Постанова

від 26.06.2018 по справі 914/1953/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 914/1953/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т.Б. - головуючого, Пількова К.М., Чумака Ю.Я.,

секретар судового засідання - Підгірська Г.О.,

за участю представників:

прокуратури - Грищенко М.А.,

позивачів - Васильківський В.О.,

відповідача - не з'явилися,

третьої особи - не з'явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Форвард"

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02.04.2018 (судді: Якімець Г.Г., Бойко С.М., Бонк Т.Б.) та рішення Господарського суду Львівської області від 14.12.2017 (суддя Манюк П.Т.) у справі

за позовом Заступника військового прокурора Львівського гарнізону Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Концерну "Військторгсервіс"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Форвард",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватної фірми "Монте Крісто",

про витребування майна,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2017 року Заступник військового прокурора Львівського гарнізону звернувся до Господарського суду Львівської області в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Концерну "Військторгсервіс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Форвард" (далі - ТОВ "Форвард") про витребування від ТОВ "Форвард" у власність держави в особі Міністерства оборони України та у повне господарське відання Концерну "Військторгсервіс" 9/50 частин адміністративних будівель, а саме адміністративного будинку площею 159,5 м 2 , визначеного за поверховим планом літерою А-1 і розташованого по вул. Т. Шевченка, буд. 78, у м. Львові, на підставі статті 388 Цивільного кодексу України.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірне нерухоме майно вибуло із державної власності поза її волею, за відсутності згоди Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України; договір купівлі-продажу від 29.10.2008 (далі - договір від 29.10.2008) було визнано недійсним згідно з постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.01.2017 у справі № 914/126/16, яка набрала законної сили. Отже, прокурор вважав обґрунтованим витребування спірного майна в особи, яка останньою за відповідним правочином набула право власності на це майно у порядку статті 388 Цивільного кодексу України, тобто у ТОВ "Форвард".

У відзиві на позов ТОВ "Форвард" просило відмовити у його задоволенні, посилаючись на неправомірність обраного прокурором способу захисту порушеного права; втручання у цьому випадку в його право на мирне володіння майном; наявність волі утримувача майна - Концерну "Військторгсервіс" на його відчуження і схвалення такого відчуження.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 14.12.2017 позов задоволено частково. Витребувано від ТОВ "Форвард" у власність держави в особі Міністерства оборони України 9/50 частин адміністративних будівель, а саме адміністративний будинок площею 159,5 м 2 , визначений за поверховим планом літерою А-1 і розташований по вул. Т. Шевченка, буд. 78, у м. Львові. У задоволенні решти позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд виходив із того, що спірне майно вибуло із володіння власника поза його волею, а отже згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України підлягає витребуванню у відповідача. Водночас суд зазначив, що передача спірного майна у господарське відання є виключною компетенцією органу управління цим державним майном - Міністерства оборони України; зазначені повноваження належать до компетенції Міністерства оборони України як органу управління державним майном відповідно до вимог законодавства, у зв'язку із чим відмовив у позові в частині витребування спірного майна від відповідача саме у повне господарське відання Концерну "Військторгсервіс".

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02.04.2018 рішення Господарського суду Львівської області від 14.12.2017 залишено без змін із тих же підстав, а апеляційну скаргу ТОВ "Форвард" - без задоволення.

Не погоджуючись із висновками господарських судів попередніх інстанцій, ТОВ "Форвард" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02.04.2018 і рішення Господарського суду Львівської області від 14.12.2017 та прийняти нове рішення, яким закрити провадження у справі.

Підставами для скасування оскаржених судових рішень у справі скаржник зазначає порушення і неправильне застосування норм матеріального права, зокрема статті 388 Цивільного кодексу України, посилаючись на недослідження судами наявності чи відсутності волі у Концерну "Військторгсервіс" як володільця такого майна на його відчуження та зазначаючи про те, що витребування майна державою у добросовісного набувача повинно відбуватися з урахуванням критеріїв пропорційності, законності та зі з'ясуванням того, чи має таке витребування на меті суспільний, публічний інтерес. ТОВ "Форвард" акцентує, що несе "індивідуальний і надмірний тягар" у зв'язку із витребуванням спірного майна із його володіння та посилається на те, що наразі спірне майно не зареєстровано за ним.

Міністерство оборони України у відзиві на касаційну скаргу просило судові рішення у справі залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення як безпідставну і необґрунтовану.

Заступник військового прокурора Львівського гарнізону у відзиві на касаційну скаргу заперечив проти доводів, наведених у касаційній скарзі, та просив оскаржені судові рішення у справі залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Прокурор наголосив на тому, що на час звернення із цим позовом і на час розгляду справи по суті відповідач був власником спірного майна.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Верховний Суд вважає, що оскаржені судові рішення ухвалено відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, а тому їх необхідно залишити без змін.

Ухвалюючи судове рішення, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, встановив наявність правових підстав для витребування спірного нерухомого майна із володіння відповідача.

Господарськими судами попередніх інстанцій установлено, що 29.10.2008 між Концерном "Військторгсервіс" і Приватною фірмою "Монте Крісто" (далі - ПФ "Монте Крісто") було укладено договір купівлі-продажу 9/50 частин нежитлових приміщень - адміністративні будівлі, розташовані у м. Львові, вул. Т. Шевченка, 78. Опис 9/50 частин об'єкта: А-1 адміністративний будинок, цегла, площею 159 м 2 .

11.03.2009 було підписано акт прийому-передачі спірного майна та передано це майно покупцеві - ПФ "Монте Крісто".

Рішенням Господарського суду Львівської області від 19.10.2016 у справі № 914/126/16 у задоволенні позову Військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Концерну "Військторгсервіс" до ПФ "Монте Крісто" про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 29.10.2008 і зобов'язання повернути частину нежитлових приміщень відмовлено.

Проте постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.01.2017 у справі № 914/126/16, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 16.05.2017, рішення Господарського суду Львівської області від 19.10.2016 скасовано; прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково; визнано недійсним договір від 29.10.2008, укладений між Концерном "Військторгсервіс" в особі філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну" та ПФ "Монте Крісто"; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

При цьому господарськими судами установлено, що спірне майно, яке було предметом договору купівлі-продажу від 29.10.2008, на час його укладення перебувало у власності держави в особі Міністерства оборони України та належало на праві господарського відання Концерну "Військторгсервіс"; відчуження спірного приміщення відбулося з порушенням вимог законодавства, а саме без відповідного рішення про надання згоди на таке відчуження органом управління майном - Міністерством оборони України та за відсутності погодження із Фондом державного майна України, як це передбачено статтею 75 Господарського кодексу України, Законом України "Про управління об'єктами державної власності" та Порядком відчуження об'єктів державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803; договір купівлі-продажу від 29.10.2008 укладено від імені Концерну "Військторгсервіс" особою, яка не мала повноважень на вчинення дій щодо відчуження державного нерухомого майна, закріпленого на праві господарського відання за ним, і цей договір з урахуванням вимог статті 215 Цивільного кодексу України є недійсним, як такий що суперечить актам цивільного законодавства та укладений за відсутності у продавця необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Водночас, відмовляючи у задоволенні позову в частині витребування майна від ПФ "Монте Крісто", суди установили, що спірне приміщення з 11.06.2013 є власністю ТОВ "Форвард" (підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу, номер 905, виданий 11.06.2013).

У процесі вирішення цього спору господарські суди установили, що згідно з Інформаційною довідкою із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (інформаційна довідка від 04.07.2017 № 91055317) власником спірного майна є ТОВ "Форвард" (відповідач).

У рішенні від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Відповідно до частини 1 до статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд (стаття 319 цього Кодексу).

Частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 328 названого Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом статей 317, 326 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 388 цього Кодексу якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник. Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто в особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально визначеного майна із чужого незаконного володіння.

Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння.

Під час розгляду вимог про витребування майна у його набувача необхідно урахувати всі умови, передбачені статтею 388 Цивільного кодексу України, а саме: 1) власник чи титульний володілець не має можливості здійснювати фактичне володіння над річчю; 2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало у фактичному володінні іншої особи; 3) майно, яке підлягає віндикації, повинно бути індивідуально визначеним; 4) віндикаційний позов має недоговірний характер і спрямований на захист речових прав; 5) між позивачем і відповідачем немає договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів.

Таким чином, статтею 388 Цивільного кодексу України передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло із володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного (нікчемного) правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного чи нікчемного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України (постанова Верховного Суду України від 17.10.2011 у справі № 3-103гс11).

Саме із такого розуміння наведених положень законодавства виходили господарські суди попередніх інстанцій при вирішенні цього спору.

Дослідивши обставини справи та надавши оцінку зібраним у справі доказам, господарські суди попередніх інстанцій установили, що спірне майно вибуло із володіння власника (держави в особі Міністерства оборони України) поза його волею, за відсутності згоди Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України; договір купівлі-продажу від 29.10.2008 було визнано недійсним у судовому порядку (постанова Львівського апеляційного господарського суду від 31.01.2017 у справі № 914/126/16, яка набрала законної сили), оскільки його укладено із порушенням вимог законодавства, від імені Концерну "Військторгсервіс" особою, яка не мала повноважень на вчинення дій щодо відчуження державного військового майна, закріпленого на праві господарського відання за цим концерном, тому дійшли законного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування спірного нерухомого майна від відповідача у власність держави в особі Міністерства оборони України у порядку статті 388 Цивільного кодексу України та правомірно задовольнили позов у цій частині.

Викладені у касаційній скарзі аргументи скаржника не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони суперечать дійсним обставинам справи та положенням чинного законодавства, не спростовують обґрунтованих висновків судів, фактично зводяться до переоцінки обставин, належно і повно встановлених судами, виходячи із такого.

Твердження скаржника про недослідження судами наявності чи відсутності волі на відчуження спірного майна у Концерну "Військторгсервіс" як володільця такого майна на час його відчуження не можуть бути підставою для скасування оскаржених рішення і постанови, оскільки спростовуються змістом зазначених судових рішень. Господарськими судами попередніх інстанцій було достеменно встановлено, що відчуження спірного нерухомого майна, яке є об'єктом державної власності (договір купівлі-продажу від 29.10.2008), відбулося з порушенням вимог законодавства, чинного на час укладення правочину щодо його відчуження, а саме статті 75 Господарського кодексу України, Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803, зокрема без згоди та/або погодження органу управління майном (Міністерства оборони України) та Фонду державного майна України, за відсутності у представника Концерну "Військторгсервіс" необхідних повноважень на укладення такого правочину. При цьому суди врахували, що наведені обставини було установлено під час розгляду справи № 914/126/16 (постанова Львівського апеляційного господарського суду від 31.01.2017, яка набрала законної сили).

Щодо посилання скаржника на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (далі - Перший протокол; Конвенція), а також те, що відповідач несе "індивідуальний і надмірний тягар" у зв'язку із витребуванням спірного майна із його володіння, колегія суддів зазначає таке.

У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Серков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені господарськими судами попередніх інстанцій обставини та застосовані правові норми, не вбачається (і це також установили суди) невідповідності заходу втручання держави у право користування ТОВ "Форвард" спірним державним майном критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, напрацьованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Водночас колегія суддів звертає увагу відповідача на те, що задоволення цього позову про повернення у державну власність майна, яке вибуло із такої власності незаконно, не позбавляє права відповідача заявити позов в порядку, передбаченому статтею 661 Цивільного кодексу України, за змістом якої у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Разом із тим інші доводи, наведені у касаційній скарзі (у тому числі і посилання скаржника на інформацію із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, долучену ним до касаційної скарги) не спростовують обставин, на які послалися суди попередніх інстанцій як на підставу для задоволення позову про витребування спірного майна, вони стосуються переоцінки доказів у справі, що за змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Окрім цього, колегія суддів зазначає, що згідно зі статтею 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо: 1) спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства; 2) відсутній предмет спору; 3) суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини 1 статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною 2 статті 175 цього Кодексу; 4) позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом; 5) після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана; 6) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва; 7) сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом. Проте скаржником не наведено, а судом не установлено правових підстав, з якими положення зазначеної норми у цьому випадку пов'язують закриття провадження у справі.

Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації"), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

ЄСПЛ у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" наголосив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення ЄСПЛ "Трофимчук проти України").

Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що постанову суду апеляційної інстанції та рішення першої інстанції прийнято із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для їх скасування не вбачається.

Оскільки підстав для скасування судового рішення та задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Форвард" залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02.04.2018 та рішення Господарського суду Львівської області від 14.12.2017 у справі № 914/1953/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т.Б. Дроботова

Судді: К.М. Пільков

Ю.Я. Чумак