Рішення

від 09.12.2020 по справі 175/2370/20

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 175/2370/20

Провадження № 2/175/592/20

РІШЕННЯ

Іменем України

09 грудня 2020 року смт. Слобожанське

Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді Бойка О.М.

при секретарі Кучеренка О.Ю.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської державної лікарні ветеринарної медицини про виплату середнього заробітку за увесь час затримки, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області з позовом до Дніпровської міської державної лікарні ветеринарної медицини про виплату середнього заробітку за увесь час затримки.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач у позовній заяві зазначає, що з 07.11.2014 року по 14.07.2018 року він обіймав посаду начальника Дніпропетровської міської державної лікарні ветеринарної медицини.

14.07.2018 року позивача було звільнено з займаної посади на підставі п.1 ч.1 ст. 41 КЗпП України.

Позивачем було оскаржено вказаний наказ та за рішенням Дніпровського апеляційного суду останнього було визнано незаконним наказ № 191-К від 14 липня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 за одноразово грубе порушення трудових обов`язків за п.1 ст.41 КЗпП України .

Відповідно до Наказу про поновлення на роботі від 03.04.2020 року №155-к його поновлено на посаді начальника Дніпровської міської державної лікарні ветеринарної медицини.

Однак позивачу не було виплачено середній заробіток за період з 15.07.2016 року по 05.07.2018 року у розмірі 189 915,39 грн. Крім того, позивачу було спричинено моральну шкоду у розмірі 40 000 грн. Позивач звертався до роботодавця щодо виплати заборгованості по заробітній платі, на що відповіді не отримав.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 10 липня 2020 року по справі було відкрито спрощене позовне провадження.

16 жовтня 2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник відповідача заперечує проти позову в повному обсязі та зазначає, що пред`явлені суми позивачем є занадто завищеними, оскільки ним включено періоди які не підлягають зарахуванню, тому просили відмовити у задоволенні позовних. Крім того до частини позовних вимог просили застосувати трирічний строк позовної давності.

Представник позивача надав суду заяву, в якій просить суд розглядати справу без її участі, позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила суд їх задовольнити.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.

Судом встановлено, і це підтверджується матеріалами справи, що позивач 07 листопада 2014 року, ОСОБА_1 (далі - Позивач) був призначений на посаду начальника Дніпропетровської міської державної лікарні ветеринарної медицини.

14 липня 2016 року відповідно наказу № 191-К позивача було звільнено із займаної посади, на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України , у зв`язку з одноразовим грубим порушенням посадових обов`язків.

Вказаний вище Наказ Позивачем було оскаржено до суду.

01 квітня 2020 року Дніпровським апеляційним судом було ухвалено рішення суду по справі № 200/13835/16 (провадження № 22-ц/803/1524/20) яким визнано незаконним наказ № 191-К від 14 липня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 за одноразово грубе порушення трудових обов`язків за п.1 ст.41 КзпП України , виданий виконуючим обов`язків начальника Головного управління Держпродспоживслужби в Дніпропетровській області Кондратьєвим А.Ю. та зобов`язано поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Дніпровської міської державної лікарні ветеринарної медицини Головного управління Держпродспоживслужби в Дніпропетровській області Державної Служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів.

15 квітня 2020 року Дніпровським апеляційним судом було винесено додаткову постанову суду по справі № 200/13835/16 (провадження № 22-ц/803/1524/20) згідно з якої судом було скасовано наказ № 191-К від 14 липня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 за одноразово грубе порушення трудових обов`язків за п.1 ст.41 КЗпП України , виданий виконуючим обов`язки начальника Головного управління Держпродспоживслужби в Дніпропетровській області Кондратьєвим А.Ю.

На виконання зазначеного рішення 03 квітня 2020 року Державною Службою України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів Головного управління Держпродспоживслужби в Дніпропетровській області було винесено наказ №155-К про поновлення на роботі ОСОБА_1 на посаді начальника Дніпровської міської державної лікарні ветеринарної медицини.

У період з 15.07.2016 року, та з 05.07.2018 року вважати звільненим ОСОБА_1 з займаної посади за угодою сторін, відповідно до пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Станом на момент звернення до суду відповідач так і не провів повну виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, а саме з 15.07.2016 року по 05.07.2018 року.

Як вбачається з копії трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 (а.с. 20-21), міститься запис за № 25 відповідно якого ОСОБА_1 06.07.2018 року прийнято на посаду завідувача відділу-лікаря ветеринарної медицини відділу організації лабораторії ветеринарно-санітрної експертизи на ринках Головного управління Держспоживслужби в Дніпропетровській області.

Згідно ст. 4 ЦПК України , кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України , суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до змісту ст. 76 ЦПК України , доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України , належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Приписами ст. 43 Конституції України та ст. 2 КЗпП України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає; на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі ст. 21 Закону України Про оплату праці працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Відповідно до ч. 1 ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу .

Також, частиною 1 статті 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Положеннями ст. 115 КЗпП України встановлено обов`язок працедавця виплачувати заробітну плату працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Відповідачем вказаних вимог закону дотримано не було, заробітна плата у встановлені строки не виплачувалася, внаслідок цього існує заборгованість по заробітній платі.

Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

За порушення термінів виплати заробітної плати згідно із ст. 2 та 3 Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку порушенням строків їх виплати від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Зазначені положення також викладені у Постанові Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати .

З аналізу вищезазначених законів вбачається, що основною умовою для виплати громадянину, передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу не відповідає ознакам платежу, що має разовий характер, оскільки зумовлена порушенням строків сплати відповідачем заробітної плати, що носило триваючий характер. У зв`язку з цим виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Аналогічні норми закріплені у ст. 34 Закону України Про оплату праці , якими передбачено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати, у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Приймаючи до уваги вказані положення Закону та факт несвоєчасної виплати заробітної плати, відповідач має також обов`язок здійснити компенсацію, передбачену Законом.

Статтею 3 Закону № 2050-ІІІ передбачено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно із п. 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом.

Згідно із розрахунком наданим позивачем та перевіреним у судовому засіданні позивач має право на індексацію своєї заробітної плати, що складає 633,86 грн.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України вразі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України , при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства про оплату праці № 13 від 24 грудня 1999 року , установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Отже, для задоволення вимог про виплату середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні слід встановити, що невиплата заробітної плати відбулася з вини роботодавця.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України , при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

За своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, яка нараховується в розмірі середнього заробітку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України , тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості сум належних при звільненні роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України , а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Крім того, слід зазначити, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, що узгоджується з правовою позицією викладеною в рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 1-5/2012.

Невиконання роботодавцем вимог ст. 116 КЗпП України є триваючим правопорушенням, тому звільнений працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог за ст. 117 зазначеного Кодексу й моментом припинення правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, у тому числі й за рішенням суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 січня 2014 року у справі № 6-159цс13).

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, визначені ст. 116 КЗпП України , є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 зазначеного Кодексу , тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від такої відповідальності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс13).

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок власника або уповноваженого ним органу щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України , при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення остаточного розрахунку, вина підприємства.

При цьому, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України , а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (Постанова Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 331/4222/16-ц).

В цьому контексті необхідно звернути увагу на те, що у своїй практиці Верховний Суд України неодноразово зазначав, що аналіз змісту ст.ст. 116 , 117 КЗпП дає підстави для висновку про те, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини за невиплату належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України (постанова № 6-2163цс16 від 31 травня 2017 року, № 6-259цс17 від 13 березня 2017 року).

Відповідно до Довідки №454 про виплату середнього заробітку за травень - червень 2016 року, виданої Дніпровською міською державною лікарнею ветеринарної медицини, середній заробіток Позивача за останні два місяці роботи становить 12 469,04 грн.

Також, у своєму позові позивачем надано розрахунок заборгованості за період з 15.07.2016 року по 05 липня 2018 року. Згідно вказаного розрахунку розмір середнього заробітку за вказаний період становить 189 915 грн. 39 коп.

З огляду на вищезазначене,з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку 05 липня 2018 року та складає 189 915 грн. 39 коп.

Доходячи до такого висновку, суд звертає увагу на практику Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Що стосується вимог про стягнення моральної шкоди, то суд приходить до наступного висновку.

Статтею 237-1 КЗпП України передбачено проведення відповідно до законодавства власником або уповноваженим ним органом відшкодування моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.10.2008 року № 20-рп/2008 також роз`яснив про право застрахованих громадян, що потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця).

У пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди роз`яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду чи галузевої належності.

У відповідності зі ст.ст. 23 , 1167 ЦК України моральна шкода потерпілого від нещасного випадку на виробництві або внаслідок профзахворювання складається, зокрема, у фізичному болі, душевних стражданнях, які він поніс у зв`язку з ушкодженням здоров`я внаслідок отримання ним професійного захворювання.

Суд дійшов висновку, що позивачу заподіяна моральна шкода, так як він відчуває фізичний біль, зазнав порушення свого звичайного способу життя і вимушений витрачати свої сили на організацію свого життя, внаслідок чого переносить моральні страждання.

Суд відхиляє заперечення відповідача в частині доводів про те, що позивач не навів доказів завдання йому моральної шкоди, оскільки такі доводи не ґрунтуються на законі та спростовуються вищенаведеними висновками суду. Доводи представника відповідача щодо відсутності факту встановлення наявності доказу вини відповідача суд не приймає до уваги, оскільки судом встановлені обставини щодо наявності правових підстав для відшкодування моральної шкоди позивачу.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди , розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховуються характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотних вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках.

Визначаючи розмір моральної шкоди, суд враховує практику Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні Нечипорук та Йонкало проти України № 42310/04 від 21.04.2011 року, роз`яснення п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України " Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", відповідно до якого, розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров"я потерпілого, тяжкість отриманого захворювання, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, конкретних обставин по справі, характер моральних страждань і наслідків, що наступили.

В даному випадку, суд враховує що внаслідок професійного захворювання та втрати ступеню працездатності з вини відповідача, позивачу спричинена моральна шкода, яка полягає у душевних та психічних стражданнях, якій позивач зазнав, що призводить до порушення його звичайного способу життя та вимагає від нього додаткових зусиль для його організації.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (справа Станков проти Болгарії , № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12 липня 2007 року).

Оскільки, нормативно-правовими актами України не встановлено розмір компенсації моральної шкоди, розмір моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню, визначається судом відповідно до наданих доказів та фактичних обставин справи.

Вирішуючи питання про розмір відшкодування позивачеві моральної шкоди, суд враховує глибину фізичних та моральних страждань позивача, тяжкість і незворотність змін у буденному житті, потребу в забезпеченні лікарськими засобами, виробами медичного характеру. Виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, суд приходить до висновку, що заявлений позивачем розмір моральної шкоди не є цілком обґрунтованим, а тому зменшує її розмір 5 000,00 гривень без утримання податку з доходу фізичних осіб, вважаючи, що саме така сума буде відповідати розміру заподіяної моральної шкоди.

Що стосується заяви Відповідача про застосування строків позовної давності, суд розглянувши вказану заяву приходить до наступного.

Згідно ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Аналіз змісту частини другої статті 233 КЗпП України свідчить про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Таке роз`яснення цієї норми права, крім наведеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України, надав і Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117 , 237-1 цього кодексу .

ВС вказав, що згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці Про захист заробітної плати № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін заробітна плата означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Отже, заявлене клопотання Відповідача не підлягає задоволенню оскільки суперечить нормам чинного КЗпП України.

Щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.5 Закону України Про судовий збір позивача звільнено від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.

Частина 1 статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч.6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Отже, з урахуванням задоволення позовних вимог позивача, на підставі ст. 141 ЦПК України суд вважає за можливе стягнути з Відповідача на користь держави судовий збір з урахуванням вимог майнового та немайнового характеру у розмірі 1896,16 грн. та 840,80 коп., а всього 2736,96 грн.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 12 , 13 , 76 , 77 , 81 , 82 , 89 , 141 , 259 , 263-265 ЦПК України , суд, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Дніпровської міської державної лікарні ветеринарної медицини про виплату середнього заробітку за увесь час затримки - задовольнити частково.

Стягнути з Дніпровської міської державної лікарні ветеринарної медицини (код ЄДРПОУ: 00693552) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) середній заробіток за увесь час затримки у розмірі 189 915 (сто вісімдесят дев`ять тисяч дев`ятсот п`ятнадцять) гривень 39 коп.

Стягнути з Дніпровської міської державної лікарні ветеринарної медицини (код ЄДРПОУ: 00693552) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) моральну шкоду у розмірі 5 000,00 (п`ять тисяч) гривень 00 коп.

Стягнути з Дніпровської міської державної лікарні ветеринарної медицини (код ЄДРПОУ: 00693552) на користь Держави судовий збір з урахуванням вимог майнового та немайнового характеру у розмірі 1896,16 грн. та 840,80 коп., а всього 2736,96 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.М. Бойко

Повний текст рішення складено 25 грудня 2020 року