Рішення

від 14.11.2016 по справі 910/18736/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.11.2016Справа №910/18736/16

За позовомЗаступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України до 1. Київської міської ради 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «ОСТА ПЛЮС» за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів 1. Міністерства навколишнього природного середовища України 2. Міністерства аграрної політки та продовольства України провизнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та визнання відсутнім права користування Суддя Босий В.П.

Представники сторін:

прокурор:Кривоклуб Т.В. від позивача 1:Артеменко Є.І. від позивача 2:Сажієнко І.О. від відповідача 1:Безносик А.О. від відповідача 2:Кондратюк А.В. від третьої особи 1:не з'явився від третьої особи 2:не з'явився

Обставини справи:

Заступник Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «ОСТА ПЛЮС» (надалі - «Товариство») про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та визнання відсутнім права користування.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Київської міської ради від 24.05.2007 р. №658/1319 є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки при його прийнятті були порушені норми чинного законодавства України. Крім того, прокурором заявлено вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між відповідачами 11.02.2008 р. та зареєстрованого 18.02.2008 р. за №79-6-00593, а також визнання відсутнім у Товариства права користування земельною ділянкою за кадастровим номером 8000000000:90:398:0001 на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.10.2016 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 02.11.2016 р., залучено до участі у справі Міністерство навколишнього природного середовища України та Міністерство аграрної політки та продовольства України в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів.

01.11.2016 р. представником відповідача 2 до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву, в якому Товариство заперечувало проти задоволення позовних вимог з огляду на те, що рішення про надання йому в користування земельної ділянки було прийнято без жодних порушень, станом на момент розгляду даної справи спірна земельна ділянка використовується виключно для обслуговування існуючих на ній будівель, будь-яка забудова на такій земельній ділянці не ведеться. Крім того, представник відповідача 2 вказував на пропуск прокурором строку позовної давності для звернення до суду із даним позовом.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.11.2016 р. розгляд справи відкладено на 14.11.2016 р. у зв'язку із неявкою представників позивача 1, третьої особи 1 та неподанням витребуваних доказів.

11.11.2016 р. представником відповідача 2 до канцелярії суду подано заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Прокурор та представники позивачів в судове засідання з'явилися, вимоги ухвали суду виконали, надали пояснення по справі, позовні вимоги підтримали та просили задовольнити їх повністю.

В судове засідання представники відповідачів з'явилися, вимоги ухвал суду виконали, надали пояснення по справі, проти задоволення позовних вимог заперечували повністю.

Представник третьої особи 1, повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, а його пояснення по суті спору були заслухані судом в попередньому судовому засіданні.

Представник третьої особи 2 в судове засідання не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Київської міської ради №658/1319 від 24.06.2007 р. «Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю «ОСТА - ПЛЮС» земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва»:

- внесено зміни до «Програми зеленої зони міста Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста», затверджених рішенням Київської міської ради від 19.07.2005 №806/3381, виключивши з переліку озеленених територій загального користування м. Києва, що відповідають типологічним ознакам та планувальним вимогам, земельну ділянку площею 24,26 га на Столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва;

- затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки товариству з обмеженою відповідальністю «ОСТА - ПЛЮС» для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва;

- віднесено частину лісових земель площею 24,26 га у кварталі №49 виділів 2, 5, 13, 17 та у кварталі №53 виділів 5, 6, 7, 8, 14, 21 Дачного лісництва комунального підприємства «Лісопаркове господарство «Конча-Заспа» до земель запасу житлової та громадської забудови з виключенням їх з категорії земель лісового фонду;

- передано товариству з обмеженою відповідальністю «ОСТА - ПЛЮС», за умови виконання пункту 5 цього рішення, у довгострокову оренду на 10 років земельну ділянку площею 24,26 га для експлуатації та обслуговування будівель і споруд на столичному шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва за рахунок запасу житлової та громадської забудови.

11.02.2008 р. між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством (орендар) був укладений договір оренди земельної ділянки, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про о зроблено запис від 18.02.2008 р. за №79-6-00593 (надалі - «Договір»).

Згідно з п. 1.1 Договору орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 24.05.2007 р. №658/1319, за актом приймання-передачі передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку (об'єкт оренди або земельна ділянка), визначену цим договором.

Відповідно до п. 2.1 Договору об'єктом оренди відповідно до цього договору є земельна ділянка з наступними характеристиками: місце розташування - Столичне шосе (27-й км) у Голосіївському районі м. Києва; розмір - 24,2600 га; цільове призначення - для експлуатації та обслуговування будівель і споруд; кадастровий номер - 8000000000:90:398:0002.

Пунктом 3.1 Договору встановлено, що його укладено строком на 10 років.

Спір у справі виник у зв'язку із тим, що, на думку прокурора, прийняте рішення Київської міської ради від 24.05.2007 р. №658/1319 є незаконним та підлягає скасуванню, а Договір - визнанню недійсним.

Зокрема, прокурор зазначає, що вказане рішення прийняте відповідачем 1 без підготовки та погодження відповідної містобудівної документації, а зміна цільового призначення спірної земельної ділянки здійснена відповідачем 1 з порушенням норм чинного земельного законодавства України та з перевищенням наданих їй повноважень.

Стосовно підстав для визнання недійсним Договору, прокурор вказує на те, що Київська міська рада не мала необхідного обсягу повноважень для розпорядження спірною земельною ділянкою, а рішення від 24.05.2007 р. №658/1319, на підставі якого укладено Договір, прийняте всупереч вимогам Земельного кодексу України.

Відповідно до частини 2 статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно положень ст. 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Статтею 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі в межах повноважень, та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються регулювання земельних відносин.

Частиною 1 статті 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Київська міська рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

За змістом пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

Так, у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою для виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.

Як встановлено судом, оскаржуване рішення Київської міської ради від 24.05.2007 р. №658/1319, згідно з яким Товариству передано в користування земельну ділянку, є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання.

Згідно правової позиції господарської палати Верхового Суду України, викладеної в постановах від 06.07.2016 р. у справі № 3-514гс16 та 19.10.2016 р. у справі № 3-806гс16, предметом якого є визнання недійсним розпорядження органу місцевого самоврядування, яким вирішено питання про передачу в оренду земельних ділянок, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволено, оскільки таке розпорядження органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію внаслідок виконання, а відтак його скасування не породжує наслідків для орендарів земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право володіння земельною ділянкою, і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Відповідно до ч. 1 ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

З урахування викладеного, в задоволенні позову прокурора в частині визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 24.05.2007 р. №658/1319 необхідно відмовити.

Щодо позовних вимог в частині визнання недійсним Договору та визнання відсутнім у Товариства права користування спірною земельною ділянкою суд відзначає наступне.

За приписами частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Крім того, згідно з п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Як на підставу для недійсності Договору прокурор вказує на те, що Київська міська рада не мала необхідного обсягу повноважень для розпорядження спірною земельною ділянкою, а рішення від 24.05.2007 р. №658/1319, на підставі якого укладено Договір, прийняте всупереч вимогам Земельного кодексу України.

За змістом статей 1, 8 Конституції України Україна є правова держава. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Законом України №475/97 від 17.07.1997 р. ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (надалі - «Конвенція») та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». До таких активів може відноситися право оренди (рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» від 25.03.1999 р., заява №311107/96, п.54).

Відтак, право оренди земельної ділянки також є майном в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, мирно володіння яким з моменту винесення оспорюваного рішення та укладання договору оренди земельної ділянки гарантується ст.ст. 1, 8, 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Рішенням Європейського суду з права людини від 24.06.2003 р. №44277/98 «Стретч проти Сполученого Королівства» встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції», отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Із матеріалів справи вбачається, що підставою позову прокурора в частині визнання недійсним Договору є порушення, допущені Київською міською радою, тобто за відсутності порушень з боку набувача (орендаря) майна - Товариства.

Судом встановлено, відповідач 1 виконав усі вимоги покладені на нього земельним законодавством щодо укладання спірного договору оренди (розробив технічну документацію, погодив її з усіма відповідними контролюючими і державними органами; розробив проект землеустрою, який пройшов державну експертизу; отримав позитивний висновок, та у встановленому порядку звернувся до органу місцевого самоврядування для отримання відповідних рішень).

З моменту укладення Договору та до моменту звернення прокурором із даним позовом до суду, минуло більш ніж 8 років, протягом яких Товариство належним чином виконувало свої зобов'язання за оскаржуваним Договором (в тому числі, в частині внесення орендної плати). Вказаний факт не заперечувався представниками сторін в судовому засіданні.

Більш того, спірну земельну ділянку Товариство отримало в оренду з метою експлуатації та обслуговування будівель та споруд, які належать йому на праві власності згідно договору купівлі-продажу від 24.05.2006 р., укладеному з Установою « 28 Управління начальника робіт», та переданого за актом прийому-передачі нерухомого майна частини фондів військового містечка №247 (м. Київ) від 02.06.2006 р.

При цьому, під час звернення із даним позовом на захист інтересів держави, прокурор взагалі не зазначив в чому саме полягає шкода державі, завдана спірним рішенням та укладеним договором оренди: чи має місце ненадходження чи невідповідне надходження плати за користування земельною ділянкою, чи було позбавлено права на неї іншого потенційного землекористувача, чи передана в оренду земельна ділянка відповідно до закону не може використовуватися з метою, наведеною в договорі оренди, тощо.

Згідно правової позиції, викладеної у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" від 20.10.2011 р. (заява №29979/04), суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява №33202/96, п.120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява №48939/99, п.128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", заява №21151/04, п.72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява №10373/05, п.51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява №55555/08, п.74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", п.128, та "Беєлер проти Італії", п.119) (п.70);

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі", п.73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява №36548/97, п.58, ECHR 2002-VIII) (п.71).

Наведені обставини свідчать про правомірність набуття відповідачем 1 права користування спірною земельною ділянкою, а подача позову прокурором з метою позбавлення такого права може свідчити про непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Враховуючи вищенаведене, зважаючи, що оспорюваний договір було укладено на підставі рішення Київської міської ради від 24.05.2007 р. №658/1319, яке в судовому порядку не скасовано (не визнано незаконним), суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору з підстав, зазначених прокурором, а також для визнання у Товариства відсутнім права користування спірною земельною ділянкою.

За таких обставин, у задоволенні позовних вимог з викладених у позові Заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України правових підстав необхідно відмовити повністю.

Щодо пропуску прокурором строку позовної давності під час звернення до суду із даним позовом необхідно відзначити наступне.

Згідно зі ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України).

Європейський суд з прав людини наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями статті 268 Цивільного кодексу України (у редакції, що діяла до внесення змін Законом України від 20.12.2011 р. №4176-VI) передбачені винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема, за змістом пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК України, на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак пункт 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України (у редакції до внесення змін Законом від 20.12.2011 р.№ 4176-VI) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України (у редакції до внесення змін Законом від 20 грудня 2011 р. №4176-VI) не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності і на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 30.09.2015 р. у справі №910/4626/14 та від 14.09.2016 р. у справі № 6-2165цс15.

Крім того, в постанові від 13.04.2016 р. у справі № 3-224гс16 Верховний Суд України вказував, що вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо передачі земель у постійне користування, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Як вказував прокурор та представник Кабінету Міністрів України в судовому засіданні, про факт порушення права держави прокуратура дізналась під час відпрацювання завдання Генерального прокурора України від 20.07.2016 р. №10/2/1-21702-16, а Кабінет Міністрів України - з листа заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора №10/2/1-912вих-16 від 08.09.2016 р.

В той же час, в 2011 році заступник Генерального прокурора України звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України до Київської міської ради про визнання нечинним рішення Київради від 24.05.2007 р. №658/1319.

Крім того, в 2011 році Міністерство юстиції України звернулося до Кабінет Міністрів України з листом стосовно існування в провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва справи №2а-4389/11/2670 за позовом заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Міністерства оборони України, третя особа - Товариство, про визнання нечинним наказу від 30.06.2005 р. №365. У вказаному листі Міністерство юстиції України звертало увагу на те, що на підставі оскаржуваного наказу військове майно, а також земельна ділянка площею 24 га було передано на баланс Установи « 28 Управління начальника робіт», а в подальшому - відчужено.

Вказані обставини підтверджують обізнаність як позивачів, так і прокурора з 2011 року про те, що спірна земельна ділянка була передана в користування Товариству, проте позов заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України до господарського суду міста Києва був поданий лише 12.10.2016 р., тобто з пропуском строку позовної давності.

При цьому, відповідно до п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З огляду на те, що судом було відмовлено у задоволенні позовних вимог заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України з підстав їх необґрунтованості, наслідки сплаву строку позовної давності в даному випадку не застосовуються.

Розподіл судових витрат відбувається відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного та керуючись статтями 49, 82-85, Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 21.11.2016 р.

Суддя В.П. Босий