Рішення

від 17.04.2008 по справі 2-233/2008

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЗАПОРІЖЖЯ

Справа N 2-233 2008 рік

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

17 квітня 2008 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя

у складі: головуючого судді Матяш О.В.,

секретаря Шкоди О.В.,

адвоката ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Запоріжжя

справу за позовом ОСОБА_2

до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОП „Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації”, треті особи: приватний нотаріус ОСОБА_6, Перша Запорізька державна нотаріальна контора,

про визнання угод недійсними, зняття з реєстрації як власника квартири,

встановив:

позивач звернулася до суду з вказаним позовом, зазначивши в заяві, що у 1989 році їй та її сину ОСОБА_7 було надано квартиру № 23, яка розташована у будинку № 5 по вулиці Зестафонській в м. Запоріжжі, де вони вдвох постійно проживали.

У березні 2003 року ОСОБА_7 помер, а вона залишилася проживати у квартирі сама.

ОСОБА_4, її племінниця, відповідач по справі, допомагала їй по господарству, опікувалася нею. На її ж прохання у квітні 2003 року вона, ОСОБА_2, приватизувала зазначену квартиру.

06.05.03 між нею та відповідачем ОСОБА_3М було укладено договір дарування означеної квартири, який був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_6 за № 1337.

Укладаючи дану угоду, вона вважала та мала намір укласти з ОСОБА_4 договір довічного утримання, а не договір дарування, оскільки, будучи важкохворою, проживала сама у квартирі, потребувала сторонньої допомоги.

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 обіцяли забезпечити її необхідним доглядом, харчуванням, ліками, допомогою, в тому числі й грошовою.

Після укладення даної угоди ще деякий час – приблизно півроку – вона проживала у спірній квартирі.

Потім відповідач ОСОБА_4 запропонувала їй переїхати до неї у квартиру № 4, розташовану в будинку № 24 по вулиці Ладозькій в м. Запоріжжі, мотивуючи це тим, що в себе вдома їй буде легше опікуватися нею. Вона погодилась та переїхала до племінниці, а ОСОБА_3М зі своєю родиною переїхав до спірної квартири.

До грудня 2006 року відповідачі ОСОБА_4В та ОСОБА_3 виконували свої зобов'язання, але після Нового року ОСОБА_4 намагалася позбутися неї, виселити її з квартири, стала агресивно ставитися до неї, створювати неможливі умови для сумісного проживання. Тому вона намагалася повернутися жити у спірну квартиру, але ОСОБА_8В відмовився впустити її.

22.06.07 ОСОБА_4 відправила її до психіатричної лікарні, але там відмовилися її госпіталізувати через відсутність психічної хвороби. Наступного дня ОСОБА_4 відмовилася забрати її з лікарні та надати для проживання свою квартиру.

В даний час вона вимушено проживає у сина ОСОБА_9 разом з його родиною, яка складається із сімох осіб. Всі її речі, медичні картки, меблі, одяг залишилися у відповідача ОСОБА_4

Про те, що між нею та ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири, вона дізналася із постанови від 06.07.07 про відмову у порушенні кримінальної справи за фактом шахрайства з боку відповідачів.

Крім того, у судовому засіданні їй стало відомо, що 14.07.07 відповідач ОСОБА_3 одразу ж після того, як ОСОБА_4 вигнала її із своєї квартири, продав спірну квартиру ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 1-467.

Позивач просить визнати недійсними договори дарування та купівлі-продажу зазначеної квартири, зобов'язавши ОП „ЗМБТІ” скасувати державну реєстрацію ОСОБА_5 як власника цієї квартири, й повернути сторони у первісний стан, визнавши за нею право власності на вищезазначену квартиру.

Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 позов не визнають.

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 пояснили суду, що позивач вчиняла всі дії добровільно, свідомо та за власним бажанням, при цьому розуміла наслідки вчинення своїх дій.

Представник ОП „ЗМБТІ” просить позов розглядати без них, згодні з любим рішенням суду.

Представник третьої особи – Першої Запорізької державної нотаріальної контори – в суд не з'явився, надав заяву, в якій просять справу розглядати без них.

ОСОБА_6 проти позову заперечує, пояснив суду, що при посвідченні договору дарування він роз'яснює дарителю усі наслідки дарування квартири. Саме цей випадок не пам'ятає, оскільки сплинуло багато часу.

Вислухавши сторони, представника позивача ОСОБА_10, ОСОБА_11 - представника відповідача ОСОБА_3, третю особу - приватного нотаріуса ОСОБА_6, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що у 1989 році ОСОБА_2 та її сину ОСОБА_7 було надано квартиру № 23, що розташована у будинку № 5 по вулиці Зестафонській в м. Запоріжжі, в якій вони вдвох постійно проживали.

У березні 2003 року ОСОБА_7 помер. Позивач залишилася проживати у спірній квартирі сама. Відповідач ОСОБА_4, її племінниця, допомагала їй по господарству, опікувалася нею. На прохання ОСОБА_4 у квітні 2003 року позивач приватизувала спірну квартиру.

06.05.03 між ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_3М було укладено договір дарування спірної квартири, який був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_6 за № 1337.

Судом встановлено, що, укладаючи дану угоду, позивач вважала, що укладає з ОСОБА_4 договір довічного утримання, а не договір дарування її сину, оскільки вона проживала сама, важко хворіла, потребувала постійного нагляду, крім того, іншого житла в неї немає.

ОСОБА_4 та її син ОСОБА_3 обіцяли забезпечити її необхідним доглядом, харчуванням, ліками, допомогою, регулярно надавати грошові кошти.

Після укладання даної угоди позивач ще деякий час – приблизно півроку – проживала в спірній квартирі.

Потім ОСОБА_4 запропонувала їй переїхати до неї у квартиру № 4, розташовану в будинку № 24 по вулиці Ладозькій в м. Запоріжжі, мотивуючи це тим, що в себе вдома їй буде легше опікуватися ОСОБА_2, на що остання погодилася та переїхала до квартири племінниці, але з собою вона перевезла тільки необхідні речі, а меблі, килими та інші багатогабаритні речі залишилися в спірній квартирі.

Тим часом ОСОБА_3 зі своєю родиною переїхав до спірної квартири.

До грудня 2006 року відповідачі ОСОБА_4В та ОСОБА_3 виконували свої зобов'язання, а надалі, починаючи з січня 2007 року, ОСОБА_4 намагалася виселити ОСОБА_2 із своєї квартири, стала агресивно ставитися до неї, створювати неможливі умови для сумісного проживання.

Позивач намагалася повернутися жити у спірну квартиру, проте ОСОБА_8В відмовився впустити її, у зв'язку з цим вона звернулася до суду з позовом про вселення, оскільки і по цей час зареєстрована в спірній квартирі.

22.06.07 ОСОБА_4 примусово відправила позивачку до психіатричної лікарні, але там відмовилися її госпіталізувати через відсутність психічної хвороби. Наступного дня ОСОБА_4 відмовилася забрати останню з лікарні та надати для проживання свою квартиру.

В даний час позивач вимушено проживає в сина ОСОБА_9 разом з його родиною, яка складається із сімох осіб. Всі її речі, у тому числі медичні картки, частина меблів, одяг залишилися у ОСОБА_4 та ОСОБА_3

ОСОБА_2 дізналася про те, що між нею та ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири із постанови ДІМ Ленінського РВ ЗМУ УМВС України в Запорізькій області від 06.07.07 про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом шахрайства з боку відповідачів.

Таким чином, позивач залишилася без своєї власності – спірної квартири – та без місця помешкання, оскільки ні ОСОБА_4, ні ОСОБА_3 не пускають її жити до своїх осель.

Згідно до ст.57 ЦК України в редакції 1963 року, що діяв на момент укладення договору дарування, угода, яка укладена внаслідок обману, може бути визнана судом недійсною за позовом потерпілого.

Судом встановлено, що при укладанні договору дарування відповідачі ОСОБА_4В та ОСОБА_3 навмисно ввели позивача в оману щодо повідомлення даних, не відповідаючих дійсності, пообіцявши довіку забезпечувати її необхідним доглядом та допомогою, а також житлом.

Укладаючи угоду, позивач мала намір отримати за передану відповідачу ОСОБА_3 у власність спірну квартиру належний догляд та допомогу за життя, оскільки на момент укладення договору дарування була непрацездатною, мала хронічні захворювання, постійно потребувала сторонньої допомоги.

Тому суд приходить до висновку, що саме на умовах довічного утримання вона укладала угоду з сином племінниці, а відображення її волевиявлення у форму договору дарування свідчить про невідповідність внутрішньої волі зовнішньому її прояву, яке сформоване під впливом обману з боку відповідачів.

Крім того, відповідно до ст. 243 ЦК України в ред.1963 р.), за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Договір дарування завжди є безоплатним. Будь-яке зустрічне майнове надання стороною, що набуває майно у власність, свідчить про відсутність дарування.

Тобто за змістом зазначеної статті дарувальник добровільно позбавляє себе права власності на майно, не маючи при цьому на меті отримання будь-яких вигод матеріального чи морального характеру з боку обдарованого. У свою чергу, обдарований набуває права власності на майно при відсутності з його боку обов'язків надання таких вигод.

Судом встановлено, що відповідачі до грудня 2006 року виконували свої обіцянки надавати позивачу допомогу, доглядали за нею, забезпечувати житлом, що свідчить про наявність умов довічного утримання та підтверджує наявність зобов'язання у відповідачів перед позивачем.

Крім того, судом також встановлено, що 14.07.07 відповідач ОСОБА_3 одразу ж після того, як відповідачка ОСОБА_4 вигнала ОСОБА_2 із своєї квартири, продав спірну квартиру відповідачу ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 1-467. Відчуження квартири відбулося за її балансовою вартістю – 45000 гривень, при цьому ОСОБА_5 не переїхала жити з м. Харків у куплену квартиру, де до теперішнього часу мешкає ОСОБА_3 із своєю родиною.

Крім того, ні ОСОБА_3, ні ОСОБА_5 не змогли пояснити суду, з якої причини ОСОБА_3 продав зазначену квартиру по дуже низькій вартості, яка принаймні у 6-8 разів менше ринкової ціни.

У зв'язку з цим суд приходить до висновку, що зазначений продаж спірної квартири був удаваним.

При цьому суд приймає до уваги й те, що договір дарування було укладено в 2003 році, а недійсна угода є такою з моменту її укладення, й оскільки право власності на спірну квартиру виникло у ОСОБА_3 на підставі правочину, що є недійсним, та як наслідок не створює юридичних наслідків, тому суд вважає, що договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, також має бути визнаний недійсним, як укладений на підставі недійсного правочину.

Керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 34, 60, 209, 212 ЦПК України, ст. ст. 57,59 ЦК України в ред. 1963 року, ст. ст. 203,215,216,658 ЦК України, суд

в и р і ш и в:

позов задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 06.05.03 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_6 за № 1337.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 14.07.07 між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, посвідчений Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 1-467.

Зобов'язати ОП „ЗМБТІ” скасувати державну реєстрацію ОСОБА_5 як власника зазначеної квартири.

Повернути сторони у первісний стан, визнавши за ОСОБА_2 право власності на вищезазначену квартиру.

Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь держави по 225 гривень держмита з кожного, та по 15 гривень – витрат ІТЗ розгляду справи.

Рішення може бути оскаржене в апеляційний суд Запорізької області протягом 10 днів шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження та протягом 20 днів після подання заяви шляхом подачі апеляційної скарги.

Суддя: