Постанова

від 14.04.2020 по справі 489/5331/18

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

14.04.20

22-ц/812/25/20

Справа 489/5331/18

Провадження № 22-ц/812/25/20 Суддя-доповідач апеляційного суду: Крамаренко Т.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 квітня 2020 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого - Крамаренко Т.В.,

суддів - Лівінського І.В., Темнікової В.І.,

із секретарем судового засідання - Гавор В.Б.,

за участю: представника позивача - ОСОБА_2, представника відповідача - Шлапака С.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_1

на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 серпня 2019 року, ухваленого під головуванням судді - Коваленка І.В. в приміщенні того ж суду у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Тапфло (надалі - ТОВ Тапфло ) про стягнення компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди

в с т а н о в и л а :

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ Тапфло в якому просив стягнути заборгованість по заробітній платі в сумі 474 773,60 грн. з яких: заробітна плата за час знаходження у відпустці з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року 45 000 грн., компенсація за невикористану відпустку у сумі 276 839 грн., заробіток за період з 06 лютого 2017 року по 21 лютого 2017 року в сумі 35 292,36 грн., вихідну допомогу 117 642 грн., середній заробіток за весь час затримки розрахунку та за 3 дні затримки видачі трудової книжки в сумі 160 120 грн., суму компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати в сумі 138 825,90 грн. та 45 000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди, а також витрати на правничу допомогу.

Позивач зазначав, що з 16 вересня 2003 року по 21 лютого 2017 року перебував на посаді менеджера зі збуту у ТОВ Тапфло з якої незаконно був звільнений на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України. Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 22 лютого 2018 року його поновлено на роботі та стягнуто з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 21 лютого 2017 року по 22 лютого 2018 року.

З 19 травня 2018 року по 25 травня 2018 року він перебував у відрядженні в с. Петрівське Бориспільського району Київської області, а з 28 травня 2018 року по 17 липня 2018 року у відпустці. Під час відрядження керівництво ТОВ Тапфло повідомило його про зміну суттєвих умов праці. 23 липня 2018 року ОСОБА_1 отримав поштою трудову книжку із зазначенням відомостей про його звільнення з 19 липня 2018 року на підставі п.6 статті 36 КЗпП України. Проте, відповідач не надав йому для ознайомлення наказ про звільнення та не провів повного розрахунку по заробітній платі при звільненні, а також здійснив затримку у виплаті заробітної плати за період після постановлення судом рішення про поновлення його на роботі і до фактичного поновлення на посаді. Внаслідок неправомірних дій відповідача йому було завдано душевних страждань, через що має право на компенсацію моральної шкоди.

Посилаючись на викладене позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість по заробітній платі в сумі 474 773,60 грн., середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні та за затримку видачі трудової книжки, компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку із порушенням термінів їх виплати у розмірі 138 825,90 грн. та моральної шкоди в розмірі 45 000 грн., а також витрати на правничу допомогу.

У подальшому, позивач неодноразово уточнював позовні вимоги шляхом подання відповідної заяви через свого представника ОСОБА_2 та остаточно просив стягнути з відповідача 300 588,56 грн., з яких: 41 251,10 грн. оплата відпустки за період з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року; 259 337,46 грн. компенсація за невикористану відпустку при звільненні за 183 календарних дні із розрахунку середньої заробітної плати 2 728,62 грн., а також середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку по день ухвалення судом рішення, виходячи з середнього заробітку 2 728,62 грн., але не менше 965 931,48 грн., 45 000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди, витрати на професійну правничу допомогу і додатково понесені витрати на проведення економічного експертного дослідження та комісії банку в сумі 5 050,50 грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 серпня 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ Тапфло на користь ОСОБА_1 26 167,91 грн. компенсації за невикористану відпустку та 30 000,00 грн. середнього заробітку за затримку остаточного розрахунку, без урахування податків та обов`язкових платежів, 5 000,00 грн. моральної шкоди та 233 грн. витрат, понесених на підготовку експертного висновку. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про судовий збір. Стягнуто з ТОВ Тапфло на користь держави судовий збір у розмірі 447,59 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 9 157,41 грн.

Рішення суду мотивовано тим, що заробітна плата за час знаходження у відпустці з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року у розмірі 41 251,10 грн. позивачу перерахована на його рахунок № НОМЕР_1 в рамках зарплатного проекту між ТОВ Тапфло та АТ УкрСиббанк , сплаті підлягає лише різниця компенсації за 119 днів невикористаної відпустки у розмірі 26 167,91 грн., виходячи з із середньоденної заробітної плати - 2 728,62 грн. з урахуванням виплаченої компенсації у сумі 298 538,46 грн. При стягненні 30 000 грн. за час затримки розрахунку, суд виходив із застосування принципу співмірності з урахуванням розміру заборгованості та тривалості не проведення остаточного розрахунку. Розмір моральної шкоди разраховано із врахуванням розумності та справедливості, нехтуванням відповідачем встановленими законом гарантіями, які поширюються на позивача.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на те, що рішення суду в частині відмови у задоволенні позову та розподілу судових витрат прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, просив рішення суду в цій частині скасувати та ухвалити нове, яким стягнути з відповідача на його користь 41 251,10 грн. в рахунок оплати відпустки за період з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року та 174 631,68 грн. доплати компенсації за невикористану відпустку при звільненні за 64 календарні дні з розрахунку середньої заробітної плати 2 728,62 грн., середній заробіток за весь час затримки розрахунку по заробітній платі у розмірі згідно чинного законодавства, а також розподілити судові витрати, стягнувши їх в повному обсязі з відповідача.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не з`ясовано усіх обставин щодо невиплати заробітної плати, надана неправильна оцінка доказам у справі та безпідставно покладено в основу рішення суперечливі твердження відповідача в частині відмови в задоволенні позовних вимог. Так, судом не взято до уваги відсутність доказів на підтвердження надання відповідачем 64 календарних дня щорічної відпустки, також судом помилково зазначено про перерахування 41 251,10 грн. на рахунок позивача.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ТОВ Тапфло просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на те, що невикористані дні відпустки у кількості 64 календарні дні позивачем не доведені, що підтверджується висновком економічного дослідження, а також відомостями про нарахування заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) застрахованим особам. Також, зазначав, що заробітна плата за час відпустки з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року в сумі 41 251,10 грн. підприємством сплачена в повному обсязі, що відображено в розрахунковій відомості нарахувань та виплаті даних коштів за лютий 2017 року, відомістю зарахувань на картрахунки працівників № 359 від 20 лютого 2017 року, а також випискою ПАТ Укрсоцбанк .

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За положеннями статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).

Рішення суду зазначеним вимогам закону в цілому відповідає.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 5 ЦПК України).

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Таким чином, порушення, невизнання, оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення кожної особи до суду за захистом свого особистого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно із ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що ОСОБА_1 з 16 вересня 2003 року було прийнято до ТОВ Тапфло на посаду менеджера з продажу в м. Миколаєві, наказ № 2-к від 16 вересня 2003 року (т. 1 а.с. 18, 96).

В подальшому, наказом №2012-80-01 від 01 жовтня 2012 року змінено назву посади ОСОБА_1 менеджера з продажу в м. Миколаєві на посаду менеджера зі збуту (т. 1 а.с.18).

Наказом ТОВ Тапфло №21-02-2017/2 від 21 лютого 2017 року ОСОБА_1 звільнено з посади менеджера зі збуту ТОВ Тапфло з 21 лютого 2018 року на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин (т. 1 а.с.18).

Не погодившись зі звільненням ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ Тапфло про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2018 року, яке постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 04 травня 2018 року залишено без змін, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано наказ ТОВ Тапфло від 21 лютого 2017 року №21-02-2017/2, ОСОБА_1 поновлено на посаді менеджера зі збуту в ТОВ Тапфло з 21 лютого 2017 року, стягнуто на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду.

Постановою Верховного Суду від 08 травня 2019 року вказані вище рішення суду залишено без змін (т. 1 а.с 9-14).

На підставі наказу ТОВ Тапфло № 15-05-2018/1 від 15 травня 2018 року ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді менеджера зі збуту (т. 1 а.с.97).

25 травня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до директора ТОВ Тапфло із заявою про надання відпустки з 28 травня 2018 року по 17 липня 2018 року в рахунок невикористаної відпустки за період роботи з 2003 року по 2018 рік (т. 1 а.с.150).

Наказом ТОВ Тапфло №Т-00000006 від 25 травня 2018 року ОСОБА_1 надано щорічну відпустку з 28 травня 2018 року по 17 липня 2018 року тривалістю 50 календарних днів (т. 1 а.с.149).

Відповідачем було нараховано відпускні з 28 травня 2018 року по 17 липня 2018 року в розмірі 140 111,00 грн., що підтверджується нарахуванням відпустки №Т-00000006 від 25 травня 2018 року, які згідно повідомлення АТ КБ Приватбанк від 08 лютого 2019 року позивачу перераховано 112 789,39 грн. з вирахуванням податків та зборів (т.1 а.с.151, 234).

В подальшому, на підставі наказу ТОВ Тапфло №19071/1 від 19 липня 2018 року ОСОБА_1 звільнено з 19 липня 2018 року на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України у зв`язку з відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці, зобов`язано бухгалтерію виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середньо-місячного заробітку, а також компенсацію за невикористану щорічну відпустку, яка згідно довідок ТОВ Тапфло складає за 119 календарних днів 240 323,46 грн. (т.1 а.с.63-64,98).

З повідомлення АТ КБ Приватбанк від 08 лютого 2018 року вбачається, що за період з 01 січня 2017 року до 01 вересня 2018 року ТОВ Тапфло перерахувало ОСОБА_1.: 29 травня 2018 року - 4 316,91 грн.; 31 травня 2018 року - 49 300,00 грн.; 31 травня 2018 року - 112 789,39 грн.; 16 липня 2018 року - 744,60 грн.; 19 липня 2018 року - 11 600,00 грн.; 19 липня 2018 року - 58 000,00 грн.; 19 липня 2018 року - 58 000,00 грн.; 19 липня 2018 року - 303 596,19 грн. (т. 1 а.с. 234).

За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, підтвердивши їх доказами (фактичними даними) з дотриманням вимог ст.ст.76- 80 ЦПК України.

Згідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

За положеннями ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Як на підставу задоволення своїх вимог позивач посилається на те, що при звільненні йому не в повному обсязі було виплачено усіх сум, а саме заробітна плата за період з 06 лютого 2017 року по 21 лютого 2017 року у розмірі 34 800,05 грн., оплата відпустки за період з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року у розмірі 41 251,10 грн., крім того, він має право на компенсацію невикористаної щорічної відпустки за період роботи 2003 - 2008 роки 183 календарних дні із розрахунку середньої заробітної плати 2 728,62 грн., а не на 119 календарних днів виходячи із розрахунку середнього заробітку 2 508,72 грн., як про це зазначає відповідач.

Відповідно до вимог статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Щодо обґрунтованості стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час перебування останнього у відпустці з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 в сумі 41251,10 грн., колегія виходить з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що під час перебування в трудових відносинах ОСОБА_1 з ТОВ Тапфло позивач користувався картковими рахунками викритими у ПАТ УкрСиббанк та ПАТ КБ Приватбанк .

Так, згідно відомості зарахувань на картрахунки працівників № 359 від 20 лютого 2017 року організації ТОВ Тапфло , заробітну плату ОСОБА_1 за час знаходження у відпустці з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 в сумі 41251,10 грн. (з вирахуванням податків) перераховано на його рахунок у ПАТ Укрсоцбанк № НОМЕР_2 20 лютого 2017 року (т. 1 а.с.184).

Вказане підтверджується сформованою випискою ПАТ Укрсоцбанк по рахунку ТОВ Тапфло № НОМЕР_3 за період з 01 лютого 2017 року до 28 лютого 2017 року (т. 2 а.с. 97-98).

Як пояснив представник відповідача під час розгляду справи в апеляційній інстанції, рішення про зміну Банку на ПАТ Укрсоцбанк Товариством було прийняте у зв`язку з веденням тимчасовою адміністрації у ПАТ КБ Приватбанк , а тому 09 лютого 2017 року між ПАТ Укрсоцбанк та ТОВ Тапфло було укладено Генеральну угоду про надання послуг по зарахуванню коштів на банківські (карткові) рахунки №301.5-002/3489 в рамках зарплатного проекту (т. 3 а.с.44-53).

Відповідно до умов Генеральної угоди клієнт (в даному випадку ТОВ Тапфло ) зобов`язується для зарахування заробітної плати, авансів на відрядження/стипендій та інших виплат на рахунки держателів перераховувати на рахунок № НОМЕР_4 в Північному комерційному макрорегіоні ПАТ Укрсоцбанк МФО 300023 вказані суми коштів (п.2.1.5).

Про те, що Товариством прийнято рішення зміни порядку виплати заробітної плати та обслуговуючий банк для зарплатного проекту, у зв`язку з чим зарплатні картки деактивовано, ТОВ Тапфло повідомляло позивача ще 09 лютого 2017 року листом № 22 та 31 березня 2017 року листом № 46, які отримані останнім особисто (т. 3 а.с. 42, зв.108-109).

Про перерахування вказаних коштів 20 лютого 2017 року на рахунок в ПАТ Укрсоцбанк як зазначає сам позиває йому було відомо, але заперечує факт належності йому рахунку в даному банку та отримання цих коштів.

Між тим, з відповіді АТ Альфа-Банк , яке є правонаступником АТ Укрсоцбанк від 17 грудня 2019 року №118914-23.11-б/б вбачається, що відповідно до Генеральної угоди, укладеної між ПАТ Укрсоцбанк та ТОВ Тапфло , 16 лютого 2017 року в ПАТ Укрсоцбанк було відкрито картковий рахунок на ім`я ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_5 ) № НОМЕР_2 . Крім того зазначено, що 21 лютого 2017 року з рахунку ТОВ Тапфло № НОМЕР_3 на рахунок № НОМЕР_4 було перераховано кошти в сумі 41 251,10 грн. (згідно п/д №13 від 20.02.2017р.), які 21 лютого 2017 року було зараховано на картковий рахунок № НОМЕР_2 з призначенням платежу: (зарплата) відпускні лютий 2017 року (т. 3 а.с.11-112).

До того, ж на вимогу апеляційного суду АТ Альфа-Банк надано виписку по рахунку, відкритого на ім`я ОСОБА_1 № НОМЕР_2 , в якій зазначено, що 21 лютого 2017 року відбулося поповнення карткового рахунку (зарплата) відпускні лютий 2017 року у розмірі 41 251,10 грн. (т. 3 а.с. 167-169).

Отже, наведене свідчить про відсутність заборгованості відповідачем перед позивачем з оплати відпуски за період з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року.

Як вбачається з вище вказаної виписки, з часу перерахування коштів на рахунок ОСОБА_1 з 21 лютого 2017 року відбувалося відрахування за банківські послуги, однак ці кошти не пов`язані із діяльністю підприємства щодо перерахування заробітної плати, тому правовідносини, які склалися з часу зарахування коштів на рахунок стосується відносин між Банком та ОСОБА_1 .

Хоча суд помилково послався на довідку АТ Укрсиббанк від 21 лютого 2017 року щодо наявності відкритого рахунку на ім`я ОСОБА_1 в ПАТ Укрсоцбанк , проте зазначене не спростовує факту відкритого в ПАТ Укрсоцбанк (правонаступник АТ Альфа - Банк ) рахунку на ім`я позивача та перерахування відповідачем спірної суми коштів, а відтак відсутності заборгованості у розмірі 41 251,10 грн. оплати за час знаходження у відпустці з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року.

З огляду на встановлене, доводи апеляційної скарги не спростують обґрунтованих висновків суду щодо оплати за час знаходження у відпустці з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року у сумі 41 251,10 грн.

Також, колегія суддів погоджується із висновком суду щодо стягнення різниці компенсації за невикористану відпустку у розмірі 26 167,91 грн. за 119 днів невикористаної відпустки, а не за 183 дні як зазначає позивач, з огляду на таке.

За положеннями статті 74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності виду діяльності та галузевої незалежності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Статтею 79 КЗпП України та статтею 10 Закону України Про відпустки передбачений порядок і умови надання щорічних відпусток. Відповідно до зазначених норм черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку. Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Отже, аналізуючи вимоги чинного трудового законодавства надання щорічної оплачуваної відпустки здійснюється за погодженням між працівником та роботодавцем.

Наказом Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року №489 з подальшими змінами затверджена типова форма № П-3 Наказ (розпорядження) про надання відпустки .

У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки (ч. 1 ст. 83 КЗпП України).

Як вбачається з матеріалів справи і таке встановлено судом, що згідно довідки ТОВ Тапфло від 04 жовтня 2018 року №2 за період з 2003 року по 2018 рік позивач має право на 356 календарних днів відпустки з яких 237 дні використано, залишок на день звільнення - 19 липня 2018 року складає 119 календарні дні за які було нараховано 298 538,46 грн. компенсації (т. 1 а.с. 63-64, 185).

Вказані обставини, щодо наявності у позивача 119 днів невикористаної відпустки за період його роботи з 16 вересня 2003 року по 19 липня 2018 року підтверджуються також висновками економічного експертного дослідження № 135-0003 від 14 лютого 2019 року та №135-0006 від 10 липня 2019 року (т. 2 а.с.1-14, 136-151).

Позивач вважає, що має право на компенсацію за 183 дня невикористаної відпустки, а не за 119 днів, оскільки 64 дні відпустки ним не було використано та ТОВ Тапфло не проводило нарахування та оплату цих днів, а саме за період з 08 серпня 2005 року по 31 серпня 2005 року у кількості 24 дні, за період з 10 грудня 2014 року по 27 грудня 2014 року у кількості 18 днів, з 21 грудня 2015 року по 30 грудня 2015 року - 10 днів, з 11 липня 2016 року по 22 липня 2016 року - 12 днів.

Між тим, посилання позивача на відсутність доказів надання йому 64 календарних днів відпустки та їх оплату є безпідставними оскільки підтверджуються матеріалами справи.

Так, наказом №Т/К-000010 від 01 серпня 2005 року ОСОБА_1 була надана відпустка за період роботи з 01 серпня по 30 вересня 2005 року на 24 календарних дні з 08 серпня 2005 року по 31 серпня 2005 року, який підписано позивачем та згідно розрахунково-платіжної відомості за серпень 2005 року нараховано 2325,55 грн. з відрахуванням обов`язкових платежів та податків (т. 1 а.с. 99-100). Посилання позивача на те, що вказаний наказ містить не його підпис не заслуговують на увагу, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин матеріали справи не містять.

10 грудня 2014 року ОСОБА_1 на електронну адресу ТОВ Тапфло надіслано заяву-повідомлення про надання та перебування у відпустці з 10 грудня 2014 року по 27 грудня 2014 року - 18 календарних днів та за які йому було нараховано та сплачено 17 955,36 грн., що підтверджується відомістю нарахування відпустки Т-00000061 від 01 грудня 2014 року (т. 1 а.с.129-130).

20 грудня 2015 року ОСОБА_1 також звертався із заявою до відповідача на електрону адресу про надання відпустки з 21 грудня по 31 грудня 2015 року - 10 календарних днів, за які було нараховано 12 711,20 грн. (т. 1 а.с.139-140).

11 липня 2016 року позивач також звертався із заявою на електронну адресу про надання відпустки з 11 липня 2016 року по 22 липня 2016 року - 12 календарних днів за які також нараховано 21 260,76 грн. (відомість нарахування відпустки № Т-00000033 від 04 липня 2016 року (т. 1 а.с.141-142).

Посилання на те, що вказані обставини не є належними доказами надання відпустки та її оплати, оскільки оформлення відпусток за вказаний вище період не відповідає встановленому законом порядку не заслуговує на уваги з огляду на те, що як підтвердив позивач в апеляційній інстанції особисто ним були надіслані на електрону адресу відповідача його заяви про надання відпусток.

До того ж, нарахування та оплата відпустки за вказані вище періоди також підтверджується наданими позивачем в апеляційній інстанції розрахунковими листками, а також виписками по його рахунку з ПАТ КБ Приватбанк (т. 3 а.с.80 -87).

Твердження позивача про те, що з виписки по рахунку з ПАТ КБ Приватбанк не вбачається оплата відпускних, оскільки зазначено виплату лише зарплати, не заслуговують на увагу, оскільки суми цієї зарплати включають і нараховані відпускні згідно відомостей нарахування відпусток.

Розрахунків які б свідчили про те, що виплати за спірний період з урахуванням оплати відпусток мали бути більшими, а також доказів на підтвердження виконання позивачем своїх трудових обов`язків в цей період не надано.

Крім того, з наданих відповідачем Відомостей про нарахування заробітної плати (доходу) застрахованим особам за 2014-2015 роки та Відомості про нарахування заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) застрахованим особам за 2016 рік вбачається нарахування оплати відпускних ОСОБА_1

Заперечення представника позивача що вказані відомості не є належними та беззаперечними доказами перебування у відпустці та нарахування ОСОБА_1 відпускних у зв`язку з їх підробкою, оскільки не відповідають Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування затвердженого наказом Міністерства фінансів України 14 квітня 2015 року №435, також не можуть бути прийняті до уваги.

Так, наказом Міністерства доходів і зборів України від 09 вересня 2013 року №454, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 20 вересня 2013 року за №16288/24160 затверджено Порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, яким встановлено порядок, строки подання звіту про суми нарахованої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення, допомоги, компенсації) застрахованих осіб, на яку нараховано із якої сплачено суми єдиного внеску до органів доходів і зборів, та його форму.

Вказаний наказ втратив чинність на підставі Наказу Міністерства фінансів №435 від 14 квітня 2015 року, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2015 року, яким затверджено новий Порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Зазначеними Порядками затверджені типові таблиці відомості нарахування заробітної плати (доходу) застрахованим особам та нарахування заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) застрахованим особам.

Надані відповідачем відомості за 2014, 2015 2016 роки відповідають затвердженим типовим таблицям відповідного року.

Хоча ТОВ Тапфло й порушило порядок оформлення надання відпусток позивачу (відсутність наказів), про те, встановлене вище не спростовує перебування ОСОБА_1 у відпустці та її оплату, а відтак ніяким чином не порушило його прав.

Розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 для розрахунку компенсації за невикористані дні відпустки який становить - 2 728,62 грн. обчислено відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 та не оскаржується сторонами.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача різниці компенсації невикористаної відпустки за 119 днів у розмірі 26 167,91 грн. ( 324 706,37 грн. (2728,62 грн. х119 дн.) - 298 538,46 грн. ( 2508,72 грн. х 119 дні).

Також, є вірним висновок суду про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки виплати.

Так, у статті 117 КЗпП передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пунктах 69-72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) зазначено, що: закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Однак, встановлений статтею 117 КЗпП механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця .

У пунктах 75-79 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) вказано, що: "відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16). Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, необхідно враховувати:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП .

За таких обставин суд дійшовши вірного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача різниці компенсації за невикористану відпустку у розмірі 26 167,91 грн. та з урахуванням конкретних обставин справи, обґрунтовано зменшив розмір середнього заробітку за весь період затримки остаточного розрахунку з дня звільнення 20 липня 2018 року по день ухвалення рішення - 27 серпня 2019 року за 274 дня, яка становить 963 003,14 грн. до 30 000 грн.

Посилання суду як на підставу зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку на часткове задоволення вимог про виплату належних сум при звільненні не вплинуло на правильність висновку про зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд належним чином не обґрунтував своє рішення про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки з огляду на викладене вище є безпідставними.

Посилання те, що зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки судом не враховано суму невиплаченої заробітної плати за період з 06 лютого 2017 року по 21 лютого 2017 року, виплата яких позивачу проведена 05 жовтня 2018 року не можуть бути прийняті до уваги, оскільки відносно цієї суми судом зроблено висновок в мотивувальній частині рішення і таке не впливає на розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку та його період - з дня звільнення і по день ухвалення рішення відповідно до позовних вимог.

Також колегія суддів погоджується із висновком суду про стягнення з відповідача на користь позивача 5000 грн. у відшкодування моральної шкоди.

У статті 237-1 КЗпП України передбачено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 5000 грн. суд вірно враховував принцип розумності та справедливості.

Твердження в апеляційній скарзі про невірний розподіл судових витрат є безпідставними.

За положеннями ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Задовольнивши частково позовні вимоги суд першої інстанції з урахуванням принципу пропорційності правильно здійснив розподіл судових витрат між сторонами, в тому числі і в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди, за які від сплати судового збору позивач не звільнений.

З огляду на вищевикладене доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, оскільки зводяться до підстав та обґрунтувань позову, яким суд надав відповідну оцінку.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, в межах доводів апеляційного скарги, колегією суддів не встановлено порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні оскаржуваного рішення, а тому наявні підстави для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

У зв`язку із залишенням без задоволення апеляційної скарги позивача не підлягає й задоволенню відшкодування витрат на правничу допомогу представника позивача в апеляційній інстанції.

Щодо вирішення питання про професійну правничу допомогу представнику відповідача то колегія суддів виходить з наступного.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі Схід/Захід Альянс Лімітед проти України (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI Про адвокатуру та адвокатську діяльність (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VIвстановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Аналогічні висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).

Як вбачається з матеріалів справи адвокат Шлапак С.С. представляв інтереси ТОВ Тапфло на підставі договору про надання правової допомоги № 3 від 07 лютого 2019 року. Додатком № 1 до цього договору встановлена вартість послуг виходячи з розміру витраченого адвокатом часу та погодинних ставок - 2 500 грн. 1 година. (т. 2 а.с. 29-33).

У своїй заяві про відшкодування витрат на правничу допомогу від 11 грудня 2019 року представник ТОВ Тапфло просить стягнути з позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 67 500 грн. та витрати пов`язані з явкою адвоката до суду у розмір 1 162,13 грн. як у суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції, посилаючись на те, що судом першої інстанції не було вирішення питання стосовно відшкодування витрат на правничу допомогу відносно представника відповідача (т. 3 а.с.57).

На підтвердження факту надання адвокатом послуг відповідно до умов цього договору адвокат Шлапак С.С. надав звіт про наданні послуги від 06 грудня 2019 року на суму 67 500 грн. та платіжне доручення №138764 від 10 грудня 2019 року про сплату вказаної суми (т. 3 а.с.58-59).

06 квітня 2020 року від представника відповідача - адвоката Шлапака С.С. до суду апеляційної інстанції надійшла заява про відшкодування витрат, що пов`язані з явкою адвоката до суду у розмірі 3 162,74 грн. (т. 3 а.с. 203-208).

У зв`язку з тим, що рішення суду першої інстанції залишено без змін, при ухваленні якого не було вирішено питання про судові витрати, а саме відшкодування витрат на правничу допомогу представником відповідача у суді першої інстанції, тому розподілу підлягають витрати на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

Так, згідно наданого звіту були надані слідуючи послуги: аналіз апеляційної скарги, формування правової позиції та написання відзиву на апеляційну скаргу - 5 000 грн. (2 год.х2 500 грн.), участь у судових засіданнях 04 грудня 2019 року 1 год. - 2500 грн. та участь у судовому засіданні 11 грудня 2019 року 1 год. - 2500 грн., а всього на 10 000 грн. (т.3 а.с.58).

Між тим, як вбачається з протоколів судових засідань, 04 грудня 2019 року судове засідання тривало 5 хв. - 208 грн., а 11 грудня 2019 року - 57 хв. - 2374 грн. (т.3 а.с.21, 63). Отже, загалом витрати на правничу допомогу в апеляційній інстанції складають 7 582 грн.

З урахуванням змісту наданих послуг, заяви представника позивача про відмову у стягненні витрат на правову допомогу представника відповідача, розумності, співмірності та фінансового стану позивача, колегія вважає за можливе стягнути з останнього на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 3 500 грн.

Що стосується витрат представника відповідача - адвоката Шлапака С.С., пов`язаних з явкою до суду, які складаються з витрат на переїзд з м. Києва до м. Миколаєва то такі витрати не підлягають стягненню з позивача, оскільки відповідно до ст. 138 ЦПК України такі витрати несуть сторони.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 серпня 2019 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , паспорт НОМЕР_6 , виданий Ленінським РВ ММУ УМВС України в Миколаївській області, місце реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Тапфло (код ЄДРПОУ 32671251, юридична адреса: 04050, м. Київ, вул. Пимоненка, 5) витрати на професійну правничу допомогу в апеляційній інстанції у розмірі 3 500 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного її тексту до Верховного Суду у порядку та випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України.

Головуючий: Т.В. Крамаренко

Судді: І.В. Лівінський

В.І. Темнікова

Повний текст постанови складено 14 квітня 2020 року.