Постанова

від 29.05.2018 по справі 927/858/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 927/858/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючого - Пількова К. М.,

суддів: Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

за участю секретаря судового засідання - Жураховської Т. О.,

учасники справи:

позивач - Деснянське басейнове управління водних ресурсів

представник позивача - не з'явився

відповідач-1 - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області

представник відповідач-1 - Грикун В. О.

відповідач-2 - Чернігівська міська громадська організація інвалідів "Центр соціального добробуту "Доброчин-Інваль"

представник відповідач-2 - не з'явився

третя особа-1 - Чернігівська обласна державна адміністрація

представник третьої особи-1 - не з'явився

третя особа-2 - Державне агентство водних ресурсів України

представник третьої особи-2 - не з'явився

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу Чернігівської міської громадської організації інвалідів "Центр соціального добробуту "Доброчин-Інваль" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.05.2018 (Головуючий суддя - Станік С. Р., судді Гончаров С. А., Сулім В. В.) у справі Господарського суду Чернігівської області за позовом Деснянського басейнового управління водних ресурсів до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області та Чернігівської міської громадської організації інвалідів "Центр соціального добробуту "Доброчин-Інваль" за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Чернігівської обласної державної адміністрації та Державного агентства водних ресурсів України про визнання недійсним договору,

Короткий зміст позовних вимог

1. 13.09.2017 Деснянське басейнове управління водних ресурсів (далі - Позивач) звернулось до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області (далі - Відповідач-1) та Чернігівської міської громадської організації інвалідів "Центр соціального добробуту "Доброчин-Інваль" (далі - Відповідач-2) з позовом про визнання недійсним Договору оренди № 70-16 від 06.05.2016 (далі - Договір) з моменту його укладання.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Договір є незаконним, оскільки укладений між особами, які не мали права на укладення цього Договору, враховуючи те, що статтею 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Положенням про регіональне відділення Фонду державного майна України, не визначено повноважень Відповідача-2 передавати в оренду земельні ділянки. Договір є удаваним, оскільки, укладаючи його, сторони мали на меті приховати інший правочин, який вони насправді вчинили - договір оренди земельної ділянки, яка перебуває у користуванні Позивача, а передані в оренду земельні ділянки не зареєстровані.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

2. 08.11.2017 Господарський суд Чернігівської області (суддя Кушнір І. В.) вирішив у позові відмовити повністю.

Прийняте судове рішення мотивоване тим, що фактично за своєю фізичною суттю предметом Договору оренди є два відкритих майданчика у вигляді збірного покриття із залізобетонних плит, а за метою призначення, визначеною пунктом 1.2 Договору оренди - автостоянка. Ці майданчики існують як окремі предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, вони є рухомими (враховуючи в т.ч. дані про покладення даного покриття на підстилаючий шар з піску), визначеними індивідуальними ознаками речами, а отже можуть бути окремими об'єктами оренди; ці майданчики пов'язані з земельною ділянкою, на якій вони розташовані, проте є окремими штучно створеними людиною предметами матеріального світу зі своєю власною метою використання, отже є окремими від земельної ділянки об'єктами оренди. Таким чином ці майданчики як окремі від земельної ділянки об'єкти оренди є іншим окремим індивідуально визначеним майном у розумінні частини 3 статті 283 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та абзацу 2 частини 1 статті 4 Закону України "Про оренду державного комунального майна" від 10.04.1992. Отже Договір не є удаваним правочином, який вчинено з метою приховати договір оренди земельної ділянки, а є договором оренди іншого державного окремого індивідуально визначеного майна.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

3. 29.01.2018 Київський апеляційний господарський суд вирішив апеляційну скаргу Позивача задовольнити, рішення Господарського суду Чернігівської області від 08.11.2017 скасувати, прийняти нове рішення у справі, позов задовольнити, визнати недійсним Договір оренди № 70-16 від 06.05.2016, укладений між Відповідачами.

Прийняте судове рішення мотивоване тим, що земельна ділянка кадастровий номер 7410100000:02:014:0071, площею 1,0607 га, місце розташування: Чернігівська область, місто Чернігів, вул. Бєлова, 11 належить до державної власності, право постійного користування якою належить Позивачу. Крім того на вказаній земельній ділянці розташовано об'єкти нерухомого майна, які перебувають на праві оперативного управління у Позивача. З огляду на правовий статус Позивача як постійного землекористувача земельною ділянкою державної форми власності, а також наявність нерухомості на праві оперативного управління на цій земельній ділянці, Позивач є заінтересованою стороною стовоно оспорюваного правочину. Суд встановив, що матеріали справи не містять відомостей про наявність права держави, оформленого відповідними первинними документами, на залізобетонні плити, однак внаслідок укладення оспорюваного правочину в оренду фактично було передано частину земельної ділянки, яка перебуває на праві постійного користування у Позивача, а отже оспорюваний правочин є удаваним в силу приписів статті 235 ЦК України, тобто таким, який вчинено сторонами для приховання правочину оренди землі, який вони насправді вчинили, отже правовідносини сторін регулюються правилами оренди землі державної власності, яка перебуває на праві постійного користування. Враховуючи приписи статей 124, 125, 126, 134 Земельного кодексу України, статей 1, 3, 4, 6 Закону України "Про оренду землі", статті 1, пункту 4 частини 1 статті 5 Закону України "Про Фонд державного майна України", Відповідач-2 не мав повноважень на передачу в оренду майна, яке відсутнє на балансі Позивача, а також відсутність допустимих та достатніх доказів, які б містили відомості про віднесення залізобетонних плит як певного об'єкта до державного індивідуально визначеного майна, яке обліковується на відповідному праві за державою, при цьому їх розташування на земельній ділянці, яка перебуває у постійному користуванні Позивача, сторонами не заперечується. Таким чином, за спірним правочином Відповідачем-1 всупереч визначеної законом компетенції органу виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері оренди державного майна, фактично передано в оренду майно, не віднесене до сфери його управління, а саме: частину земельної ділянки, що належить до єдиного майнового комплексу Позивача та перебуває у нього на праві постійного користування. Позивач перебуває у відповідному правовому становищі постійного землекористувача щодо земельної ділянки і саме від цього правового становища і реалізації свого права як постійного землекористувача залежить подальша можливість законної реалізації ним як заінтересованою особою своїх прав. Отже спірний правочин, що є удаваним, суперечить статтям 122, 123, 124 ЗК України, статті 4 Закону України "Про оренду землі", статті 5 Закону України "Про Фонд державного майна України", порушує права та охоронювані законом інтереси Позивача, що є підставами для задоволення позову і визнання цього правочину недійсним в силу приписів статей 203, 215 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

4. 27.02.2018 Відповідач-2 (Скаржник) подав касаційну скаргу, в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.01.2018 скасувати, рішення Господарського суду Чернігівської області від 08.11.2017 залишити без змін.

5. 16.05.2018 Відповідач-1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить її задовольнити, скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.01.2018, залишити в силі рішення Господарського суду Чернігівської області від 08.11.2017.

6. 15.05.2018 Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.01.2018 залишити без змін, а касаційну скаргу залишити без задоволення. Також звернувся з клопотанням про розгляд справи за відсутності свого представника.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

7. Суд першої інстанції правильно зазначив, що на відміну від земельної ділянки, яка є природнім об'єктом, автостоянка є штучно створеною людиною інженерною спорудою. Отже такий майданчик як окремий від земельної ділянки об'єкт оренди є іншим індивідуально визначеним майном в розумінні частини 3 статті 283 ГК України та абзацу 2 частини 1 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992. До спірного правочину не можуть застосовуватись положення Закону України "Про оренду землі", оскільки об'єктом оренди є саме майно - залізобетонне покриття для розміщення автостоянки, що не слід ототожнювати з орендою земельної ділянки, а цей Закон не відносить землекористувачів, яким земельні ділянки надані в постійне користування, до орендодавців землі. Відповідно до частини 4 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності (іншого речового права) на залізобетонне покриття Законом не передбачена.

8. Позивач надав дозвіл на передачу в оренду строком до трьох років державного майна - ділянок із залізобетонним покриттям згідно зі статтею 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", а отже достеменно знав, що спірні залізобетонні майданчики знаходяться на земельній ділянці, що перебуває в його постійному користуванні. Оскільки відповідно до пункту 3.6 Договору оренди Позивач отримує 50 % від орендної плати за договором, безпосередньо залізобетонне покриття та кошти від його оренди мають бути відображені у його балансі. Не можна погодитись з висновком суду апеляційної інстанції про те, що Відповідач-1 не мав повноважень на передачу в оренду майна, яке відсутнє на балансі Позивача, тобто всупереч визначеної законом компетенції органу виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері оренди державного майна. Договір оренди укладено відповідно до вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" за наявності згоди органу уповноваженого управляти відповідним державним майном та на підставі документів, наданих балансоутримувачем - Позивачем.

Доводи Відповідача-1, викладені у відзиві на касаційну скаргу

9. Судом апеляційної інстанції не враховано, що відповідно до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Відповідач-1 виступає орендодавцем нерухомого та іншого окремо визначеного державного майна.

10. Інші доводи дублюють аргументи касаційної скарги (пункт 7).

Доводи Позивача, викладені у відзиві на касаційну скаргу

11. Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що земельна ділянка кадастровий номер 7410100000:02:014:0071, площею 1,0607 га, місце розташування: м. Чернігів, вул. Бєлова, 11 належить до державної власності, право постійного користування якою належить Позивачу, а на цій земельній ділянці розміщені об'єкти нерухомого майна, які перебувають у останнього на праві оперативного управління.

12. Відповідачем-1 фактично було передано в оренду частину земельної ділянки, яка перебуває на праві постійного користування у Позивача, отже спірний правочин в силу приписів статті 235 ЦК України є удаваним, тобто таким, який вчинено сторонами для приховання правочину оренди землі, який вони насправді вчинили. Спірний правочин суперечить статтям 122, 123, 124 ЗК України, статті 4 Закону України "Про оренду землі", статті 5 Закону України "Про Фонд державного майна України", порушує права та охоронювані законом інтереси Позивача.

Позиція Верховного Суду

13. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За приписами частини 1 статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Наведена норма прямо не передбачає недійсності удаваного правочину, однак визначає необхідність застосування до правовідносин, які виникли з цього правочину, норм, що регулюють правочин, який насправді вчинено сторонами. Надаючи оцінку спірному Договору, суд першої інстанції дослідив і перевірив доводи на обґрунтування заявлених позовних вимог та встановив, що відповідно до пункту 1.1 Договору в оренду передано нерухоме майно, зазначене як ділянка із залізобетонних плит площею 650,0 кв.м. та ділянка із залізобетонних плит площею 150,0 кв.м. (далі - Майно), за метою призначення згідно з пунктом 1.2 Договору - автостоянка. Факт існування цих двох майданчиків на час укладення Договору саме у вигляді збірного покриття із залізобетонних плит площею 650 м.кв. та 150 м.кв. за адресою: м. Чернігів, вул. Бєлова, 11, підтверджений наданими учасниками справи документами, складеними Позивачем, а також звітом незалежного оцінювача. Згідно з висновком про вартість майна, затвердженим Відповідачем-1 15.03.2016, об'єктом оцінки є ділянка із залізобетонних плит площею 650 кв.м. та 150 кв.м., що перебуває на балансі Позивача. Також суд першої інстанції встановив, що ці майданчики пов'язані із земельною ділянкою, на якій вони розташовані, проте на відміну від такої земельної ділянки, яка є природним об'єктом, ці майданчики є окремими, штучно створеними предметами матеріального світу, рухомі, зі своєю метою використання, а отже можуть бути окремими об'єктами оренди. При цьому судами попередніх інстанцій встановлено, що Позивач достеменно знав про знаходження залізобетонних майданчиків на земельній ділянці, яка перебуває в його постійному користуванні, погодив передачу цих майданчиків в оренду, тому не був позбавлений права ініціювати питання про включення до орендної плати суми відшкодування за користування земельною ділянкою. За наведених обставин суд першої інстанції дійшов мотивованого висновку про те, що предмет Договору оренди за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому може бути окремим об'єктом оренди відповідно до положень частини 3 статті 283 ГК України, абзацу 2 частини 1 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов мотивованих висновків про відсутність підстав стверджувати, що внаслідок укладення Договору оренди залізобетонних майданчиків як окремих об'єктів порушено права Позивача на користування земельною ділянкою, у зв'язку з чим визнав відсутніми підстави для задоволення позовних вимог.

При цьому, скасовуючи рішення місцевого господарського суду та задовольняючи позов про визнання недійсним Договору, суд апеляційної інстанції належної правової оцінки спірному Договору не надав, наведених висновків місцевого господарського суду не спростував, зазначивши про відсутність в матеріалах справи підтвердження перебування на балансі Позивача, як і розповсюдження на зазначені залізобетонні плити режиму державної власності, та дійшов висновку про те, що внаслідок укладення спірного правочину в оренду фактично було передано частину земельної ділянки, яка перебуває на праві постійного користування у Позивача. При цьому судом не було надано правової оцінки тій встановленій обставині, що Позивачу було відомо про укладення спірного Договору, більш того останній погодив передачу в оренду залізобетонних майданчиків, що є предметом Договору оренди, а тому висновки про порушення прав останнього щодо користування земельною ділянкою не ґрунтуються на дійсних обставинах справи.

14. За наведених обставин Суд відхиляє доводи Позивача (пункт 12), викладені у відзиві на касаційну скаргу про те, що Відповідачем-1 фактично передано в оренду частину земельної ділянки, яка перебуває на праві постійного користування у Позивача, що свідчить про те, що укладений сторонами Договір є удаваним, тобто таким, який вчинений для приховання договору оренди землі, який вони насправді вчинили.

15. Посилання Позивача на правильність висновків апеляційного господарського суду (пункт 11) про те, що земельна ділянка кадастровий номер 7410100000:02:014:0071, площею 1,0607 га, місце розташування: м. Чернігів, вул. Бєлова, 11 належить до державної власності, право постійного користування якою належить Позивачу, а на цій земельній ділянці розміщені об'єкти нерухомого майна, які перебувають у останнього на праві оперативного управління, висновків суду першої інстанції не спростовує, а вказані обставини враховані судом при прийнятті рішення у справі.

16. Твердження Позивача (пункт 12) про те, що спірний правочин суперечить статтям 122, 123, 124 ЗК України, статті 4 Закону України "Про оренду землі", статті 5 Закону України "Про Фонд державного майна України" Суд відхиляє, враховуючи відсутність підстав для висновку про удаваність укладеного сторонами Договору оренди, та, відповідно, підстав для застосування до цього вказаних норм, що регулюють правовідносини з оренди земельної ділянки та визначають повноваження Відповідача-1.

17. Враховуючи викладене, рішення місцевого господарського суду прийняте за повного встановлення, дослідження наданих учасниками справи доказів та перевірки доводів, наведених в обґрунтування вимог та заперечень, надання їм належної правової оцінки та вірного застосування наведених норм, що регулюють спірні правовідносини.

18. З огляду на викладене Суд доходить висновку про те, що постанова апеляційного господарського суду прийнята за неправильного застосування наведених норм права, тому підлягає скасуванню. Законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Чернігівської міської громадської організації інвалідів "Центр соціального добробуту "Доброчин-Інваль" задовольнити.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.05.2018 у справі № 927/858/17 скасувати, рішення Господарського суду Чернігівської області від 08.11.2017 залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя К. М. Пільков

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак