Постанова

від 10.10.2019 по справі 263/4483/18

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

22-ц/804/2209/19

263/4483/18

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2019 року м. Маріуполь

Єдиний унікальний номер 263/4483/18

Номер провадження 22-ц/804/2209/19

Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Мальцевої Є.Є., суддів Мироненко І.П., Кочегарової Л.М.,

секретар судового засідання Сидельнікова А.В.,

сторони :

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю ФПГ Металпромресурс ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю ФПГ Металпромресурс на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29 травня 2019 року у складі судді Кулика С.В.,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2018 року ТОВ ФПГ Металпромресурс звернулось до Жовтневого районного суду міста Маріуполя з позовом про визнання недійсним договору позики від 03.07.2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на загальну суму 1088550 грн через його фіктивність.

В обґрунтування позову зазначено, що 04.08.2006 року між ЗАТ Донгорбанк , правонаступником якого є ПАТ ПУМБ , та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 39, відповідно до умов якого ОСОБА_1 було надано кредит у сумі 1 200 000 доларів США, які останній зобов`язався повернути, сплативши проценти за користування кредитом у строк до 30.07.2021 року, здійснюючи погашення заборгованості відповідно до умов договору. Виконання вказаних зобов`язань було забезпечено іпотекою нежитлового приміщення у будинку АДРЕСА_1 . Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 26.02.2016 року з ОСОБА_1 було стягнуто заборгованість за кредитним договором в сумі 604839,35 доларів США, внаслідок невиконання останнім своїх зобов`язань за кредитним договором. Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 10.02.2017 року про заміну сторони виконавчого провадження було замінено стягувача у виконавчому провадженні по виконанню рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 26.02.2016 року на позивача.

Згідно договору про відступлення права вимоги від 18.11.2016 року № 39/2016, укладеного між ПАТ ПУМБ та ТОВ ФК Алькор Інвест до фінансової компанії перейшло право вимоги, що належало ПАТ ПУМБ на підставі кредитного договору № 39 від 04.08.2006 року та іпотечного договору № 39/1 від 04.08.2006 року, стосовно ОСОБА_1

18.11.2016 року між ТОВ ФК Алькор Інвест та ТОВ ФПГ Металпромресурс було укладено договір про відступлення права вимоги № 39/2016/1. Відповідно до п. 2.2 вказаного договору до нового кредитора перейшли всі права первісного кредитора - ТОВ ФК Алькор Інвест у зобов`язаннях, що виникли з кредитного договору та договору іпотеки в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, в тому числі, але не обмежуючись, право на отримання основної суми кредиту, процентів за користування кредитом, пені та штрафних санкцій відповідно до кредитного договору, стосовно ОСОБА_1 . На теперішній час, заборгованість за кредитним договором не виплачується та ОСОБА_1 не здійснює погашення існуючої заборгованості.

03.07.2008 року між відповідачами було укладено договір позики на загальну суму 900000 грн.

Оскільки зобов`язання за вказаним договором позики ОСОБА_1 , не було виконано, то в подальшому відповідач ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 коштів, отриманих за вказаним договором позики.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 12.11.2014 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 було стягнуто заборгованість за договором позики від 03.07.2008 року, з урахуванням індексу інфляції та відсотків у розмірі 1088550 грн.

04.12.2014 року Орджонікідзевським ВДВС Маріупольського міського управління юстиції винесено постанову про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом.

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 16.12.2014 року було затверджено мирову угоду, укладену між сторонами вищевказаного договору позики від 03.07.2007 року, на підставі якої ОСОБА_2 отримала у власність нежитлову будівлю, площею 1603,8 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (форма власності - приватна, частка власності 49/400); нежитлове приміщення загальною площею 306,1 кв.метра за адресою; АДРЕСА_3 37,39 (форма власності - приватна, частка власності 1/2); комплекс загальною площею 1033,7 кв.метра за адресою; АДРЕСА_4 , приміщення АДРЕСА_5 (форма власності - приватна, частка власності 79/200); житловий будинок, загальною площею 329,1 кв.метра за адресою; АДРЕСА_6 (форма власності - приватна, частка власності 1/2); нежитлове приміщення загальною площею 3905,7 кв.метра за адресою; АДРЕСА_1 (форма власності - приватна, частка власності 1/4).

Вважає, що між ОСОБА_1 та позивачем по справі існують взаємні права та обов`язки, в тому числі і грошові зобов`язання на підставі кредитного договору, які підтверджені судовим рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 26.02.2016 року та ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 10.02.2017 року про заміну сторони виконавчого провадження, виконання якого забезпечується в тому числі правом примусового звернення стягнення на спірні об`єкти нерухомого майна, які перейшли на користь ОСОБА_2 , що, на думку позивача, свідчить про намагання боржника уникнути цивільно-правової відповідальності за кредитним договором. На ці обставини вказує і те, що мирова угода між відповідачами, внаслідок якої перейшло право власності на об`єкти нерухомості, що належали ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , була визнана у грудні 2014 року в той час коли припинились будь-які платежі по кредиту. Вважає, що небажання виконати своє грошове зобов`язання перед банком стало підставою для вчинення фіктивного правочину та організації фіктивного судового спору.

На думку позивача з метою врегулювання виниклої на підставі укладеного між відповідачами договору позики заборгованості, було укладання мирової угоди, внаслідок якої ОСОБА_2 стала власником вказаного майна. Позивач вважає, що зобов`язань за вказаним договором позики в дійсності не існувало, а позов кредитора ОСОБА_1 за вказаними договорами позики від 03.07.2007 року був штучним та поданим з єдиною метою подальшого відчуження та незаконного поділу належних ОСОБА_1 вищевказаних об`єктів нерухомого майна, та уникнення ОСОБА_1 відповідальності за реальним існуючим борговим зобов`язанням за кредитним договором № 39, укладеного між ЗАТ Донгорбанк та ОСОБА_1 , право вимоги за яким на теперішній час належить ТОВ ФПГ Металпромресурс .

У зв`язку з наведеним ТОВ ФПГ Металпромресурс просив визнати фіктивним договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29 травня 2019 року у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю ФПГ Металпромресурс до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору позики від 03.07.2008 року фіктивним - відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29 травня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ТОВ ФПГ Металпромресурс у повному обсязі.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції посилається на той факт, що позивачем належним чином не доведено відсутність у учасників правочину наміру створити юридичні наслідки у даному випадку, що є основною ознакою фіктивності правочину.

Апелянт не погоджується з такими висновками суду враховуючи норми ст. 202, ч.5 ст. 203, ч.1 ст. 234,ст. 215,234 ЦК України.

У даному випадку, посилаючись на фіктивність договору позики, який був укладений між ОСОБА_1 (позичальник) з однієї сторони, та ОСОБА_2 (кредитором) - з іншої, позивач наполягав на тому, що всі ці договори не були спрямовані на настання реальних наслідків, враховуючи наступне.

З аналізу ст. 1046, 626,1048 ЦК України, які регулюють порядок передання позики, можна дійти висновку, що кваліфікуючими ознаками договору позики грошових коштів є: передання позичальнику грошових коштів; встановлення певного терміну виконання обов`язку щодо повернення грошових коштів; встановлення плати за користування такими грошовими коштами у виді процентів; відплатність такого договору (повернення позичальником грошових коштів).

Апелянт вважає, що при розгляді судом першої інстанції даної цивільної справи відповідачами в обґрунтування своєї позиції щодо реальності укладених між ними договорів позики не надано жодного об`єктивного доказу.

У даному випадку для встановлення реальності або фіктивності договору позики в першу чергу необхідно було проаналізувати майновий стан сторін такого договору - кредитора і позичальника. Такий аналіз дав би суду об`єктивну можливість встановити, зокрема, той факт, чи дозволяв майновий стан кредитора у момент укладання договору позики надавати грошові кошти у визначеному договором розмірі, встановити джерело походження цих коштів, та, зокрема, наявність у позичальника необхідності для отримання боргу.

Таких доказів відповідачем при розгляді судом даної цивільної справи не надано, як і не надано жодних обґрунтованих пояснень щодо джерела походження таких грошових коштів, які нею надавались у борг ОСОБА_1

Апелянт категорично не погоджується з такими висновками суду, оскільки вказані відомості ДФС навпаки є єдиним доказом, який документально підтверджує відсутність у відповідачки ОСОБА_2 матеріальної можливості надавати грошові кошти у розмірі, визначеному договором позики.

Всі ці обставини належним чином судом не проаналізовані, а посилаючись на той факт, що задекларований відповідачами дохід не є їх єдиним доходом, судом першої інстанції взагалі не мотивовано з яких підстав суд приходить до таких висновків та якими доказами підтверджується. Зокрема, в ході розгляду даної справ представником відповідача також не було надано жодних доказів, які б підтверджували наявність у ОСОБА_2 будь-якого іншого незадекларованого доходу у спірний період, якими б було підтверджено реально наявність у кредиторів ОСОБА_1 грошових коштів у сумах, визначених у договорах позики.

Також судом першої інстанції взагалі неправильно визначено предмет даного спору та залишено поза увагою вказані норми діючого законодавства. Позивач у своїй позовній заяві просив визнати правочини недійсними через їх фіктивність, що прямо встановлено нормами діючого цивільного законодавства, а саме: ч.1,5 ст. 203, ст.215, 234 ЦК України. Натомість за текстом оскаржуваного рішення суду, зокрема в його мотивувальній та резолютивній частинах, суд посилається саме на необґрунтованість позовних вимог про визнання спірних правочинів фіктивними та не аналізує позовні вимоги щодо недійсності цих правочинів.

Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Представник позивача ТОВ ФПГ Металпромресурс адвокат Д`яконова К.І. до суду не явилася, надала заяву про розгляд справи без її участі.

Відповідачі до суду не явилися, про причини суд не повідомили.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Балашов Ю.В. надав заяву про відкладення розгляду справи для узгодження позиції із ОСОБА_2 , яка перебуває за межами міста. Відмовляючи у задоволені клопотання про відкладення розгляду справи, судова колегія зауважує на таке.

В матеріалах справи є договір про надання правової допомоги між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судах всіх рівнів, нотаріальна довіреність ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_3 з повноваженнями для представництва в суді, яка не скасована. При цьому справа розглядається в суді з квітня 2018 року.

Відповідно до частини 1,2 статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

В силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Крім того, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Така правова позиція викладена Верховний Судом 24 січня 2018 року у справі№ 907/425/16.

Виходячи з положень ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку представника позивача, відповідачів та представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Балашова Ю.В. в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіряючи справу в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд виходить з наступного.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 04.08.2006 року між ЗАТ Донгорбанк , правонаступником якого є ПАТ ПУМБ , та ОСОБА_1 було укладено кредитним договір № 39, відповідно до умов якого ОСОБА_1 було надано кредит у сумі 1 200 000 доларів США, які останній зобов`язався повернути, сплативши проценти за користування кредитом у строк до 30.07.2021 року, здійснюючи погашення заборгованості відповідно до умов договору.

Виконання вказаних зобов`язань було забезпечено іпотекою нежитлового приміщення у будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується договором іпотеки № 39/1 від 04.08.2006 року.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 26.02.2016 року з ОСОБА_1 стягнута заборгованість за кредитним договором № 39 від 04.08.2006 року в розмірі 604839,35 доларів США у зв`язку з невиконанням останнім своїх зобов`язань за кредитним договором №39 від 04.08.2006 року.

Згідно з договором про відступлення права вимоги від 18.11.2016 року № 39/2016, укладеним між ПАТ ПУМБ та ТОВ ФК Алькор Інвест , до фінансової компанії перейшло право вимоги, що належало ПАТ ПУМБ на підставі кредитного договору № 39 від 04.08.2006 року та іпотечного договору № 39/1 від 04.08.2006 року стосовно боржника ОСОБА_1

18.11.2016 року між ТОВ ФК Алькор Інвест та ТОВ ФПГ Металпромресурс було укладено договір про відступлення права вимоги № 39/2016/1. Відповідно до п. 2.2 вказаного договору до нового кредитора перейшли всі права первісного кредитора - ТОВ ФК Алькор Інвест у зобов`язаннях, що виникли з кредитного договору та договору іпотеки в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, в тому числі, але не обмежуючись, право на отримання основної суми кредиту, процентів за користування кредитом, пені та штрафних санкцій відповідно до кредитного договору, стосовно ОСОБА_1 ..

Відповідач ОСОБА_1 має заборгованість за кредитним договором, яка не погашена, що сторонами не оспорено.

10.02.2017 року ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя у справі за позовом ПАТ ПУМБ до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та постанови державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ у Донецькій області про заміну сторони виконавчого провадження від 06.03.2017 року у виконавчому провадженні № 53243894 замінено стягувача - ПАТ ПУМБ на правонаступника - ТОВ ФПГ Металпромресурс .

06.03.2017 року постанови про заміну сторони виконавчого провадження від 06.03.2017 року змінено стягувача по виконавчому листу №263/10469/15-ц, виданому Жовтневим районним судом міста Маріуполя, з ПАТ ПУМБ на ТОВ ФПГ Металпромресурс .

Вирішуючи спір, суд першої інстанції керувався наступними норами права.

Згідно з ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, серед яких, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними роз`яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Позивач оспорює договір позики між третіми особами, учасником якого він не являвся, вказуючи на його фіктивність.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Статтею 1047 ЦК України визначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

З тексту рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 12.11.2014 року, яким було задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, вбачається, що стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики від 03.07.2008 року у розмірі 1088550 грн. Вказане судове рішення вступило в законну силу.

Отже, вказаним рішенням були встановлені відповідні правовідносини між сторонами, що вказували на наявність зобов`язань позики.

Так, з судового рішення можливо встановити, що відповідно до розписки від 03.07.2008 року ОСОБА_1 отримав в борг від ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 900000 гривень. Вказані грошові кошти позичальник зобов`язався повернути у строк до 01.05.2013 року. Оскільки ОСОБА_1 не повернув вказані грошові кошти у строк, з нього на користь позивача стягнута суму боргу разом з інфляційними, нарахованими на суму боргу за період прострочення з 01.05.2013 року по 01.10.2014 року та 3% річних, а всього стягнуто суму в розмірі 1088550 гривень.

Судом вірно зазначено, що відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, в тому числі має право укладати договори для використання свого майна.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 16.12.2014 року було затверджено мирову угоду, укладену між сторонами вищевказаного договору позики від 03.07.2008 року, на підставі якої ОСОБА_2 отримала у власність нежитлову будівлю, 1603,8 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (форма власності - приватна, частка власності 49/400); нежитлове приміщення загальною площею 306,1 кв.метра за адресою; АДРЕСА_3 приміщення 37,39 (форма власності - приватна, частка власності 1/2); комплекс загальною площею 1033,7 кв.метра за адресою; АДРЕСА_4 приміщення АДРЕСА_5 (форма власності - приватна, частка власності 79/200); житловий будинок загальною площею 329,1 кв.метра за адресою; АДРЕСА_6 (форма власності - приватна, частка власності 1/2); нежитлове приміщення загальною площею 3905,7 кв.метра за адресою; АДРЕСА_1 (форма власності - приватна, частка власності 1/4).

Суд першої інстанції встановив, що на час розгляду справи вказана ухвала суду виконана сторонами у повному обсязі.

Разом з тим до апеляційної скарги позивач надав суду постанову Донецького апеляційного суду від 15 травня 2019 року, якою ухвала Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 16 грудня 2014 року про затвердження мирової угоди між ОСОБА_4 як сторонами оспореного позивачем договору позики від 03.07.2008 року, скасована і справа направлена для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Однак така обставина ніяк не впливає на те, що немає підстав вважати договір позики, укладений 03.07.2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на суму 900000 грн., таким, що не відповідає вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК України. Ухвала про затвердження мирової угоди скасована у зв`язку із тим, що майно боржника ОСОБА_1 вибуло з власності, що позбавило кредитора права на задоволення вимоги за рахунок майна боржника, яке було під арештом. Судом не обговорювалося питання відповідності закону договору позики, внаслідок невиконання умов якого судом було вирішено стягнути борг з ОСОБА_1 , і в результаті виконання такого рішення була укладена мирова угода 16.12.2014 року.

І судом правильно зазначено, що належних та допустимих доказів того, що оскаржуваний правочин не був спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, позивачем під час розгляду справи не представлено.

При цьому судом встановлено, і це не спростовано позивачем, що відповідач ОСОБА_1 виконував свої зобов`язання за кредитним договором №39 від 04.08.2006 року, укладеним між ним та ЗАТ Донгорбанк до того, як було укладено оскаржуваний правочин, а також продовжував їх виконувати майже 4 роки після його укладання.

Таким чином неможливо не погодитися із висновком суду, що така обставина безумовно спростовує доводи представника позивача стосовно того, що оскаржуваний правочин було укладено між відповідачами виключно з метою уникнути виконання ОСОБА_1 забов`язань за кредитним договором від 04.08.2006 року.

При цьому не мають значення твердження позивача про те, що у учасників договору позики не могло бути в наявності коштів, що були предметом договору.

Згідно ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного і обґрунтованого висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним договору позики від 03.07.2008 року, укладеного між позивачами, не підлягають задоволенню.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом неправильно визначено предмет даного спору та залишено поза увагою вказані норми діючого законодавств, оскільки позивач у своїй позовній заяві просив визнати правочини недійсними через їх фіктивність, а суд посилається саме на необґрунтованість позовних вимог про визнання спірних правочинів фіктивними та не аналізує позовні вимоги щодо недійсності цих правочинів, не є слушними.

Суд правильно послався на статті 2, 12,13 ЦПК України, і встановив, що оспореним правочином не порушено і не зачіплено прав позивача, який не довів таких обставин суду, більш того, на даний час не втратив право на задоволення власних вимог до боржника ОСОБА_1 .

Таким чином, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню, повно, всебічно та обґрунтовано встановив обставини справи, надав належну оцінку наявним у справі доказам, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 263, 264 ЦПК України.

Інші доводи апеляційної скарги наведених висновків суду не спростовують, зводяться до незгоди з висновками суду, які є мотивованими.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При вирішенні даної справи судом правильно визначений характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, переглядаючи справу відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів не вбачає апеляційних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю ФПГ Металпромресурс залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 29 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст.389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст судового рішення складений 15 жовтня 2019 року.

Головуючий Є.Є. Мальцева

Судді: І.П. Мироненко

Л.М. Кочегарова