Ухвала

від 28.07.2020 по справі 910/5463/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

28 липня 2020 року

м. Київ

cправа № 910/5463/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

позивача: Жукова Д.О.,

відповідача: Фролової О.О., Мусієнка В.І.,

представники інших учасників справи в судове засідання не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Біміс"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.05.2020

та рішення Господарського суду міста Києва від 12.09.2019

у справі № 910/5463/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Біміс"

до Державного реєстратора Фролової Олени Олександрівни

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:

1) ОСОБА_1 ;

2) ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:

1) Комунальне підприємство Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації";

2) Київська міська рада,

про визнання недійсним свідоцтва про право власності та рішення про державну реєстрацію,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Біміс" (далі - ТОВ "Біміс") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного реєстратора Фролової Олени Олександрівни про: визнання недійсним свідоцтва про право власності на майновий комплекс серії МК № 010001631 від 18.06.1998, виданого Головним Управлінням житлового господарства та майна м. Києва; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 34178612 від 07.03.2017, здійснену державним реєстратором Фроловою Оленою Олександрівною, та скасування запису № 19351808.

Вимоги позивача обґрунтовані тим, що відповідач в порушення норм законодавства на підставі незаконних правовстановлюючих документів зареєстрував право власності на майно за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 в місті Києві за Компанією "Стайрон Девелопментс Лімітед". Державним реєстратором не виконано імперативних вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" щодо витребування від органів влади, підприємств та організацій інформації, необхідної для реєстрації права власності на нерухоме майно.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.05.2019 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Комунальне підприємство Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" та Київську міську раду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.06.2019 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.09.2019 (суддя Джарти В.В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.05.2020 (колегія суддів у складі: Буравльов С.І. - головуючий, Пашкіна С.А., Андрієнко В.В.), у задоволенні позову відмовлено повністю.

Судами обох інстанцій встановлено, що між ПАТ "Комерційний банк "Експобанк" та ТОВ "Віндекс" за результатами відкритих електронних торгів, оформлених протоколом № UA-EA-2017-07-06-000062-с, 27.07.2017 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна: 6/100 частки нежилих приміщень за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1911,7 м 2 .

Вказаний об`єкт нерухомості ТОВ "Віндекс" 08.08.2017 відчужило на користь ТОВ "Біміс" (5/100 часток та 3/1000 часток) та ОСОБА_1 (7/1000 часток).

Між ТОВ "Біміс" та ОСОБА_1 11.08.2017 укладено договір про виділ частки спільного майна в натурі, внаслідок якого сторони угоди вирішили здійснити поділ вказаної вище нерухомості: ТОВ "Біміс" набуло у власність нежилі приміщення № 23, № 24, № 25, № 26, № 29, № 30 (літ. Д); ОСОБА_1 набула у власність нежилі приміщення № 21, № 22 (літ. Д).

ТОВ "Біміс" 07.12.2017 продало фізичній особі ОСОБА_2 нежилі приміщення № 23, № 24, № 25 у вказаній вище будівлі, внаслідок чого ТОВ "Біміс" залишилося власником нежилих приміщень № 26, № 29, № 30 по АДРЕСА_1.

Також. між ПАТ "Комерційний банк "Експобанк" та ФОП Глушаниця Оленою Миколаївною за результатами відкритих електронних торгів, оформлених протоколом № UA-EA-2017-10-18-000139-a від 26.10.2017, 17.11.2017 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна: 29/1000 частки нежилих приміщень за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 1004,60 м 2 .

Між ФОП Глушаниця Оленою Миколаївною та ТОВ "Біміс" 29.12.2017 укладено договір купівлі-продажу 11/1000 часток нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2.

Між ТОВ "Біміс", ФОП Голець Ольгою Степанівною та ОСОБА_2 29.12.2017 укладено договір про виділ об`єктів нерухомого майна в натурі, внаслідок чого ТОВ "Біміс" залишилося власником нежилих приміщень (групи 1-7) загальною площею 1175,43 м 2 , по АДРЕСА_2.

В подальшому, ТОВ "Біміс", як власник нежитлових приміщень за адресами: АДРЕСА_2 загальною площею 1175,63 м 2 , та АДРЕСА_1 загальною площею 1878,92 м 2 , у лютому 2019 року отримало інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (надалі - Реєстр), в якому ним було виявлено запис про те, що одним з співвласників нерухомості за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 в Реєстрі зазначена Компанія "Стайрон Девелопментс Літімед", зареєстрована в Співдружності Домініки.

Згідно з інформаційною довідкою, площа нерухомості, що зареєстрована за Компанією "Стайрон Девелопментс Лімітед", становить: у літері "Г", яка складається з груп нежитлових приміщень № 45-49 відповідно 1663,20 м 2 ; у літері "Д", яка складається з груп нежитлових приміщень № 21-30 відповідно 2813,80 м 2 .

На думку позивача зазначена нерухомість фактично одночасно зареєстрована в Реєстрі як за ТОВ "Біміс", так і за Компанією "Стайрон Девелопментс Лімітед".

При цьому, з витягу з Реєстру вбачається, що запис про державну реєстрацію права власності за Компанією "Стайрон Девелопментс Лімітед" вчинений 07.03.2017.

У відповідь на адвокатський запит Департамент комунальної власності міста Києва надіслав лист № 062/02/07-1353 від 11.02.2019, з якого вбачається, що спірне свідоцтво про право власності серії МК № 010001631 від 18.06.1998 Компанії "Стайрон Девелопментс Лімітед" не видавалося.

У відповіді від 21.02.2019 Департамент вказав, що на вказану іноземну компанію не видався наказ "Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна" від 09.06.1998 № 282-В.

У ході досудового розслідування № 12019100090002055 за заявою ТОВ "Біміс" було отримано ухвалу слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва від 20.03.2019 у справі № 760/7667/19 про надання тимчасового доступу до речей і документів, пов`язаних із згаданими вище об`єктами нерухомості, в ході реалізації якої слідчими було отримано: копію наказу від 09.06.1998 № 282-В, з якого вбачається, що єдиною особою, якій було вирішено оформити право власності з видачею свідоцтва про право власності є ВАТ "Меблева фабрика ім. В. Боженка"; копію свідоцтва, на якому відсутня відмітка КП "Київське міське БТІ" про державну реєстрацію права власності; пояснення приватного нотаріуса Фролової О.О., яка діяла у якості державного реєстратора в ході державної реєстрації права власності на нерухомість Компанії "Стайрон Девелопментс Лімітед", та вилучену копію реєстраційної справи; інформаційні довідки від 17.10.2016 та 08.12.2016, які підтверджують реєстрацію права власності Компанії "Стайрон Девелопментс Лімітед" на зазначену нерухомість.

З метою захисту своїх порушених прав як власника спірних приміщень, ТОВ "Біміс" звернулось до суду з позовом у даній справі посилаючись на те, що нотаріус безпідставно здійснив реєстрацію права власності на спірні об`єкти, оскільки надані йому правовстановлюючі документи не відповідали вимогам законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин. Також відповідач не виконав імперативних вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" щодо витребування від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили реєстрацію, інформацію, необхідну для такої реєстрації, що унеможливлює встановлення достовірності поданих документів. Враховуючи те, що на час здійснення реєстраційних дій нотаріусом у Реєстрі містилися записи про право власності за ПАТ "КБ "Експобанк" на спірні об`єкти, вчинення реєстраційних дій порушує вимоги Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що:

- в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності державний реєстратор не може бути відповідачем, оскільки він не є особою, яка його видавала, та не є особою, на ім`я якої таке свідоцтво було видано;

- сама по собі незгода із вчиненим 07.03.2017 записом про право власності на спірний об`єкт нерухомого майна не є підставою для тверджень про недійсність свідоцтва про право власності компанії Styron Developments Limited. Отже в процесуальному та матеріальному сенсі вказане не може бути підтвердженням щодо порушення права та охоронюваних законом інтересів позивача з боку нотаріуса. При цьому, сама по собі наявність інтересу позивача щодо спірного об`єкту нерухомого майна не може бути підставою для визнання недійсним свідоцтва про право власності та визнання недійсним рішення про державну реєстрацію;

- позивач належними та допустимими доказами не довів факту порушення нотаріусом його прав в аспекті вчинення реєстраційного запису 07.03.2017, враховуючи, що товариство набуло право на спірне майно на підставі правочинів, вчинених 08.08.2017 та 29.12.2017;

- спір про визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права власності на майно має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж майна. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16. Беручи до уваги вказане, у межах даного спору належним відповідачем є Styron Developments Limited, як особа, що зареєструвала за собою право власності на нерухоме майно, яке за твердженнями товариства належить ТОВ "БІМІС";

- доводами про відсутність підстав заміни відповідача на належного, товариство вказувало відсутність такої юридичної особи, як Styron Developments Limited (Співдружність Домініка). Однак у матеріалах справи наявні копії свідоцтво про реєстрацію № 3846 від 26.05.1997, витяг про засновників від 19.10.2014, свідоцтво про повноваження посадових осіб від 20.05.2016. Відсутність в реєстрі Співдружності Домініки інформації про Styron Developments Limited, на яку посилається товариство, обумовлено тим, що реєстри юридичних осіб Співдружності Домініки є конфіденційними, а дані вказаних реєстрів є закритими для вільного доступу.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: - про можливість державного реєстратора бути відповідачем у разі оскарження рішення державного реєстратора, а не лише запису в Реєстрі, як послався апеляційний суд: постанова Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС) від 24.04.2019 у справі № 521/18393/16-ц; постанова ВП ВС від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16; постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) від 20.11.2019 у справі № 752/900/15; - про необхідність дослідження судами обставин набуття права власності (перевага паперових правоустановчих документів над записами в ДРРП): постанова ВП ВС від 26.02.2020 у справі № 669/1037/16-ц; постанова ВП ВС від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17; постанова Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - ОП КГС) від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18; - про обов`язок державного реєстратора встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно: постанова ВП ВС від 07.08.2019 року у справі № 193/11/17; постанова ВП ВС від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17; постанова КЦС ВС від 25.07.2019 у справі № 574/895/18; - про можливість самостійного вибору позивачем свободи судового захисту свого порушеного права та особи відповідача: постанова ВП ВС від 26.02.2020 у справі № 304/284/18; постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) від 21.01.2020 у справі № 915/1844/18; постанова КГС ВС від 15.10.2019 у справі № 916/780/18.

Скаржник стверджує, що в порушення п. 1 ч. 1 ст. З, п. 1 ч. З ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а також п. 12 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127, відповідач перед проведенням реєстрації не встановив відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами, що призвело до "задвоєння" державної реєстрації права власності на майно позивача. Особа, яка видала оскаржуване свідоцтво - Київська міська рада у своїх листах заперечувала факт існування та видачі такого свідоцтва. Додатково згідно з наданими представниками Київради в судових засіданнях пояснень, ані свідоцтво, ані наказ ГУ Комунальної власності міста Києва, на підставі якого начебто видано свідоцтво, на адресу компанії "Стайрон девелопментс лімітед" ніколи не видавалися. Позивач звертав увагу суду на невідповідність форми поданої відповідачем до суду копії свідоцтва вимогам законодавства, оскільки на копії оскаржуваного свідоцтва, наданій відповідачем до суду, реєстраційний напис - відсутній, так само як і відсутнє реєстраційне посвідчення, оформлене як додаток до свідоцтва. Отже, оскільки право власності, щодо якого подавалася заява, виникло до 01.01.2013, свідоцтво про право власності, подане відповідачу, не містило реєстраційного напису і до нього не додавалося реєстраційне посвідчення, саме відповідач був зобов`язаний самостійно зробити запит до Київради як видавника документа та КП "Київське міське БТІ" як суб`єкта державної реєстрації права власності про підтвердження проведення державної реєстрації права власності на майно. І у разі виконання такого обов`язку відповідач отримав би інформацію про підроблення відповідного свідоцтва. Незважаючи на те, що в ході судового розгляду було встановлено, що як Київрада, так і КП "Київське міське БТІ" підтвердили той факт, що ніколи не видавали жодного документу (наказів, свідоцтв, довідок, листів тощо) на ім`я компанії "Стайрон девелопментс лімітед", зазначене не було відображено в оскаржуваних рішеннях, що свідчить про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази в повному обсязі і не надали їм жодної правової оцінки.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.07.2020 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 28.07.2020 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 24.07.2020.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 24.07.2020 від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просить останню залишити без задоволення, а оскаржувані рішення та постанову - без змін, посилаючись на правильність зроблених в них висновків та помилковість доводів скаржника, а також на те, що постанови Верховного Суду, на які посилається у касаційній скарзі повивач, прийняті у справах, правовідносини у яких не є подібними тим, що виникли у справі № 910/5463/19.

Заслухавши доповідь головуючого судді та пояснення представників сторін, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про закриття провадження, з огляду на таке.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у редакції від 08.02.2020 підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Отже, з`ясування наявності права скаржника на касаційний перегляд судових рішень з підстав, наведених у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, перебуває в залежності від встановлення сукупності таких складових елементів (критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову (вимог), змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

Обґрунтовуючи підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач посилався на те, що апеляційний суд прийняв оскаржуване рішення без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, про можливість державного реєстратора бути відповідачем у разі оскарження рішення державного реєстратора, а не лише запису в Реєстрі, як послався апеляційний суд, викладених у постанові ВП ВС від 24.04.2019 у справі № 521/18393/16-ц; постанові ВП ВС від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16; постанові КЦС ВС від 20.11.2019 у справі № 752/900/15.

Щодо постанови ВП ВС від 24.04.2019 у справі № 521/18393/16-ц, то у ній фізична особа звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправними та скасувати рішення приватного нотаріуса (відповідач), яким проведена реєстрація права власності на квартиру за третьою особою, та скасувати запис про реєстрацію права власності, вчинений приватним нотаріусом, яким проведена реєстрація права власності на вищевказане житлове приміщення за товариством (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору). Зазначена фізична особа була одержувачем кредиту у банку, і в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між нею та банком 2007 року укладено договір іпотеки, предметом якого була квартира. В подальшому банк передав за договором факторингу вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами третій особі, щодо реєстрації права власності за якою нотаріусом прийнято спірне рішення про державну реєстрацію права власності та внесено до реєстру відповідний запис, в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки. Тобто попередній власник майна, у якого воно вибуло з власності, оскаржував перехід права власності до нового власника. У справі ж № 910/5463/19, новий власник майна, щодо якого не встановлено обставин порушення його права власності, оскаржує підставу виникнення права власності у старого власника, і з інших підстав, що свідчить про неподібність правовідносин у справах № 910/5463/19 та № 521/18393/16-ц.

Разом з тим, в контексті належності нотаріуса як державного реєстратора у справі в якості відповідача, у тій же постанові від 24.04.2019 у справі № 521/18393/16-ц ВП ВС зазначила, що судами попередніх інстанцій розглянуто справу без урахування того, що рішення суду впливає на права третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, - ТОВ "Кей-Колект" (залучено в якості третьої особи). У вказаних правовідносинах належним відповідачем є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності. Такі висновки щодо суб`єктного складу висловлені, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 (провадження № 11-404апп18) та від 13.03.2019 (провадження № 14-61цс19). Таким чином, ТОВ "Кей-Колект" повинно брати участь в указаній справі, оскільки цей спір стосується безпосередньо його прав і обов`язків.

Однак посилаючись на те, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (ч. 2 ст. 410 ЦПК України), оскільки ТОВ "Кей-Колект" як суб`єкт цивільних процесуальних та спірних матеріальних правовідносин одержав захист особистих суб`єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, беручи участь у справі як третя особа, яке не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача, оскільки зазначені особи мають загальні процесуальні права і обов`язки осіб, які беруть участь у справі, встановлені в ст. 27 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції, а також в статті 43 ЦПК України у редакції, чинній на момент перегляду справи апеляційним судом, які використані останнім, у тому числі шляхом апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, ВП ВС дійшла висновку про залишення оскаржуваних судових рішень без змін.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду підтвердила необхідність залучення особи, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності, як відповідача у справі, однак з огляду на конкретні обставини справи, оскільки така особа була обізнана з відповідним судоми процесом та скористалася своїм правом на апеляційне та касаційне оскарження, дійшла висновку про відсутність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій у справі.

Щодо постанови ВП ВС від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, то у ній приватне підприємство звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки за товариством на підставі договору оренди землі 2016 року. Задовольняючи адміністративний позов у повному обсязі, суди попередніх інстанцій обґрунтували свої висновки тим, що державний реєстратор при проведенні державної реєстрації речового права за ТОВ за договором оренди землі не перевірив наявності права оренди на цю земельну ділянку за приватним підприємством, чим порушив реєстраційне законодавство та неправомірно здійснив повторну реєстрацію договору оренди однієї й тієї самої земельної ділянки. Тобто також у цій справі, на відміну від справи № 910/5463/19, попередній користувач земельної ділянки просив скасувати державну реєстрацію наступного права користування товариства за нею. При цьому за результатами розгляду касаційної скарги постанову окружного адміністративного суду та ухвалу адміністративного суду було скасовано, а провадження у справі закрито, оскільки ВП ВС дійшла висновку, що відповідний спір має розглядатися як такий, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки.

Тобто правовідносини у справах № 823/2042/16 та № 910/5463/19 не є подібними, і ВП ВС вирішувала питання юрисдикції відповідного спору.

Разом з тим, як вбачається з оскаржуваної постанови у справі № 910/5463/19, апеляційний суд врахував вказану позицію ВП ВС, і з посиланням на неї зазначив, що спір, який розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оспорюване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оспорюване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи - Компанії "Стайрон Девелопментс Лімітед", а не позивача. Приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. У даному випадку визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за третьою особою є захистом прав позивача на таке майно від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна. Спір про визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права власності на майно має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж майна. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

При цьому відхиляючи посилання позивача на справу № 823/2042/16 суд апеляційної інстанції зазначив, що з матеріалів справи вбачається, що всі дії приватного нотаріуса Фролової О.О., як державного реєстратора, відповідали вимогам чинного законодавства, а в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності державний реєстратор не може бути відповідачем, оскільки він не є тією особою, яка його видавала, та не є особою, на ім`я якої таке свідоцтво було видано.

Щодо посилань скаржника на постанову КЦС ВС від 20.11.2019 у справі № 752/900/15, то у цій справі Верховним Судом було залишено в силі рішення районного суду, яким відмовлено у задоволенні позову про: визнання незаконною нотаріальної дії (акта) приватного нотаріуса щодо внесення змін (дописок, закреслення слів) у довіреність; визнання незаконними нотаріальних дій приватного нотаріуса щодо видачі на підставі заяви особи, який діяла на підставі довіреності, в яку внесені зміни (дописки, закреслення слів), свідоцтв про право власності на спільне сумісне майно подружжя; визнання недійсними наступних свідоцтв про право власності на частку у спільному майні подружжя.

При цьому КЦС ВС дійшов висновків, що: внесення змін у довіреність та отримання свідоцтв про право власності на частку у спільному майні подружжя не є нотаріальними діями, тому вони не можуть бути визнані судами як незаконні нотаріальні дії, відповідно, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову в цій частині. Крім цього, вимоги позивача про визнання нотаріальних дій незаконними, визнання недійсними свідоцтв про право власності, не ґрунтуються на законних підставах і внесення виправлень у довіреність не вплинуло на волевиявлення позивача та не порушує її законні права та інтереси. Позивач мав право лише на отримання свідоцтв про право власності на частку у спадковому майні подружжя та не мав законних підстав для отримання свідоцтв про право на спадщину, про що особисто підтвердив в судовому засіданні в суді першої інстанції. Разом з тим, видача свідоцтв про право власності на частку у спільному майні подружжя на ім`я довірителя, яка їх схвалила, не порушує законних прав та інтересів останньої.

Тобто правовідносини у справах № 752/900/15 та № 910/5463/19 не є подібними ні за предметами спору, ні підставами позову, ні змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами, а також не містять однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

Колегія суддів звертає увагу на те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови ВП ВС від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц, від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17).

При цьому установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (висновки ВП ВС, викладені, зокрема, у постановах від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц), від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 12.12.2018 у справі № 372/51/16-ц, від 30.01.2019 у справі № 552/6381/17, від 13.03.2019 у справі № 757/39920/15-ц, від 27.03.2019 у справі № 520/17304/15-ц).

В свою чергу апеляційний суд у справі № 910/5463/19 не відмовив у позові лише з підстави обрання неналежного відповідача, а зазначив, що належним відповідачем у даному спорі повинна бути Компанія "Стайрон Девелопментс Лімітед", як особа, що зареєструвала за собою право власності на нерухоме майно, яке, за твердженнями позивача, належить йому. В той же час, не заперечуючи можливості нотаріуса як державного реєстратора бути співвідповідачем, апеляційний суд зазначив, що всі дії приватного нотаріуса Фролової О.О., як державного реєстратора, відповідали вимогам чинного законодавства, а в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності державний реєстратор не може бути відповідачем, оскільки він не є тією особою, яка його видавала, та не є особою, на ім`я якої таке свідоцтво було видано.

Також обґрунтовуючи підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач посилався на те, що апеляційний суд прийняв оскаржуване рішення без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, про необхідність дослідження судами обставин набуття права власності (перевага паперових правоустановчих документів над записами в Реєстрі), що викладені у постанові ВП ВС від 26.02.2020 у справі № 669/1037/16-ц, постанові ВП ВС від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, постанові ОП КГС від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18.

Щодо постанови ВП ВС від 26.02.2020 у справі № 669/1037/16-ц, то у цій справі ТОВ "Україна 2001" звернулося до суду з позовом до фізичної особи, ТОВ НВА "Перлина Поділля", державного реєстратора про визнання недійсним договору оренди землі та скасування рішення про його державну реєстрацію. Позовні вимоги були мотивовані тим, що у 2010 році між позивачем та фізичною особою було укладено договір оренди земельної ділянки на 10 років, який зареєстровано у відділі Держкомзему. Проте у 2016 році між фізичною особою, яка надала позивачу земельну ділянку в оренду, та ТОВ НВА "Перлина Поділля" було укладено оскаржуваний договір оренди цієї ж земельної ділянки, а 2016 року державним реєстратором було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з цим оскаржуваним договором. Позивач стверджував, що його договір не припиняв свою дію, не був розірваний ані за згодою сторін, ані за рішенням суду, а оскільки укладення договору оренди землі з новим орендарем можливе лише після розірвання договорів оренди землі з попереднім орендарем, то укладення нового договору оренди з новим орендарем у період дії попереднього договору оренди з попереднім орендарем є прямим порушенням прав орендаря на належне користування землею. Судами першої та апеляційної інстанції позов було задоволено.

В свою чергу, скасовуючи рішення районного суду та ухвалу суду апеляційного, ВП ВС зазначила, що належно не дослідивши наявні у матеріалах справи докази, не надавши їм оцінки, апеляційний суд дійшов суперечливих висновків стосовно того, чи був внесений запис про державну реєстрацію договору оренди 2010 року у Державний реєстр земель (книги записів і поземельні книги), а не у Державний земельний кадастр, а відтак, чи були зареєстровані ці договори в установленому на той час порядку.

Таким чином, правовідносини у справах № 669/1037/16-ц та № 910/5463/19 не є подібними ні за підставами позову, ні за змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами. Крім цього, позивач у справі № 669/1037/16-ц оспорював договір та рішення про реєстрацію права за договором, якими порушувалися, за його твердженнями, права, що виникли раніше, тобто обґрунтування позову містило наявність порушеного права, на відміну від справи № 910/5463/19, у якій суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність доказів про те, що права позивача були порушені вчиненням оскаржуваного реєстраційного запису.

При цьому ВП ВС у справі № 669/1037/16-ц скасувала рішення судів попередніх інстанцій, якими позов було задоволено, та направила справу но новий розгляд до суду першої інстанції, що не свідчить про остаточне вирішення спору. Слід також зазначити, що за результатами нового розгляду цих справ фактично-доказова база в основі рішення суду в них може змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження в ній судом обставин і доказів у справі, а така зміна, у свою чергу, може вплинути на правові висновки в ній. Аналогічні висновки містяться в ухвалах Верховного Суду від 09.06.2020 у справі № 910/2349/19, від 03.06.2020 у справі № 911/2421/19, від 02.06.2020 у справі № 914/1136/19, від 19.05.2020 у справі № 916/1886/18, від 02.06.02020 у справі № 911/1833/19.

Щодо постанови ВП ВС від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, то у цій справі товариство звернулося до суду з позовом, в якому просило суд визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету селищної ради яким надано згоди на реєстрацію права спільної власності територіальних громад сіл, селищ на 28/100 частини будівлі, посилаючись на те, що позивач є власником цілісного майнового комплексу, щодо якого надано згоду на реєстрацію права власності на його частину за територіальною громадою відповідно до спірного рішення, а отже, це рішення порушує майнові права позивача. Велика Палата в частині розгляду спору по суті змінила рішення місцевого господарського суду, яким відмолено у задоволенні позову, зазначивши наступне. Сукупний правовий аналіз наведених норм свідчить про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама по собі державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи. За наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Разом з тим, оскаржуване позивачем рішення не є підставою для державної реєстрації права власності на майно за відповідачем чи іншими особами (ст. 27 "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), спірне рішення не створює жодних юридичних наслідків, а тому не може порушити будь-чиїх прав. Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист якого подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.

Таким чином, правовідносини у справах № 911/3594/17 та № 910/5463/19 не є подібними ні за предметами спору, ні за підставами позову, ні за змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами.

Разом з тим, ВП ВС у справі № 911/3594/17 зазначила, що встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист якого подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє. В свою чергу, за висновком суду апеляційної інстанції у справі № 910/5463/19, у матеріалах справи відсутні докази про те, що права позивача були порушені вчиненням реєстраційного запису 07.03.2017 приватним нотаріусом Фроловою О.О., як державним реєстратором, оскільки позивач набув право на спірне майно на підставі правочинів, вчинених пізніше, а саме 08.08.2017 та 29.12.2017. Крім цього, в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності державний реєстратор не може бути відповідачем, оскільки він не є тією особою, яка його видавала, та не є особою, на ім`я якої таке свідоцтво було видано.

Щодо посилань скаржника на постанову ОП КГС від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, то у цій справі банк звернувся до суду з позовом до ТОВ "Сонас" про звернення стягнення на нерухоме майно, що є предметом іпотеки за іпотечним договором. Скасовуючи рішення судів обох інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, ОП КГС зазначила, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не врахували, що реєстрація права власності в Державному реєстрі за ТОВ "Сонас" була проведена саме на підставі договорів купівлі-продажу спірного майна від 11.06.2016. Висновок судів попередніх інстанцій про припинення права власності відповідача на спірне майно ґрунтується лише відомостях про припинення права власності, що містяться у Державному реєстрі, та є передчасним. При цьому обставини правомірності правочинів, які були підставою набуття відповідачем права власності на спірне майно та підставою внесення до Державного реєстру запису про право власності на спірне майно, залишились поза увагою судів попередніх інстанцій. Суди не з`ясували з достовірністю обставини того, чи створили ці правочини правові наслідки для їх сторін, чи набув відповідач право власності на спірне майно за цими правочинами, чи були такі правочини оспорені та визнані недійсними в судовому порядку.

Таким чином, правовідносини у справах № 910/10987/18 та № 910/5463/19 не є подібними ні за ні підставами позову, ні за змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами.

При цьому ОП КГС у справі № 910/10987/18 скасувала рішення судів попередніх інстанцій та направила справу но новий розгляд до суду першої інстанції, що не свідчить про остаточне вирішення спору. Слід також зазначити, що за результатами нового розгляду цих справ фактично-доказова база в основі рішення суду в них може змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження в ній судом обставин і доказів у справі, а така зміна, у свою чергу, може вплинути на правові висновки в ній. Як зазначила сама ОП КГС у постанові - "ухвалення Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду постанови про скасування судових рішень судів нижчих інстанцій з передачею справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору у справі.".

Колегія суддів звертає увагу на те, що у всіх трьох справах (№ 669/1037/16-ц, № 911/3594/17 та № 910/10987/18) Верховний Суд не дійшов висновку про відсутність порушених реальних прав позивача в контексті ст. 16 ЦК України. Відповідно до цієї статті кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Верховний Суд звертає увагу на те, що у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Так само кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, що прямо передбачено у ч. 2 ст. 15 ЦК України.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004, поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

При цьому необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 ГПК України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду. Відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Як зазначив КЦС ВС у постанові від 20.11.2019 у справі № 752/900/15-ц, захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. Відповідно до ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові у справі № 910/5463/19 зазначив, що у матеріалах справи відсутні докази про те, що права позивача були порушені вчиненням реєстраційного запису 07.03.2017 приватним нотаріусом Фроловою О.О., як державним реєстратором, оскільки позивач набув право на спірне майно на підставі правочинів, вчинених пізніше, а саме 08.08.2017 та 29.12.2017. При цьому судом не встановлено і обставин порушення охоронюваного законом інтересу позивача в даному випадку. Саме лише прагнення позивача до правової визначеності питання законності запису про право власності на спірне майно за ним, за відсутності встановлених судами порушень такого права, не свідчить про наявність охоронюваного законом інтересу, який би підлягав судовому захисту в обраний позивачем спосіб. Крім цього, в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності державний реєстратор (нотаруіс) у цій справі не є тією особою, яка його видавала, та не є особою, на ім`я якої таке свідоцтво було видано.

Також позивач обґрунтовував підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України неврахуванням висновків Верховного Суду щодо обов`язку державного реєстратора встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, викладених у постанові ВП ВС від 07.08.2019 у справі № 193/11/17, постанові ВП ВС від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, постанові КЦС ВС від 25.07.2019 у справі № 574/895/18.

Щодо постанови ВП ВС від 07.08.2019 у справі № 193/11/17, то у цій справі товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно, а саме про державну реєстрацію оренди земельної ділянки та визнати за позивачем право оренди земельної ділянки. На обґрунтування вказаних вимог позивач зазначав, що на підставі договору оренди від 2010 року він є орендарем земельної ділянки. Після смерті орендодавця право на нерухоме майно, зокрема на орендовану позивачем земельну ділянку, отримала на підставі свідоцтва про право на спадщину інша фізична особа. В свою чергу, у 2015 році державний реєстратор прийняв від спадкоємця заяву про реєстрацію договору оренди тієї ж земельної ділянки та ухвалив рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки за іншим орендарем. Посилаючись на те, що державний реєстратор не встановив відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, оскільки на момент державної реєстрації права оренди земельної ділянки у 2015 році це майнове право оренди вже зареєстровано за позивачем, та здійснив повторну державну реєстрацію права користування земельною ділянкою, позивач вважав такі дії протиправними, а рішення про державну реєстрацію - таким, що підлягає скасуванню.

Залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій, якими позов задоволено, ВП ВС зазначила, що суди на підставі зібраних у справі доказів установили, що договір оренди земельної ділянки 2010 року зареєстрований у відділі Держкомзему, про що вчинено відповідні записи. Указаний договір не розірваний, не визнаний у встановленому законом порядку недійсним. Установивши, що у 2015 році державний реєстратор прийняв заяву про реєстрацію договору оренди цієї самої земельної ділянки та здійснив державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за іншим орендарем, тобто вчинив це під час дії договору оренди 2010 року, суди зробили правильний висновок, що такими діями державний реєстратор порушив вимоги закону. Також порушено право позивача, оскільки перед проведенням реєстрації державний реєстратор не встановив відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами, а саме правом позивача на підставі укладеного та зареєстрованого договору оренди користуватися спірною земельною ділянкою.

Таким чином, правовідносини у справі № 193/11/17 та у справі № 910/5463/19 не є подібними ні за ні підставами позову, ні за змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами. Крім цього, у справі № 193/11/17 ВП ВС зазначила про наявність порушеного права позивача, на відміну від справи № 910/5463/19.

Щодо посилань скаржника на постанову ВП ВС від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, то колегія суддів вже зазначала вище про неподібність цієї справи зі справою № 910/5463/19.

Що ж до посилань позивача на постанову КЦС ВС від 25.07.2019 у справі № 574/895/18, то у ній селянське (фермерське) господарство звернулося до суду з позовом до фізичної особи, фермерського господарства (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - міська рада) про визнання недійсним договору оренди землі та скасування рішення про його державну реєстрацію. Позовні вимоги мотивовано тим, що у 2005 році між позивачем та фізичною особою укладено договір оренди земельної ділянки, за яким господарство прийняло в строкове платне користування, строком на 20 років, земельну ділянку. Вказаний договір був зареєстрований в Буринському РВ СРФ ДП "Центр ДЗК". Однак у 2018 році між відповідачами був укладений інший договір оренди, відповідно до якого вказану земельну ділянку передано у користування ФГ "Едельвейс-2007", державна реєстрація якого була проведена реєстратором міської ради.

Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін судові рішення районного та апеляційного судів, якими визнано недійсними договір (а в задоволенні іншої частини позову відмовлено), виходила з того, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів перевірки державним реєстратором при вчиненні державної реєстрації оспорюваного договору оренди землі відсутності державної реєстрації договору оренди на спірну земельну ділянку в органі, до компетенції якого раніше належали відповідні функції, а тому одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну і ту ж земельну ділянку суперечить вимогам чинного законодавства України та призводить до порушення права позивача, як орендаря.

Колегія суддів зауважує, що правовідносини у справах № 574/895/18 та № 910/5463/19 не є подібними ні за підставами позову, ні змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами. До того ж у цій справі встановлено порушення прав позивача, як первісного орендаря, на відміну від справи № 910/5463/19.

Верховний Суд звертає увагу, що апеляційним судом встановлено відсутність порушеного права позивача прийняттям оскаржуваного ним рішення нотаріуса як державного реєстратора, та що в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності державний реєстратор не може бути відповідачем, оскільки він не є тією особою, яка його видавала, та не є особою, на ім`я якої таке свідоцтво було видано. Переглядаючи рішення місцевого господарського суду суд апеляційної інстанції зазначив, що як вбачається з матеріалів справи, всі дії приватного нотаріуса Фролової О.О., як державного реєстратора, відповідали вимогам чинного законодавства. При цьому вказаний висновок здійснено судом за результатами відображеної в тексті оскаржуваної постанови оцінки свідоцтва про право власності на майновий комплекс, серії МК № 010001631 від 18.06.1998, інформаційних довідок Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації" НЖ-2016 № 3092 від 17.10.2016 та НЖ-2016 №3467 від 08.12.2016, запиту прокуратури міста Києва від 06.08.2019 та відповіді на вказаний запит Державної прикордонної служби України від 06.08.2019, копій свідоцтв про реєстрацію № 3846 від 26.05.1997, витягу про засновників від 19.10.2014, свідоцтва про повноваження посадових осіб від 20.05.2016.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

Хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення,

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 53 рішення від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України" зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28.05.1985 у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

Обґрунтовуючи підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач посилався також на те, що апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду про можливість самостійного вибору позивачем свободи судового захисту свого порушеного права та особи відповідача, викладені у постанові ВП ВС від 26.02.2020 у справі № 304/284/18, постанові КГС ВС від 21.01.2020 у справі № 915/1844/18, постанові КГС ВС від 15.10.2019 у справі № 916/780/18.

Щодо посилань скаржника на постанову ВП ВС від 26.02.2020 у справі № 304/284/18, то у цій справі позивачка звернулася до суду з позовом до державного реєстратора районної державної адміністрації, в якому просила скасувати запис у реєстрі прав власності на нерухоме майно, вчинений у 2009 році, про реєстрацію права власності на будинок за своїм батьком посилаючись на те, що у 1987 році батько позивачки за договором дарування подарував їй частину будинку, а тому вона є повноцінним власником такої частини. Від імені позивачки договір дарування підписала особа , яка діяла як опікун згідно з рішенням виконкому сільської ради народних депутатів 1987 року. В свою чергу у 2009 році за особистою заявою батька позивачки за ним було зареєстроване право власності на весь будинок, і цей запис створює перешкоди у здійсненні позивачкою права власності на частину будинку. Батько позивачки помер, його спадкоємцями залишились 3 особи. У 2016 році позивачка отримала повідомлення від нотаріуса про необхідність звернення до суду з вимогою про скасування державної реєстрації права власності на будинок.

Скасовуючи рішення судів обох інстанцій про часткове задоволення позову (скасування запису) ВП ВС дійшла висновку, що суди правильно вважали, що спір пов`язаний із порушенням права власності позивачки на частину будинку її батьком, за яким у 2009 році було зареєстроване право власності на весь будинок, хоча у 1987 році батько позивачки уклав із нею договір дарування частини будинку. Однак суди не вирішили питання про належність вказаного позивачкою відповідача. Позивачка, звернувшись із позовом щодо захисту її прав на частину будинку, фактично оспорює відповідне право на це майно спадкоємниці (спадкоємців) її покійного батька. Наслідки вирішення цієї справи можуть безпосередньо впливати на речові права спадкоємців, які визначені у позовній заяві як треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору.

Правовідносини у справах № 304/284/18 та № 910/5463/19 не є подібними ні за підставами позову, ні за змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами.

Дійсно, у вказаній справі міститься висновок про те, що визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи.

При цьому у цій же постанові міститься висновок про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог.

Колегія суддів не вбачає невідповідності обом цим висновкам судових рішень у справі № 910/5463/19, у якій у задоволенні позову було відмовлено з підстав недоведеності порушення прав позивача саме нотаріусом та з підстави, що останній не є належним відповідачем у даному спорі.

До того ж ВП ВС у п. 24 постанови у справі № 304/284/18 відзначила, що неодноразово зазначала, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. Вирішення таких спорів відбувається за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у такому спорі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої внесений відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, чи її спадкоємці. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) не змінює цивільно-правового характеру спору (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 817/1048/16, від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, від 16.01.2019 у справі № 755/9555/18).

Щодо постанови КГС ВС від 21.01.2020 у справі № 915/1844/18, то у цій справі прокурор в інтересах держави в особі сільської ради звернувся до суду з позовом до районної державної адміністрації та товариства про визнання недійсними та скасування виданих товаристу свідоцтв про право власності на нерухоме майно. Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням у справі № 915/1402/16 скасовано свідоцтво про право власності ТОВ "Арена" на нерухоме майно, оскільки зазначене товариство не набуло у визначеному законом порядку прав власності на це майно, як того вимагає ч. 1 ст. 328 ЦК України, у зв`язку з чим це товариство не мало жодної з правомочностей власника, зокрема, розпоряджатися цим майном шляхом передачі його до статутного капіталу відповідача-2, отже, оскільки відповідач-2 набув право власності на зазначене майно від неналежного власника, свідоцтва про право власності мають бути визнані недійсними.

Задовольняючи позовні вимоги у цій справі суди обох інстанцій виходили з того, що ТОВ "Арена-23" не набуло права власності на зазначене нерухоме майно у визначеному законом порядку, як того вимагає ч. 1 ст. 328 ЦК України, тому не мала жодної правомочності власника відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, зокрема, розпоряджатися цим майном шляхом передачі його до статутного капіталу відповідача-2. Отже, відповідач-2 набув право власності на зазначену нерухомість від неналежного власника, тому свідоцтва про право власності мають бути визнані недійсними та скасовані.

Підтримуючи вказані висновки судів попередніх інстанцій Верховний Суд зазначив, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відповідно до закону, належить до документів, на підставі яких, згідно зі ст. 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", провадиться державна реєстрація права власності, яке вони посвідчують, а визнання недійсним і скасування свідоцтв про право власності на майно має на меті захист прав позивача на земельну ділянку, на якій це майно розміщене з порушенням положень закону. За наведених мотивів суд відхиляє посилання скаржника на неправильно обраний позивачем спосіб захисту, враховуючи, що скасування тільки свідоцтв про право власності не призведе до поновлення порушеного права. Також суд відхилив доводи скаржника про те, що позов пред`явлений до неналежного відповідача - Адміністрації, яка спірні свідоцтва про право власності не видавала, оскільки позов подано також до особи, якій видано спірні свідоцтва, а також оскільки суди підставно виходили з того, що саме Адміністрація, згідно з Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та положеннями Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141, є органом, уповноваженим на здійснення (скасування) державної реєстрації прав на об`єкт нерухомості.

Тобто правовідносини у справах № 915/1844/18 та № 910/5463/19 не є подібними ні за підставами позову, ні за змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами. До того ж у вказаній постанові не міститься висновку щодо можливості самостійного вибору позивача свободи судового захисту свого порушеного права та особи відповідача.

Що ж до посилань позивача на постанову КГС ВС від 15.10.2019 у справі № 916/780/18, то у ній прокурор в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, квартирно-експлуатаційного відділу звернувся до суду з позовною заявою до селищної ради та МРП "Сокіл" про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Позовна заява мотивована тим, що свідоцтво перешкоджає реєстрації права власності на нерухоме майно, визнане власністю держави Україна в особі Міністерства за рішенням суду у справі № 6/63-10-1719, яким, зокрема, скасовано рішення ради, на підставі якого видано свідоцтво. Підтримуючи рішення судів обох інстанцій про задоволення позову Верховний Суд погодився, що обставина визнання незаконним та скасування рішення має преюдиційне значення при розгляді цієї справи, а свідоцтво має бути визнано недійсним, оскільки воно є похідним від визнаного незаконним та скасованого рішення.

Тобто правовідносини у справах № 916/780/18 та № 910/5463/19 не є подібними ні за предметами спору, ні за підставами позову, ні за змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами, а також не містять однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.

До того ж у постанові у справі № 916/780/18 не міститься висновку, як вказує ТОВ "Біміс", про можливість самостійного вибору позивачем свободи судового захисту свого порушеного права та особи відповідача, а Верховний Суд вважав посилання скаржника на відсутність обґрунтування права прокурора на звернення до суду такими, що не впливають на вирішення спору по суті та не спростовують висновків наведених в пунктах 8.3, 8.4 та 8.6 цієї постанови, оскільки Міністерство, як власник нерухомого майна, переданого на підставі рішення, яке в подальшому визнано недійсним в судовому порядку, не може реалізувати свої права власника, у зв`язку з існуванням свідоцтва, що посвідчує таке право за іншою особою - МРП "Сокіл" та не вчиняє дії, спрямовані на оскарження свідоцтва, а касаційна скарга не містила посилань на інші підстави для висновку про порушення судами норм процесуального права у вирішенні питання представництва прокурором інтересів держави саме в особі Міністерства, окрім тверджень стосовно неправильного визначення прокурором Міністерства як позивача.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що правовідносини у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення в яких посилався скаржник, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, не є подібними з викладених вище підстав. При цьому саме лише посилання на висновки Верховного Суду не є підставою для перегляду оскаржуваних рішень з підстав їх невідповідності таким висновкам.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України у редакції від 08.02.2020 суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.

Крім того, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі "Diya 97 v. Ukraine").

Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (правова позиція, викладена в ухвалі ОП КГС від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України.

Враховуючи викладе та керуючись ст.ст. 234, 235, 287, 296, 326 ГПК України, Верховний Суд, -

У Х В А Л И В :

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Біміс" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.05.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.09.2019 у справі № 910/5463/19.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.