Постанова

від 26.11.2018 по справі 535/578/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 535/578/16-ц

провадження № 61-30079 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

УсикаГ. І. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Олійник А. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_7 на рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 20 лютого 2017 року у складі судді Мальцева С. О. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 29 травня 2017 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Кузнєцової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та договору купівлі-продажу автомобіля.

На обгрунтування позовних вимог зазначила, що 19 лютого 2015 року вона звернулася до Котелевськогорайонного суду Полтавської області з позовом про стягнення з ОСОБА_7 суми коштів отриманих за усним попереднім договором купівлі-продажу житлового будинку № 28 по 2-му провулку Калініна (перейменованого - 2-й провулок Лісовий) у смт Котельва Полтавської області, відшкодування моральної шкоди, інфляційних втрат та завданих збитків у загальному розмірі 302 349,02 грн.

Одночасно з позовною заявою нею подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме та рухоме майно належне відповідачеві, зокрема на житловий будинок та транспортний засіб.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 18 березня 2015 року частково скасовано ухвалу Котелевського районного суду Полтавської області від 19 лютого 2015 року про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову та заборонено ОСОБА_7 до закінчення розгляду справи по суті відчужувати АДРЕСА_1.

У подальшому рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 03 березня 2016 року стягнуто з ОСОБА_7 на її користь грошові кошти у розмірі 284 032,21 грн та витрати на правову допомогу.

Незважаючи на заборону відчуження вищевказаного житлового будинку,

17 березня 2016 року між ОСОБА_7 та його донькою ОСОБА_5 укладено договір дарування та проведено державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_5

Крім того 05 березня 2015 року на підставі довідки-рахунку належний

ОСОБА_7 автомобіль СHERY M11 , реєстраційний номер НОМЕР_1, було знято з обліку з подальшою реєстрацією права власності на нього за його дружиною - ОСОБА_6

Оскільки оскаржувані договори укладено з метою ухилення від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів отриманих ОСОБА_7 за усним попереднім договором купівлі-продажу житлового будинку (авансу), а також те, що оспорюваний договір дарування укладено після постановлення ухвали Апеляційного суду Полтавської області від 18 березня 2015 року про заборону його відчуження, просила визнати договір дарування житлового будинку та договір купівлі-продажу автомобіля недійсними, скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_5, оскільки вказані правочини суперечать вимогам статті 124 Конституції України та вчиненні сторонами без наміру створення правових наслідків.

Рішенням Котелевського районного суду Полтавської області від 20 лютого

2017 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений 17 березня 2016 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу МедвєдєвоюВ. І., реєстровий № 240, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за індексним номером НОМЕР_2 від 21 березня 2016 року.

Скасовано державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_5

У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що

ОСОБА_7 відчужуючи нерухоме майно на користь власної доньки ОСОБА_5 за договором дарування від 17 березня 2016 року був обізнаний про наявність ухвали про забезпечення позову щодо спірного будинку, передбачав настання для нього негативних наслідків у випадку звернення стягнення на вказане майно у ході примусового виконання рішення Апеляційного суду Полтавської області від 03 березня 2016 року, а тому оспорюваний правочин вчинено виключно з метою приховати таке майно у ході виконання зазначеного судового рішення, що свідчить про його фіктивність. При цьому відсутність у державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , відомостей про обтяження житлового будинку, належного ОСОБА_7, зважаючи на достеменну його обізнаність щодо заборони відчуження цього майна, не може слугувати підставою для відмови у позові, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України у справі № 6-1873 цс 16 від 19 жовтня 2016 року та у справі № 6-2552 цс 16 від 18 січня 2017 року.

Зважаючи на те, що під час розгляду справи про стягнення сплаченого авансу заходи щодо заборони відповідачу відчужувати транспортний засіб не приймалися, що свідчить про відсутність обмежень прав ОСОБА_7 щодо відчуження цього рухомого майна, суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 29 травня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_7 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірний договір дарування від 17 березня 2016 року укладено між відповідачами, які є близькими родичами, майже одразу після ухвалення апеляційним судом судового рішення за наслідками вирішення спору, незважаючи на наявне обмеження нерухомого майна, що є предметом договору в цивільному обороті, а також відсутністю намірів обдаровуваної щодо вступу у володіння або користування дарунком. У результаті відчуження зазначеного нерухомого майна на користь ОСОБА_5 було порушено майновий інтерес позивача, що полягає у неможливості у майбутньому, виконати рішення за рахунок цього майна.

Враховуючи, що транспортний засіб СHERY M11 , реєстраційний номер

НОМЕР_1 не було обмежено у цивільному обороті, відповідач ОСОБА_7 не був позбавлений права розпоряджатися зазначеним майном на власний розсуд.

У червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_4, у якій вона просить скасувати рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 20 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 29 травня 2017 року у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу легкового автомобіля від

04 березня 2015 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_5, посилаючись на те, що справжньою метою цього правочину є ухилення від виконання рішення про стягнення коштів переданих відповідачу на виконання попереднього усного договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Зазначала, що подана нею заява про забезпечення позову містила вимоги про накладення арешту, у тому числі і на транспорті засоби належні ОСОБА_7, відхилення вимог заяви про забезпечення позову у відповідній частині, не свідчить про безпідставність її доводів щодо придбання транспортного засобу СHERY M11 , реєстраційний номер НОМЕР_1, за кошти отримані за усним попереднім договором купівлі-продажу житлового будинку.

Зауважила, що суди безпідставно не конкретизували, що розмір авансу за усним попереднім договором купівлі-продажу житлового будинку, отриманий ОСОБА_7, становив на дату укладення такого договору повну вартість нерухомого майна.

Також у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга

ОСОБА_7, у якій він просить скасувати рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 20 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 29 травня 2017 року у частині задоволених вимог, з огляду на допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що судами безпідставно не було ураховано, що спірний договір дарування від 17 березня 2016 року укладено у рамках положень чинного законодавства, а саме норм статей 203, 717 ЦК України, з огляду на закріплене право власника вільно розпоряджатися своєю власністю. Вказував на те, що висновки апеляційного суду про відсутність бажання у обдаровуваної вступити в управління переданим їй майном грунтуються на припущеннях, оскільки ОСОБА_10 була позбавлена такої можливості з об'єктивних причин, внаслідок проживання у спірному будинку на дату укладення договору ОСОБА_4, що не може свідчити про відсутність у неї бажання у подальшому реалізувати право користування належною їй нерухомістю.

У серпні 2017 року до суду касаційної інстанції надійшли заперечення (відзив) ОСОБА_4 на касаційну скаргу ОСОБА_7 обгрунтовані тим, що вжиті у рамках розгляду цивільної справи про стягнення авансового платежу заходи забезпечення позову не скасовано, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 03 березня 2016 року не виконано у повному обсязі, з огляду на, що судами попередніх інстанцій обгрунтовано визнано недійсним договір дарування житлового будинку як такий, що укладено між відповідачами з метою ухилення від виконання судового рішення.

Відповідно до статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня

2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

24 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційних скарг ОСОБА_4 та ОСОБА_7 правильність висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 19 лютого 2015 року ОСОБА_4 звернулася до Диканського районного суду Полтавської області з позовом до ОСОБА_7 та ОСОБА_11 про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, стягнення авансового платежу за будинок з урахуванням індексу інфляції, відшкодування моральної шкоди та заподіяних збитків.

Одночасно з пред'явленням позову подано заяву про його забезпечення шляхом накладення арешту на рухоме та нерухоме майно, яке належить ОСОБА_7

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 18 березня 2015 року скасовано частково ухвалу Котелевського районного суду Полтавської області від 19 лютого 2015 року про відмову у задоволенні вищевказаної заяви, заборонено ОСОБА_7 до закінчення розгляду справи по суті відчужувати АДРЕСА_1.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 03 березня 2016 року стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 10 538 доларів США, що станом на дату ухвалення судового рішення становить 282 532,21 грн та

1500 грн, а всього 284 032,21 грн.

На виконання зазначеного судового рішення позивачем отримано виконавчий лист, який перебуває на примусовому виконанні у органах державної виконавчої служби, рішення суду в повному обсязі не виконано.

17 березня 2016 року між ОСОБА_7 та його донькою ОСОБА_5 укладено договір дарування, предметом якого є житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що посвідчений у реєстрі № 240 приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Медвєдєвою В.І., зареєстрований у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за індексним номером НОМЕР_2 від 21 березня 2016 року.

04 березня 2015 року на підставі довідки-рахунку серія НОМЕР_3

ОСОБА_7 перереєстровано належний йому транспортний засіб

С HERY M11 , реєстраційний номер НОМЕР_1, на його дружину ОСОБА_6

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв'язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції згідно положень ЦК України наділені не лише сторона (сторони) такого правочину, але й інші, треті особи, які не є сторонами такого правочину, однак мають статус заінтересованих осіб (статті 215, 216 ЦК України), тобто на час розгляду справи судом не були стороною правочину, не мають права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендують на те, щоб майно в натурі було передано їм у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який вони мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає у тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Звертаючись з позовом про визнання недійсними договору дарування від

17 березня 2016 року позивач визначила правовим наслідком такої недійсності повернення сторін до попереднього становища з метою забезпечення виконання рішення суду у справі, у рамках якої було вжито заходи забезпечення.

Пунктом дев'ятим частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства визначено обов'язковість судового рішення, дія якої поширюється у тому числі на судові рішення, які не набули статусу остаточних.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і забезпечення позивачу реального та ефективного виконання судового рішення, зокрема задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України 2004 року).

Ураховуючи зазначене, обгрунтованими є посилання судів попередніх інстанцій на те, що правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під забороною відчуження на підставі судового рішення, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстровано таке обтяження відповідно до вимог Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на час його укладення , ураховуючи, що ОСОБА_7 як власнику майна було достеменно відомо про встановлену судом заборону його відчуження.

Зазначене повністю узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України у справі № 6-605 цс 16 від 25 травня 2016 року, № 6-640 цс 17 від

24 травня 2017 року та № 6-2552 цс 16 від 18 січня 2017 року.

Твердження ОСОБА_7 про те, що відчуження житлового будинку на користь ОСОБА_5 відбулося у межах наявної у нього правомочності розпорядження майном є безпідставними, оскільки відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої у порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, за умови, що вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

Однак, як зазначалося вище, ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 18 березня 2015 року оборотоздатність житлового будинку АДРЕСА_1 було обмежено.

Доводи ОСОБА_7 про те, що оспорюваний правочин був спрямованих на настання правового наслідку у формі управління ОСОБА_5 дарунком, який не настав з підстав, що не залежали від її волі, внаслідок оренди житлового будинку ОСОБА_4, не заслуговують на увагу, оскільки не вплинули на правильність висновків судів попередніх інстанцій, а відтак на законність та обгрунтованість ухвалених ними рішень у частині визнання недійсним договору дарування.

При цьому посилання в оскаржуваних рішеннях на те, що на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 03 березня 2016 року стягненню з ОСОБА_7 на користь позивача підлягає сума переданого йому авансу, не свідчать про частковість оплати позивачем вартості житлового будинку за усним попереднім договором купівлі-продажу останнього, а грунтуються на тому, що сума грошових коштів переданих відповідачу за своїми ознаками є авансом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу, суд першої інстанції з яким погодився апеляційний суд, обгрунтовано виходив з того, що транспортний засіб С HERY M11 , реєстраційний номер НОМЕР_1, не було обмежено у цивільному обороті, відповідач ОСОБА_7 не був позбавлений права розпоряджатися зазначеним майном на власний розсуд.

Доводи про те, що вказаний транспортний засіб придбано за кошти отримані ОСОБА_7 від ОСОБА_4 за усним попереднім договором купівлі-продажу житлового будинку є безпідставними, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами,.

Інші наведені у касаційній скарзі ОСОБА_4доводи зводяться до незгоди з висновками судів щодо встановлених фактичних обставин справи та застосування норм матеріального права, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які їх обгрунтовано спростували.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення у справі Проніна проти України від 18 липня 2006 року )

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин, вірно застосували закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідили матеріали справи та надали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Доводи касаційних скарг висновків судів першої таапеляційної інстанцій не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень Верховного Суду.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 20 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 29 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

В. О. Кузнєцов

А. С. Олійник