Постанова

від 22.12.2017 по справі 911/3153/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" грудня 2017 р. місто Київ Справа№ 911/3153/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гончарова С.А.

суддів: Яковлєва М.Л.

Скрипки І.М.

при секретарі судового засідання Денисюк І.Г.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 19.12.2017 року

розглянувши апеляційну скаргу Приватного виробничо - комерційного підприємства ,,МАРАН"

на рішення господарського суду Київської області від 30.11.2016 у справі № 911/3153/16 суддя Бацуца В.М. (повний текст підписано 30.01.2017 року)

за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Служби автомобільних доріг у Київській області

до 1. Гірської сільської ради

2. Приватного виробничо - комерційного підприємства ,,МАРАН"

про визнання недійсними рішення та договору оренди земельної ділянки

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 30.11.2016 у справі №911/3153/16 позов задоволено повністю. Визнано недійсним рішення № 172-15-4 від 21.10.2004 року „Про передачу земельної ділянки на умовах довгострокової оренди на 49 років Малому приватному „Виробничо-комерційному підприємству „Маран" під комплекс автодорожнього обслуговування в с. Гора" Гірської сільської ради (ідентифікаційний код 04363647). Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 18.01.2005 року між Гірською сільською радою та Приватним підприємством „Виробничо-комерційне підприємство „Маран" площею 2,53 га, на термін 49 років під комплекс автодорожнього обслуговування, яка розташована на території с. Гора Гірської сільської ради Бориспільського району, посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Козій А.В.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Приватне підприємство виробничо - комерційного підприємства ,,МАРАН" звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 30.11.2016 року по справі №911/3153/16 та прийняти нове, яким відмовити Позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що Відповідач категорично не погоджується з вищевказаним Рішенням та вважає його таким, що прийнято з порушенням норм процесуального та матеріального права.

Апелянт доводить до відома суду те, що з моменту укладання Договору оренди і по момент подачі Позивачем позовної заяви пройшло не менше 10 років, що значно перевищує загальні строки позовної давності.

Апелянт, також звертає увагу суду на той факт, що відкрито користувався орендованою земельною ділянкою, а про існування даного Договору оренди було відомо всім місцевим державним установам.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи № 911/3153/16 від 29.08.2017 року, для розгляду зазначеної справи визначено склад колегії суддів: Суховий В.Г. - головуючий суддя, судді Хрипун О.О., Коротун О.М.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30.08.2017 року задоволено заяву судді Сухового В.Г. про самовідвід.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, сформовано для розгляду зазначеної апеляційної скарги колегію суддів у складі: головуючий суддя: Гончаров С.А., судді Разіна Т.І., Яковлєв М.Л.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.09.2017 року колегією суддів в зазначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження, розгляд справи призначено на 04.10.2017 року.

Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 03.10.2017 року у зв'язку з перебування судді Разіної Т.І. у відпустці, сформовано для розгляду зазначеної апеляційної скарги колегію суддів у складі: головуючий суддя: Гончаров С.А., судді Скрипка І.М., Яковлєв М.Л.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2017 року. колегією суддів в зазначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження.

Відповідач-2, згідно з поданою до суду 17.10.2017 року заявою, доводить до відома суду те, що з моменту укладання Договору оренди і до моменту подачі Позивачем позовної заяви пройшло більше 10 років, що значно перевищує загальні строки позовної давності та взагалі будь-які розумні строки для звернення до суду. Впродовж 12 років Відповідач сумлінно виконує умови договору оренди, своєчасно та в повному обсязі сплачу є орендну плату.

Відповідач також звертає увагу суду на гой факт, що відкрито користувався орендованою земельною ділянкою, а про існування даною Договору оренди було відомо всім місцевим державним установам. Більше юго з 1 січня 2013 року в Україні відкрито доступ до Національної кадастрової системи. Один з її важливих елементів - публічна кадастрова карта. Національна кадасгрова система - це база даних, яка містить найновішу картографічну інформацію про всю територію України та сполучену з нею інформацію про землі та земельні ділянки. Таким чином, навіть якщо уявити, що Позивачу не було відомо про укладення договору оренди, з 01 січня 2013 року він міг дізнатись про його існування з публічних джерел, а тому строк позовної давності сплинув 01 січня 2016 року.

Тому, просить застосувати апеляційний суд термін позовної давності до вимог Позивача.

Колегія суддів відхиляє вказане клопотання, оскільки з урахуванням характеру спірних правовідносин, стосовно вимог, заявлених у даному спорі, перебіг позовної давності слід пов'язувати з моментом, коли позивач міг дізнатися не лише про факт вчинення розпорядження земельною ділянкою та оспорюваного правочину щодо спірної земельної ділянки, але й що внаслідок такого розпорядження та правочину порушуються права позивача щодо предмету спору (постанови Вищого господарського суду України від 12.01.2017 у справі № 915/485/16 та Верховного Суду України від 12.07.2017 у справі № 369/6601/15-ц).

Таким чином, виникнення права на позов пов'язане не з моментом порушення цивільного права суб'єкта, що його реалізує, а з моментом, коли він довідався або міг довідатись про таке порушення, зважаючи при цьому на суб'єктивні та об'єктивні чинники, такі як усвідомлення порушення його права, наявність достатнього обсягу інформації, яка б давала можливість усвідомити те, що право порушено, наявність права на захист інтересів (обсяг повноважень, у тому числі процесуальних, для захисту права).

Прокурор, згідно з поданими до суду 02.11.2017 року запереченнями зазначив про те, що строк позовної давності для пред'явлення даного позову прокуратурою області не пропущено, оскільки відповідачем не доведене зворотнього факту проінформованості позивача про порушення його права на землю.

З урахуванням характеру спірних правовідносин, стосовно вимог, заявлених у даному спорі, перебіг позовної давності слід пов'язувати з моментом, коли позивач міг дізнатися не лише про факт вчинення розпорядження земельною ділянкою та оспорюваного правочину щодо спірної земельної ділянки, але й що внаслідок такого розпорядження та правочину порушуються права позивача щодо предмету спору (постанови Вищого господарського суду України від 12.01.2017 у справі № 915/485/16 та Верховного Суду України від 12.07.2017 у справі № 369/6601/15-ц).

Таким чином, виникнення права на позов пов'язане не з моментом порушення цивільного права суб'єкта, що його реалізує, а з моментом, коли він довідався або міг довідатись про таке порушення, зважаючи при цьому на суб'єктивні та об'єктивні чинники, такі як усвідомлення порушення його права, наявність достатнього обсягу інформації, яка б давала можливість усвідомити те, що право порушено, наявність права на захист інтересів (обсяг повноважень, у тому числі процесуальних, для захисту права).

Позивач та відповідач-1 до судового засідання, що відбулось 19.12.2017 року, не з'явились, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання.

Відповідно до ч.ч. 12, 13 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи. Якщо суд апеляційної інстанції визнав обов'язковою участь у судовому засіданні учасників справи, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи.

При цьому, положеннями вказаної статті передбачено право, а не обов'язок суду відкласти апеляційний розгляд справи.

Судовою колегією встановлено, що неявка представників позивача та відповідача-1 не перешкоджає розгляду апеляційної скарги за наявними у справі матеріалами, та, за таких обставин, розгляд справи за відсутності позивача та відповідача-1 є можливим.

Розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи та зібрані у ній докази, заслухавши пояснення учасників судового процесу, присутніх в судовому засіданні, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною першою статті 270 ГПК у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій Главі.

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права встановила наступне.

Місцевим господарським судом вірно встановлено та матеріалами справи підтверджується наступне.

09.11.2000 року Гірською сільською радою Бориспільського району Київської області на підставі рішення № 82-14-23 від 08.08.2000 року Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області було видано Шляховоексплуатаційній дільниці № 639 Державний акт серії 1-КВ № 003611 на право постійного користування землею площею 82, 6 га для розміщення доріг, що було зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 18.

Рішенням № 172-15-4 від 21.10.2004 року Гірської сільської ради вирішено, у тому числі, затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду (строком на 49 років) МПВКП „Маран" під комплекс автодорожнього обслуговування в с. Гора, Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області; вилучити із земель запасу сільської ради земельну ділянку загальною площею 2, 53 га в тому числі: 0, 20 га чагарників, 0, 10 га - під польовими дорогами, 2, 23 га - ріллі; передати зазначену земельну ділянку загальною площею 2, 53 га в тому числі: 0, 20 га - чагарників, 0, 10 га - під польовими дорогами, 2, 23 га - ріллі на умовах довгострокової оренди строком на 49 років МПВКП „Маран" під комплекс автодорожнього обслуговування в с. Гора, Гірської сільської ради, тощо.

18.01.2005 року, на підставі вищевказаного рішення № 172-15-4 від 21.10.2004 року Гірської сільської ради, між Гірською сільською радою та ПП „Виробничо-комерційне підприємство „Маран" було укладено договір оренди земельної ділянки, згідно з умовами пунктів 1.1., 1.3. якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове, платне володіння і користування земельну ділянку, яка знаходиться на території с. Гора Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, відповідно до плану що додається, надалі за текстом - „Земельна ділянка". В оренду передається земельна ділянка під комплекс автодорожнього обслуговування загальною площею 2, 53 гектарів в тому числі: 2, 23 га ріллі, 0, 10 га під польовими дорогами, 0, 20 га чагарників, за рахунок земель державної власності на території с. Гора Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, в межах населеного пункту.

Відповідно до п. 2.3.1. договору договір укладається на термін 49 років, починаючи з дати його державної реєстрації.

Вказаний договір оренди земельної ділянки було нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Козій А. В. та зареєстровано в реєстрі за № 40.

Як зазначалось, позовними вимогами у даній справі є визнання недійсним рішення від 21.10.2004 року за № 172-15-4 „Про передачу земельної ділянки на умовах довгострокової оренди на 49 років Малому приватному „Виробничо-комерційному підприємству „Маран" під комплекс автодорожнього обслуговування в с. Гора" Гірської сільської ради; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 18.01.2005 року між Гірською сільською радою та Приватним підприємством „Виробничо-комерційне підприємство „Маран", площею 2,53 га, на термін 49 років під комплекс автодорожнього обслуговування, яка розташована на території с. Гора Гірської сільської ради Бориспільського району, посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Козій А. В.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що рішення від 21.10.2004 року за № 172-15-4 „Про передачу земельної ділянки на умовах довгострокової оренди на 49 років Малому приватному „Виробничо-комерційному підприємству „Маран" під комплекс автодорожнього обслуговування в с. Гора" Гірської сільської ради було прийнято, а на його підставі договір оренди земельної ділянки від 18.01.2005 року між Гірською сільською радою та ПП „Виробничо-комерційне підприємство „Маран" був укладений всупереч положенням Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України „Про оренду землі", іншим нормативно-правовим актам - із порушенням підстав і процедури надання відповідачу-2 спірної земельної ділянки.

Судова колегія, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, погоджується з висновками, з яких виходив місцевий господарський суд при прийнятті оскаржуваного рішення з наступних підстав.

Щодо позовних вимог прокурора про визнання недійсним рішення № 172-15-4 від 21.10.2004 року „Про передачу земельної ділянки на умовах довгострокової оренди на 49 років Малому приватному „Виробничо-комерційному підприємству „Маран" під комплекс автодорожнього обслуговування в с. Гора" Гірської сільської ради, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно з ч. 7 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Статтею 92 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації.

Згідно з ч. 1, 2, 5 ст. 116 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Статтею 152 Земельного кодексу України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

У процесі розгляду справи судом встановлено, що Служба автомобільних доріг у Київській області є останнім правонаступником усіх прав та обов'язків Шляховоексплуатаційної дільниці № 639, у тому числі права постійного користування землею площею 82, 6 га для розміщення доріг, встановленого Державним актом серії 1-КВ № 003611, виданим 09.11.2000 р. Гірською сільською радою Бориспільського району Київської області Шляховоексплуатаційній дільниці № 639, що підтверджується наказом № 518 від 01.08.2001 р. Міністерства транспорту України, наказом № 155 від 05.04.2003 р. Державної служби автомобільних доріг України, Положенням про Службу автомобільних доріг у Київської області, затвердженим наказом № 12 від 02.11.2011 року Державного агентства автомобільних доріг України, наявними у матеріалах справи.

Пунктом 2.7. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 року „Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" передбачено, що статтею 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації; релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України „Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування". Однак ця норма не обмежує і не скасовує право постійного користування земельними ділянками, набуте іншими особами в установлених законодавством випадках станом на 01.01.2002 (Рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі N 1-17/2005).

Абзацами 1, 2 п. 2.8. цієї ж Постанови передбачено, що право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.

Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб'єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Пунктом 3.5. цієї ж Постанови передбачено, що не є самовільним використання земельної ділянки юридичною особою після зміни організаційно-правової форми цієї юридичної особи, якщо земельна ділянка використовується нею на підставі документа, який посвідчує право на земельну ділянку, виданого юридичній особі до її реорганізації.

Як вбачається із матеріалів справи, частина спірної земельної ділянки під комплекс автодорожнього обслуговування в с. Гора, Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, щодо якої Гірською сільською радою було прийнято оспорюване рішення в інтересах відповідача-2 - ПП „Виробничо-комерційне підприємство „Маран", на момент його прийняття була і є частиною земельної ділянки загальною площею 82, 6 га, наданої Шляховоексплуатаційній дільниці № 639 згідно з Державним актом серії 1-КВ № 003611, виданим 09.11.2000 р. Гірською сільською радою Бориспільського району Київської області і зареєстрованим в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 18, останнім правонаступником усіх прав і обов'язків якої є Служба автомобільних доріг у Київській області, у тому числі права постійного користування вказаною землею, що підтверджується також листом № 01-01/400 від 08.04.2016 р. КДПГККГС „Київгеоінформатика" та схемою накладення земельної ділянки з кадастровим номером 3220883201:01:001:0042 на землі надані у постійне користування Службі автомобільних доріг у Київській області, наявними у матеріалах справи.

Таким чином, у процесі розгляду справи судом встановлено, що оспорюване рішення було прийнято Гірською сільською радою в інтересах відповідача-2 - ПП „Виробничо-комерційне підприємство „Маран" щодо земельної ділянки під комплекс автодорожнього обслуговування в с. Гора, Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, із порушенням положень Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, та інших нормативно-правових актів України - без припинення права постійного користування вказаною землею Служби автомобільних доріг у Київській області.

Отже, враховуючи вищевикладене та те, що, як було встановлено судом у процесі розгляду справи, рішення № 172-15-4 від 21.10.2004 року „Про передачу земельної ділянки на умовах довгострокової оренди на 49 років Малому приватному „Виробничо-комерційному підприємству „Маран" під комплекс автодорожнього обслуговування в с. Гора" Гірської сільської ради було прийнято Гірською сільською радою із порушенням положень Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, та інших нормативно-правових актів України - без припинення права постійного користування вказаною землею позивача, а тому позовна вимога прокурора, заявлена в інтересах позивача, до відповідача-1 про визнання його недійсним, є законною і обґрунтованою, та такою, що підлягає задоволенню у повному обсязі.

Щодо позовної вимоги прокурора про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 18.01.2005 року між Гірською сільською радою та Приватним підприємством „Виробничо-комерційне підприємство „Маран", площею 2, 53 га, на термін 49 років під комплекс автодорожнього обслуговування, яка розташована на території с. Гора Гірської сільської ради Бориспільського району, посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Козій А. В., то колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно з ст. 1 Закону України „Про оренду землі" (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до ст. 13 Закону України „Про оренду землі" (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Частиною 1 ст. 14 Закону України „Про оренду землі" (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, що договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Статтею 15 Закону України „Про оренду землі" (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є:

об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

строк дії договору оренди;

орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

умови збереження стану об'єкта оренди;

умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об'єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є:

план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду;

кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів;

акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);

акт приймання-передачі об'єкта оренди;

проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Законом.

У разі якщо договором оренди землі передбачається здійснити заходи, спрямовані на охорону та поліпшення об'єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.

Згідно з ст. 16 Закону України „Про оренду землі" (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) особа, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки заяву (клопотання).

Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, встановленому Земельним кодексом України.

У разі згоди орендодавця передати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір оренди землі відповідно до вимог цього Закону.

Передача земельної ділянки, межі якої визначено в натурі (на місцевості), в оренду без зміни її цільового призначення здійснюється без розроблення проекту її відведення.

У разі зміни цільового призначення земельної ділянки надання її в оренду здійснюється за проектом відведення в порядку, встановленому законом.

У разі надходження двох або більше заяв (клопотань) на оренду однієї і тієї самої земельної ділянки, що перебуває в державній або комунальній власності, відповідні органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування проводять аукціон або конкурс щодо набуття права оренди земельної ділянки, якщо законом не встановлено інший порядок.

Порядок проведення конкурсу чи аукціону та набуття права оренди земельної ділянки на конкурентних засадах визначається законодавством.

Статтею 17 Закону України „Про оренду землі" (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, що передача об'єкта оренди орендарю здійснюється орендодавцем у строки та на умовах, що визначені у договорі оренди землі, за актом приймання-передачі.

Статтею 18 Закону України „Про оренду землі" (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Згідно з ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Пунктами 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-XII „Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-IV), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV „Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV) та іншими актами законодавства.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Пунктом 2.24. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 року „Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" передбачено, що для правильного вирішення спору про визнання недійсним договору оренди суттєве значення має з'ясування правового режиму спірної земельної ділянки та дотримання сторонами порядку передачі її в оренду згідно з вимогами статей 84, 118, 123, 124 ЗК України з урахуванням необхідності у певних випадках дотримання порядку її вилучення. З огляду на це судам потрібно встановлювати наявність у відповідної ради повноважень для вирішення питання щодо затвердження проекту відведення і передачі спірної земельної ділянки в оренду, а отже й дійсність укладеного договору, що оспорюється.

З огляду на це судам необхідно враховувати, що оскільки договір оренди укладається на виконання рішення органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади, то без скасування таких рішень у встановленому законом порядку відсутні правові підстави для визнання відповідних договорів недійсними з підстав відсутності повноважень у відповідної місцевої ради чи органу виконавчої влади на затвердження проекту відведення та передачі спірної земельної ділянки в оренду.

Відповідно до п. 2.26. цієї ж Постанови у частині першій статті 15 Закону України „Про оренду землі" встановлено перелік істотних умов договору оренди землі, відсутність однієї з яких згідно з частиною другою цієї статті є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним.

Водночас згідно з частиною четвертою статті 15 Закону України „Про оренду землі" невід'ємними частинами договору оренди землі є: 1) план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; 2) кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; 3) акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); 4) акт приймання-передачі об'єкта оренди; 5) проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.

У вирішенні спорів про визнання недійсними договорів оренди земельної ділянки суди мають з'ясовувати наявність на момент укладення оспорюваного договору оренди рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, оскільки його відсутність суперечить вимогам пункту 5 частини четвертої статті 15 Закону України „Про оренду землі" та пункту 3 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 677.

Також, розглядаючи справи у спорах про визнання недійсними договорів оренди, суди повинні з'ясовувати питання чинності рішень (розпоряджень), на підставі яких було укладено такі договори.

Згідно п. 2.29. цієї ж Постанови звернути увагу господарських судів на те, що договір оренди земельної ділянки може бути припинений лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути вже здійснене за ним користування ділянкою. Одночасно з визнанням договору недійсним господарський суд повинен зазначити в рішенні, що цей договір припиняється лише на майбутнє.

Отже, враховуючи вищевикладене та те, що, як було встановлено судом у процесі розгляду справи, спірний договір оренди земельної ділянки від 18.01.2005 року був укладений між Гірською сільською радою та Приватним підприємством „Виробничо-комерційне підприємство „Маран" на виконання рішення № 172-15-4 від 21.10.2004 року „Про передачу земельної ділянки на умовах довгострокової оренди на 49 років Малому приватному „Виробничо-комерційному підприємству „Маран" під комплекс автодорожнього обслуговування в с. Гора" Гірської сільської ради, недійсність якого підставно встановлена судом, а тому позовна вимога прокурора в інтересах позивача до відповідачів про визнання його недійсним, є законною, обґрунтованою, та такою, що підлягає задоволенню у повному обсязі.

Заперечення відповідача-1 до уваги судом не приймається з підстав їх недоведеності та невідповідності фактичним обставинам справи і вимогам закону.

З огляду на викладене позовні вимоги Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Служби автомобільних доріг у Київській області є обґрунтованими та такими, що вірно задоволені судом першої інстанції.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення господарського суду міста Києва від 13.02.2014 року у справі № 910/31696/15 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.

Разом з тим, доводи Приватного виробничо - комерційного підприємства ,,МАРАН", викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Приватного виробничо - комерційного підприємства ,,МАРАН" на рішення господарського суду міста Києва від 13.02.2014 року у справі № 910/31696/15 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 129 ГПК України покласти на Приватне виробничо - комерційного підприємства ,,МАРАН".

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного виробничо - комерційного підприємства ,,МАРАН" на рішення господарського суду Київської області від 30.11.2017 року у справі № 911/3153/16 - залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду Київської області від 30.11.2017 року у справі № 911/3153/16 - залишити без змін.

3. Матеріали справи № 911/3153/16 повернути до суду першої інстанції.

4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

5. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині четвертій статті 293 Господарського процесуального кодексу України.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя С.А. Гончаров

Судді М.Л. Яковлєв

І.М. Скрипка