Постанова

від 04.02.2020 по справі 638/11812/15-ц

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

Іменем України

04 лютого 2020 року

м. Харків

справа № 638/11812/15-ц

провадження № 22-ц/818/712/20

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.

суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря - Сізонової О.О.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю АІА ІНТЕРНЕЙШНЛ ГРУП ІНК

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю АІА ІНТЕРНЕЙШНЛ ГРУП ІНК про визнання права спільної сумісної власності на майно, визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2017 року, постановлене під головуванням судді Омельченко К.О., в залі суду в місті Харкові, -

в с т а н о в и в :

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю АІА ІНТЕРНЕЙШНЛ ГРУП ІНК про визнання права спільної сумісної власності на майно, визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що судом був невірно встановлений момент припинення шлюбу між нею та відповідачем. Вважає, що квартира АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 , яке знаходиться у підвалі житлового будинку літ. А-23 по АДРЕСА_3 , - є спільною сумісною власністю подружжя, а факт належності коштів, що були використані ОСОБА_2 для придбання нерухомого майна, до особистого майна відповідача - не доведено. Крім того ОСОБА_1 вважає, що договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про передачу в іпотеку вищевказаної квартири та машиномісця є недійсним, оскільки згоди на укладення оспорюваного правочину вона не надавала. Єдиною метою укладання спірних правочинів, була зміна правового статусу нерухомого майна - зі спільного майна подружжя на особисте майно відповідача.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 надав заперечення на апеляційну скаргу, просив врахувати правові висновки Верховного Суду України, відповідно до яких факт придбання майна під час шлюбу автоматично не відносить майно до спільної сумісної власності подружжя, треба перевіряти за які кошти таке майно було набуте. А відсутність згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна сама по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним, інший з подружжя в такому випадку має право на компенсацію вартості своєї частки.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 03 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2017 року скасовано. Позов задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_4 та машиномісце № АДРЕСА_2 , що розташоване в підвалі житлового будинку літ. А-23 в АДРЕСА_3 , загальною площею 15,0 кв. м. спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано недійсним іпотечний договір від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про передачу в іпотеку Ѕ частки вищевказаної квартири на Ѕ частки вказаного машиномісця. В іншій частині в задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2453, 08 грн. за подачу позовної заяви та 2698, 39 грн. за подачу апеляційної скарги.

Постановою Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 03 жовтня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч.1 ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що доказів, які б підтверджували те, що саме позивач вкладала кошти у придбання спірної квартири та машиномісця, - суду не надано. Тому спірне майно не є спільною сумісною власністю подружжя. Крім того відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки від 07 жовтня 2013 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Проте такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судом встановлено, що 29 січня 1993 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений шлюб (а.с.5 т.1).

Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 09 квітня 2012 року шлюб між сторонами розірвано (а.с 10 т. 1).

09 квітня 2010 року ОСОБА_2 зареєстрував право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Загальна площа квартири - 85,9 кв.м., про що свідчить свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

24 червня 2010 року ОСОБА_2 зареєстрував також право приватної власності на машиномісце № НОМЕР_1 , яке розташоване у підвалі житлового будинку літ. А-23 по АДРЕСА_3 , загальною площею 15,0 кв.м.

07 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_5 за договором позики від 07 жовтня 2013 року. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 та машиномісце № НОМЕР_1 , яке розташоване у підвалі житлового будинку літ. А-23 за вищевказаною адресою.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 21 серпня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 квітня 2012 року змінено. Виключено з мотивувальної частини заочного рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 квітня 2012 року таке речення: Спільне господарство подружжя не веде з 2010 року, з цього часу між ними припинені шлюбні відносини та сумісне проживання . В іншій частині рішення залишено без змін.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, квартира АДРЕСА_1 та машиномісце № НОМЕР_1 , яке розташоване у підвалі житлового будинку літ. А-23 за вказаною адресою, належить ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк на праві власності згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 10 грудня 2015 року.

Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилалася на те, що спірне майно набуто подружжям за час шлюбу, тому є спільною сумісною власністю подружжя. Крім того наявні підстави для визнання недійсним договору іпотеки від 07 жовтня 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки його було укладено без її згоди. Обґрунтовуючи вимоги щодо витребування спірного майна у ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк , позивачка послався на те, що воно вибуло з сумісної власності подружжя внаслідок укладання спірного іпотечного договору. У зв`язку з цим, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним іпотечний договір від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_5 та машиномісця № НОМЕР_1 , що розташоване в підвалі житлового будинку літ. А-23 в АДРЕСА_3 , загальною площею 15,0 кв.м.; витребувати у ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк вищевказане майно; визнати квартиру АДРЕСА_5 та машиномісце № НОМЕР_1 , що розташоване в підвалі житлового будинку літ. А-23 в АДРЕСА_3 , загальною площею 15,0 кв.м., - спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Згідно частин першої та третьої статті 61 СК України об`єктом спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ).

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною другою статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Статтею 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовились про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, яке є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

З матеріалів справи убачається, що спірне майно набуте сторонами за час перебування у шлюбі.

Натомість статтею 57 СК України передбачені випадки, коли майно є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Зокрема п.3 ч.1 ст. 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Належних та допустимих доказів того, що квартира АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 , яке знаходиться у підвалі житлового будинку літ. А-23 по АДРЕСА_3 , - є особистою власністю ОСОБА_2 , - матеріали справи не містять.

Посилання відповідача на те, що спірне майно придбане ОСОБА_2 на підставі договорів цільової позики від 28 лютого 2008 року, 18 березня 2008 року, 18 квітня 2008 року, 15 травня 2008 року, 19 червня 2008 року, укладених між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , - не приймаються до уваги, оскільки ОСОБА_2 не доведено, що ці договори укладалися не в інтересах сім`ї.

У постанові суду касаційної інстанції по даній справі Верховний Суд погодився з висновками про те, що відповідачем не доведено, що спірна квартира та машиномісце є його особистою власністю.

Матеріали справи свідчать про те, що саме під час перебування у шлюбі 09 квітня 2010 року відповідач зареєстрував право власності на спірну квартиру, а 24 червня 2010 року - і на машиномісце.

Таким чином наявні підстави для визнання квартири АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 , яке знаходиться у підвалі житлового будинку літ. А-23 по АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України Про іпотеку передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, зазначено, що статтею 578 ЦК України, а також спеціальною нормою - частини другої статті 6 Закону № 898-IV визначено, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом, і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.

Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

З урахуванням того, що оспорюваний договір іпотеки укладений ОСОБА_2 без наявності згоди його дружини на такий правочин, - колегія суддів вважає, що наявні підстави для визнання недійсним договору іпотеки від 07 жовтня 2013 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_6 НОМЕР_1 , яке знаходиться у підвалі житлового будинку літ. А-23 по АДРЕСА_3 .

Разом з цим матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_2 вніс спірне нерухоме майно до статутного капіталу ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк як майновий внесок. Частка ОСОБА_2 у статутному капіталі ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк була сформована повністю.

Наразі ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк є власником спірного нерухомого майна.

За змістом статті 115 ЦК України, статті 85 Господарського кодексу України та статті 12 Закону України Про господарські товариства власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, у тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників.

Якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15.

Враховуючи викладене, відсутні підстави для задоволення вимог ОСОБА_1 про витребування оспорюваного майна.

Натомість вона не позбавлена можливості захистити своє порушене право в інший спосіб.

Доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 слід задовольнити частково. Наявні підстави для визнання квартири АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 , яке знаходиться у підвалі житлового будинку літ. А-23 по АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_6 НОМЕР_1 , яке знаходиться у підвалі житлового будинку літ. А-23 по АДРЕСА_3 . В задоволенні позову в іншій частині слід відмовити.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Матеріали справи свідчать про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, тому з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути судовий збір за подачу позовної заяви у розмірі 3897,60 грн., з яких 3 654 грн. - судовий збір за вимогу про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та 243,60 грн. - судовий збір за вимогу про визнання договору іпотеки недійсним.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 21 червня 2017 року клопотання ОСОБА_1 про відстрочення сплати судового збору задоволено (а.с.152, 159-160 т.4).

З урахуванням часткового задоволенні вимог апеляційної скарги, з ОСОБА_2 на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 5 846,40 грн. (150% від 3 897,60 грн.), а з ОСОБА_1 на користь держави слід стягнути судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 5 481 грн. (150% від 3654 грн. - як за вимоги про витребування майна).

Керуючись ст. 367, 376, 381,382,383,384 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -задовольнити частково.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2017 року - скасувати та ухвалити нове.

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 , яке знаходиться у підвалі житлового будинку літ. А-23 по АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнати недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_6 НОМЕР_1 , яке знаходиться у підвалі житлового будинку літ. А-23 по АДРЕСА_3 .

В задоволенні позову в іншій частині - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу позовної заяви у розмірі 3 897,60 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 5 846,40 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 5 481 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: С.С. Кругова

Н.П. Пилипчук

Повне судове рішення виготовлено 06.02.2020 року.