Рішення

від 22.07.2019 по справі 331/1043/19

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЗАПОРІЖЖЯ

Провадження № 2/331/831/2019

Справа № 331/1043/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2019 року місто Запоріжжя

Жовтневий районний суд м.Запоріжжя в складі :

головуючого - судді Скользнєвої Н.Г.,

за участю : секретаря Постарнак М.М.,

представників :

позивача Рогава І.Т.,

відповідачів ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжі справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння шляхом виселення,

ВСТАНОВИВ :

07.03.2019 р. ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про витребування у відповідачів квартири шляхом їх виселення. На підставі заяви позивача, ухвалою суду від 23.05.2019 року позов в частині вимог до ОСОБА_6 було залишено без розгляду. В обґрунтування позовної вимоги зазначено, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 . На підставі наказу генерального директора ЗАТ ТМО Запоріжжя №87 від 23.10.2008 року, родині головного бухгалтера ОСОБА_4 було виділено вказану квартиру з правом оформлення реєстрації за місцем проживання в органах УМВС в Жовтневому районі м. Запоріжжя. На підставі рішення загальних зборів акціонерів-власників ЗАТ ТМО Запоріжжя від 26.06.2009 року, яке було оформлене протоколом №1 від 26.06.2008 року було вирішено - відхилити заяву ОСОБА_4 на продаж виділеної квартири по залишковій вартості згідно контракту. Наказом генерального директора ЗАТ ТМО Запоріжжя №66-к від 01.10.2009 року було запропоновано ОСОБА_4 узаконити відносини щодо оренди квартири або звільнити її в 10-денний термін. Із посиланням на статтю 400 ЦК України, згідно якої недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна; у разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна, позивач просить позов задовольнити, витребувати у відповідачів квартиру шляхом виселення їх з приміщення.

Відповідачі вимогу ТОВ ТМО Запоріжжя не виконали, тому позивач просить суд витребувати квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_4 , ОСОБА_5 шляхом їх виселення.

Представник позивача у судовому засіданні позов підтримала та просила його задовольнити.

Представник відповідачів заперечув проти задоволення позову, надав письмовий відзив, в якому зазначив, що згідно до вимог статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Частиною 1 ст. 109 ЖК Української РСР передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Статтею 116 ЖК Української РСР врегульовано правові відносини з Виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення . Відповідачі не самовільно зайняли та зареєструвалися у квартирі АДРЕСА_1 . Позивач надав її у користування родині свого акціонера (головного бухгалтера) ОСОБА_4 , які наразі мешкають у цій квартирі більше ніж 10 (десять) років. Крім того, представник відповідачів зазначав, що до вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння застосовуються строки позовної давності та просив, у випадку якщо суд знайде підстави для його задоволення позову, застосувати строк позовної давності.

Ухвалою суду від 27 березня 2019 року зазначену справу прийнято та відкрито провадження. Вирішено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання. (а.с. 25-26)

Ухвалою суду від 23 травня 2019 року позовні вимоги до ОСОБА_7 залишено без розгляду, продовжено розгляд справи за позовом ТОВ ТМО Запоріжжя до ОСОБА_4 , ОСОБА_8 про витребування майна шляхом їх виселення. (а.с. 130)

Ухвалою суду від 23 травня 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті. (а.с. 131)

Суд, вивчивши матеріали справи, взявши до уваги пояснення представників позивача та відповідачів, письмовий відзив представника відповідачів, приходить до наступного.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

Матеріалами справи встановлено, що ТОВ ТМО Запоріжжя створене шляхом реорганізації (перетворення) ПрАТ ТМО Запоріжжя , яке до цього було ЗАТ ТМО Запоріжжя . Згідно преамбули засновницького договору від 10.03.1994 року Про заснування закритого акціонерного товариства Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя , вказане акціонерне товариство створене шляхом перереєстрації Територіального міжгалузевого об`єднання Запоріжжя комунальної форми власності. (а.с.7-10)

Як вбачається зі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого 31.01.2001 року Запорізьким міськжитлоуправлінням, квартира АДРЕСА_1 , належить на праві колективної власності ТМО Запоріжжя . Згідно витягу №3695287 від 21.05.2013 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, право власності на вказану квартиру зареєстровано за ПрАТ ТМО Запоріжжя (код ЄДРПОУ - 01294469). (а.с. 5-6)

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_4 працювала у ЗАТ ТМО Запоріжжя з 01.04.1999 року по 24.09.2001 року, з 19.11.2012 року по 14.01.2003 року, з 08.06.2006 року по 01.10.2009 року, остання посада заступник генерального директора - головний бухгалтер. (а.с. 78-81)

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_5 працював у ЗАТ ТМО Заапоріжжя з 24.04.1999 року по 03.04.2000 року, з 13.05.2003 року по 06.01.2010 року, остання посада - енергетик. (а.с. 73-77)

Згідно витягу від 16.04.2019 року з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відносно ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя , відповідачі є засновниками (учасниками) ТОВ Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя із часткою у статутному капіталі в розмірі 128 грн. 73 коп. кожний. (а.с. 66)

26.07.2006 року між ЗАТ ТМО Запоріжжя (правонаступником є позивач) та відповідачем ОСОБА_4 було укладено контракт, пунктом 8.2. якого передбачено, що по закінченню двох років роботи на посаді головного бухгалтера, підприємство продає по залишковій вартості трьохкімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 у кредит або з наданням безвідсоткової позики. (а.с. 14)

Після спливу двох років, з моменту початку виконання ОСОБА_4 обов`язків головного бухгалтера, позивачем було видано наказ №87 від 23.10.2008 року Про надання житлової площі , яким, із посилання на умови контракту, було виділено родині ОСОБА_4 у користування вищезазначену квартиру з правом оформлення реєстрації місця проживання. (а.с. 19)

04.11.2008 року відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстрували своє місце проживання у вищевказаній квартирі, що підтверджується відмітками у їх паспортах. (а.с. 51, 53)

ОСОБА_4 були укладені відповідні договори із підприємствами, які надають комунальні послуги, зокрема, договір №23905547 від 22.01.2009 року з ПАТ Запоріжжяобленерго про користування електричною енергією; договір про надання послуг централізованого опалення, постачання гарячої води та водовідведення від 11.02.2009 року; договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 11.02.2009 року, які були укладені з КП ВРЕЖО №2 . Відповідачі в повному обсязі оплачують комунальні послуги, які споживають за цією квартирою. (а.с. 104-111)

26.06.2009 року відбулись збори учасників (акціонерів) ЗАТ ТМО Запоріжжя , результати яких оформлені протоколом №1. Питанням 5 порядку денного зборів було розгляд заяви акціонера ОСОБА_4 про здійснення продажу, у відповідності до умов п.8.2 контракту, товариством на її користь отриманої у користування квартири АДРЕСА_1 . Більшістю голосів було відмовлено у продажі вищезазначеної квартири. (а.с. 11-12)

Наказом №49 від 21.07.2009 року позивач припинив дію наказу №87 від 23.10.2008 року. Наказом №66-к від 01.10.2009 року, у зв`язку зі скороченням штату працівників, відповідача ОСОБА_4 було звільнено та запропоновано узаконити відношення по оренді квартири або з`їхати у 10-ти денний строк. (а.с. 16)

Відповідно до положень ч. 2 ст. 638 Цивільного кодексу України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Частиною 1 вказаної статті передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Як зазначено у ч.1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Таким чином, орендна плата є суттєвою умовою договору найму (оренди). Позивач не надав доказів того, що ним було направлено на адресу відповідачів проект договору найму із зазначенням істотних умов цього договору.

У оглядовому листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №24-150/0/4-13 Про практику застосування судами законодавства під час розгляду справ про захист права власності та інших речових прав зазначено, що виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.

Також в цьому оглядовому листі зазначено, що найпоширенішими помилками у таких випадках є безпідставне застосування статті 391 ЦК України за відсутності підстав для виселення, передбачених частиною першою статті 116 ЖК УРСР, при вирішенні спорів про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення членів сім`ї власника.

З урахуванням того, що позов пред`явлено про виселення відповідачів з житлового приміщення, до цих правовідносин необхідно застосовувати норми ЖК УРСР.

Відповідно до положень ч.6 ст. 13 Закону України Про судоустрій та статус суддів висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Частиною 4 статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.06.2018 року по справі №369/8560/17 (номер в ЄДРСР - 74842466) зазначено наступне: Стаття 16 ЦК України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом вказаної норми особа, яка вважає, що її право порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який, як правило, визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому під час розгляду цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.

Судами вірно зазначено, що при розгляді даної справи необхідне застосування передбачених ЖК Української РСР підстав для позбавлення права на житло.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом .

Частиною 1 та 4 ст. 4 ЖК УРСР встановлено, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд. До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Згідно приписів ч.4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до положень ч.1 ст. 116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Частиною 3 вказаної статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення .

Судом встановлено, що відповідачі не самоправно зайняли жиле приміщення (квартиру АДРЕСА_1 ). Позивач власним рішенням надав його у користування родині його головного бухгалтера - ОСОБА_4 , з можливістю реєстрації місця проживання.

Згідно частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі Кривіцька і Кривіцький проти України , в контексті вказаної Конвенції поняття житло не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття житло не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання житлом , яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі Прокопович проти Росії (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі МакКенн проти Сполученого Королівства (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі Прокопович проти Росії (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. Житло - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання житлом , що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі Баклі проти Сполученого Королівства від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі Кривіцька та Кривіцький проти України Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.02.2018 року по справі №756/18099/13-ц (номер в ЄДРСР - 72348727).

Крім того, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2018 року по справі №521/10070/14 (номер в ЄДРСР - 71896906). В цій постанові Верховного Суду зазначено наступне: Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Таким чином, суд першої інстанції встановивши, що ОСОБА_1 вселилася до кімнати АДРЕСА_1 з підстав, що не суперечать пункту 17 Примірного положення про гуртожитки, тривалий час користувалася цим житлом - протягом 14 років, дійшов обґрунтованого висновку, що право користування позивача вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції. При цьому виселення позивача із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла .

З урахуванням того, що відповідачі вселилися у вищезазначену квартиру з підстав, які не суперечать положенням ЖК УРСР, а саме з письмового наказу керівництва позивача та тривалий час користуються цим житлом - протягом 10 років, суд аналогічно дійшов висновку, що право користування відповідачів вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції. При цьому виселення відповідачів із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла.

Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" ("Connors v. the United Kingdom"), заява № 66746/01, § 82).

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" ("Stankova v. Slovakia"), заява № 7205/02, § 60-63).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; "Садов`як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не мають іншого житла, що підтверджується витягами з Державного реєстру прав на нерухоме майно від 16.04.2019 року, які були отримані за їх ідентифікаційними номерам. Таким чином, у випадку задоволення позову відповідачі будуть позбавлені єдиного житла. (а.с. 54-55)

Позивачем не доведено, що позбавлення іншої особи єдиного житла є пропорційним та необхідним заходом з урахуванням фактичних обставин і, зокрема, того, що відповідачі більше 10 років користуються вказаною квартирою, зареєстровані у цьому жилому приміщенні у встановленому порядку, сплачують надані комунальні послуги та не мають іншого житла.

Згідно положень ч.1 ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Частиною 3 цієї статті Конституції України передбачено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Також суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.03.2019 року по справі №462/7413/15-ц (номер в ЄДРСР - 80854527). В цій постанові Верховного Суду зазначено наступне: Доводи касаційної скарги про те, що оскільки ордеру на вселення відповідачам не видавалося, то їх вселення у спірне житлове приміщення є неправомірним, безпідставні, так як спростовуються вищевказаними встановленими апеляційним судом обставинами. Крім того, позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідача з сім`єю без надання їм іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі Садов`як проти України зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом , не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві . Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування .

Позивач у дійсній справі також не аргументував ані мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, ані співмірність такого виселення відповідній меті.

Відповідно до положень ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Частиною 1 ст. 10 ЦПК України встановлено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Відповідно до положень ч.4 вказаної статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Аналізуючи зазначені норми матеріального права, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, враховуючи наведені обставини, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ТОВ ТМО Запоріжжя задоволенню не підлягають, оскільки не ґрунтуються на нормах діючого законодавства.

Керуючись статтями 12, 13, 259, 263-265 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ :

У задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю Територіальне міжгалузеве об`єднання Запоріжжя ( місцезнаходження : м. Запоріжжя, вул. Перша ливарна, буд. 17 ; ЄДРПОУ 01294469) до ОСОБА_2 ( зареєстроване місце проживання, АДРЕСА_2 ), ОСОБА_3 ( зареєстроване місце проживання, АДРЕСА_2 ) про витребування майна з чужого незаконного володіння шляхом виселення, відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду в 30-денний строк з дня складання повного рішення суду.

Повне рішення складено 01 серпня 2019 року.

У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Суддя : Н.Г.Скользнєва

22.07.2019