Постанова

від 06.02.2018 по справі 922/2830/17

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" лютого 2018 р. Справа № 922/2830/17

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В. І. , суддя Слободін М.М.

при секретарі Новіковій Ю.В.

за участю представників сторін:

прокурора - не з'явився;

1-го позивача - ОСОБА_1, за довіреністю від 22.11.2017 року №220/386/д;

2-го позивача - не з'явився;

третьої особи 1 - ОСОБА_2, за довіреністю від 04.01.2018 року №350/176/24-34/3;

1-го відповідача - не з'явився;

2-го відповідача - адвокат ОСОБА_3, за довіреністю від 03.01.2018 року; посвідчення №4030 від 21.09.2011 року;

3-го відповідача - ОСОБА_4, за довіреністю від 08-11/39 від 28.12.2017 року;

третьої особи 2 - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні ОСОБА_5 апеляційного господарського суду апеляційну скаргу заступника військового прокурора Харківського гарнізону (вх. № 23 Х/1-18)

на рішення господарського суду Харківської області від 05.12.2017р. у справі №922/2830/17, ухваленого в приміщенні господарського суду Харківської області (суддя Аюпова Р.М.), повний текст рішення складено 11.12.2017р.

за позовом Військового прокурора Харківського гарнізону м. Харків в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, м. Київ, в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова

третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ОСОБА_5 національний університет повітряних сил імені ОСОБА_6

до 1-го відповідача ОСОБА_7 з обмеженою відповідальністю "Бюро Інформаційних Технологій", м. Харків

до 2-го відповідача ОСОБА_8 кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Сапсан", м. Харків

до 3-го відповідача ОСОБА_5 міської ради, м. Харків

третя особа 2, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідачів - Приватне акціонерне товариство «Куряжський домобудівельний комплекс» , смт. Пісочин

про визнання недійсним договору, повернення земельної ділянки

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 05.12.2017р. у справі №922/2830/17 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Заступник військового прокурора Харківського гарнізону з рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до ОСОБА_5 апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (вх.№23), яку було надано, також, до відділу документального забезпечення та контролю суду 04.01.2018 року за вх.№71, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 05.12.2017р. у справі №922/2830/17 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Апелянт в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на наступне.

Згода на припинення права постійного користування складовою частиною земельної ділянки площею 0,0169 га або передачу її в оренду будь-яким суб'єктам господарювання ані Кабінетом Міністрів України, ані Міністерством оборони України не надавалась.

Рішення ОСОБА_5 міської ради № 164/10 від 23 червня 2010 року, договір купівлі-продажу земельної ділянки від 03 грудня 2010 року (зареєстрований за № 4473), державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 783819 від 01 липня 2011 року визнані недійсними згідно з рішенням господарського суду Харківської області від 01.11.2016р. у справі № 922/3060/16, яке в цій частині залишено без змін постановою суду апеляційної інстанції від 16.01.2017 року та скасовано в частині вилучення у ОСОБА_7 з обмеженою відповідальністю "Бюро Інформаційних Технологій" на користь держави в особі Квартирно-експлуаційного відділу м. Харкова шляхом складання акту приймання-передачі земельної ділянки пл. 0,0169 га по вул. Динамівська, 3 у м. Харкові, кадастровий номер 6310136300:07:002:0022 з прийняттям в цій частині нового рішення, яким в позові відмовлено.

Судами у даній справі встановлено факт відношення спірної земельної ділянки до земель державної власності категорії оборони, а тому, вказані обставини, на думку апелянта, є преюдиційними в порядку ч. 4, 5 статті 75 Господарського процесуального кодексу України та не підлягають доказуванню.

15.08.2014 року між відповідачами укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_5 міського нотаріального округу, відповідно до умов якого остання перейшла у власність ОК ЖБК Сапсан , що додатково підтверджується Витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №25659707.

ОСОБА_9 господарського суду України від 01.01.2010 року Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах, пов'язаних з земельними правовідносинами вказує на те, що необхідною умовою передачі земель оборони є згода на це Міністра оборони України або, за його дорученням начальника Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України та за відсутності доказів зміни цільового призначення земельної ділянки, яка належить до земель оборони, така ділянка не може використовуватися у господарських цілях, у тому числі для житлової забудови, а укладені договори з визначеними умовами підлягають визнанню недійними.

Для передачі земель оборони у комунальну власність та здійснення подальшої передачі таких ділянок юридичним чи фізичним особам у користування (власність) необхідно здійснити зміну цільового призначення таких земель у встановленому законом порядку, що відповідачами дотримано не було, а відтак, правочини по розпорядженню останньою мають всі ознаки недійсності.

Зважаючи на той факт, що спірна земельна ділянка повинна перебувати у державній власності, відповідачі будь-яким чином позбавлені права вирішення питання щодо зміни цільового призначення земель державної власності та їх подальшої передачі у власність з укладенням різного роду правочинів, а тому договір купівлі-продажу та факт володіння і використання ОК ЖБК Сапсан спірною земельною ділянкою є такими, що не відповідають вимогам законодавства України.

Зазначає, що посилання місцевого господарського суду в оскаржуваному рішенні на неможливість витребування ділянки у ОК ЖБК Сапсан є такими, що протирічать приписам закону, а правова позиція господарського суду першої інстанції щодо відсутності необхідності витребування такого майна як з чужого незаконного володіння, так і від добросовісного набувача є необґрунтованою.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.01.2018 року у даній справі суддею - доповідачем визначено суддю Терещенко О.І. та сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.

Ухвалою ОСОБА_5 апеляційного господарського суду від 04.01.2018року (колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника військового прокурора Харківського гарнізону на рішення господарського суду Харківської області від 05.12.2017р. у справі №922/2830/17; учасникам справи встановлено строк до 26.01.2018 року на протязі якого вони мають право подати відзиви на апеляційну скаргу, який повинен відповідати вимогам частини 2 статті 263 Господарського процесуального кодексу України; призначено справу до розгляду на 06.02.2018 року.

16.01.2018 року на адресу суду від апелянта надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи оригіналу платіжного доручення про сплату судового збору від 20.12.2017 року №5710 на суму 3520,00 грн. (вх.№508), яке долучено до матеріалів справи.

18.01.2018 року на адресу суду від Приватного акціонерного товариства «Куряжський домобудівельний комплекс» надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника, у зв'язку з тим, що предмет спору на стосується прав та інтересів останнього, а рішення у даній справі не може вплинути на його права та обов'язки (вх.№574), яка долучена до матеріалів справи.

26.01.2018 року на адресу суду від 2-го відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін (вх.№951), який долучений до матеріалів справи.

В обґрунтування своєї правової позиції 2-й відповідач зазначає наступне.

2-й відповідач є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки придбав її за відплатним договором та розрахувався за неї.

На час укладення спірного договору, державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ 783819 від 01.07.2011 року був чинний, земельна ділянка не була предметом спору, а 2-й відповідач не знав і не міг знати про наявність в інших осіб будь-яких прав на спірне майно.

Вважає, що прокурором при зверненні до суду не вірно визначено спосіб захисту порушеного права позивачів, оскільки його позовна вимога повинна ґрунтуватися на нормі частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України з відповідною матеріально - правовою вимогою щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, в той час, як прокурором заявлено вимоги щодо визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину, що виключає можливість задоволення позову в контексті статтей 15 та 16 Цивільного кодексу України.

30.01.2018 року на адресу суду від 3-го відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін (вх.№1058), який долучений до матеріалів справи.

В обґрунтування своєї правової позиції 3-й відповідач зазначає наступне.

Рішенням ОСОБА_5 міської ради № 107/03 від 30.04.2003р. частина земельної ділянки зазначеної у Державному акті була передана в оренду АТЗТ «Куряжський будівельний комплекс» (друга третя особа) строком до 01.05.2053р. для експлуатації та обслуговування житлового будинку, згідно із договором оренди від 23.02.2004р. № 04.

Отже, з моменту укладення договору оренди частини земельної ділянки площею 0,3475 га з АТЗТ «Куряжський домобудівельний комплекс» , земельна ділянка площею 1,5043 га перестала існувати, оскільки її межі, площа та права вже перестали бути визначеними, в контексті ст. 79 Земельного кодексу України.

При зверненні до господарського суду з даним позовом, прокурором невірно визначений спосіб захисту порушеного права, оскільки одночасне пред'явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції, тобто, одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК України є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

У судовому засіданні 06.02.2018 року представник 1-го позивача та представник третьої особи 1 просили відкласти розгляд апеляційної скарги на іншу дату, у зв'язку з неявкою в судове засідання прокурора.

Колегія суддів, розглянувши вказане клопотання про відкладення розгляду справи, дійшла висновку про відмову в його задоволенні, з огляду на наступне.

У відповідності до частини 11 статті 270 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Так, з матеріалів справи вбачається, що апелянт належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, що вбачається з повідомлення про вручення поштового відправлення №6102223831183 (т.3, а.с.38), однак, не скористався своїм правом на участь в судовому засіданні.

Крім того, відповідного клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату апелянтом заявлено не було.

А отже, у зв'язку з недопущенням затягування судового процесу, що може привести до порушення приписів Господарського процесуального кодексу України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку, колегією суддів відмовлено у задоволенні клопотання позивача та третьої особи про відкладення розгляду справи.

Разом з цим, представник 1-го позивача та представник третьої особи 1 просили скасувати рішення господарського суду Харківської області від 05.12.2017р. у справі №922/2830/17 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Представники 2-го та 3-го відповідачів проти задоволення апеляційної скарги заперечували, просили оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

У судове засідання 06.02.2018 року прокурор, представник 2-го позивача та представник третьої особи 2 не з'явились, хоча належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, про що свідчать повідомлення про вручення поштових відправлень №6102223830950, №6102223831795, №6102223831183, проте не скористалися своїм правом на участь у судовому засіданні.

Представник 1-го відповідача в судове засідання 06.02.2018 року, також, не з'явився, згідно з інформації про поштові пересилання, розміщеної на офіційному сайті УДППЗ Укрпошта , копія ухвали суду апеляційної інстанції від 04.01.2018 року про відкриття апеляційного провадження, яка була надіслана 1-му відповідачу за належною адресою, зазначеною в апеляційній скарзі повернулась до відділення поштового зв'язку, у зв'язку з невдалою спробою вручення.

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, зокрема, було надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених статтею 42 Господарського процесуального кодексу України , колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції неоспорених обставин справи, колегія суддів встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, у 1985 році виконавчим комітетом ОСОБА_5 міської ради народних депутатів на підставі рішень ОСОБА_5 міської ради народних депутатів від 25.06.1951р. № 17/241-е та від 12.12.1984р.№ 472-27с КЕЧ Харківського району міста Харкова було видано Державний акт на право постійного користування землею серії Б№ 045927, яким посвідчено право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 3 га 4850 м. кв., земля надана для трьох об'єктів ХВВКІУ ім. Крилова, що згідно плану землекористування складеного на підставі рішення виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради народних депутатів № 472/24ІС від 12.12.1984р., розташована за адресою: м. Харків, ріг вулиці Сумської та вул. Динамівської.

23 червня 2010р. 45 сесія ОСОБА_5 міської ради 5 скликання прийняла рішення № 164/10 "Про продаж земельних ділянок юридичним та фізичним особам України".

Згідно додатку № 1 до вказаного рішення, ОСОБА_7 з обмеженою відповідальністю "Бюро інформаційних технологій" продано земельну ділянку площею 0,0169 га, з земель житлової та громадської забудови, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Динамівська, З (кадастровий номер 6310136300:07:002:0022), в Дзержинському районі, за ціною 84 433, 00 грн. (без ПДВ) для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (торгово-офісні приміщення).

На виконання вказаного рішення, між ОСОБА_5 міською радою та ОСОБА_7 з обмеженою відповідальністю "Бюро інформаційних технологій" було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки від 03.12.2010р., зареєстрований за № 4473 приватним нотаріусом ОСОБА_5 міського нотаріального округу ОСОБА_10

В подальшому, Управлінням Державного земельного агентства у місті Харкові (на той час - Управління Держкомзему у м. Харкові), ОСОБА_7 з обмеженою відповідальністю "Бюро інформаційних технологій" видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 783819, який зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 631010002000048.

Рішенням господарського суду Харківської області від 01.11.2016р. у справі № 922/3060/16 (постанова ОСОБА_5 апеляційного господарського суду від 16.01.2017р.) визнано недійсним рішення ОСОБА_5 міської ради від 23.06.2010р. № 164/10 про продаж спірної земельної ділянки ОСОБА_7 з обмеженою відповідальністю "Бюро інформаційних технологій", договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 03.12.2010р., укладений між ОСОБА_5 міською радою та ОСОБА_7 з обмеженою відповідальністю "Бюро інформаційних технологій", а також державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 783819 від 01.07.2011р., яким посвідчено право власності на спірну земельну ділянку TOB "Бюро інформаційних технологій", і на підставі якого спірну земельну ділянку було відчужено на користь ОК «ЖБК «Сапсан» .

Судами під час розгляду вказаної справи встановлено належність спірної земельної ділянки до земель оборони, та ці факти є преюдиційними в контексті ст. 35 ГПК України (в редакції до 15.12.2017 року)

15.08.2014р. TOB "Бюро інформаційних технологій" було відчужено спірну земельну ділянку ОК «ЖБК «Сапсан» за відплатним договором, посвідченим приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_11, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 25659707.

Прокурор зазначає, що для передачі земель оборони у комунальну власність та здійснення подальшої передачі таких ділянок юридичним чи фізичним особам у користування (власність) необхідно здійснити зміну цільового призначення таких земель у встановленому Законом порядку, що відповідачами дотримано не було, а відтак, правочини по розпорядженню останньою мають всі ознаки недійсності.

Зазначеними діями заподіяно значної шкоди економічним та оборонним інтересам держави, що виявилось у протиправному вилученні з державної власності належного їй нерухомого майна - земельної ділянки площею 0,0169 га.

Вказане вище й стало підставою для звернення прокурора з відповідним позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, м. Київ в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова до господарського суду Харківської області, в якому останній, з посиланням на приписи статтей 203, 215, 216, 236, 388 Цивільного кодексу України, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 15.08.2014р. щодо земельної ділянки площею 0,0169га, розташованої у місті Харкові по вул. Динамівській, 3 з кадастровим номером 6310136300:07:002:0022, який був укладений між TOB «Бюро інформаційних технологій » та OK «ЖБК «Сапсан» ; зобов'язати ОК «ЖБК «Сапсан» повернути на користь держави в особі КЕВ м. Харків шляхом складання акту приймання-передачі земельну ділянку площею 0,0169га по вул. Динамівській, 3 з кадастровим номером 6310136300:07:002:0022.

05.12.2017 року господарським судом Харківської області прийнято оскаржуване рішення, з підстав викладених вище.

Переглянувши справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.

З прийняттям у 2006 році Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах Ryabykh v.Russia від 24.07.2003 року, Svitlana Naumenko v. Ukraine від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Згідно частини 1 статті 14 Конституції України, частини статті 1 Земельного кодексу України, земля - є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Статтею 121 Конституції України встановлено, що на прокуратуру України покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

У відповідності до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Згідно ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 123 Земельного кодексу України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до 1 ст. 124 Цивільного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Зі змісту листа Комунального підприємства «Жилкомсервіс» №503/2/09-01 від 23.01.2009 року випливає, що КП «Жилкомсервіс» повідомило, що згідно розпорядження УКМ та П № 189 від 28.02.2007 будинок №3 по вул. Динамівській було передано на баланс підприємства.

На підставі договору купівлі-продажу від 19.12.2008р., посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_5 міського нотаріального округу ОСОБА_12, зареєстрованого в реєстрі за № 2748, власність на нежитлову будівлю літ. «Я-1» , загальною площею 45.5 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Динамівська, буд. 3 перейшла до ОСОБА_7 з обмеженою відповідальністю «Бюро інформаційних технологій » від ОСОБА_13 Відповідно до договору купівлі - продажу ОСОБА_13 дана будівля належала на підставі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06.11.2008 року, справа № 2-9454/08, зареєстрованого в КП «ОСОБА_5 міське бюро технічної інвентаризації » згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 21076359 від 27.11.2008 року, номер запису 7341 в книзі 1.

ТОВ «Бюро інформаційних технологій» одержано витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно КП «ХМБТІ» № 21358657 від 22.12.2008 року.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України (в редакції від 14.10.2008р.) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

В подальшому, ТОВ «Бюро інформаційних технологій » звернулось до ОСОБА_5 міської ради з заявою про надання земельної ділянки, площею, орієнтовно, 0, 0200 га по вул. Динамівській, 3 для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі.

Відповідно до обґрунтування меж та розмірів земельної ділянки для оформлення права користування, виданого Управлінням містобудування та архітектури Департаменту містобудування та архітектури ОСОБА_5 міської ради від 23.12.2008р. № 11331/0/27-08, до Управління містобудування та архітектури Департаменту містобудування та архітектури ОСОБА_5 міської ради звернулося ТОВ «Бюро інформаційних технологій » за попереднім визначенням розмірів та встановленням меж земельної ділянки для обслуговування та експлуатації нежитлової будівлі літ. «Я-1» по вул. Динамівській, 3, що належить йому на праві приватної власності.

Так, рішенням 29 сесії ОСОБА_5 міської ради 5 скликання від 24.12.2008 року № 355/08 «Про надання згоди на розробку проектів відведення земельних ділянок юридичним та фізичним особам для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» ТОВ «Бюро інформаційних технологій» надано згоду на розробку проекту відведення земельної ділянки, площею орієнтовано 0,0200 га по вул. Динамівській, 3 для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (торгово-офісні приміщення).

Проект відведення земельної ділянки ТОВ «Бюро інформаційних технологій» по вул. Динамівській, 3, площею 0,0169 га, був погоджений у встановленому чинним законодавством порядку Управлінням містобудування та архітектури Департаменту містобудування та архітектури ОСОБА_5 міської ради, Управлінням Держкомзему у м. Харкові, Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Харківській області, Управлінням культури і туризму ОСОБА_5 обласної державної адміністрації, про що надані позитивні висновки.

Згідно пункту 29 додатку 1 до рішення 31 сесії ОСОБА_5 міської ради 5 скликання «Про припинення та надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» від 25.02.2009 року № 24/09, надано ТОВ «Бюро інформаційних технологій » в оренду строком до 01.02.2059 року земельну ділянку площею 0,0169 га за рахунок земель житлової та громадської забудови по вул. Динамівській,3 (Дзержинський район) для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (торгово-офісні приміщення).

Згідно з п. б) ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

За рішенням 45 сесії ОСОБА_5 міської ради 5 скликання «Про продаж земельних ділянок юридичним та фізичним особам України» від 23.06.2010 року № 164/10, ТОВ «Бюро інформаційних технологій» придбало земельну ділянку площею 0, 0169 га, з земель житлової та громадської забудови, розташовану за адресою: м. Харків, вул. Динамівська, 3 (кадастровий номер 6310136300:07:002:0022), в Дзержинському районі, за ціною 84433грн.00 коп. (без ПДВ) для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі (торгово-офісні приміщення).

На підставі вказаного рішення ОСОБА_5 міської ради від 23.06.2010 року № 164/10, між ОСОБА_5 міською радою та ТОВ «Бюро інформаційних технологій» укладено договір купівлі-продажу № 46/10 від 23.12.2010 року та видано ТОВ «Бюро інформаційних технологій» державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №783819 від 01.07.2011 року.

Надалі, між ОК «ЖБК «Сапсан» та ТОВ «Бюро інформаційних технологій» було укладено договір купівлі-продажу № 1490 від 15.08.2014 року.

Відповідно до Інформаційної довідки № 106125522 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна 295163963101, право власності на земельну ділянку площею 0,0169 га (кадастровий номер 6310136300:07:002:0022) зареєстровано за ОК «ЖБК «Сапсан» (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:15184477 від 15.08.2014 року).

У відповідності до приписів статті 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.

Згідно статті 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України .

Відповідно до частини 1 та частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові № 6-3104цс16 від 29.03.2017р., захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову за наявності підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача (від 7 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (17 лютого 2016 року № 6-2407цс15).

Норма частини першої статті 216 Цивільного кодексу України не може застосовуватись, як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину і відчуженого третій особі.

Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують, передбачені статтею 388 Цивільного кодексу України підстави, які дають право витребувати у набувача це майно.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6- 53цс12; від 18 вересня 2013 року у справі № 6-95цс13; від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-164цс14; від 19 листопада 2014 року у справі № 6-170цс14; від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15; від 17 лютого 2016 року № 6-2407цс15.

Реституція, як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним.

У зв'язку з цим, вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Приписи частини першої статті 216 Цивільного кодексу України не можуть застосовуватись, як підстава позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом з тим, відповідно до закріпленого у статті 387 Цивільного кодексу України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 Цивільного кодексу України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Вказана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного (нікчемного) правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного чи нікчемного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України.

У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором права відчужувати це майно.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 Цивільного кодексу України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати в набувача це майно.

У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред'являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України.

Одночасне пред'явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК України є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

До того ж, одна з умов застосування віндикаційного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально- правових способів.

Отже, господарський суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що прокурор при зверненні з даним позовом не вірно визначив спосіб захисту порушеного права позивачів, оскільки його позовна вимога повинна була ґрунтуватись виключно на нормі ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України, з відповідною матеріально-правовою вимогою щодо витребування майна з чужого незаконного володіння.

А за таких обставин, колегією суддів приймаються аргументи 2-го та 3-го відповідачів, викладені у відзивах на апеляційну скаргу щодо виключення можливості задоволення позову в контексті статтей 15 та 16 Цивільного кодексу України та одночасному застосуванні статей 216 і 388 ЦК України, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

Відповідно до рішення ОСОБА_5 міської ради № 107/03 від 30.04.2003р. частина земельної ділянки зазначеної у Державному акті була передана в оренду АТЗТ «Куряжський будівельний комплекс» (друга третя особа) строком до 01.05.2053р. для експлуатації та обслуговування житлового будинку, згідно із договором оренди від 23.02.2004р. № 04.

А отже, з моменту укладення договору оренди частини земельної ділянки площею 0,3475 га з АТЗТ «Куряжський домобудівельний комплекс» , земельна ділянка площею 1,5043 га перестала існувати, оскільки її межі, площа та права вже перестали бути визначеними, в контексті ст. 79 Земельного кодексу України.

Таким чином, посилання апелянта на лист Вищого господарського суду України від 01.01.2010 року Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах, пов'язаних з земельними правовідносинами та аргументи апелянта щодо того, що необхідною умовою передачі земель оборони є згода на це Міністра оборони України або, за його дорученням начальника Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України та за відсутності доказів зміни цільового призначення земельної ділянки, яка належить до земель оборони, така ділянка не може використовуватися у господарських цілях, у тому числі для житлової забудови, а укладені договори з визначеними умовами підлягають визнанню недійними, у даній справі, є необґрунтованими та відхиляються.

Також, недоречними є аргументи апелянта щодо того, що спірна земельна ділянка повинна перебувати у державній власності, а відповідачі будь-яким чином позбавлені права вирішення питання щодо зміни цільового призначення земель державної власності та їх подальшої передачі у власність з укладенням різного роду правочинів, а тому договір купівлі-продажу та факт володіння і використання ОК ЖБК Сапсан спірною земельною ділянкою є такими, що не відповідають вимогам законодавства України.

Зазначені аргументи відхиляються колегією суддів, оскільки прокурором заявлено вимоги щодо визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину, що виключає можливість задоволення його позову в контексті ст. ст. 15,16 Цивільного кодексу України, та є підставою для відмови у задоволенні позову в повному обсязі.

Вказаної правової позиції дійшов Верховний Суд України у справі № 6-2407цс15 та у справі № 3-103гс11 від 17.10.2011 року.

Окрім того, згідно статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною 1 ст. 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з приписами ч.ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

У відповідності до положень ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30.06.2006 р. передбачено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24.06.2003 р. майном вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. Наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила.

Також, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Україна -Тюмень «проти України» від 22.02.2008р. визначено, що втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності. Держава користується широкою свободою розсуду, як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети закону, про який йдеться. Проте, Суд не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на «мирне володіння його майном» в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу. Позбавлення власності без сплати суми її вартості становитиме непропорційне втручання та що відсутність будь-якого відшкодування може бути виправданою відповідно до пункту 1 ст. 1 Першого протоколу лише за виключних обставин.

Так, звертаючись до господарського суду Харківської області з відповідним позовом та в обґрунтування доводів апеляційної скарги, підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу № 1490 від 15.08.2014р., укладеному між ОК «ЖБК «Сапсан» та ТОВ «Бюро інформаційних технологій » , прокурор зазначає про преюдиційність фактів встановлених у рішенні господарського суду Харківської області від 01.11.2016р. у справі № 922/3060/16 і постанові ОСОБА_5 апеляційного господарського суду від 16.01.2017р., якими було визнано недійсним рішення ОСОБА_5 міської ради від 23.06.2010р. № 164/10 про продаж спірної земельної ділянки ТОВ «Бюро інформаційних технологій» , договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 03.12.2010р., укладений між ОСОБА_5 міською радою та ТОВ «Бюро інформаційних технологій» , а також державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 783819 від 01.07.2011р., яким посвідчено право власності спірну земельну ділянку ТОВ «Бюро інформаційних технологій » , і на підставі якого спірну земельну ділянку було відчужено на користь ОК "ЖБК "Сапсан" та судами встановлено факт відношення спірної земельної ділянки до земель державної власності категорії оборони.

Однак, колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду про те, що ОК ЖБК "Сапсан" є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки придбав її за відплатним договором та повністю за ним розрахувався, що не спростовано учасниками справи та, за таких обставин, відхиляє вказані аргументи апелянта, приймаючи аргументи 2-го відповідача про те, що він є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки придбав її за відплатним договором та розрахувався за неї, а на час укладення спірного договору, державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ 783819 від 01.07.2011 року був чинний, земельна ділянка не була предметом спору, а останній не знав і не міг знати про наявність в інших осіб будь-яких прав на спірне майно.

На час укладання спірного договору, державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 783819 від 01.07.2011р. був чинним, ОК "ЖБК "Сапсан" не знало і не могло бути обізнане про наявність в інших осіб будь-яких прав на спірне майно.

Статтею 153 Земельного кодексу України передбачено, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим кодексом та іншими законами.

Спірні правовідносини стосуються права власності на земельну ділянку ОК «ЖБК «Сапсан» (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:15184477 від 15.08.2014 року), яке набуте останнім за відплатним договором купівлі-продажу.

А отже, позбавлення останнього прав власності без сплати суми її вартості становитиме непропорційне втручання та що відсутність будь-якого відшкодування може бути виправданою відповідно до пункту 1 ст. 1 Першого протоколу лише за виключних обставин.

Окрім того, щодо заяв представників другого та третього відповідачів про застосування до вимог прокурора строку позовної давності, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог військового прокурора Харківського гарнізону, не у зв'язку з застосуванням строку позовної давності, а у зв'язку з їх недоведеністю та необґрунтованістю, враховуючи наступне.

У відповідності до ст.ст. 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно п. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Регламенту ОСОБА_5 міської ради персональні робочі місця передбачаються також для представників прокуратури міста Харкова, правоохоронних органів міста Харкова, на кожній сесії ОСОБА_5 міської ради присутній представник прокуратури міста Харкова.

Листом від 19.07.2010 року № 08-04/1696/2-10 ОСОБА_5 міською радою до прокуратури міста Харкова було направлено рішення 45 сесії ОСОБА_5 міської ради 5 скликання № 164/10 від 23.06.2010 року.

Згідно ст. 6 Закону України «Про прокуратуру » прокуратура міста Харкова та військова прокуратура становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящими.

Відповідно до Наказу Генеральної прокуратури України від 18.10.2010р. №3гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів » , було наказано заступникам Генерального прокурора України, Головному управлінню нагляду за додержанням законів щодо прав і свобод та захисту інтересів держави, Головному управлінню військових прокуратур, Головному управлінню нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військовим прокурорам регіонів та Військово-Морських Сил України, міським, районним, міжрайонним і прирівняним до них прокурорам забезпечити нагляд за додержанням і застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та відомствами, іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами.

Також, відповідно до п. 5, п. 5.1. вказаного Наказу Генеральної прокуратури України від 18.10.2010 року №3гн, наказано Головному управлінню військових прокуратур та військовим прокурорам забезпечити нагляд за додержанням і застосуванням законів у Міністерстві оборони України, Збройних Силах України, Службі безпеки України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах спеціального призначення, на їх підприємствах, в установах і організаціях.

Окрім того, п. 10 Наказу Генеральної прокуратури України від 18.10.2010р. №3гн наказано вище переліченим структурним підрозділам періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів Кабінету Міністрів України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Використовувати право участі у засіданні цих органів.

Отже, присутність на засіданні сесії міської ради прокурора м. Харкова та отримання рішення 45 сесії ОСОБА_5 міської ради 5 скликання від 23.06.2010 року №164/10, у відповідності до наказу Генерального прокурора від 18.10.2010 року №3гн, доводить обізнаність або можливості обізнаності органів прокуратури, оскільки, прокурор м. Харкова зобов'язаний був та мав всі можливості ознайомитися з матеріалами, які стали підставами для прийняття міською радою оскаржуваного рішення та довідатись про його законність.

Втім, така можливість прокурором реалізована не була.

Військовий прокурор повинен був дізнатися та мав можливість дізнатися про оскаржуване рішення ОСОБА_5 міської ради, з огляду на єдність прокуратури міста Харкова та військової прокуратури.

Оскаржуване рішення ОСОБА_5 міської ради було прийнято 23.06.2010р.. Наказ Генерального прокурора «Про особливості діяльності військових прокуратур» , який передбачає відокремленість військових прокуратур, вступив у дію 29.08.2014р.

Таким чином, на момент виникнення оскаржуваних правовідносин діяв саме Наказ Генеральної прокуратури України від 18.10.2010р. №3гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів» , який передбачав єдність системи органів прокуратури, а також визначав обов'язок військової прокуратури здійснювати нагляд за додержанням і застосуванням законів органами місцевого самоврядування, у Міністерстві оборони України, Збройних Силах України, Службі безпеки України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах спеціального призначення, на їх підприємствах, в установах і організаціях, зокрема, щодо збереження державного (військового) майна, зокрема військових містечок, земель оборони.

Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що у період з 23.06.2010р. по 23.06.2013р. органами прокуратури не було проведено перевірок на предмет відповідності рішення 45 сесії ОСОБА_5 міської ради 5 скликання від 23.06.2010 року №164/10 вимогам законодавства.

Разом з цим, в матеріалах справи міститься рішення 16 сесії ОСОБА_5 міської ради 24 скликання від 24.09.2003 року № 191/03 «Про комунальну власність» , яким надано згоду на прийняття до комунальної власності міста Харкова житлового будинку, розташованого по вул. Динамівській, 3, на підставі звернення начальника квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова Міністерства оборони України, згоди заступника командувача військами Північного оперативного командування з будівництва і розквартирування військ-начальника квартирно-експлуатаційного управління.

У постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» зазначено про те, що закон (п. 10 ч. 2 ст. 16 та ст. 21 ЦК України, абз. 3 ч. 2 ст.20 ГК України) визначає визнання недійсними актів державних та інших органів, що суперечать законодавству і порушують права та законні інтереси осіб, як спосіб захисту цивільних прав, то до позовних заяв юридичних осіб і зазначених громадян про визнання недійсними таких актів застосовується загальна позовна давність.

Між тим, обізнаність позивачів про спірні правовідносини вбачається з листа Начальника КЕВ м. Харкова від 11.09.2014 року, адресованого Генеральному директору ПАТ «Куряжський домобудівельний комплекс» та листа Начальника КЕВ м. Харкова від 15.10.2014 року № 4980, адресованого Військовій прокуратурі ОСОБА_5 гарнізону.

Згідно вказаних листів позивачі були обізнані про надання земельної ділянки площею 0,3475 га в оренду АТЗТ «Куряжський домобудівельний комплекс» та передачу частини будівлі №8 до ЗАТ «Укрнадропромінвест» , а житлової будівлі - до комунальної власності.

У відповідності до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З аналізу вказаних вище правових норм вбачається, що норми закону встановлені ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються і на звернення прокурора до суду з заявою про захист державних інтересів.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 01.07.2015 року у справі №6-178цс15 та від 16.09.2015 року у справі №6-68цс15.

Прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в ycix юридично значущих обставинах цих відносин.

Також, у постанові Верховного Суду України від 29.10.2014р. у справі № 6-152цс14 зазначено, що норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак, обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Отже, прокурор як позивач вважається таким, що довідалися або міг би довідатись про порушення прав безпосередньо після прийняття вищевказаного рішення ОСОБА_5 міської ради.

Компетентність військової прокуратури на здійснення нагляду за додержанням і застосуванням законів органами місцевого самоврядування щодо збереження державного (військового) майна, зокрема військових містечок, земель оборони визначена Наказом Генеральної прокуратури України від 18.10.2010 року №3гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів» .

Також, прокурор, як i будь-яка інша фізична чи юридична особа міг довідатись через офіційні засоби масової інформації, через офіційний сайт ОСОБА_5 міської ради про наявність обставин, які стали підставою для подачі позову безпосередньо в момент їх виникнення, тобто після підписання рішень ОСОБА_5 міської ради.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України).

У відповідності до п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29.05.2013 № 10, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов вірного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог військового прокурора Харківського гарнізону, не у зв'язку зі застосуванням строку позовної давності, а у зв'язку з їх недоведеністю та необґрунтованістю.

Аргументи, викладені в апеляційній скарзі не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, оскільки є необґрунтованими та такими, що не підтверджується матеріалами справи, а тому не підлягають до задоволення.

Отже, висновок місцевого господарського суду про відмову у задоволенні позовних вимог відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010р.)

Апелянту була надана можливість спростувати достовірність доказів і заперечити проти їх використання.

Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008р.)

Отже, на думку колегії суддів, під час розгляду справи її фактичні обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів; висновки суду відповідають цим обставинам, юридична оцінка надана їм з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Керуючись ст. ст. 269, 270, ч.1 ст. 275, 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу заступника військового прокурора Харківського гарнізону залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 05.12.2017р. у справі №922/2830/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у строк протягом двадцяти днів з дня її проголошення, який обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 09.02.2018 року.

Головуючий суддя Терещенко О.І.

Суддя Сіверін В. І.

Суддя Слободін М.М.