Рішення

від 14.12.2017 по справі 914/1953/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.12.2017р. Справа № 914/1953/17

За позовом: Заступника військового прокурора Львівського гарнізону Західного регіону України в інтересах держави в особі уповноваженого органу

позивача-1: Міністерства оборони України, м. Київ

позивача-2: Концерну «Військторгсервіс» , м. Київ

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ФОРВАРД» , м. Луцьк Волинської області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватна фірма «Монте Крісто» , м. Луцьк,

про витребування майна

Суддя Манюк П.Т.

За участю секретаря Чорна І. Б.

Представники:

від прокуратури: ОСОБА_1 - прокурор;

від позивача-1: ОСОБА_2 - представник;

від позивача-2: ОСОБА_3 - представник;

від відповідача: ОСОБА_4 - представник;

третьої особи: не з'явився.

Зміст ст. 22 ГПК України представникам прокуратури, позивачів та відповідача роз'яснено.

Розглядається справа за позовом Заступника військового прокурора Львівського гарнізону Західного регіону України в інтересах держави в особі уповноваженого органу Міністерства оборони України та Концерну «Військторгсервіс» до товариства з обмеженою відповідальністю «ФОРВАРД» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватної фірми «Монте Крісто» про витребування від Товариства з обмеженою відповідальністю «ФОРВАРД» у власність держави в особі Міністерства оборони України та в повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» 9/50 частин адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 159, 5 м 2 , який визначений за поверховим планом літерою А-1 та розташований по вул. Т. Шевченка, буд.78 у м. Львові.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 27.09.2017 порушено провадження у справі та призначено її до розгляду в судовому засіданні на 23.10.2017. Ухвалою суду від 23.10.2017 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватну фірму «Монте Крісто» .

Розгляд справи відкладався з підстав викладених у відповідних ухвалах суду. Ухвалою суду від 20.11.2017 строк розгляду справи було продовжено на 15 днів.

Представники прокуратури, позивача-1 та позивача-2 в судових засіданнях позовні вимоги підтримали.

Представник відповідача в судових засіданнях щодо позову заперечував з підстав, зазначених у відзиві та додаткових поясненнях.

Представник третьої особи в судові засідання не з'явився, письмових заперечень по суті спору до суду не подав.

Розглянувши подану 06.12.2017 позивачем-2 заяву про забезпечення позову, суд зазначає таке.

Виходячи із приписів статті 66 Господарського процесуального кодексу України заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з ініціативи господарського суду як гарантія реального виконання рішення суду, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Пленум Вищого господарського суду України у постанові від 26 грудня 2011 року № 16 Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову зазначив, що особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Обгрунтовуючи заяву про забезпечення позову позивач-2 припускає, що відповідач в процесі розгляду справи відчужить спірне майно чим унеможливить повернення державі витребуваного майна. Таким чином, він просить суд накласти арешт на спірне майно та заборонити відповідачу здійснювати будь-які дії, що спрямовані на його відчуження, розпорядження в тому числі, але не виключно міняти, дарувати, продавати, передавати в іпотеку, оренду, позичку, управління, до статутного капіталу юридичних осіб.

У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Також, як зазначено в п. 3 вищевказаної Постанови, умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, ціні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову.

Проаналізувавши матеріали заяви та наявні в матеріалах справи докази, заслухавши думку представників сторін суд вважає, що позивачем-2 не доведено належними доказами необхідності застосування заходів до забезпечення позову; не подано фактів, які б підтверджували обставини про те, що відповідачем вживаються заходи, спрямовані на подальше утруднення виконання судового рішення у випадку задоволення позову, тому у задоволенні заяви про забезпечення позову слід відмовити.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив таке.

Заступник військового прокурора Львівського гарнізону звернувся до господарського суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (надалі-позивач-1) та концерну «Військторгсервіс» (надалі-позивач-2) до товариства з обмеженою відповідальністю ФОРВАРД (надалі - відповідач) про витребування від товариства з обмеженою відповідальністю «Форвард» у власність держави в особі Міністерства оборони України та в повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» 9/50 частин адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 159, 5 м 2 , який визначений за поверховим планом літерою А-1 та розташований по вул. Т. Шевченка, буд. 78 у м. Львові.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 29 жовтня 2008 року між Концерном «Військторгсервіс» (продавець - за договором, позивач-2) та приватною фірмою «Монте Крісто» (покупець - за договором, третя особа) укладено договір купівлі-продажу 9/50 частин нежитлових приміщень - адміністративні будівлі, які знаходяться у м. Львові, вул. Шевченка Т., буд. № 78 (надалі - спірне майно). Опис 9/50 частин об'єкта: А-1. адміністративний будинок, цегла, площею 159 кв.м.

11.03.2009 було підписано акт прийому-передачі спірного майна ПП Монте Крісто .

20.11.2015 військовий прокурор Львівського гарнізону звертався до господарського суду в інтересах держави - Міністерства оборони України та Концерну «Військторгсервіс до приватної фірми «Монте Крісто» про визнання недійсним договору купівлі-продажу 9/50 частин нежитлових приміщень - адміністративні будівлі, які знаходяться у м. Львові на вул. ОСОБА_5, буд. № 78 та зобов'язання повернути частину нежитлових приміщень.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 19.10.2016 у справі № 914/126/16 у задоволенні позову відмовлено. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.01.2017, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 16.05.2017, рішення місцевого господарського суду у справі № 914/126/16 скасовано; прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково; визнано недійсним договір купівлі-продажу 9/50 (дев'ять п'ятдесятих) частин адміністративних будівель, а саме: адміністративного будинку площею 159,5 кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А-1 та розташований по вул. Т. Шевченка, буд. №78, у м. Львові, який укладено 29.10.2008 Концерном «Військторгсервіс» в особі філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну" та приватною фірмою «Монте Крісто» ; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Прокурор та позивачі зазначають, що даний договір було визнано недійсним, оскільки спірне нерухоме майно було реалізовано без дозволу Міністерства оборони України. Відтак, нерухоме майно - адміністративнИЙ будинок площею 159,5 кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А-1 та розташований по вул. Т. Шевченка, буд. №78, у м. Львові, підлягає поверненню у власність держави в особі Міністерства оборони України та в повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» в натурі.

Прокурор 06.12.2017 подав заяву, де просить про часткове задоволення позовних вимог, а саме просить суд витребувати спірне майно від відповідача у власність держави в особі Міністерства оборони України.

Відповідач щодо позову заперечує з підстав, що судовими рішеннями у справі № 914/126/16 встановлено що при укладенні договору купівлі-продажу спірного майна була порушена процедура продажу державного майна, тобто при укладенні спірного договору Концерн Військторгсервіс перевищив свої повноваження, так як відчужив спірне приміщення без згоди власника (Міністерства оборони України) та погодження Фонду державного майна. Відповідач зазначає, що в рішеннях суду у справі № 914/126/16 взагалі відсутній будь-який аналіз щодо наявності чи відсутності наступного схвалення договору купівлі-продажу спірного майна, як і відсутнє будь-яке дослідження щодо обізнаності ПФ Монте Крісто про наявні обмеження повноважень в представника Концерну Військторгсервіс , а також чи була воля останнього на відчуження спірного майна. Крім того, відповідач зазначає, що втручання держави на мирне володіння майном, витребування майна державою у добросовісного набувача повинне відбуватися з врахуванням критеріїв пропорційності, законності та чи це має на мені «суспільний» , «публічний інтерес» . У випадку витребування спірного майна в ТОВ Форвард , останній самостійно несе індивідуальний і надмірний тягар , так як повернути сплачені грошові кошти за придбання спірного майна фактично неможливо, тому що Концерн Військторгсервіс перебуває в стадії банкрутства, а Міністерство оборони України не має грошових коштів на такі видатки. Крім того, відповідач зазначає, що прокурор неправомірно вимагає передати спірне майно третій особі, що є виключною компетенцією органу управління державним майном - Міністерства оборони України.

Третя особа письмових пояснень чи заперечень по суті спору до суду не представила.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників прокуратури, позивачів, відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд вважає що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення з огляду на таке.

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Приписами ч. 2 ст. 2 ГПК України визначено, що прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 за № 3-рп/99 визначено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У відповідності до вимог ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України» , ст. 10 Закону України «Про оборону України» , Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого указом Президента від 06.04.2011 № 406/2011, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України та яким здійснюється управління військовим майном, у тому числі закріплення військового майна за військовими частинами. Пунктом 4 вказаного Положення встановлено, що Міністерство оборони України відповідно до покладених на нього завдань забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на нього завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння і військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил.

Відповідно до вищенаведених вимог чинного законодавства та ст.ст. 74, 75 Господарського кодексу України, Міністерство оборони України утворює, реорганізує та ліквідовує у встановленому порядку підприємства, що належать до сфери його управління, контролює їх діяльність.

Відповідно до ст. 170 ЦК України, держава набуває та здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно ст. 326 ЦК України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна; від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Відповідно до ч. 1 ст. 136 ГК України, право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Згідно з ст. 74 ГК України, майно державного підприємства закріплюється за ним на праві господарського віддання.

Згідно з ч. 5 ст. 75 ГК України (в редакції на момент укладення оспорюваного договору), державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом; відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом; розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до пункту 1.1. статуту Концерну «Військторгсервіс» вказаний концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Пунктом 7.3. статуту передбачено що майно Концерну «Військторгсервіс» перебуває у державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання.

Згідно пункту 7.5. статуту, відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном (Міністерство оборони України) і, як правило, на конкурентних засадах відповідно до чинного законодавства України.

Враховуючи те, що термін «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, чи в чому існує загроза інтересам держави, тому заступник військового прокурора Львівського гарнізону правомірно звернувся з позовом до Господарського суду Львівської області в інтересах держави - Міністерства оборони України та концерну «Військторгсервіс» .

Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно із статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Судом встановлено, що 29 жовтня 2008 року між Концерном «Військторгсервіс» та приватною фірмою «Монте Крісто» було укладено договір купівлі-продажу 9/50 частин нежитлових приміщень - адміністративні будівлі, які знаходяться у м. Львові, вул. Шевченка Т., буд. № 78. Опис 9/50 частин об'єкта: А-1. адміністративний будинок, цегла, площею 159 кв.м. 11.03.2009 було підписано акт прийому-передачі спірного майна покупцю - ПП Монте Крісто .

Рішенням Господарського суду Львівської області від 19.10.2016 у справі № 914/126/16 у задоволенні позову військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України та Концерну «Військторгсервіс до приватної фірми «Монте Крісто» про визнання недійсним договору купівлі-продажу 9/50 частин нежитлових приміщень - адміністративні будівлі, які знаходяться у м. Львові, вул. Шевченка Т., буд. № 78 та зобов'язання повернути частину нежитлових приміщень було відмовлено. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.01.2017, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 16.05.2017, рішення місцевого господарського суду скасовано; прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково; визнано недійсним договір від 29.10.2008 купівлі-продажу 9/50 (дев'ять п'ятдесятих) частин адміністративних будівель, а саме: адміністративного будинку площею 159,5 кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А1 та розташований по вул. Т. Шевченка, буд. № 78, у м. Львові, який укладено 29.10.2008 Концерном «Військторгсервіс» в особі філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну" та приватною фірмою «Монте Крісто» ; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Судами, зокрема встановлено:

- спірне майно, яке було предметом договору купівлі-продажу, на момент його укладення перебувало у власності держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання Концерну «Військторгсервіс» ;

- пунктами 7.3. та 7.5. статуту Концерну Військторгсервіс встановлено, що здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України. Відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України;

- відчуження спірного приміщення відбулося без відповідного рішення про надання згоди на таке відчуження органом управління майном - Міністерством оборони України та за відсутності погодження з ФДМУ, як це передбачено статтею 75 Господарського кодексу України, нормами Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803;

- спірний договір купівлі-продажу був укладений від імені Концерну Військторгсервіс особою, яка не мала повноважень на вчинення дій щодо відчуження державного нерухомого майна, закріпленого на праві господарського відання за цим Концерном;

- спірне приміщення з 11.06.2013 є власністю товариства з обмеженою відповідальністю "ФОРВАРД" (відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно з 11.06.2013 спірне приміщення зареєстровано за товариством з обмеженою відповідальністю "ФОРВАРД"; підстава: договір купівлі-продажу, серія та номер: 905, виданий 11.06.2013, видавник: приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області ОСОБА_6Ф.).

Суди зазначили, що на час вчинення оспорюваного правочину (29.10.2008) було відсутнє дійсне рішення (згода або дозвіл) суб'єкта управління державним майном погоджене з Фондом державного майна України на відчуження безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, що в силу ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання спірного правочину недійсним як такого, що суперечить актам цивільного законодавства та відсутності у продавця обсягу цивільної дієздатності, з моменту його укладення таке майно може бути витребувано від добросовісного набувача - товариства з обмеженою відповідальністю "ФОРВАРД" з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

У рішенні від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Згідно з ст. 321 ЦК України, власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом; примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток, з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом ст.ст. 317, 326 ЦК України власникові належать права водіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Норми ст. 388 ЦК України надають власнику право витребувати майно від добросовісного набувача, зокрема відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття у розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна із незаконного володіння (згідно з правовими висновками Верховного Суду України від 17.10.2011 у справі № 3-103гс11).

Заперечуючи позовні вимоги відповідач посилається на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) та на практику Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року, а саме необхідність встановлення чи є втручання законним; чи має воно на меті суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Відповідач зазначає, що у випадку витребування спірного майна в ТзОВ ФОРВАРД , останній самостійно несе індивідуальний і надмірний тягар , так як повернути сплачені грошові кошти за придбання спірного майна фактично неможливо, тому що Концерн Військторгсервіс перебуває в стадії банкрутства, а Міністерство оборони України не має грошових коштів на такі видатки.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу - втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала таких заходів. Поняття суспільний інтерес має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі Колишній король Греції та інші проти Греції ). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить суспільний інтерес (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі Трегубенко проти України ).

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар . При цьому з питань оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і з питань наявності суспільного , публічного інтересу, визнає за державою достатньо широку сферу розсуду , за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі Рисовський проти України щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, судом висловлено позицію щодо необхідності додержання принципу належного урядування при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном. Разом із тим, у пункті 71 рішення в справі Рисовський проти України ЄСПЛ зазначив, що принцип належного урядування , як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. (постанова ВСУ від 05.07.2017 у справі № 911/3285/14).

Верховним Судом України у постанові від 05.07.2017 у справі № 911/3285/14 зазначено, що принцип належного урядування не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, в тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло з власності держави в незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави в право на мирне володіння майном. Додержання принципу належного урядування оцінюється одночасно з додержанням принципу пропорційності , при тому, що не має чіткого, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини . Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі обставин і фактів, безпосередньо встановлених.

Правовідносини, пов'язані з вибуттям майна із державної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а встановлення господарськими судами недійсності договору, на підставі якого витребовуване майно вибуло з державної власності, відповідає такому суспільному інтересу.

Витребування майна в даному випадку є підставним та законним, відповідає легітимній меті та переслідує законний суспільний інтерес, оскільки спрямоване на поновлення порушеного права власника (держави), при цьому забезпечується також пропорційність, співрозмірність між метою (втручання у право особи) та інтересами суспільства, як невід'ємною складовою та інструментом верховенства права; при цьому суд зазначає, що учасниками процесу, в тому числі відповідачем, не обґрунтовано можливості досягти мети - відновлення порушеного права власності - за допомогою менш обтяжливих заходів.

Під час розгляду вимог про витребування майна у його набувача судом враховані всі умови, передбачені ст. 388 ЦК України, зокрема те, що об'єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову, а сторонами підтверджено що спірне майно, станом на момент розгляду справи існує в натурі, крім того, в судових засіданнях відповідач заявив, що був проведений капітальний ремонт та поліпшення спірного приміщення, однак, вартості та доказів останнього до суду не представив.

Щодо доводів відповідача про наявність волі Концерну «Військторгсервіс» на продаж спірного майна, то суд зауважує, що судовими рішеннями у справі № 914/126/16 встановлено факт продажу Концерном спірного майна з перевищенням повноважень посадових осіб Концерну, що було підставою для визнання договору від 29.10.2008 недійсним, виходячи із неправомірності їхніх дій.

Враховуючи вищенаведене, суд звертає увагу відповідача, що у контексті скасування помилково наданого права на майно, принцип належного урядування може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й передбачати потребу виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (постанова ВСУ від 05.07.2017 у справі № 911/3285/14).

Суд зазначає, що заява, подана прокурором 06.12.2017 про часткове задоволення позовних вимог, а саме, про витребування спірного майна від відповідача у власність держави в особі Міністерства оборони України за своєю правовою природою не може бути розцінена як заява про зменшення позовних вимог. Разом з тим, суд погоджується із думкою відповідача, що передача спірного майна в господарське відання є виключною компетенцією органу управління цим державним майном - Міністерства оборони України. Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги слід задовольнити частково, а cаме - витребувати спірне майно від відповідача у власність держави в особі Міністерства оборони України. При цьому, щодо вимоги про витребування від відповідача в повне господарське відання Концерну «Військторгсервіс» спірного майна суд зазначає, що вона не підлягаює задоволенню, оскільки, в силу приписів ст.ст. 4, 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» , ст.ст. 3, 14, 26 Закону України «Про Збройні Сили України» , ст.ст. 1, 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» , ст. 10 Закону України «Про оборону України» , п. 1 Положення про Міністерство оборони України, вказані повноваження належать до компетенції Міністерства оборони України як органу управління державним майном. Окрім того, прокурором не доведено неможливість самостійної передачі спірного майна позивачем-1 в повне господарське відання позивача-2.

На підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у справі слід покласти на відповідача та стягнути з відповідача на користь прокуратури 3 514, 88 грн судового збору, виходячи з того, що прокурором заявлено одну позовну вимогу щодо витребування майна, яка хоча судом задоволена частково, однак, рішенням витребовується у власність держави усе заявлене у позові спірне майно.

Керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Витребувати від товариства з обмеженою відповідальністю «ФОРВАРД» (43021, Волинська обл., м. Луцьк, вул. Стрілецька, 4, код ЄДРПОУ 13983234) у власність держави в особі Міністерства оборони України (03168, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 6, код ЄДРПОУ 00034022) 9/50 (дев'ять п'ятдесятих) частин адміністративних будівель, а саме: адміністративний будинок площею 159,5 кв.м, який визначений за поверховим планом літ. А-1 та розташований по вул. Т. Шевченка, буд. № 78, у м. Львові.

Стягувач: Міністерство оборони України (03168, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 6, код ЄДРПОУ 00034022).

Боржник: Товариство з обмеженою відповідальністю «ФОРВАРД» (43021, Волинська обл., м. Луцьк, вул. Стрілецька, 4, код ЄДРПОУ 13983234).

3. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «ФОРВАРД» (43021, Волинська обл., м. Луцьк, вул. Стрілецька, 4, код ЄДРПОУ 13983234) на користь Військової прокуратури Західного регіону України (79007, м. Львів, вул. Клепарівська, 20, код ЄДРПОУ 38326057) 3 514, 88 грн судового збору.

4. Накази видати відповідно до ст. 116 ГПК України.

5. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Повний текст рішення складено 22.12.2017.

Суддя Манюк П.Т.