Постанова

від 13.03.2017 по справі 922/3324/16

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" березня 2017 р. Справа № 922/3324/16

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Тихий П.В., суддя Гетьман Р.А. , суддя Россолов В.В.

при секретарі Деппа-Крівіч А.О.

за участю представників:

позивача - ОСОБА_1 (особисто); ОСОБА_2 (довіреність б/н від 06.10.2015 року);

першого відповідача - Кириленко К.О. (довіреність б/н від 08.02.2017 року);

другого відповідача - не з'явився;

третього відповідача - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу першого відповідача за первісним позовом - Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області", (вх.№309Х/1-43) на рішення господарського суду Харківської області від 13.12.2016 року по справі №922/3324/16,

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, смт. Солоницівка, Харківська область,

до 1. Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області", с.Подвірки, Харківська область,

2. Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси", м.Київ,

3. Харківської філії Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси", м.Харків,

про стягнення 319082,11 грн.,-

та за зустрічною позовною заявою Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області", с.Подвірки, Харківська область,

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, смт. Солоницівка, Харківська область,

про визнання недійсною додаткової угоди до договору,-

ВСТАНОВИЛА:

Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (позивач) звернувся до господарського суду Харківської області з позовом про солідарне стягнення з відповідачів - Будівельного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (1-ий відповідач), Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси" (2-ий відповідач) та Харківської філії Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси" (3-ий відповідач) суми боргу у розмірі 58370,53 грн.; штраф - 58370,53 грн.; пеню - 106818,07 грн.; інфляційні втрати - 52536,68 грн. з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також 42986,30грн. - договірних двадцять вісім відсотків річних від простроченої суми (з урахування заяви про збільшення позовних вимог від 15.11.2016 року).

В обґрунтування позовних вимог позивач, зокрема посилається на те, що за договором №1 безвідсоткової цільової позики від 18.01.2013 позивачем було надано 1-му відповідачу позику у розмірі 64000,00 грн., 01.10.2013 між позивачем та 1-им відповідачем було укладено Додаткову угоду до даного Договору, відповідно до умов якої сторони домовились про зарахування частини позики, яка дорівнює місячному розміру орендної плати позикодавця за договорами оренди № 3 від 01.02.2010, № 5 від 01.07.2010, № 7 від 01.11.2011 в склад орендної плати та відповідно до цього розмір позики, що підлягає поверненню позивачу становить 58370,53 грн., проте 1-ий відповідач після спливу строку повернення позики - 31.03.2014 не повернув грошові кошти в сумі 58370,53 грн. позивачу, у зв'язку з чим за порушення грошового зобов'язання позивачем заявлено до стягнення штраф у розмірі 58370,53 грн., пеню, нараховану за період з 01 квітня 2014 по 30 вересня 2014 (183 дня) в розмірі 106818,07 грн., 28% річних, розрахованих за період з 01 квітня 2014 по 31 липня 2016 в розмірі 39583,22 грн. та інфляційні втрати, які розраховані за період з квітня 2014 по липень 2016 в розмірі 47974,17 грн. Крім того, зазначену суму заборгованості позивач просить стягнути солідарно з відповідачів - Будівельного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (1-ий відповідач), Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси" (2-ий відповідач) та Харківської філії Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси" (3-ий відповідач), обґрунтовуючи такі вимоги тим, що 1-ий відповідач перебуває в стані припинення, у зв'язку з реорганізацією шляхом приєднання до 2-го відповідача та 3-ий відповідач представляє 2-го відповідача у м. Харків.

15 листопада 2016 року 1-ий відповідач подав до господарського суду зустрічну позовну заяву (вх.№38792), в якій просить суд визнати недійсною додаткову угоду від 05.09.2013 до договору №1 безвідсоткової цільової позики від 18.01.2013, укладену між ДП МВС України "Будівельне управління ГУ МВС України в Харківській області", в особі директора ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_1.

В обґрунтування зустрічного позову, 1-ий відповідач посилається на те, що спірна додаткова угода до договору № 1 безвідсоткової цільової позики від 18.01.2013 укладена ОСОБА_4 з перевищенням повноважень та дана угода не отримала наступного схвалення 1-им відповідачем, до того ж позивач був обізнаний про обмеження ОСОБА_4 про вчинення цього правочину, а тому на думку 1-го відповідача наявні правові підстави для визнання недійсною спірної додаткової угоди, за якою сторони продовжили строк повернення позики, встановили відповідальність за порушення зобов'язання щодо своєчасного повернення позики, збільшили строк спеціальної позовної давності та визначили порядок відповідальності за повернення коштів при реорганізації чи ліквідації позичальника.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 15 листопада 2016 року колегією суддів прийнято зустрічний позов для спільного розгляду з первісним позовом та розгляд справи призначено в судовому засіданні на 13 грудня 2016 р.

Рішенням господарського суду Харківської області від 13.12.2016 року по справі №922/3324/16 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Чистякова І.О., суддя Сальникова Г.І., суддя Погорєлова О.В.) первісний позов задоволено частково в сумі 212264,04 грн.

Стягнуто з Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 основну суму боргу в розмірі 58370,53 грн., штраф в розмірі 58370,53 грн., 28% річних в сумі 42986,30 грн., інфляційних втрат в сумі 52536,68 грн. та витрати по сплаті судового збору в сумі 3183,96 грн.

В частині позову до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області" в сумі 106818,07 грн. - відмовлено.

Відмовлено в задоволенні позовних вимог до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси".

Припинено провадження у справі в частині вимог заявлених до Харківської філії Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси".

Відмовлено в задоволенні зустрічного позову повністю.

Перший відповідач, Державне підприємство Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області", з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 13.12.2016 року та прийняти нове судове рішення, яким зустрічний позов про визнання недійсною додаткової угоди від 05.09.2013 року до договору №1 безвідсоткової цільової позики від 18.01.2013 року - задовольнити, у зв'язку з чим у задоволенні первісного позову у частині про стягнення штрафу в розмірі 58370,53 грн., пені в сумі 106818,07 грн., 28% річних від простроченої суми в розмірі 42986,30 грн. та 3183,96 грн. судового збору - відмовити.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 25.01.2017 року апеляційну скаргу першого відповідача прийнято до провадження, розгляд скарги призначено на 13.02.2017 року.

Ухвалою суду від 13.02.2017 року розгляд апеляційної скарги було відкладено на 13.03.2017 року.

10.03.2017 року від представника позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№2613), в якому він просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Другий та третій відповідачі, будучи належним чином повідомлені про місце та час розгляду апеляційної скарги, не реалізували своє право на участь у судовому процесі та не забезпечили явку представників в судове засідання 13.03.2017 року.

Згідно із пунктом 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Враховуючи те, що явка представників другого та третього відповідачів не була визнана обов'язковою, а також те, що їх неявка не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності зазначених представників за наявними матеріалами у справі.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні представників позивача та першого відповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 18.01.2013 між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (надалі - Позикодавець) та Державним підприємством Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області" (надалі - Позичальник) був укладений договір безвідсоткової цільової позики №1 (надалі - Договір).

Відповідно до п.1.1. Договору в порядку та на умовах, визначених цим Договором, Позикодавець передає у власність Позичальнику грошові кошти у розмірі, визначеному у п. 2.1 цього Договору (надалі іменується "позика"), а Позичальник зобов'язується повернути позику у визначений цим Договором строк.

Згідно з п.1.2. Договору Позика надається з метою поповнення обігових коштів Позичальнику.

Відповідно до п.2.1. Договору розмір позики становить 64000 грн.

Згідно з п.3.1., п.3.2. Договору Позикодавець передає позику Позичальникові протягом двох днів з дня підписання Сторонами цього Договору. Позика передається у безготівковій формі платіжним дорученням шляхом перерахування відповідних грошових коштів на поточний рахунок Позичальника.

Відповідно до п.4.1. Договору строк позики розпочинається з моменту набрання чинності цим Договором і становить один рік.

Згідно з п.4.2. Договору строк визначений у п. 4.1 цього Договору, може бути продовжений за домовленістю Сторін.

Відповідно до п.5.1. Договору після закінчення строку, визначеного в п. 4.1 цього Договору, Позичальник зобов'язується протягом десяти календарних днів повернути Позикодавцеві позику.

Згідно з п.5.2. Договору позика повертається в безготівковій формі платіжним дорученням шляхом перерахування відповідних грошових коштів на поточний рахунок Позикодавця.

Цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту передання позики Позичальникові (п.6.1. Договору).

Строк цього Договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 6.1. цього Договору та закінчується 18 січня 2014 року (п.6.2. Договору).

Позивач виконав умови Договору надавши 1-му відповідачу позику в сумі 64000,00 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи квитанціями до прибуткового касового ордера: № 1 від 21 січня 2013 на суму 22000 грн., № 3 від 23 січня 2013 на суму 19000 грн., № 4 від 23 січня 2013 на суму 11500 грн. та квитанцією на суму 11500 грн., а також визнається 1-им відповідачем.

З матеріалів справи вбачається, що судом першої інстанції досліджувались в судовому засіданні оригінали вищезазначених квитанцій.

Також, факт надання позики підтверджується актом звіряння взаємних розрахунків за період 9 місяців 2013 р. підписаний сторонами (т.1 а.с.15).

05 вересня 2013 року позивач та 1-ий відповідач уклали Додаткову угоду №1 до договору безвідсоткової цільової позики №1 від 18.01.2013, в якій домовились про зміну умов Договору позики в частині строку повернення позики - визначивши її кінцевий строк до 31 березня 2014 ріку включно, а також дійшли згоди про встановлення відповідальності у вигляді штрафу та пені в разі прострочення виконання обов'язку повернення позики Позивачу, а саме: штраф становить 100% від суми неповернутого Позикодавцю залишку, а також пеню в 1% від суми неповернутого - залишку позики за кожний прострочений день. Крім того, встановили відповідальність за порушення повернення позики в розмірі 28% річних за весь період прострочення виконання зобов'язання, а також іншу відповідальність, яка передбачена законом, у тому числі інфляційні втрати та упущена вигода за весь період прострочення виконання зобов'язання.

Також, відповідно до п.2 Додаткової угоди №1 сторони збільшили загальну та спеціальну позовну давність на п'ять років.

Крім того, в п.5 Додаткової угоди №1 визначено, що в разі реорганізації або ліквідації Позичальника - повну відповідальність за повернення позики та стягнення коштів (відсотків) на користь Позикодавцю несе розпорядник майна Позичальника, його правонаступник, керуючий, ліквідатор, інша уповноважена за законом особа або держава.

19 вересня 2013 року позивач та 1-ий відповідач уклали Додаткову угоду №2 до договорів оренди №3 від 01.02.2010, №5 від 01.07.2010, №7 від 01.11.2011 індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, в якій сторони домовились, про таке, що: з 31 грудня 2013 року розірвати договори оренди: №3 від 1.02.2010, №5 від 1.07.2010, №7 від 1.11.2011 індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належать до державної власності. Сторони також визначили: вважати з 1 січня 2014 року зазначені договори розірваними.

01 жовтня 2013 року позивач та 1-ий відповідач уклали Додаткову угоду до договору безвідсоткової цільової позики №1 від 18.01.2013 про зарахування неповернутої позивачу від 1-го відповідача частини суми позики в рахунок оплати за договорами оренди №3 від 01.02.2010, №5 від 01.07.2010, №7 від 01.11.2011, які за домовленістю Сторін були розірвані з 01.01.2014.

Зарахування коштів за договорами оренди відбулося у сумі 5629,47грн., що підтверджується актом звіряння взаємних розрахунків за 2013 (т.1 арк.16).

Отже, сума основного боргу (не повернутої позики) за Договором становить 58370,53 грн.

Враховуючи несплату вказаної заборгованості, позивач звернувся з відповідним позовом до господарського суду.

Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення основного боргу, місцевий суд виходив з наступного.

Згідно ст. 509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов`язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України.

Названі норми передбачають, що господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

За змістом ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Частиною 3 статті 509 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно ст.193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України, яка містить аналогічні положення, зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 1046 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч. 1, ч.3 ст. 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Враховуючи вищевикладене, 1-ий відповідач визнається судом таким, що прострочив виконання зобов'язання з повернення грошових коштів за договором безвідсоткової цільової позики №1 від 18.01.2013 у сумі 58370,53 грн.

Зважаючи на вимоги вищезазначених норм, а також враховуючи те, що 1-им відповідачем не було спростовано встановлених фактів, які повідомлені позивачем стосовно неналежного виконання 1-им відповідачем своїх зобов'язань за вказаним вище договором, не надано доказів сплати заборгованості, а тому суд першої інстанції правомірно задовольнив позовні вимоги до 1-го відповідача в частині стягнення заборгованості за договором безвідсоткової цільової позики №1 від 18.01.2013 у сумі 58370,53 грн.

В цій частині рішення сторонами не оскаржується.

Крім того, позивачем було заявлено до стягнення пеню в сумі 106818,07 грн., яка розрахована за 183 дня за період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2014 року.

Задовольняючи частково вказану вимогу, місцевий суд зазначив, що її нарахування не відповідає вимогам ч.2 ст. 343 Господарського кодексу України та ст.3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Правові наслідки порушення зобов'язання встановлені статтею 611 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 вказаної статті, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Частиною 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

За змістом ст. 217 Господарського кодексу України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції та адміністративно-господарські санкції.

Відповідно до ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно з ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ст.1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Проте, відповідно до ст.3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Згідно ч.2 ст. 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Статтею 253 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Виходячи зі змісту зазначених норм, початком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано. Нарахування санкцій триває протягом шести місяців. Проте законом або договором можуть бути передбачені інші умови нарахування.

У п. 1.12. Постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" від 17.12.2013 р. за № 14 господарським судам роз`яснено, що з огляду на вимоги частини першої статті 4-7 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Перевіривши правомірність та правильність нарахування позивачем пені за допомогою системи "Ліга Закон" з урахуванням приписів ч.6 ст.232 Господарського кодексу України, ч.2 ст. 343 Господарського кодексу України, ст.3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", ст.ст. 253-255 ЦК України суд першої інстанції правомірно встановив, що пеня за прострочення повернення позики, яка розрахована за період з 01 квітня 2014 по 30 вересня 2014 (183 дня) становить 6155,29 грн.

За таких обставин, судом першої інстанції правомірно було відмовлено в частині стягнення пені в сумі 100662,78 грн. як нарахованої безпідставно.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивачем одночасно було заявлено вимогу про стягнення штрафу в розмірі 58370,53 грн., що становить 100% від суми неповернутого Позикодавцю залишку позики.

Колегія суддів зазначає, що цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника таких, що ґрунтуються на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга ст.549 Цивільного кодексу України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя ст.549 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Умовами Додаткової угоди №1 від 05 вересня 2013 року до договору безвідсоткової цільової позики №1 від 18.01.2013, а саме у пункті 3 сторони дійшли згоди про застосування штрафу та пені в разі прострочення виконання обов'язку повернення позики Позивачу, а саме: штраф становить 100% від суми неповернутого Позикодавцю залишку, а пеня в 1% від суми неповернутого залишку позики за кожний прострочений день.

Проте, враховуючи вищевикладене та те, що відповідно до ст.549 Цивільного кодексу України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за договором безвідсоткової цільової позики свідчить про недотримання положень, закріплених у ст.61 Конституції України.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України у своїй постанові від 21.10.2015 у справі № 6-2003цс15.

Враховуючи вищевикладене та те, що розмір штрафу, який заявлено до стягнення перекриває розмір пені в сумі 6155,29 грн., що розрахована за період з 01.04.2014 по 30.09.2014, то суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо задоволення позовної вимоги до 1-го відповідача про стягнення штрафу в розмірі 58370,53 грн.

За таких обставин, позовні вимоги в частині стягнення пені у розмірі 106818,07 грн. є безпідставними, а тому місцевий суд правомірно відмовив в їх задоволенні.

Стосовно заявлених позовних вимог про стягнення з 1-го відповідача інфляційних втрат у розмірі 52536,68 грн. та 28% річних у розмірі 42986,30 грн., колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Додатковою угодою №1 до договору безвідсоткової цільової позики №1 від 18.01.2013 сторони передбачили інший розмір процентів, а саме 28% річних за весь період прострочення виконання зобов'язання.

Отже, позивач має право на стягнення 28 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання, а саме повернення позики, яке це передбачено умовами додаткової угоди до договору та ст. 625 Цивільного кодексу України.

Судова колегія погоджується з перевіреним місцевим судом розрахунком інфляційних втрат та 28% річних за допомогою системи "Ліга Закон" та зазначає, що позовні вимоги щодо стягнення з 1-го відповідача інфляційних втрат у розмірі 52536,68 грн. та 28% річних у розмірі 42986,30 грн. обґрунтовані, підтверджені матеріалами справи, відповідають вимогам чинного законодавства, а тому підлягають задоволенню.

В обґрунтування позовних вимог до 2-го відповідача позивач посилається на те, що Міністерством внутрішніх справ України видано наказ №13 від 20.01.2011 про реорганізацію Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області" шляхом приєднання до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси".

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок правонаступництва.

Згідно ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Стаття 59 ГК України визначає, що реорганізація може проводитися шляхом: злиття; приєднання; поділу; перетворення. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

Згідно п.13, п.29, п.30 ч.2 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", в редакції станом на момент подання позову до суду, в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи; дані про юридичних осіб, правонаступником яких є зареєстрована юридична особа; дані про юридичних осіб - правонаступників.

Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", в редакції станом на момент подання позову до суду, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Згідно ч.1, ч.2 ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Як вбачається з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Державне підприємство Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області" на даний час не припинено та Державне підприємство Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси" не є правонаступником Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області".

Крім того, відповідно до ст. 541 Цивільного кодексу України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Згідно з ч.1 ст. 543 Цивільного кодексу України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Отже, у 2-го відповідача взагалі відсутній солідарний обов'язок, адже прийняття рішення про припинення юридичної особи - 1-го відповідача не є підставою для виникнення у 2-го відповідача солідарного обов'язку.

Позивачем не доведено існування інших підстав щодо наявності солідарного зобов'язання відповідачів.

Таким чином, позовні вимоги до 2-го відповідача є безпідставними, у зв'язку з чим, суд першої станції правомірно відмовив у задоволенні позову до 2-го відповідача повністю.

Позивач у позовній заяві заявив вимоги до 3-го відповідача - Харківської філії Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси".

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з ст. 21 ГПК України сторонами в судовому процесі є позивач і відповідач. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу.

Згідно ч. 3 ст. 95 Цивільного кодексу України філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

У п.3.1. Положення про Харківську філію Державного підприємства МВС України "Інформ - Ресурси", доданому позивачем до позовної заяви також зазначено про те, що філія не є юридичною особою та здійснює свою господарську діяльність, в порядку встановленому чинним законодавством України від імені Підприємства та в межах наданих їй повноважень.

Таким чином, враховуючи те, що філія не є юридичною особою і не може бути стороною у господарському процесі, позов в частині до 3-го відповідача не підлягає розгляду у господарських судах України.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Таким чином, провадження у справі стосовно вимог до 3-го відповідача підлягає припиненню на підставі п.1 ч.1 ст. 80 ГПК України.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач звернувся з зустрічним позовом, в якому просить суд визнати недійсною додаткову угоду від 05.09.2013 до договору №1 безвідсоткової цільової позики від 18.01.2013, укладену між ДП МВС України "Будівельне управління ГУ МВС України в Харківській області", в особі директора ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_1.

В обґрунтування зустрічного позову, 1-ий відповідач посилається на те, що спірна додаткова угода до договору № 1 безвідсоткової цільової позики від 18.01.2013 укладена ОСОБА_4 з перевищенням повноважень та дана угода не отримала наступного схвалення 1-им відповідачем, до того ж позивач був обізнаний про обмеження ОСОБА_4 про вчинення цього правочину, а тому на думку 1-го відповідача наявні правові підстави для визнання недійсною спірної додаткової угоди, за якою сторони продовжили строк повернення позики, встановили відповідальність за порушення зобов'язання щодо своєчасного повернення позики, збільшили строк спеціальної позовної давності та визначили порядок відповідальності за повернення коштів при реорганізації чи ліквідації позичальника.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України №13 від 20.01.2011 прийнято рішення про реорганізацію Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області" шляхом приєднання до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси".

Цим же наказом створено комісію з припинення Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області" та затверджено її склад до якого входить, зокрема ОСОБА_4, що підтверджується додатком до наказу МВС України №729 від 31.07.2013 (т.1 а.с. 174).

Відповідно до п.7.2.2. статуту Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Будівельне управління Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області" з моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами Підприємства. Комісія виступає в суді від імені Підприємства.

Згідно з ч.4 ст. 105 Цивільного кодексу України до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

З апеляційної скарги першого відповідача вбачається, що він заперечує наявність повноважень у ОСОБА_4 повноважень на підписання ним спірної додаткової угоди.

Втім, як вже було досліджено судом першої інстанції та як зазначає позивач, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань міститься інформація про те, що ОСОБА_4 є підписантом.

Згідно п.13 ч.2 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.

Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Окрім того, апелянт вважає, що спірну додаткову угоду було укладено на невигідних умовах для підприємства, що порушує його права.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Частина 1 ст. 43 ГПК України, встановлює, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 4-2 ГПК України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Суд також зазначає, що у відповідності до ст. 15, 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Аналогічно ст.20 ГК України передбачає можливість визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом з метою захисту прав і законних інтересів суб'єкта господарювання.

Отже, господарський договір, в тому числі спірна додаткова угода, може бути визнаний недійсним за наявності двох умов: перша це порушення ним прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача за зустрічним позовом; друга це наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним.

Колегія суддів дійшла висновку, що в даному випадку ДП МВС України "Будівельне управління ГУ МВС України в Харківській області" не доведено порушення спірної додатковою угодою його прав і охоронюваних законом інтересів, проте дії сторін, в тому числі і ДП МВС України "Будівельне управління ГУ МВС України в Харківській області" навпаки свідчать про прийняття останнім до виконання спірного договору та додаткової угоди до нього.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що зустрічні позовні вимоги ДП МВС України "Будівельне управління ГУ МВС України в Харківській області" про визнання недійсною додаткової угоди від 05.09.2013 до договору №1 безвідсоткової цільової позики від 18.01.2013 є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Також, місцевим судом правомірно відмовлено у задоволенні клопотання 1-го відповідача про застосування строків позовної давності.

Як вже було встановлено судами, 05 вересня 2013 року позивач та 1-ий відповідач уклали Додаткову угоду №1 до договору безвідсоткової цільової позики №1 від 18.01.2013, в якій збільшили загальну та спеціальну позовну давність на 5 років, а відтак приймаючи до уваги те, що позивачем заявлено вимоги в межах позовної давності встановленої у п.2 Додаткової угоди №1 до договору безвідсоткової цільової позики №1 від 18.01.2013, клопотання 1-го відповідача про застосування позовної давності до вимог про стягнення пені та штрафу не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст. 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно з ч.1 ст. 259 Цивільного кодексу України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Відповідно до ч.3, ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки судом не було встановлено наявності підстав для визнання недійсною спірної додаткової угоди, якою було збільшено загальну та спеціальну позовну давність, тож строк позовної давності не сплинув. За таких обставин, клопотання про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягає.

Крім того, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні клопотання позивача про вжиття до 2-го відповідача заходів, передбачених п.5 ч.1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, за ухилення від участі в судовому процесі, оскільки з матеріалів справи вбачається, що 2-м відповідачем було забезпечено явку в судове засідання свого представника.

У відповідності до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до вимог статті 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

З огляду на викладене, враховуючи, що доводи, викладені в апеляційний скарзі, не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення місцевий господарський суд забезпечив дотримання вимог чинного законодавства щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження усіх фактичних обставин справи та дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, через що рішення господарського суду Харківської області від 13.12.2016 року по справі №922/3324/16 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга першого відповідача - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 33-34, 43, 99-101, п. 1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу першого відповідача залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 13.12.2016 року по справі №922/3324/16 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України через Харківський апеляційний господарський суд.

Повний текст постанови складено 16.03.2017 року.

Головуючий суддя Тихий П.В.

Суддя Гетьман Р.А.

Суддя Россолов В.В.