Постанова

від 26.05.2021 по справі 638/11812/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 травня 2021 року

м. Київ

справа № 638/11812/15-ц

провадження № 61-4458св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю АІА Інтернейшнл Груп Інк ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Леонової Юлії Сергіївни на постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю АІА Інтернейшнл Груп Інк (далі - ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк ) про визнання права спільної сумісної власності на майно, визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що з 29 січня 1993 року вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Київського районного суду міста Харкова від 09 квітня 2012 року. В період перебування у шлюбі сторонами було придбано квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15 кв. м, розташоване у підвалі цього ж будинку. 07 жовтня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали іпотечний договір, за яким вищезазначене майно було передане в іпотеку в забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_4 за договором позики від 07 жовтня 2013 року. Разом з тим вона не давала своєї згоди на передачу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, в іпотеку, у зв`язку з чим вказаний правочин є недійсним. Крім того, згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з 10 грудня 2015 року право власності на спірне майно зареєстроване за ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк . Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним іпотечний договір від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_2 загальною площею 15 кв. м, розташованого у підвалі цього ж будинку; витребувати у ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк вищевказане майно; визнати спірні квартиру та машиномісце спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2 .

Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року у складі судді Омельченко К. О. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що саме позивач вкладала кошти у придбання квартири та машиномісця , отже, спірне майно не є спільною сумісною власністю подружжя, тому позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 03 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце № НОМЕР_1 , яке розташоване в підвалі цього ж будинку, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про передачу в іпотеку 1/2 частки у вищевказаних квартирі та машиномісці. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що квартира та машиномісце, які є предметом іпотеки за іпотечним договором від 07 жовтня 2013 року, придбані під час шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а тому є їх спільною сумісною власністю. Оскільки договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року було укладено без згоди ОСОБА_1 , то позовні вимоги про визнання спірного майна спільною сумісною власністю та визнання недійсним договору іпотеки є обґрунтованими. Разом з тим, вимоги ОСОБА_1 про витребування у ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк вказаної нерухомості не підлягають задоволенню, так як витребувати можливо тільки реальну, а не ідеальну частку нерухомого майна. Однак вимог щодо виділу майна в натурі, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, Та ОСОБА_5 не заявляла.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 03 жовтня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Судове рішення касаційного суду мотивоване тим, що апеляційний суд помилково визнав недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року про передачу в іпотеку лише щодо 1/2 частки спірної квартири та 1/2 частки машиномісця, зазначивши при цьому, що ОСОБА_1 не заявляла позовних вимог щодо виділу майна, яке є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Разом з цим не підлягає задоволенню вимога ОСОБА_1 про витребування оспорюваного майна з огляду на таке. ОСОБА_2 вніс спірне нерухоме майно як майновий внесок до статутного капіталу ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк , частка ОСОБА_2 була сформована повністю. На час розгляду справи товариство є власником нерухомого майна. Якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Вказаних вимог апеляційним судом також не було враховано, у зв`язку з чим оскаржуване рішення не може вважатися законним і обґрунтованим.

Постановою Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_3 та машиномісце АДРЕСА_2 , яке знаходиться у підвалі цього ж будинку, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про передачу в іпотеку вищевказаних квартири та машиномісця. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що квартира та машиномісце були придбані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю. ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів, які б беззаперечно свідчили, що кошти, які були витрачені на придбання спірного майна, є його особистими коштами, а отже, не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою для визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо спільного майна, недійсним. Оскільки договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року було укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 , яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), і така обставина не спростована, то наявні підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним. Разом з цим матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 вніс спірне майно до статутного капіталу ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк як майновий внесок, його частка була сформована повністю. Наразі ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк є власником квартири та машиномісця. Якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується у право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя. З огляду на викладене в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про витребування майна необхідно відмовити. Натомість позивач не позбавлена можливості захистити своє порушене право в інший спосіб.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У березні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Леонова Ю. С. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначила, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 07 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц та від 16 жовтня 2019 року у справі № 638/11812/15-ц. Крім того, відсутній прямий висновок Верховного Суду про те, що у зв`язку з переходом майна у власність підприємства і трансформуванням права власності на майно одного з подружжя у право вимоги, право власності подружжя на таке майно є припиненим, внаслідок чого вимога про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя є неналежним способом захисту і не підлягає задоволенню.

У квітні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 19 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дзержинського районного суду міста Харкова.

15 квітня 2020 року справа № 638/11812/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що з 29 січня 1993 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Київського районного суду міста Харкова від 09 квітня 2012 року.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 21 серпня 2014 року у справі № 2-4919/11 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Київського районного суду міста Харкова від 09 квітня 2012 року змінено. Виключено з мотивувальної частини заочного рішення таке речення: Спільне господарство подружжя не веде з 2010 року, з цього часу між ними припинені шлюбні відносини та сумісне проживання . В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

Під час перебування сторін у шлюбі, а саме 09 квітня 2010 року ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 , а 24 червня 2010 року - машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15 кв. м, розташоване в підвалі цього ж будинку.

07 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 як іпотекодавцем та ОСОБА_3 як іпотекодержателем було укладено договір іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_4 за договором позики від 07 жовтня 2013 року. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_3 та машиномісце АДРЕСА_2 , розташоване в підвалі цього ж будинку.

Позивач не давала своєї згоди на укладення договору іпотеки.

Судами також встановлено, що 15 лютого 2016 року проведено державну реєстрацію ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк , засновником якого на час такої реєстрації був ОСОБА_6

03 серпня 2007 року на підставі протоколу загальних зборів ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк від 01 серпня 2007 року № 3 було проведено державну реєстрацію змін до установчих документів, замість ОСОБА_6 єдиним засновником товариства став ОСОБА_7 .

Протоколом загальних зборів ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк від 02 квітня 2012 року № 2-2012 до складу учасників товариства замість померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 прийнято його спадкоємця ОСОБА_8 .

Згідно з протоколом загальних зборів ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк від 14 лютого 2014 року № 14-02/14 до складу учасників товариства включено ОСОБА_2 з майновим внеском до статутного капіталу на суму 1 781 200 грн, який складався, зокрема, з такого майна: квартири АДРЕСА_3 вартістю 362 100 грн та машиномісця АДРЕСА_2 , розташованого у підвалі цього ж будинку, - 58 700 грн. Частка ОСОБА_2 у статутному капіталі ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк була сформована повністю (98,07 %).

Протоколом загальних зборів ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк від 08 лютого 2016 року № 8-02/16 до складу учасників товариства замість ОСОБА_2 прийнято ОСОБА_9 з часткою в статутному капіталі 98,07 %, сформованою за рахунок майнового внеску ОСОБА_2 , яка була відчужена ОСОБА_9 за договором купівлі-продажу від 11 січня 2016 року.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності квартира АДРЕСА_4 та машиномісце АДРЕСА_2 , розташоване у підвалі цього ж будинку, належить на праві власності ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10 грудня 2015 року.

Відповідно до частини першої статті 355 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно з частинами першою, другою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Статтею 63 CК України встановлено рівність прав дружини та чоловіка на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України Про іпотеку передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2019 року у справі № 490/1408/15-ц (провадження № 61-30034св18), на яку в касаційній скарзі посилався заявник, наведено такі висновки щодо застосування норм права.

За змістом статті 113 ЦК України, статті 1 Закону України Про господарські товариства господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Згідно з частиною першою статті 115 ЦК України, частиною першою статті 12 Закону України Про господарські товариства господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці (частина друга статті 115 ЦК України, частини перша, друга статті 13 Закону України Про господарські товариства ).

За змістом статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону України Про господарські товариства власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, у тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників.

У постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 зазначено, що грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання.

Таким чином, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Аналогічної позиції Верховний Суд України дотримався і у справі № 6-79цс13 (постанова від 02 жовтня 2013 року) та у справі № 6-61цс13 (постанова від 03 липня 2013 року).

У цій справі позивач порушує питання про поділ майна подружжя з проведенням відповідної компенсації за частину внесених відповідачем до статутного капіталу ТОВ Трейдавтотранс та ТОВ Інтернаціоналіст грошових коштів, набутих сторонами під час перебування у шлюбі. При цьому порядок внесення грошових коштів до товариств та питання правового режиму їх власності сторонами не оспорюються.

З огляду на викладене та з урахуванням пред`явлених позовних вимог позивач має право вимоги щодо виплати половини суми грошових коштів, внесеної відповідачем до статутного капіталу товариств.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц,провадження № 14-651цс18 ).

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про витребування майна, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що ОСОБА_1 обрано неналежний спосіб захисту порушених прав з огляду на те, що після внесення ОСОБА_2 до статутного капіталу ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк без згоди позивача спірної квартири та машиномісця, придбаних за рахунок спільних коштів подружжя, таке майно перейшло у власність цього товариства, у зв`язку з чим у ОСОБА_1 право власності на майно (тобто речове право) трансформувалося у право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимагати у відповідача як колишнього з подружжя виплати половини вартості внесеного майна.

Разом з тим, визнаючи квартиру та машиномісце спільною сумісною власністю колишнього подружжя, апеляційний суд залишив поза увагою те, що з моменту внесення цього майна до статутного капіталу товариства воно стало власністю самого товариства, а тому зазначене майно втратило ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя (відбулася зміна правового режиму майна подружжя ). Оскільки всупереч статті 65 СК України спільне майно було використане ОСОБА_2 для внесення вкладу до статутного капіталу, то позивач набула право вимагати в іншого з подружжя компенсації половини вартості цього майна. При цьому сам по собі факт подальшого відчуження відповідачем як учасником товариства частки у статутному капіталі на користь іншої особи не позбавляє позивача вказаного права вимоги, оскільки таке відчуження не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, в тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників.

Отже, позовна вимога ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя не може бути задоволена. Відповідний аналіз (висновок про те, що до моменту внесення майна до статутного капіталу товариства воно належало подружжю на праві спільної сумісної власності) має бути зроблений в мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду з позовом, який відповідатиме належному способу захисту порушених прав, а саме - про поділ майна подружжя шляхом стягнення з ОСОБА_2 відповідної компенсації вартості 1/2 частини внесеного ним до статутного капіталу ТОВ АІА Інтернейшнл Груп Інк майна, набутого сторонами під час перебування у шлюбі.

Крім того, за встановлених в цій справі обставинВерховний Суд дійшов висновку, що в даному конкретному випадку також відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним іпотечного договору, зважаючи на те, що такий спосіб захисту цивільного права є неналежним та неефективним, його застосування не призведе до поновлення порушеного права позивача, яке може бути захищене лише певним, зазначеним вище способом.

Однак ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не застосували вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що призвело до неправильного вирішення справи.

З огляду на викладене в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору іпотеки недійсним необхідно відмовити із вказаних вище правових підстав.

Рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову в означеній частині з наведених в ньому підстав не може бути залишене в силі, оскільки позов не підлягає задоволенню з інших правових підстав, викладених в цій постанові.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору іпотеки недійсним підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову, з наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частинами першою, тринадцятою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів б , в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За результатами апеляційного перегляду справи суд апеляційної інстанції стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання позовної заяви, в розмірі 3 897,60 грн, з яких: 3 654 грн - за вимогу про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, 243,60 грн - за вимогу про визнання договору іпотеки недійсним.

Крім того, взявши до уваги ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 21 червня 2017 року, якою було задоволено клопотання ОСОБА_1 про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції стягнув з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 5 846,40 грн (150 % від 3 897,60 грн), а з ОСОБА_1 - в сумі 5 481 грн (150 % від 3 654 грн, які було сплачено за вимогу про витребування майна).

Оскільки Верховним Судом касаційну скаргу задоволено частково, в позові ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі, то весь розмір судових витрат, які вона сплатила або мала сплатити у зв`язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, необхідно покласти на позивача.

Таким чином, за розгляд справи в суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1 на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 11 327,40 грн (5 846,40 грн + 5 481 грн).

Крім того, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути 15 785,28 грн судових витрат, понесених цим відповідачем на сплату судового збору за подання обох касаційних скарг.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Леонової Юлії Сергіївни задовольнити частково.

Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю АІА Інтернейшнл Груп Інк про визнання права спільної сумісної власності на майно, визнання договору іпотеки недійсним та в частині розподілу судових витрат скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю АІА Інтернейшнл Груп Інк про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору іпотеки недійсним відмовити з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї постанови .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 11 327 (одинадцять тисяч триста двадцять сім) грн 40 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 15 785 (п`ятнадцять тисяч сімсот вісімдесят п`ять) грн 28 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційних скарг.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук