом на 25 березня 2015 року 23, 557 грн. за 1 долар (час подачі уточненої позовної заяви).

Крім того, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача проценти за користування позикою в сумі 916485 гривень 50 копійок у відповідності до ст.1048 ЦК України та виходячи з правової позиції, викладеної у постанові Верховного суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-36 цс14, а також проценти за прострочення виконання зобов'язання в сумі 357250 гривень 16 копійок у відповідності до ст.625 ЦК України.

Розрахунок сум, що підлягають до стягнення, проведено правильно і підстав для коригування цих сум, немає.

Посилання відповідача на те, що у розписці не визначена валюта, у якій передавалися грошові кошти, не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. При цьому, колегія суддів виходить із загально прийнятого ділового звичаю, відповідно до якого визначення «у.е.» означає долари США, що не було спростовано відповідачем під час судового розгляду.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та наданим сторонами доказам, судом неправильно застосовані норми матеріального права, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення первісних позовних вимог та відмову у зустрічному позові.

Відповідно до ч. 5 ст. 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Частиною 3 статті 88 ЦПК України визначено, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в доход держави пропорційно до задоволеної чи відхилено частини вимог.

При зверненні до суду з даним позовом позивачем був сплачений судовий збір у сумі 3441 гривня, тому відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню зазначена сума.

При поданні апеляційної скарги позивачем не був сплачений судовий збір, оскільки позивач, як інвалід 2 групи, звільнена від сплати судового збору, тому відповідно до ч. 3 ст. 88 ЦПК України з відповідача у прибуток держави (на рахунок Апеляційного суду м. Києва) підлягає стягненню судовий збір за подачу апеляційної скарги, який становить 3785 гривень 19 копійок ( 110% від ставки, яка підлягала оплаті при подачі позову).

Керуючись ст. ст. 218, 303, 304, 307, 309, 313-315, 317, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_5 - задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 листопада 2015 року скасувати та ухвалити нове, наступного змісту.

Позов ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про стягнення про стягнення боргу за договором позики - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 3015296 гривень - суму боргу; 357250 гривень 16 копійок - процентів за прострочення виконання грошового зобов'язання; 916485 гривень 50 копійок - процентів за користування позикою; 3441 гривню судового збору.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_6 про визнання договору удаваним правочином - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір в розмірі 3785 гривень 10 копійок.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Суддя-доповідач:

Судді: