Ухвала

від 14.06.2021 по справі 910/4455/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

14 червня 2021 року

м. Київ

справа № 910/4455/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючий), Бенедисюка І.М., Булгакової І.В.,

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача - Державного підприємства "Держвуглепостач" (далі - ДП "Держвуглепостач", позивач) - Царенко Є.П. (адвокат),

відповідача - Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк", відповідач, скаржник) - Яців О.З. (самопредставництво),

у відкритому судовому засіданні з розгляду касаційної скарги ПАТ АБ "Укргазбанк"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 (головуючий - суддя Гаврилюк О.М., судді: Ходаківська І.П., Коротун О.М.)

у справі №910/4455/20

за позовом ДП "Держвуглепостач"

до ПАТ АБ "Укргазбанк"

про визнання пунктів кредитного договору недійсними,

ВСТАНОВИВ:

ДП "Держвуглепостач" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про визнання кредитного договору від 29.11.2017 №32-К/17-VIP (далі - кредитний договір), в редакції договору про внесення змін та доповнень від 27.06.2019 №3, недійсним в частині:

- пункту 3.8 щодо нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни ;

- пункту 5.3 в частині нарахування пені на проценти за користування кредитними коштами після закінчення строку кредитування ;

- пункту 6.3 щодо права вимоги повернення заборгованості за кредитним договором у разі відмови позивача від підвищення процентної ставки.

Позов мотивовано тим, що вказані пункти договору суперечать Цивільному кодексу України (далі - ЦК України) та іншим актам законодавства України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того , що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих на підставі оспорюваного пункту 3.8 кредитного договору, у зв`язку із простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України . Таким чином, позивач дійшов помилкового висновку про те, що пункт 3.8. кредитного договору не відповідає нормам положень ЦК України та після спливу визначеного договором строку кредитування право відповідача нараховувати та стягувати з позивача відсотки за неправомірне користування кредитом припиняється . Оскільки, судом встановлено відсутність підстав для визнання недійсним пункту 3.8. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), яким передбачено нарахування процентів за користування кредитними коштами понад встановлений строк кредитування (тобто після 31.12.2019), то відповідно і відсутні підстави для визнання недійсним пункту 5.3. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), яким передбачено обов`язок позивача для сплати пені за несвоєчасну сплату процентів. Проаналізувавши положення пункту 6.3. кредитного договору, суд першої інстанції встановив, що вказаний пункт не передбачає права у банка в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки або інших платежів, передбачених кредитним договором або графіком погашення боргу, шляхом внесення відповідних змін до кредитного договору в односторонньому порядку, без згоди позивача. Натомість зазначений пункт договору передбачає право позивача відмовитись від запропонованих банком змін до умов кредитування. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач помилково посилається на наявність у пункті 6.3 кредитного договору умови щодо наявності у банку права збільшувати процентну ставку в односторонньому порядку.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 скасовано в частині відмови у позові про визнання недійсними пунктів 3.8 та 6.3 кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень до договору від 27.06.2019 №3. В цій частині позов задоволено. Визнано недійсними пункти 3.8 та 6.3 кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень від 27.06.2019 № 3 . В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі №910/4455/20 залишено без змін. Стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ДП "Держвуглепостач" 1 401,33 грн судового збору та 2 102,00 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги.

Приймаючи постанову, суд апеляційної інстанції виходив з такого:

- беручи до уваги структуру кредитного договору, визначений у ньому спосіб нарахування після закінчення строку кредитування та спосіб нарахування неустойки за порушення зобов`язань (пункт 5.3), колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що пункт 3.8 договору передбачає можливість нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України після закінчення строку кредитування, що суперечить приписам ЦК України;

- частиною сьомою статті 6 Закону України "Про фінансові послуги" законодавчо закріплено положення про те, що фінансовим установам забороняється вимагати дострокового погашення несплаченої частини боргу за кредитом та розривати в односторонньому порядку укладені кредитні договори у разі незгоди позичальника із пропозицією фінансової установи збільшити процентну ставку або інший платіж, передбачений кредитним договором або графіком погашення боргу, а тому колегія суддів дійшла висновку про невідповідність пункту 6.3 кредитного договору, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, положенням, закріпленим у зазначеній статті Закону України "Про фінансові послуги";

- колегія суддів апеляційного господарського суду погодилась із висновком господарського суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним пункту 5.3 кредитного договору.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 у справі №910/4455/20, а рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі №910/4455/20 залишити в силі.

Доводи касаційної скарги:

1) суд апеляційної в оскаржуваному судовому рішенні застосував положення статей 1048 та 625 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду , а саме:

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 (пункти 54, 91) в якій зазначено, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання ;

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 (пункт 6.23) стосовно того, що плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом;

- у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012, де зазначено: "Таким чином у справі №910/1238/17 Великою Палатою Верховного Суду чітко розмежовано поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами" та "проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами ", причому останні проценти кваліфіковано саме в якості плати боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання, врегульованої частиною другою статті 625 ЦК України";

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16, на яку послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, з незрозумілих для відповідача підстав не застосував викладених в ній висновків щодо того, що за період після прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання, що прямо відповідає умовам пункту 3.8. кредитного договору, однак при цьому суд тут же зазначає, шо оскільки такий пункт 3.8. кредитного договору передбачає можливість нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України після закінчення строку кредитування, такий пункт суперечить приписам ЦК України .

2) на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо визнання недійсним пункту 3.8. кредитного договору з посиланням на статті 203, 215 ЦК України через його невідповідність вимогам ЦК України.

Ухвалою Верховного Суду від 26.04.2021 відкрито касаційне провадження у справі №910/4455/20 за касаційною скаргою ПАТ АБ "Укргазбанк" на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

24.05.2021 ДП "Держвуглепостач" подало відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

02.06.2021 від ДП "Держвуглепостач" на електронну адресу Верховного Суду (з використанням ЕЦП) надійшли додаткові пояснення на касаційну скаргу.

08.06.2021 до Верховного Суду надійшли письмові пояснення ПАТ АБ "Укргазбанк".

14.06.2021 ДП "Держвуглепостач" подало до Верховного Суду додаткові пояснення.

Перевіривши матеріали справи, враховуючи доводи та аргументи касаційної скарги та підстави відкриття касаційного провадження, пояснення учасників судового процесу (в тому числі письмові), Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі статті 302 ГПК України, оскільки у цій справі існує виключна правова проблема, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, виходячи з такого.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

Судами попередніх інстанцій встановлено укладення між позивачем та відповідачем кредитного договору.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих на підставі оспорюваного пункту 3.8 кредитного договору, у зв`язку із простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України.

Отже, вбачається, що на думку суду першої інстанції, після спливу визначеного договором строку кредитування відповідач має право встановлювати розмір процентів річних від простроченої суми за неправомірне користування кредитом, оскільки таке право передбачено статтею 625 ЦК України.

Такі висновки судом першої інстанції зроблені на підставі правових висновків щодо застосування статей 1048 та 625 ЦК України, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема:

1) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 , де зазначено, що:

- "право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання";

- "Поняття "строк договору", "строк виконання зобов`язання" та "термін виконання зобов`язання" згідно з положеннями ЦК України мають різний зміст". "Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина 1 статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина 2 вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина 3 цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина 4 статті 631 ЦК України). Відтак закінчення строку договору, належно виконаного лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов`язків під час дії договору. Поняття "строк виконання зобов`язання" і "термін виконання зобов`язання" охарактеризовані у статті 530 ЦК України, згідно з частиною 1 якої, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов`язання";

2) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 №910/1238/17 , де зазначено, що:

- "Термін "користування чужими грошовими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх". Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Тобто положеннями цієї законодавчої норми врегульовано правовідносини щодо сплати процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами, коли боржник одержує можливість законно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Однак позов у цій справі подано саме у зв`язку з неправомірним, незаконним користуванням боржником грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов`язання . Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися між сторонами цього спору внаслідок припинення договору депозиту і невиконання відповідачем обов`язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом. Плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні. Отже, висновки судів про необхідність застосовувати до спірних відносин положення частини першої статті 1048 ЦК України за аналогією закону, аби визначити розмір процентів, є помилковими, бо, по-перше, у цій справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина перша статті 1048 ЦК України застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині";

3) у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 05.03.2019 №5017/1987/2012 , де зазначено:

- "Отже, правова позиція Великої Палати Верховного Суду полягає у тому, що відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України кредитний договір може встановлювати проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання, у зв`язку з чим такі проценти можуть бути стягнуті кредитодавцем й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що Банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих за підвищеною ставкою на підставі пунктів 1.4, 3.3, 3.5, 6.7 кредитного договору №13-65-06/212 у зв`язку з простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини 2 статті 625 ЦК України".

Водночас, на думку суду апеляційної інстанції, беручи до уваги структуру кредитного договору, визначений у ньому спосіб нарахування після закінчення строку кредитування та спосіб нарахування неустойки за порушення зобов`язань (пункт 5.3), колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що пункт 3.8 договору передбачає можливість нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України після закінчення строку кредитування, що суперечить приписам ЦК України .

При цьому суд апеляційної інстанції також посилався на вище вказані правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, а також на постанови:

1) Великої Палати Верховного Суду:

- від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16 , де зазначено, що "Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання";

- від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц , де зазначено: "Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання".

2) Об`єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду від 18.09.2020 № 916/4693/15 , де зазначено, що "Отже враховуючи те, що порушення боржником зобов`язання є умовою нарахування неустойки, яка є заходом відповідальності за порушення зобов`язання, порушення позичальником умов кредитного договору щодо своєчасної сплати суми кредиту та процентів за користування кредитними коштами тягне за собою обов`язок позичальника сплатити кредитору пеню".

Проте, колегія суддів, яка переглядає справу, не може повністю погодитися з такими висновками та вбачає у цій справі виключну правову проблему, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором . Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором . Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник , який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом .

Тобто, кредитор (банк) має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України (у вигляді три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), а не у вигляді стягнення процентів за статтею 1048 ЦК України за користування коштами поза строком кредитування .

Верховний Суд також зазначає, що згідно зі статтями 628, 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами .

Тобто сторони, керуючись принципом свободи договору, за взаємною згодою мають право визначати як розмір і порядок одержання процентів від позичальника процентів від суми позики за користування коштами у порядку статті 1048 ЦК України так і розмір процентів річних від простроченої суми у порядку статті 625 ЦК України

При цьому законодавець у статті 1048 ЦК України чітко та однозначно зазначив про право сторін визначати у договорі не тільки розмір, а й порядок одержання процентів від позичальника процентів від суми позики за користування.

В той же час у статті 625 ЦК України йдеться про зобов`язання боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини третьої статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд .

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це , а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Верховний Суд зазначає, що пунктом 3.8. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) сторони, зокрема, погодили таке: за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені договором (прострочена заборгованість), процентна ставка встановлюється в розмірі, визначеному в п.3.3. договору, збільшеному на 5 (п`ять) процентних пункти .

Нарахування процентів за користування кредитними коштами , що не повернуті в строки/терміни, передбачені договором (прострочена заборгованість), здійснюється на суму щоденного фактичного залишку простроченої заборгованості по кредиту, виходячи з процентної ставки, зазначеної в першому абзаці цього пункту договору.

Проценти нараховуються банком щомісячно не пізніше останнього банківського дня місяця за період з дати виникнення простроченої заборгованості по останній календарний день місяця, в якому виникла така заборгованість (або до дня погашення простроченої заборгованості), та надалі з першого дня по останній календарний день місяця, в якому виникла така прострочена заборгованість, та за першого календарного дня місяця до дня погашення простроченої заборгованості в місяці, в якому відбулося таке погашення.

У цій справі позивач зазначає, що розмір процентів передбачених у пункті 3.8. договору не охоплюється диспозицією частини другої статті 625 ЦК України, адже крім розміру процентів містить положень про порядок нарахування процентів, спосіб їх обрахування поза межами строку кредитування, а в іншому пункті ще й право банку нарахувати на проценти пеню у разі несвоєчасної сплати .

Фактично, на думку позивача, сторони не можуть у договорі на власний розсуд передбачати спосіб та порядок нарахування процентів, які передбачені диспозицією частини другої статті 625 ЦК України, адже тоді це змінює саму правову природу цих процентів.

З цією думкою погодився суд апеляційної інстанції, зазначивши, що беручи до уваги структуру кредитного договору, визначений у ньому спосіб нарахування після закінчення строку кредитування та спосіб нарахування неустойки за порушення зобов`язань (пункт 5.3), колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що пункт 3.8 договору передбачає можливість нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України після закінчення строку кредитування, що суперечить приписам ЦК України.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Це проявляється в тому, що учасники правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування норм про недійсність договору та її правових наслідків. Недійсність договору відображається (чи може відобразитися) на правах та інтересах інших учасників правовідносин, а тому повинні існувати певні правові підстави і наслідки недійсності, у тому числі для дотичних до неї учасників правовідносин . Саме тому для тих ситуацій, коли одна із сторін договору оспорює договір, вчинений між ними має враховуватися і добросовісність як загальна засада цивільного законодавства.

Колегія суддів Верховного Суду під час розгляду доводів касаційної скарги у контексті вищевказаних правових позицій Верховного Суду щодо застосування положень статей 1048 та 625 ЦК України також звертається до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 02.07.2014 у справі № 6-79цс14, у якій зазначено, що за змістом статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов. Передбачене у цій нормі право сторін на встановлення умов оплати за користування позикою з урахуванням норм статті 6, частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу), оскільки закон - статті 536, 1048 ЦК України визначає, що плата за користування чужими грішми встановлюється і нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу.

Вказана правова позиція є сталою практикою Верховного Суду України та, і, як наслідок, практикою національних судів.

Колегія суддів Верховного Суду також окремо звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04.07.2018 у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154 цс 18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. При цьому суд зазначив, що кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання, відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки .

Колегія суддів Верховного Суду зауважує, що правовідносини сторін за договором кредитування мають бути засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, а відтак сторони договору на підставі положень статті 627 ЦК України мають право визначити плату за користування коштами за правомірне користування чужими грошовими коштами, коли боржник одержує можливість законно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, тоді як частиною другою статті 625 ЦК України встановлено наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, та передбачати порядок та спосіб обрахування, випадки застосування. При цьому ключовим питанням є саме те, що ці проценти є річними від простроченої суми.

Такі дії сторін договору (учасників договірних правовідносин) відповідають принципу свободи договору. Сторони не можуть бути обмежені у праві на отримання гарантій належного виконання зобов`язання, відповідно до частини другої статті 625 ЦК лише з підстав визначення відповідного розміру.

Таке тлумачення змісту статей 525, 1048 ЦК України невиправдано звужує свободу договору для сторін, яка, відповідно до статті 3 ЦК України є однією з основних засад цивільного законодавства.

При цьому колегія суддів вважає, що ані стаття 625 ані стаття 1048 ЦК України не містять заборони визначати спосіб оплати за користування позикою. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. На підставі принципу свободи договору вони вправі самостійно визначати умови договору, отже, сторони договору позики можуть визначити плату за користування коштами не лише у відсотках, але й у твердій грошовій сумі.

Крім того, колегія суддів Верховного Суду, звертає увагу, що згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження №12-79гс19), в якій вказано, що водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах .

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто, є також питання щодо застосування принципу добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного сторонами за взаємною згодою.

Очевидно, що подібна невизначеність щодо врахування/неврахування добросовісності контрагента при розгляді спорів про недійсність договору, укладеного між цими ж сторонами, не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Окрім цього варто звернути увагу, що в абсолютно схожій ситуації Великою Палатою Верховного Суду стосовно юридичних осіб застосовано конструкцію добросовісності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №668/13907/13-ц (провадження № 14-153цс18) зроблено висновок, що … договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені .

Очевидно, що не може бути різних підходів для застосування принципу добросовісності при розгляді справ про недійсність договору.

Згідно зі статтею 204 ЦК України вчинений сторонами правочин є дійсним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, тоді як обов`язок щодо спростування презумпції правомірності правочину покладається на відповідача.

Ураховуючи зазначені вище мотиви та обґрунтування, колегія суддів вважає, що є підстави стверджувати, що існує виключна правова проблема, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, адже положення статей 625 та 1048 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення у договорі не тільки розміру процентів, а й порядку їх сплати тощо.

Виключна правова проблема полягає у відсутності єдиного варіанту реалізації розсуду суду, який можна було б вважати правильним у застосуванні положень статей 3, 628, 629, 625, 1048 ЦК України у системному зв`язку з нормами інших законодавчих актів, а саме щодо права сторін на визначення у договорі не тільки розміру процентів, а й порядку їх сплати тощо.

Враховуючи викладене, на думку колегії суддів, для вирішення справи №910/4455/20 є необхідним надання правового висновку щодо застосування вищевказаних норм права, що виходить за межі повноважень Касаційного господарського суду та свідчить про міжюрисдикційний характер спірних правовідносин.

Колегія суддів вважає, що справа містить виключну правову проблему, і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки вона не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права в контексті підстав касаційного оскарження. При цьому на сьогодні існує невизначеність законодавчого регулювання правових питань щодо порядку прийняття рішення у такій категорії справи.

Вирішення правової проблеми необхідне також для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між свободою договору та засадами цивільного законодавства, передбаченими статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність). Крім того, існують обґрунтовані припущення, що аналогічні проблеми щодо тлумачення правових норм неминуче виникатимуть у майбутньому.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов`язує з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Разом з тим наявність глибоких та довгострокових розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28.10.1999). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29.11.2016). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22.11.1995).

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежать від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі Кантоні проти Франції (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32) та від 11 квітня 2013 року у справі Вєренцов проти України (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).

Верховний Суд у складі колегії суддів з огляду на те, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності у застосуванні у системному зв`язку з нормами інших законодавчих актів, а саме статті 3, 628, 629, 625, 1048 ЦК України як право сторін на визначення у договорі не тільки розміру процентів, а й порядку їх сплати тощо.

Ураховуючи наведене, справа № 910/4455/20 підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30.10.2018 у справі № 757/172/16-ц зазначила, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Колегія суддів вважає, що питання наявності виключної правової проблеми, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з огляду на міркування викладені у цій ухвалі є очевидними та у повній мірі відповідають правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 30.10.2018 у справі № 757/172/16-ц.

Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Справу №910/4455/20 разом із касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення і оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Булгакова