Постанова

від 12.02.2020 по справі 266/3467/17

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

22-ц/804/560/20

266/3467/17

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 лютого 2020 року м. Маріуполь

Єдиний унікальний номер 266/3467/17

Номер провадження 22-ц/804/560/20

Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Кочегарової Л.М., Зайцевої С.А., Ткаченко Т.Б.,

секретар судового засідання Сікора М.М.,

сторони :

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

відповідач - Приватне підприємство ОМС

третя особа - ОСОБА_3

розглянув у судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 03 грудня 2019 року, у складі судді Д`яченка Д.О., дата складення повного судового рішення 13 грудня 2019 року,

в с т а н о в и в:

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 22 травня 2013 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позики грошей. Відповідно до умов договору позики, відповідач отримав від нього в борг грошові кошти у розмірі 264000,00 грн, що було еквівалентно 33000,00 доларів США, зобов`язавшись повернути суму позики в строк до 22 травня 2016 року. Між тим, ОСОБА_2 повернув лише грошову суму у розмірі 16000,00 грн, що еквівалентно 1000,00 доларів США. При цьому іншу частину суму, не дивлячись на постійні перемовини, відповідач ОСОБА_2 не повернув. Просив стягнути з відповідача на свою користь суму боргу у розмірі 1 365 438,40 грн, що відповідає 52 822 доларів США за курсом на 01 серпня 2017 року, яка складається з суми боргу у розмірі 248 000,00 грн, суми пені за кожний день прострочення відповідно до п. 9 Договору - 1 078 800,00 грн, а також інфляційні витрати у розмірі 38 638,40 грн, а також стягнути всі судові витрати.

В лютому 2018 року відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , Приватного підприємства "ОМС" (далі ПП ОМС ), третої особи - ОСОБА_3 , про визнання удаваними та недійсними договорів. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що на початку 2013 року він розглядав можливість придбання нежитлового приміщення і агенцією нерухомості "Проспект" йому було запропоновано приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . Власником 21/100 частини приміщення за вказаною адресою було ПП "ОМС", директором якого виступав ОСОБА_1 . З метою фіксації намірів

про купівлю-продаж приміщення між ним та ОСОБА_1 був укладений попередній договір, за яким він передав ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 2000,00 доларів США, тобто завдаток. В подальшому з метою ухилення від оподаткування між тими ж сторонами 22 травня 2013 року були оформлені договір дарування нежитлового приміщення В-1, що складає 21/100 частини нежитлових будівель, за яким ПП "ОМС" подарував вказану частку ОСОБА_2 , а також був укладений договір позики грошей, за яким ОСОБА_1 ніби надає ОСОБА_2 у позику 264000,00 грн. Проте фактичної передачі будь-яких коштів за договором позики не було, а нежитлове приміщення так і не було надано у користування ОСОБА_2 , оскільки ПП "ОМС", в особі керівника Стягайло О.М., так і не звільнило приміщення від свого майна та продовжувало використовувати приміщення у своїй діяльності. Просив визнати договір дарування нежитлового приміщення В-1, що складає 21/100 частини нежитлових будівель від 22 травня 2013 року між ПП "ОМС" та ОСОБА_2 та договір позики грошей від 22 травня 2013 року удаваним та таким, що приховують договір купівлі-продажу нерухомого майна; визнати договір купівлі-продажу нерухомого майна від 22 травня 2013 року між ПП "ОМС" та ОСОБА_2 недійсним, як такий, що не відповідає вимогам закону.

Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 03 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором займу у загальному розмірі: 1365413 гривень 60 копійок, яка складається з наступного: суми боргу у розмірі 248000,00 грн, суми пені за кожний день прострочення у розмірі 1078800,00 грн, індексу інфляції у розмірі 38613,60 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 8000,00 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ПП"ОМС", третя особа : ОСОБА_3 , про визнання правочинів удаваними та недійсними відмовлено.

Не погодившись з зазначеним рішенням ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати судове рішення, постановити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, а зустрічний позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Відзив на апеляційну скаргу, в порядку визначеному ст.360 ЦПК України, не подано.

Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , який підтримав скаргу, заперечення проти скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що 02 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики грошей, за умовами якого позивач передав відповідачу грошові кошти в сумі 264 000 гривень, що еквівалентно 33000 доларів США, а відповідач отримав вказані грошові кошти та зобов`язався повернути позикодавцю таку суму позики в строк до 22 травня 2016 року включно (реєстр 910 а.с.5).

Відповідно до п. 9 Договору позики грошей від 02 травня 2013 року за прострочення виконання зобов`язань за цим договором позичальник виплачує пеню в розмірі 1 (одного) відсотка від простроченої суми за кожен день прострочення, а сама позика має бути виплачена з урахуванням офіційно встановленого індексу інфляції.

22 травня 2013 року між ПП"ОМС", в особі уповноваженої особи ОСОБА_1 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , з іншої сторони, був укладений договір дарування нежитлового приміщення В-1, що складає 21/100 частин нежитлової будівлі за номером АДРЕСА_1 оцінено в 100 500 грн (реєстр 907 а.с.45-46).

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за № 112349191 від 31січня 2018 року вбачається, що власником 21/100 частини нежитлової будівлі за номером АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 (а.с.47).

Відповідач ОСОБА_2 на виконання взятого на себе зобов`язання повернув ОСОБА_1 кошти у розмірі 16000 грн.

Відмовляючи ОСОБА_2 у позові про визнання правочинів - договору позики від 22 травня 2013 року та договору дарування від 22 травня 2013 року, удаваними та недійсними суд першої інстанції виходив з того, що волевиявлення сторін на укладення саме цих договорів було вільним і відповідало їх внутрішній волі; ОСОБА_2 не надав доказів того, що укладаючи вказані договори сторони мали намір приховати інший договір - купівлі-продажу; договір дарування є реальним, оскільки відбулася передача об`єкту нерухомості у власність обдарованого.

Висновки суду в цій частині є законним та обґрунтованими.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За нормами частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За умовами ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними за удаваним правочином (ст. 235 ЦК України) сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 ЦК України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Тобто, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (ч.1 ст.718 ЦК).

Відповідно до ч.2 ст.719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч.1 ст.722 ЦК).

Згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції з дотриманням вимог ЦПК України повно та всебічно з`ясував обставини справи і дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання договорів дарування нежитлового приміщення В-1, що складає 21/100 частини нежитлових будівель від 22 травня 2013 року між ПП ОМС і ОСОБА_2 , та договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 22 травня 2013 року, удаваними і недійсними та такими, що приховують договір купівлі-продажу нерухомого майна.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що судом було не правильно застосовані норми матеріального права, а саме, ст.ст.203,215,235,1051 ЦК України, колегія суддів вважає непереконливими, оскільки висновки суду про відмову у позові про визнання договорів удаваними ґрунтуються на положеннях ст.ст.203,215,235 ЦК України.

За вимогами ст.1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, договір позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено у письмовій формі та посвідчено приватним нотаріусом Куркчи Г.І. (а.с.5).

При цьому зі змісту договору позики, який укладено у письмовій формі, слідує, що сума позики прийнята в повному обсязі від позикодавця ( ОСОБА_1 ) позичальником ( ОСОБА_2 ) до підписання цього договору. Договір відповідає дійсним намірам сторін, укладений при ясній пам`яті внаслідок добровільного волевиявлення сторін, пов`язаних товариськими зв`язками (п.п.2,4).

Будь-яких об`єктивних доказів на спростування факту отримання грошових коштів від ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду не представив.

Посилання ОСОБА_2 на те, що суд помилково, дослідивши виключно форму та текст договору позики грошей від 22 травня 2013 року, дійшов висновку про реальне передання коштів, є безпідставними з наведених раніше мотивів та враховуючи те, що вказаний договір є письмовою угодою та документальним підтвердженням передачі грошей та укладення договору позики.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилається також на те, що договір дарування є удаваним оскільки сторони домовилися про продаж нерухомості по АДРЕСА_1 за 35 000 доларів США, і завдаток ОСОБА_2 було передано продавцю у розмірі 2000 доларів США, а позика була оформлена на несплачену суму - 33000 доларів США, що вказує на фактичну домовленість на укладення договору купівлі-продажу.

Однак, апеляційний суд вважає ці доводи безпідставними.

За умовами попереднього договору купівлі-продажу та угоди про завдаток від 19 лютого 2013 року, сторонами виступали ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які домовилися про можливість укладення договору купівлі-продажу до 10 березня 2013 року, але фактично цей договір укладено не було (а.с.26-27).

Сторонами ж договору дарування від 22 травня 2013 року виступали ПП ОМС та ОСОБА_2 і як вбачається з цього договору, ПП ОМС виступало самостійно, не вчиняло будь-яких дій в інтересах ОСОБА_1 та не брало на себе будь-яких зобов`язань, що випливають з угод від 19 лютого 2013 року.

Доводи відповідача про те, що в матеріалах справи відсутні докази наявності будь-якої мети в діях ПП ОМС під час дарування об`єкта нерухомості, відсутні докази наявності у позивача коштів у розмірі необхідному для надання позики є необґрунтованими та не свідчить про спростування факту наявності у ОСОБА_1 коштів для передачі їх ОСОБА_2 .

Про реальність оспорюваних договорів також свідчать і той факт, що кожен з подружжя сторін договорів, а саме, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , надавали згоду на укладення цих договорів, шляхом подачі заяв нотаріусу, а також те, що фактично настали наслідки договору дарування - на що були направлені дії сторін, оскільки договір вчинено у письмовій формі, реєстрація права власності на ім`я ОСОБА_2 та реальна передача об`єкту відбулася (а.с.5,47,82,83).

Отже, суд першої інстанції встановив всі обставини справи, додержуючись норм матеріального та процесуального права, зробив законний і обґрунтований висновок по суті спору під час ухвалення рішення у справі, належним чином давши оцінку наданим сторонами доказам, які є належними та достатніми для вирішення зазначеного спору.

Тому, підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 та скасування судового рішення в цій частині із задоволенням зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договорів дарування та позики удаваними і недійсними апеляційний суд не вбачає.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції зазначив, що боржник ОСОБА_2 не виконав умови договору позики по поверненню коштів в повному обсязі в строк до 22 травня 2016 року, а тому заборгованість за договором позики в розмірі 248 000 грн, а також інфляційні втрати в розмірі 38 613,60 грн і пеня 1 078 800 грн підлягають стягненню на користь позивача.

Повністю з висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 626, частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 12 ЦПК України).

За приписами статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1)письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до вимог частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно ст.526, 527 ЦК України зобов`язання повинно бути виконано належним чином та відповідно з умовами договору та вимог Цивільного кодексу. Боржник повинен виконати свої обов`язки, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором чи законом.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням вимог, визначених змістом зобов`язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Частиною 3 ст. 549 ЦК України визначено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Зі справи вбачається, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 пені в розмірі 1 078 800 грн ґрунтувалися на положеннях п. 9 договору позики від 22 травня 2013 року, який визначав, що за прострочення виконання зобов`язань за цим договором позичальник виплачує пеню в розмірі 1(одного) відсотка від простроченої суми за кожен день прострочення, а сума позики має бути виплачена з урахуванням офіційно встановленого індексу інфляції.

Разом з тим, згідно з положеннями ст.2 Закону України Про тимчасові заходи на період проведення анти терористичної операції (в редакції на час звернення до суду з позовною заявою) на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов`язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам - підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція. Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов`язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов`язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції.

Відповідно до переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 № 1275-р, місто Маріуполь (Маріупольська міська рада) відноситься до населеного пункту, на території якого здійснювалася антитерористична операція.

Відповідач, згідно матеріалів справи, є мешканцем м.Маріуполя і, як на час укладення договору позики, так і на час виконання договору та вирішення спору проживає в АДРЕСА_2 .

Як вбачається зі справи, позивач просив стягнути з відповідача пеню, що нарахована за період з червня 2016 року до липня 2017 року, тобто в період дії ст. 2 Закону України Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції .

Враховуючи викладі обставини, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 пені в розмірі 1 078 800 грн, колегія суддів визнає безпідставними, а тому, рішення суду першої інстанції, в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення цих коштів з відповідача, підлягає скасуванню з відмовою у позові.

Підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 та відмови ОСОБА_1 в позові про стягнення заборгованості за позикою та інфляційних втрат колегія суддів не вбачає, оскільки наведені відповідачем доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними.

Факт невиконання ОСОБА_2 умов договору позики встановлений судом першої інстанції та підтверджений поясненнями представника відповідача ОСОБА_4 в судовому засідання апеляційного суду, який пояснив, що на думку ОСОБА_2 , між ним та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі - продажу з відстрочкою, але будь-яких коштів, крім 16000 грн відповідач позивачу ОСОБА_1 не передавав.

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У своїх вимогах до ОСОБА_2 , позивач послався на те, що прострочення боргу в розмірі 248 000 грн відбулося в період з червні 2016 року до липня 2017 року, а тому, з урахуванням встановлених індексів інфляції, просив стягнути з відповідача інфляційні втрати в розмірі 38 638,40 грн.

Встановлено, що у порушення умов договору позики, ОСОБА_2 дійсно у визначений законом строк не повернув ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 248 000 грн. Тому, з урахуванням положень матеріального закону та позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції правильно задовольнив вимоги позивача та стягнув з ОСОБА_2 інфляційні втрати в розмірі 38 613,60 грн., навівши у рішенні відповідні розрахунки згідно з роз`ясненнями, викладеними у п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 Про судове рішення у цивільній справі , який визначає, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.

Зважаючи на те, що позивач судове рішення не оскаржує, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування, оскільки доводи відповідача ОСОБА_2 про безпідставність цих вимог ОСОБА_1 є неспроможними та не ґрунтуються на нормах закону.

Відтак, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики підлягають частковому задоволенню в сумі 286 613,60 грн та складаються з заборгованості за позикою - 248 000 грн та інфляційних втрат в розмірі 38613,60 грн.

Вирішуючи питання про судові витрати у справі, апеляційний суд виходить з наступного.

Частина 13 ст.141 ЦПК України визначає, що якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до вимог ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частина 6 ст.141 ЦПК України визначає, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За вимогами ст.382 ЦПК України, постанова суду апеляційної інстанції має містити резолютивну частину із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом страви у суді апеляційної інстанції.

З апеляційної скарги ОСОБА_2 вбачається, що, крім іншого, відповідач просив вирішити питання про відшкодування йому судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом апеляційної скарги.

У зв`язку з частковим задоволенням апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 та ухваленням нового рішення про стягнення заборгованості за договором позики в сумі 286 613,60 грн (248 000+38613,60), колегія суддів вважає, що понесені відповідачем витрати по оплаті судового збору у зв`язку з подачею апеляційної скарги підлягають частковому відшкодуванню в розмірі 9480 грн (286 613,60 задоволені вимоги х100: 1 365 438,40(заявлені вимоги)=79%х12 000(судовий збір за майновими вимогами):100).

Вказані витрати ОСОБА_2 підлягають компенсації в розмірі 9480 грн за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, оскільки позивач ОСОБА_1 є особою, віднесеною до 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи і звільнений від оплати судового збору на підставі п.9 ст.5 Закону України Про судовий збір (а.с.8).

Керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.376 ЦПК України,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 03 грудня 2019 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 пені в розмірі 1 078 800 грн скасувати і ухвалити у відповідній частині нове рішення про відмову у позові.

Це ж рішення в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики в розмірі 248 000 грн та інфляційних втрат в розмірі 38 613,60 грн та в частині відмови у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Приватного підприємства ОМС , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання правочинів удаваними та недійсними залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) у відшкодування судових витрат 9480 (дев`ять тисяч чотириста вісімдесят) грн - у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Дата складення повного судового рішення 17 лютого 2020 року.

Судді: Л.М. Кочегарова

С.А. Зайцева

Т.Б. Ткаченко