Постанова

від 11.02.2021 по справі 910/4455/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" лютого 2021 р. Справа№ 910/4455/20

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гаврилюка О.М.

суддів: Ходаківської І.П.

Коротун О.М.

секретар судового засідання Нікітенко А.В.

за участю представників сторін:

від позивача: адвокат Царенко Є.П.;

від відповідача: представник Яців О.Р.;

за позовом Державного підприємства "Держвуглепостач"

до Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк"

про визнання пунктів кредитного договору недійсними

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Державне підприємство "Держвуглепостач" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" про визнання кредитного договору №32-К/17-VIP від 29.11.2017, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, недійсним в частині:

- пункту 3.8 щодо нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни;

- пункту 5.3 в частині нарахування пені на проценти за користування кредитними коштами після закінчення строку кредитування;

- пункту 6.3 щодо права вимоги повернення заборгованості за кредитним договором у разі відмови позивача від підвищення процентної ставки.

Позовні вимоги мотивовані тим, що окремі пункти договору суперечать Цивільному кодексу України та іншим актам законодавства України.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення мотивоване тим, що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих на підставі оспорюваного пункту 3.8 кредитного договору, у зв`язку із простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми ч. 2 ст. 625 ЦК України. Таким чином, позивач дійшов помилкового висновку про те, що п.3.8. кредитного договору не відповідає нормам положень Цивільного кодексу України та після спливу визначеного договором строку кредитування право відповідача нараховувати та стягувати з позивача відсотки за неправомірне користування кредитом припиняється. Оскільки, судом встановлено відсутність підстав для визнання недійсним п.3.8. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), яким передбачено нарахування процентів за користування кредитними коштами понад встановлений строк кредитування (тобто після 31.12.2019), то відповідно і відсутні підстави для визнання недійсним п.5.3. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), яким передбачено обов`язок позивача для сплати пені за несвоєчасну сплату процентів. Проаналізувавши положення пункту 6.3. кредитного договору, суд встановив, що вказаний пункт не передбачає можливості у банку права в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки або інших платежів, передбачених кредитним договором або графіком погашення боргу, шляхом внесення відповідних змін до кредитного договору в односторонньому порядку, без згоди позивача. Натомість зазначений пункт договору передбачає право позивача відмовитись від запропонованих банком змін до умов кредитування. З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що позивач помилково посилається на наявність у пункті 6.3 кредитного договору умови щодо наявності у банку права збільшувати процентну ставку в односторонньому порядку.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись із прийнятим рішенням місцевого господарського суду від 07.07.2020 Державне підприємство "Держвуглепостач" звернулось до апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою в якій просить поновити Державному підприємству "Держвуглепостач" строк для подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 та відкрити апеляційне провадження, рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 скасувати, постановити нове рішення, яким задовольнити вимоги позивача в повному обсязі, витрати по сплаті судового збору покласти на Акціонерний банк "Укргазбанк".

Апеляційна скарга мотивована неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

Скаржник вказує на те, що п. 3.8 кредитного договору передбачено плату за користування кредитними коштами, що не відповідає змісту ст. 625 та одночасно суперечить ст. 1048 ЦК України, крім того, спірний п. 3.8 знаходиться в розділі ІІІ "Умови кредитування", а не в розділі ІV "Права та обов`язки" або у V "Відповідальність за неналежне виконання договору".

Скаржник звертає увагу, що в п. 5.3 кредитного договору у разі встановлення збільшених строків нарахування пені (в порівнянні із строком встановленим законодавством), банк чітко послався на підставу такого збільшення - ч. 6 ст. 232 ГК України, натомість п. 3.8 кредитного договору не має посилання на ч.2 ст. 625 ЦК України - як на підставу стягнення процентів та збільшення процентної ставки у разі неправомірного користування кредитом. Це також підтверджує безпідставність посилання банку на ст. 625 ЦК України, як на норму, що встановлює правомірність п. 3.8 Кредитного договору.

Скаржник зазначає, що проценти нараховані відповідно до п. 3.8 кредитного договору є відповідальністю позивача за прострочення виконання зобов`язання, натомість нарахування пені на проценти нараховані як відповідальність суперечить ст. 549 ЦК України та звичаям ділового обороту, оскільки пеня не застосовується до зобов`язань нарахованих за ст. 625 ЦК України, а застосовується до суми основного боргу, що виник в процесі виконання основного зобов`язання за договором, таким чином, п. 5.3 кредитного договору, в частин встановлення обов`язку сплатити пеню на проценти нараховані відповідно до п. 3.8 кредитного договору, є недійсним в будь-якому випадку незалежно від підстав нарахування таких процентів (ст. 625 та ст. 1048 ЦК України).

Також скаржник вказує на те, що у висновку до розділу 3 позовної заяви, він помилково послався лише на п. 6 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги", однак, в розділі 3 позовної заяви позивач посилався саме на п. 7 і суть неправомірності умови договору було зазначено правильно, а у відповіді на відзив ця помилка була виправлена та позивачем акцептовано увагу суду, що відповідач (банк) у своєму відзиві ніяким чином не пояснив невідповідність вимогам п. 7 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги" - "права Банку вимагати повернення коштів". Крім того, позивач у позовній заяві послався на принцип "jura novit curia", відповідно до якого суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що позивач на обґрунтування своїх вимог послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини за кредитним договором, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, тому суд з`ясувавши, що посилання на п. 6 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги" є помилковим, мав застосувати п. 7 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги".

Скаржник зазначає, що позивач не просив суд надати тлумачення змісту окремих частин договору в порядку позовного провадження, а надав відповідно до ст. 42 ГПК України пояснення від 21.05.2020 № 09-19-28, в яких, використав методологію судових органів з метою роз`яснення суду дійсного змісту спірних пунктів договору та обґрунтування вимог про визнання їх недійсним.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу

У свою чергу, заперечуючи проти апеляційної скарги, відповідач у своєму відзиві, наданому до суду 07.10.2020, зазначає, що рішення суду прийнято при повному з`ясуванні обставин справи, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, без їх порушення, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає і рішення слід залишити без змін. Крім того, позивач вказує, що сторони при укладенні кредитного договору на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, підписавши кредитний договір. Правова позиція Великої Палати Верховного Суду полягає у тому, що відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України кредитний договір може встановлювати проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами, як насідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. І такі проценти можуть бути стягнуті кредитодавцем й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України. Відсутність в п. 3.8 кредитного договору текстового посилання на ст. 625 ЦК України, та те, що такий пункт в кредитному договорі знаходиться не в розділі IV або V не спростовує невідповідності цього пункту змісту ст. 625 ЦК України та ст. 1048 ЦК України, що відповідно не може слугувати підставою для визнання п. 1048 кредитного договору недійсним. На думку відповідача вимога позивача визнати п. 3.8 кредитного договору, в редакції, що діяла згідно з договором про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019, містить прихований намір уникнути взятих на себе зобов`язань щодо сплати процентів за користування кредитними коштами, які не були повернуті в період дії строку кредитування, закінчення якого п. 1.3.1 кредитного договору визначений 31.12.2019. позивач в порушення вимог ст.ст. 73-74 ГПК України як при розгляді справи судом першої інстанції, так і при поданні апеляційної скарги не надав жодних доказів та не навів жодних аргументів щодо нібито наявності допущеної позивачем помилки при укладанні кредитного договору, чи то нібито наявності у відповідача умислу щодо введення позивача в оману, щодо обставин, які впливали на вчинення правочину, що б обґрунтувало правомірність посилання позивача на вимоги ст.ст. 229-230 ЦК України. Проаналізувавши зміст погодженого п. 5.3 кредитного договору в редакції, викладеній відповідно до договору про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019 та позовну вимогу викладену в прохальній частині позовної заяви, то є очевидним те, що позивач заявив вимогу про визнання недійсним неіснуючий зміст п. 5.3 кредитного договору, адже в такому пункті кредитного договору не міститься такого дослівного формулювання, як "нарахування пені на проценти за користування кредитними коштами після закінчення строку кредитування", який зазначений позивачем в позовній заяві. В даному випадку така позовна вимога може тільки свідчити про відсутність предмету спору щодо визнання недійсним п. 5.3 кредитного договору в редакції викладеній відповідно до договору про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019 в частині нарахування пені на проценти за користування кредитними коштами після закінчення строку кредитування, оскільки такого пункту у визначеній позивачем редакції не існує. Розглядаючи позовну вимогу про визнання недійсним п. 6.3 кредитного договору, суд застосував ті норми права, на які посилався в кінцевому випадку сам позивач та на основі наданих сторонами доводів та доказів встановив всі необхідні обставини, та прийшов до висновку про відсутність підстав для визнання недійсним п. 6.3 кредитного договору, в редакції, що діяла згідно із договором про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019, як такого, що не містить ознак невідповідності вимогам ч. 6 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Враховуючи позицію, викладену в постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009, питання, які позивач ставив в поданих поясненнях № 09/19 від 21.05.2020 перед судом щодо тлумачення змісту кредитного договору, повинно розглядатись в самостійному позовному провадженні, тобто за зверненням позивача з окремим позовом і тільки в тому випадку, якщо має місце спір про тлумачення умов укладеного договору, що не дає змоги позивачу можливості виконати умови укладеного договору.

Узагальнені доводи процесуальних документів

16.12.2020 від позивача через відділ канцелярії суду надійшли письмові пояснення, у яких позивач вказав на те, що позов має взаємовиключні вимоги 1 та 2 оскільки: якщо суд прийме позицію позивача, то п. 3.8 кредитного договору буде визнано недійсним, а нарахування пені, відповідно до п. 5.3 кредитного договору відповідає приписам законодавства України, а якщо суд прийме позицію банку, то нарахування пені, відповідно до п. 5.3 кредитного договору на проценти, нараховані відповідно до ст. 625 (п. 3.8 кредитного договору) не відповідає приписам законодавства України. Тобто, для правильного вирішення спору необхідно уважно проаналізувати п. 3.8 та п. 5.3 кредитного договору в сукупності, та визначити на підставі яких норм ЦК України виписані зазначені пункти кредитного договору, а відповідно до п. 5 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", у разі виникнення неоднозначного тлумачення прав та обов`язків сторони за договором за участю споживача фінансових послуг такі права та обов`язки тлумачаться на користь такого споживача.

22.12.2020 від відповідача через відділ канцелярії суду надійшли письмові пояснення, у яких відповідач повторно зазначив доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги

Згідно із витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/4455/20 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Ткаченко Б.О., Сулім В.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.09.2020 поновлено Державному підприємству "Держвуглепостач" пропущений строк на подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020, зупинено дію рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 на час апеляційного провадження та призначено справу № 910/4455/20 до розгляду у судовому засіданні 15.10.2020.

Однак, наказом Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2020 № 521-В надано судді Гаврилюку О.М., який є головуючим суддею у даній справі, відпустку з 13.10.2020 по 15.10.2020.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду ухвалою від 28.09.2020 призначила розгляд апеляційної скарги Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 на 05.11.2020.

Розпорядженням Північного апеляційного господарського суду, у зв`язку із перебуванням судді Ткаченко Б.О., з 03.11.2020, на лікарняному, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 910/4455/20.

Відповідно до витягу із протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/4455/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Коротун О.М., Сулім В.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 04.11.2020 прийнято справу № 910/4455/20 до провадження за апеляційною Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у складі колегії суддів: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Коротун О.М., Сулім В.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.11.2020 оголошено перерву у розгляді апеляційної скарги Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 до 19.11.2020.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2020 оголошено перерву у розгляді апеляційної скарги Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 до 21.12.2020.

Судове засідання 21.12.2020 не відбулося, у зв`язку із перебуванням головуючого судді Гаврилюка О.М. з 01.12.2020 на лікарняному.

28.12.2020, у зв`язку із виходом головуючого судді Гаврилюка О.М. з лікарняного, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про призначення справи № 910/4455/20 до розгляду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.12.2020 продовжено строк розгляду апеляційної скарги Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20, призначено розгляд апеляційної скарги Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 у судовому засіданні 18.01.2021.

Розпорядженням Північного апеляційного господарського суду у зв`язку із перебуванням судді Суліма В.В. у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 910/4455/20.

Відповідно до витягу із протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/4455/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Коротун О.М., Ткаченко Б.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2021 прийнято справу № 910/4455/20 до провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у складі колегії суддів: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Коротун О.М., Ткаченко Б.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2021 оголошено перерву у розгляді апеляційної скарги Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 до 11.02.2021.

Розпорядженням Північного апеляційного господарського суду, у зв`язку із перебуванням судді Ткаченка Б.О. на лікарняному призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 910/4455/20.

Витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/4455/20 передано на розгляд колегії у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Коротун О.М., Ходаківська І.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2021 прийнято справу № 910/4455/20 до провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у складі колегії суддів: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Коротун О.М., Ходаківська І.П.

Позиції учасників справи

Представник позивача в судовому засіданні 11.02.2021 підтримав доводи апеляційної скарги з підстав, викладених у ній, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову.

Представник відповідача у судовому засіданні 11.02.2021 заперечив проти доводів апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

29.11.2017 між Публічним акціонерним товариством Акціонерний банк "Укргазбанк" (банк, відповідач) та Державним підприємством "Держвуглепостач" (позичальник, позивач) укладено кредитний договір про надання кредиту у формі відновлювальної кредитної лінії № 32-К/17-VIP від 29.11.2017 (далі - кредитний договір), з подальшими змінами та доповненнями.

За умовами п. 1.1 кредитного договору банк зобов`язався відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію з загальним лімітом в сумі 300000000,00 грн з цільовим використанням (метою): поповнення обігових коштів (п.1.2. кредитного договору), із строком кредитування з 29.11.2017 по 27.11.2018, що визначено п.п. 1.3.1. кредитного договору.

У подальшому, договором про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019 сторони домовились внести зміни до кредитного договору шляхом викладення його у новій редакції.

За умовами п. 1.1 кредитного договору (у редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) банк відкриває позичальнику відновлювальну кредитну лінію (далі - кредит або кредитна лінія) з загальним лімітом в сумі 250 000 000,00 грн., а позичальник зобов`язується повернути кредит в межах строку кредитування, встановленого в п.1.3. договору, та сплатити плату за кредит на умовах та в строки (терміни), визначені цим договором.

Згідно із п. 1.2 кредитного договору цільове використання (мета) кредиту: поповнення обігових коштів.

Відповідно до п. 3.1 кредитного договору кредитні кошти надаються банком позичальнику окремими траншами, зокрема, шляхом перерахування кредитних коштів з позичкового рахунку № НОМЕР_1 , відкритого в банку, код банку 320478, на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_2 , відкритий в банку, код банку 320478. При цьому, за згодою банку допускається часткове або повне конвертування кредитних коштів у відповідну валюту, згідно з умовами та на цілі, передбачені договором, для подальшого використання за цільовим призначенням.

Надання банком кредитних коштів здійснюється за умови отримання банком, у строк не менше як за один банківський день до дати видачі коштів в межах ліміту кредитної лінії, письмової заяви позичальника за формою, наведеною в додатку 2 до договору, та підтвердження банком намірів про видачу кредитних коштів в межах ліміту кредитної лінії згідно з зазначеною заявою позичальника.

Пунктом 3.2 кредитного договору (у редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) передбачено, що якщо останній день для сплати платежу по кредиту припадає на вихідний або святковий день, то сплата чергового платежу по кредиту здійснюється у день, що передує такому вихідному або святковому дню.

У разі ненадходження платежів від позичальника у встановлені договором строки, суми непогашених у строк платежів визнаються простроченими та наступного банківського дня перераховуються на рахунки простроченої заборгованості.

Відповідно до п. 3.8 кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019) за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені договором (прострочена заборгованість), процентна ставка встановлюється в розмірі, визначеному в п.3.3. договору, збільшеному на 5 (п`ять) процентних пункти.

Нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені договором (прострочена заборгованість), здійснюється на суму щоденного фактичного залишку простроченої заборгованості по кредиту, виходячи з процентної ставки, зазначеної в першому абзаці цього пункту договору.

Проценти нараховуються банком щомісячно не пізніше останнього банківського дня місяця за період з дати виникнення простроченої заборгованості по останній календарний день місяця, в якому виникла така заборгованість (або до дня погашення простроченої заборгованості), та надалі з першого дня по останній календарний день місяця, в якому виникла така прострочена заборгованість, та за першого календарного дня місяця до дня погашення простроченої заборгованості в місяці, в якому відбулося таке погашення.

У п.п. 1.3.1 кредитного договору, сторонами погоджено строк кредитування: з 29.11.2017 по 31.12.2019.

Пунктом 5.3 кредитного договору сторонами встановлено, що за порушення визначених в договорі строків (термінів) повернення кредиту та/або сплати процентів за користування кредитними коштами та/або комісій позичальник зобов`язаний сплатити банку неустойку (пеню), яка обчислюється від суми простроченого платежу, у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяча у період за який сплачується пеня. У відповідності до ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України сторони домовляються, що розрахунок пені за прострочення виконання зобов`язань (щодо строків (визначених в договорі) повернення кредиту та/або сплати процентів, комісій за користування кредитними коштами) припиняється через один рік від дня, коли зобов`язання мало було бути виконано. Сплата штрафних санкцій (неустойки, пені) за договором не звільняє позичальника від відшкодування збитків , завданих банку, в повному обсязі.

Згідно із п. 6.3 кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019), позичальник зобов`язується протягом 5 (п`яти) банківських днів з моменту отримання від банка повідомлення щодо зміни умов кредитування, підписати (забезпечити підписання) додаткові угоди до договору та договорів забезпечення: поруки, застави (іпотеки), тощо поручителями/заставодавцями/іпотекодавцями. У разі незгоди позичальника з новими умовами кредитування (під незгодою в тому числі розуміється не підписання у строк, передбачені цим пунктом, всіх або будь-якої додатково угоди до договору та /або договорів забезпечення), позичальник зобов`язаний повернути існуючу заборгованість за кредитом, сплатити нараховані проценти за користування кредитними коштами, комісії, можливі штрафні санкції до дати, зазначеної в письмовому повідомленні банку як день набрання чинності новими умовами кредитування. Заборгованість за кредитом, що неповернута/сплачена в строк визначений в письмовому повідомленні банку, наступного банківського дня вважається простроченою.

В обґрунтування заявленого позову позивач стверджує, що є всі підстави для визнання недійсним пункту 3.8 кредитного договору, оскільки умови зазначеного пункту передбачають можливість нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не відповідає приписам ст. 1048 ЦК України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Проте, колегія суддів частково не погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, виходячи з наступного.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що основними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Тобто, дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.

Цей принцип є своєрідною межею здійснення учасниками цивільних правовідносин своїх прав і виконання обов`язків, яка відділяє дозволену поведінку від недозволеної, справедливі, добросовісні і розумні дії від вчинків, які не відповідають цим критеріям.

Даний принцип віднайшов своє відображення у положеннях Цивільного кодексу України, які врегульовують правовідносини сторін, пов`язані з укладенням правочину.

У частинах першій, третій статті 509 Цивільного кодексу України вказано, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тобто, принцип свободи договору не є безумовним, межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності, а погоджені сторонами умови договору повинні відповідати не лише вимогам цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства, а й засадам справедливості, добросовісності, розумності як складової елемента загального конституційного принципу верховенства права.

У цьому контексті варто зазначити, що принцип справедливості, добросовісності і розумності обмежує дію принципу свободи договору. Учасники цивільних правовідносин можуть, зокрема укладати договори і на свій розсуд визначати їх умови, але з урахуванням прав і інтересів контрагентів.

У своєму рішенні Конституційний Суд України зазначає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини 2 статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

У постанові від 10.10.2012 у справі №6-110цс12 Верховний Суд України виклав свою правову позицію про те, що свобода договору, передбачена статтями 6, 627 Цивільного кодексу України, яка полягає у праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, при виборі контрагентів та при погодженні умов договору, не є безмежною.

Отже, закріплений Цивільним кодексом України принцип свободи договору має співвідноситися із принципами справедливості, добросовісності та розумності.

У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється на сферу виконання зобов`язань та на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають тою межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Закріпивши принцип свободи договору, Цивільного кодексу України разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу, зокрема, всупереч принципам справедливості, добросовісності, розумності.

Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Так, у постанові Великої Палати ВС у справі № 444/9419/12 зазначено, що після спливу визначеного договором строку позики, чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, право кредитодавця нараховувати передбачені договором відсотки за кредитом припиняється, а після закінчення строку кредитування, права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Тобто, неприпустиме одночасне стягнення двох видів процентів різних за своєю правовою природою: процентів за користування грошовими коштами згідно із ч. 2 ст. 1048 і ч. 2 ст. 1050 ЦК України та процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання за ч. 2 ст. 625 ЦК України.

У постанові Великої Палати ВС у справі № 910/1238/17 були чітко розмежовані поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами", та проценти за неправомірне користування чужими грошовими коштами", у зв`язку із чим правова позиція зводиться до того, що проценти, які нараховуються за надані в користування грошовий коштів поділяються на дві категорії: проценти за користування кредитом - проценти, які нараховуються в межах строку кредиту (позики) визначеного в договорі, і такі проценти розуміються як "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами", розмір яких визначається договором або законом, і які сплачуються позичальником та порядок виплати яких урегульовано ч. 1 ст. 1048 та ч. 1 ст. 1054 ЦК України та проценти за неправомірне користування чужими грошовими коштами - проценти, які нараховуються внаслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання, порядок виплати яких урегульовано ч. 2 ст. 625 ЦК України, у зв`язку із чим такі проценти можуть бути стягнуті й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування.

При цьому, у разі сплати процентів за неправомірне користування кредитом, проценти за користування кредитом за той же період часу не сплачується.

У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості.

За частиною 1 статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до частини 1 статті 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною 1 статті 1050 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Водночас, за змістом частини 2 статті 625, статті 1050 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися внаслідок невиконання позичальником обов`язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом.

Плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини 2 статті 625, статті 1050 Цивільного кодексу України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто, законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17.

Таким чином, у постановах Великої Палати Верховного Суду розмежовано випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує кошти, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною 1 статті 1048 Цивільного кодексу України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною 1 статті 1050 Цивільного кодексу України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.

За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 Цивільного кодексу України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.

Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України і охоронна норма частини 2 статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому, за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Подібний висновок сформовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

Враховуючи викладене, беручи до уваги структуру кредитного договору, визначений у ньому спосіб нарахування після закінчення строку кредитування та спосіб нарахування неустойки за порушення зобов`язань (п. 5.3), колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що п. 3.8 договору передбачає можливість нарахування процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України після закінчення строку кредитування, що суперечить приписам ЦК України.

Щодо визнання п. 6.3 кредитного договору недійсним, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає наступне.

Як вже зазначалось, п. 6.3 кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019), сторони погодили умову про те, що позичальник зобов`язується протягом 5 (п`яти) банківських днів з моменту отримання від банка повідомлення щодо зміни умов кредитування, підписати (забезпечити підписання) додаткові угоди до договору та договорів забезпечення: поруки, застави (іпотеки), тощо поручителями/заставодавцями/іпотекодавцями. У разі незгоди позичальника з новими умовами кредитування (під незгодою в тому числі розуміється не підписання у строк, передбачені цим пунктом, всіх або будь-якої додатково угоди до договору та /або договорів забезпечення), позичальник зобов`язаний повернути існуючу заборгованість за кредитом, сплатити нараховані проценти за користування кредитними коштами, комісії, можливі штрафні санкції до дати, зазначеної в письмовому повідомленні банку як день набрання чинності новими умовами кредитування. Заборгованість за кредитом, що неповернута/сплачена в строк визначений в письмовому повідомленні банку, наступного банківського дня вважається простроченою.

Натомість у ч. 7 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги" законодавчо закріплено положення про те, що Фінансовим установам забороняється вимагати дострокового погашення несплаченої частини боргу за кредитом та розривати в односторонньому порядку укладені кредитні договори у разі незгоди позичальника із пропозицією фінансової установи збільшити процентну ставку або інший платіж, передбачений кредитним договором або графіком погашення боргу.

Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про невідповідність п. 6.3 кредитного договору №32-К/17-VIP від 29.11.2017, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, положенням, закріпленим у ч. 7 ст. 6 Закону № 2664-ІІІ, у зв`язку із чим, позовна вимога про визнання недійсним п. 6.3 кредитного договору № 32-К/17-VIP від 29.11.2017, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019 є правомірною, обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Слід зазначити, що зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач посилається на зазначену вище ч. 7 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги", крім того, у прохальній частині позовної заяви міститься вимога визнати кредитний договір №32-К/17-VIP від 29.11.2017, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, недійсним в частині, зокрема, пункту 6.3 щодо права вимоги повернення заборгованості за кредитним договором у разі відмови позивача від підвищення процентної ставки.

Також у позовній заяві позивач зазначив про принцип "jura novit curia", відповідно до якого суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що позивач на обґрунтування своїх вимог послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини за кредитним договором, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Таким чином, враховуючи те, що позивачем у позовній заяві зазначалась правова норма, згідно із якою спірний п. 6.3 не відповідає положенням Закону № 2664-ІІІ, саме у праві вимоги повернення заборгованості за кредитним договором у разі відмови позивача від підвищення процентної ставки та принцип "jura novit curia", відмова господарського суду першої інстанції у визнанні п. 6.3 кредитного договору з посиланням на ч. 6 ст. 6 Закону № 2664-ІІІ є безпідставною.

Натомість, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним п. 5.3 кредитного договору, враховуючи наступне.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

За змістом частини першої статті 546 Цивільного кодексу України пеня є видом забезпечення виконання зобов`язання.

Відповідно до частини третьої статті 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом частини 1 статті 551 Цивільного кодексу України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Отже враховуючи те, що порушення боржником зобов`язання є умовою нарахування неустойки, яка є заходом відповідальності за порушення зобов`язання, порушення позичальником умов кредитного договору щодо своєчасної сплати суми кредиту та процентів за користування кредитними коштами тягне за собою обов`язок позичальника сплатити кредитору пеню.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати КГС ВС від 18.09.2020 № 916/4693/15.

Тобто, встановивши обставини того, що позичальником порушено взяті на себе за кредитним договором зобов`язання, зокрема, зі своєчасної сплати відсотків за користування кредитом, банк має право нараховувати позичальнику пеню за прострочення сплати відсотків за користування кредитом, у зв`язку із чим, положення п. 5.3 кредитного договору є такими, що відповідають нормам чинного законодавства.

З огляду на вказане вище, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 в частині в частині відмови у позові про визнання недійсними п. 3.8 та п. 6.3 кредитного договору № 32-К/17-VIP від 29.11.2017 в редакції договору про внесення змін та доповнень до договору № 3 від 27.06.2019 підлягає скасуванню із прийняттям нового рішення про задоволення позову в цій частині.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

Згідно частини 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За змістом пункту 2 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право повністю або частково скасувати судове рішення.

Відповідно до статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на вищевикладені обставини справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 підлягає частковому задоволенню. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 в частині відмови у позові про визнання недійсними п. 3.8 та п. 6.3 кредитного договору № 32-К/17-VIP від 29.11.2017 в редакції договору про внесення змін та доповнень до договору № 3 від 27.06.2019 скасувати, з ухваленням у вказаній частині нового рішення про задоволення позову в цій частині, а в решті рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Відповідно до пункту 3 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у разі часткового задоволення позову покладаються - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 276, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства "Держвуглепостач" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 скасувати в частині відмови у позові про визнання недійсними п. 3.8 та п. 6.3 кредитного договору № 32-К/17-VIP від 29.11.2017 в редакції договору про внесення змін та доповнень до договору № 3 від 27.06.2019.

3. В цій частині позов задовольнити.

Визнати недійсним пункти 3.8 та 6.3 кредитного договору № 32-К/17-VIP від 29.11.2017, в редакції договору про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019.

В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі № 910/4455/20 залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" (03087, м. Київ, Солом`янський район, вул. Єреванська, 1; поштова адреса: 01030, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 16-23, код ЄДРПОУ 23697280) на користь Державного підприємства "Держвуглепостач" (01601, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 4, код ЄДРПОУ 40225511) 1 401,33 грн. судового збору.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" (03087, м. Київ, Солом`янський район, вул. Єреванська, 1; поштова адреса: 01030, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 16-23, код ЄДРПОУ 23697280) на користь Державного підприємства "Держвуглепостач" (01601, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 4, код ЄДРПОУ 40225511) 2 102,00 грн. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

4. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідні накази.

5. Справу № 910/4455/20 повернути до Господарського суду міста Києва.

Повний текст постанови складено 17.02.2021.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням приписів п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя О.М. Гаврилюк

Судді І.П. Ходаківська

О.М. Коротун