Постанова

від 09.09.2021 по справі 910/4455/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2021 року

м. Київ

cправа № 910/4455/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючий), Булгакової І.В., Колос І.Б.

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача - Державного підприємства "Держвуглепостач" (далі - ДП "Держвуглепостач", позивач) - Царенко Є.П. (адвокат),

відповідача - Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк", відповідач, скаржник) - Яців О.З. (самопредставництво) ,

розглянув матеріали касаційної скарги ПАТ АБ "Укргазбанк"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 (головуючий - суддя Гаврилюк О.М., судді: Ходаківська І.П., Коротун О.М.)

у справі №910/4455/20

за позовом ДП "Держвуглепостач"

до ПАТ АБ "Укргазбанк"

про визнання пунктів кредитного договору недійсними.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. ДП "Держвуглепостач" звернулось до суду з позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про визнання кредитного договору від 29.11.2017 №32-К/17-VIP (далі - кредитний договір), в редакції договору про внесення змін та доповнень від 27.06.2019 №3, зокрема недійсними в частині пункту 3.8; пункту 5.3; пункту 6.3.

1.1.1. Позов мотивовано тим, що вказані пункти договору суперечать Цивільному кодексу України (далі - ЦК України) та іншим актам законодавства України.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 скасовано в частині відмови у позові про визнання недійсними пунктів 3.8 та 6.3 кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень до договору від 27.06.2019 №3. В цій частині позов задоволено. Визнано недійсними пункти 3.8 та 6.3 кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень від 27.06.2019 № 3. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі №910/4455/20 залишено без змін.

Стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ДП "Держвуглепостач" 1 401,33 грн судового збору та 2 102,00 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись з судовими рішеннями, ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 у справі №910/4455/20, а рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі №910/4455/20 залишити в силі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

4. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував положення статей 1048 та 625 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а саме:

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 (пункти 54, 91) в якій зазначено, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання;

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 (пункт 6.23) стосовно того, що плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом;

- у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012, де зазначено: "Таким чином у справі №910/1238/17 Великою Палатою Верховного Суду чітко розмежовано поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами" та "проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами", причому останні проценти кваліфіковано саме в якості плати боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання, врегульованої частиною другою статті 625 ЦК України";

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16, на яку послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, з незрозумілих для відповідача підстав не застосував викладених в ній висновків щодо того, що за період після прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання, що прямо відповідає умовам пункту 3.8. кредитного договору, однак при цьому суд тут же зазначає, шо оскільки такий пункт 3.8. кредитного договору передбачає можливість нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України після закінчення строку кредитування, такий пункт суперечить приписам ЦК України.

4.2. на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо визнання недійсним пункту 3.8. кредитного договору з посиланням на статті 203, 215 ЦК України через його невідповідність вимогам ЦК України.

5. Позиція інших учасників справи

5.1. Поданий 24.05.2021 ДП "Держвуглепостач" відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, Верховним Судом протокольною ухвалою від 27.05.2021 залишено без розгляду, оскільки його подано поза межами строку, встановленого в ухвалі Верховного Суду про відкриття касаційного провадження від 26.04.2021, а саме після 20.05.2021, враховуючи, що копію ухвали Верховного Суду від 26.04.2021 позивачем отримано 05.05.2021.

В судовому засіданні 27.05.2021 ДП "Держвуглепостач" подано письмові пояснення на касаційну скаргу.

Від ДП "Держвуглепостач" 02.06.2021 та 09.09.2021 на електронну адресу Верховного Суду (з використанням ЕЦП), а також 14.06.2021 та 09.09.2021 до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення на касаційну скаргу.

До Верховного Суду 08.06.2021 та 07.09.2021 надійшли письмові пояснення ПАТ АБ "Укргазбанк".

Подані сторонами письмові пояснення оцінюються Верховним Судом з урахуванням статей 46, 300 ГПК України.

6. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

6.1. ПАТ АБ "Укргазбанк" (банк) та ДП "Держвуглепостач" (позичальник) укладено кредитний договір про надання кредиту у формі відновлювальної кредитної лінії від 29.11.2017 № 32-К/17-VIP з подальшими змінами та доповненнями.

6.2. За умовами пункту 1.1 кредитного договору банк зобов`язався відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію з загальним лімітом в сумі 300000000,00 грн з цільовим використанням (метою): поповнення обігових коштів (пункт 1.2. кредитного договору) зі строком кредитування з 29.11.2017 по 27.11.2018, що визначено підпунктом 1.3.1. кредитного договору.

6.3. У подальшому договором про внесення змін та доповнень від 27.06.2019 № 3 сторони домовились внести зміни до кредитного договору шляхом викладення його у новій редакції.

6.4. За умовами пункту 1.1 кредитного договору (у редакції договору про внесення змін та доповнень від 27.06.2019 №3) банк відкриває позичальнику відновлювальну кредитну лінію (далі - кредит або кредитна лінія) з загальним лімітом в сумі 250 000 000,00 грн, а позичальник зобов`язується повернути кредит в межах строку кредитування, встановленого в пункті 1.3 договору, та сплатити плату за кредит на умовах та в строки (терміни), визначені цим договором.

6.5. Згідно з пунктом 1.2 кредитного договору цільове використання (мета) кредиту: поповнення обігових коштів.

6.6. Відповідно до пункту 3.1 кредитного договору кредитні кошти надаються банком позичальнику окремими траншами, зокрема, шляхом перерахування кредитних коштів з позичкового рахунку № НОМЕР_1 , відкритого в банку, код банку 320478, на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_2 , відкритий в банку, код банку 320478. При цьому, за згодою банку допускається часткове або повне конвертування кредитних коштів у відповідну валюту, згідно з умовами та на цілі, передбачені договором, для подальшого використання за цільовим призначенням.

Надання банком кредитних коштів здійснюється за умови отримання банком, у строк не менше як за один банківський день до дати видачі коштів в межах ліміту кредитної лінії, письмової заяви позичальника за формою, наведеною в додатку 2 до договору, та підтвердження банком намірів про видачу кредитних коштів в межах ліміту кредитної лінії згідно з зазначеною заявою позичальника.

6.7. Пунктом 3.2 кредитного договору (у редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) передбачено, що якщо останній день для сплати платежу по кредиту припадає на вихідний або святковий день, то сплата чергового платежу по кредиту здійснюється у день, що передує такому вихідному або святковому дню.

У разі ненадходження платежів від позичальника у встановлені договором строки, суми непогашених у строк платежів визнаються простроченими та наступного банківського дня перераховуються на рахунки простроченої заборгованості.

6.8. Відповідно до пункту 3.8 кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019) за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені договором (прострочена заборгованість), процентна ставка встановлюється в розмірі, визначеному в пункті 3.3. договору, збільшеному на 5 (п`ять) процентних пункти.

Нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені договором (прострочена заборгованість), здійснюється на суму щоденного фактичного залишку простроченої заборгованості по кредиту, виходячи з процентної ставки, зазначеної в першому абзаці цього пункту договору.

Проценти нараховуються банком щомісячно не пізніше останнього банківського дня місяця за період з дати виникнення простроченої заборгованості по останній календарний день місяця, в якому виникла така заборгованість (або до дня погашення простроченої заборгованості), та надалі з першого дня по останній календарний день місяця, в якому виникла така прострочена заборгованість, та за першого календарного дня місяця до дня погашення простроченої заборгованості в місяці, в якому відбулося таке погашення.

6.9. У підпункті 1.3.1 кредитного договору сторонами погоджено строк кредитування: з 29.11.2017 по 31.12.2019.

6.10. Пунктом 5.3 кредитного договору сторонами встановлено, що за порушення визначених в договорі строків (термінів) повернення кредиту та/або сплати процентів за користування кредитними коштами та/або комісій позичальник зобов`язаний сплатити банку неустойку (пеню), яка обчислюється від суми простроченого платежу, у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період за який сплачується пеня. У відповідності до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України сторони домовляються, що розрахунок пені за прострочення виконання зобов`язань (щодо строків (визначених в договорі) повернення кредиту та/або сплати процентів, комісій за користування кредитними коштами) припиняється через один рік від дня, коли зобов`язання мало було бути виконано. Сплата штрафних санкцій (неустойки, пені) за договором не звільняє позичальника від відшкодування збитків , завданих банку, в повному обсязі.

6.11. Згідно з пунктом 6.3 кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень № 3 від 27.06.2019), позичальник зобов`язується протягом 5 (п`яти) банківських днів з моменту отримання від банка повідомлення щодо зміни умов кредитування, підписати (забезпечити підписання) додаткові угоди до договору та договорів забезпечення: поруки, застави (іпотеки), тощо поручителями/заставодавцями/іпотекодавцями. У разі незгоди позичальника з новими умовами кредитування (під незгодою в тому числі розуміється не підписання у строк, передбачені цим пунктом, всіх або будь-якої додаткової угоди до договору та /або договорів забезпечення), позичальник зобов`язаний повернути існуючу заборгованість за кредитом, сплатити нараховані проценти за користування кредитними коштами, комісії, можливі штрафні санкції до дати, зазначеної в письмовому повідомленні банку як день набрання чинності новими умовами кредитування. Заборгованість за кредитом, що неповернута/несплачена в строк визначений в письмовому повідомленні банку, наступного банківського дня вважається простроченою.

7. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції

7.1. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 09.04.2021 для розгляду касаційної скарги ПАТ АБ "Укргазбанк" у справі №910/4455/20 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючий, Бенедисюк І.М., Булгакова І.В.

7.2. Ухвалою Верховного Суду від 26.04.2021 відкрито касаційне провадження у справі №910/4455/20 за касаційною скаргою ПАТ АБ "Укргазбанк" на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України.

7.3. Ухвалою Верховного Суду від 14.06.2021 справу №910/4455/20 за касаційною скаргою ПАТ АБ "Укргазбанк" передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

7.4. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 повернуто Касаційному господарському суду у складі Верховного Суду для розгляду.

7.5. Протоколом передачі судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) раніше визначеному складу суду від 09.08.2021 касаційну скаргу ПАТ АБ "Укргазбанк" у справі №910/4455/20 передано для розгляду колегії суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючий, Бенедисюк І.М., Булгакова І.В.

7.6. Ухвалою Верховного Суду від 16.08.2021 розгляд касаційної скарги ПАТ АБ "Укргазбанк" призначено на 26.08.2021.

7.7. Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 25.08.2021 у зв`язку з перебуванням судді Бенедисюка І.М. у відпустці призначено повторний автоматичний розподіл судової справи №910/4455/20, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Малашенкова Т.М. (головуючий), Булгакова І.В., Колос І.Б.

7.8. Занесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду оголошено перерву до 09.09.2021.

7.9. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

7.10. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

8. Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

8.1. Верховний Суд на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, здійснює перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і зазначає таке.

8.2. Причиною спору стало питання щодо наявності/відсутності підстав для визнання недійсним пунктів кредитного договору (у редакції договору про внесення змін та доповнень від 27.06.2019 №3), зокрема:

- пункту 3.8 щодо нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни ;

- пункту 5.3 в частині нарахування пені на проценти за користування кредитними коштами після закінчення строку кредитування ;

- пункту 6.3 щодо права вимоги повернення заборгованості за кредитним договором у разі відмови позивача від підвищення процентної ставки.

З огляду на зміст касаційної скарги, відповідач не погоджується саме з висновками суду апеляційної інстанції в частині визнання недійсними пунктів 3.8 та 6.3 кредитного договору, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019.

8.3. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що:

- проценти за неправомірне користування кредитом, нараховані на підставі оспорюваного пункту 3.8 кредитного договору, у зв`язку із простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України;

-ураховуючи відсутність підстав для визнання недійсним пункту 3.8. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), яким передбачено нарахування процентів за користування кредитними коштами понад встановлений строк кредитування (тобто після 31.12.2019), то відповідно і відсутні підстави для визнання недійсним пункту 5.3. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), яким передбачено обов`язок позивача для сплати пені за несвоєчасну сплату процентів.

-положеннями пункту 6.3. кредитного договору не передбачено прав банка в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки або інших платежів, передбачених кредитним договором або графіком погашення боргу, шляхом внесення відповідних змін до кредитного договору в односторонньому порядку, без згоди позивача. Натомість зазначений пункт договору передбачає право позивача відмовитись від запропонованих банком змін до умов кредитування.

Приймаючи оскаржувану постанову, якою частково скасовано рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з такого :

- беручи до уваги структуру кредитного договору, визначений у ньому спосіб нарахування після закінчення строку кредитування та спосіб нарахування неустойки за порушення зобов`язань (пункт 5.3), колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що пункт 3.8 договору передбачає можливість нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України після закінчення строку кредитування, що суперечить приписам ЦК України;

- пункт 6.3 кредитного договору, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, не відповідає частині сьомій статті 6 Закону України "Про фінансові послуги";

- колегія суддів апеляційного господарського суду погодилась із висновком господарського суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним пункту 5.3 кредитного договору.

8.4. Зі змісту касаційної скарги вбачається, що відповідач не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині визнання недійсними пунктів 3.8 та 6.3 кредитного договору, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, посилаючись зокрема на те, що судом не враховано практики Великої Палати Верховного Суду щодо правильності застосування положень статей 625 та 1048 ЦК України, викладеної у постановах від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.05.2018 у справі №910/1238/17 та від 04.02.2020 у справі №912/1120/16 та постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі №5017/1987/2012.

Однак, суд касаційної інстанції відхиляє вказані доводи касаційної скарги з огляду на таке.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України) .

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України)

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому на підставі статті 1048 цього Кодексу.

Водночас за змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Верховний Суд під час розгляду даної справи звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду виснувала неодноразово, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

Проценти за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України і є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

А плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством, зокрема частиною другою статті 625, статтею 1050 ЦК України, відповідно до якого боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися внаслідок невиконання позичальником обов`язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом.

Поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, а відтак частина першої статті 1048 ЦК України і частина друга статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно.

З`ясування дійсного змісту умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини 1 статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.

У постанові від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 з приводу застосування приписів статті 1048 ЦК України у разі неправомірного, незаконного користуванням боржником грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов`язання Велика Палата Верховного Суду вказала на таке:

Плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні.

У постанові від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Відтак Велика Палата Верховного Суду відхилила аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. При цьому вказала, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом .

У постанові від 04.02.2020 у справі 912/1120/16 Верховний Суд вказав таке.

Так, у постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.

За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.

Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання (близькі за змістом висновки сформульовані і в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах №703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц).

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно.

Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

У цій же постанові також зазначено, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини 1 статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.

Отже, Велика Палата Верховного Суду виснувала неодноразово системно, послідовно і однозначно висловлювала правові позиції, що поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, а статті 1048 ЦК України і статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно.

Водночас Верховний Суд констатує, що предмет і підстава позовів у справах наведених скаржником у касаційній справі істотно відрізняються від предмета і підстав цієї справи, яка переглядаються. Вказаний висновок здійснений судом із аналізу змісту судових рішень у зазначених справах.

Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі №5017/1987/2012 з огляду на таке.

Так, у справі №5017/1987/2012 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості у сумі 2 221 994,16 грн процентів за користування кредитом, нарахованих за процентною ставкою 36% річних за період з 15.02.2011 по 05.06.2012 та направляючи у цій частині справу на новий розгляд до суду першої інстанції, врахував позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, та зазначив, що відповідно до пункту 3.5 кредитного договору, на якому, власне, ґрунтуються зазначені позовні вимоги Банку, у випадку порушення позичальником встановленого пунктом 2.2 договору строку погашення отриманого кредиту позичальник надалі сплачує проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи із процентної ставки у розмірі 36% річних, порядок нарахування та сплати яких встановлюється згідно з пунктами 3.3, 3.4 цього договору.

Тобто, встановлено домовленість сторін щодо сплати процентів поза межами дії договору, у той час як убачається зі змісту оскаржуваної постанови у справі, яка переглядається (№ 910/4455/20), судом апеляційної інстанції встановлено, що порядок та строки повернення суми кредиту поза межами терміну кредитування сторонами не встановлювався.

Посилання скаржника на постанову Верховного Суду України від 18.10.2017 у справі №758/3459/14-ц колегія суддів не бере до уваги, оскільки Великою Палатою Верховного Суду, вже після ухвалення вказаної постанови Верховним Судом України, були неодноразово зроблені відповідні правові висновки щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, які викладені у зазначених вище постановах.

Верховний Суд відзначає, що відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 ЦК України.

Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються в конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Разом з тим за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Приписами частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України встановлено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин.

Приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.

Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами.

Щодо обрання варіанту реалізації розсуду суду у контексті застосування його у системному зв`язку з нормами законодавчих актів, а саме статей 3, 625, 1048 ЦК України слід керуватися визначеним частиною першою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Відтак реалізація повноважень із суддівського розсуду має спрямовуватися на вибір оптимального варіанту розв`язання спірного правового питання, пошук необхідної правової норми, її розуміння та інтерпретацію, справедливе вирішення спору відповідно до встановлених судами обставин кожної конкретної справи.

Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення.

Така правова позиція щодо свободи договору як однією з принципових засад цивільного законодавства, щодо співвідношення між актами цивільного законодавства і договором, щодо реалізації повноважень із суддівського розсуду визначена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №910/12876/19.

Зі змісту постанови суду апеляційної інстанції у даній справі вбачається, що, визнавши недійсним пункт 3.8 кредитного договору, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, апеляційним судом враховувались висновки Великої Палати Верховного Суду щодо правильності застосування положень статей 625 та 1048 ЦК України, викладені у постановах від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.05.2018 у справі №910/1238/17 та від 04.02.2020 у справі №912/1120/16 та постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі №5017/1987/2012, та з огляду на структуру кредитного договору, визначений у ньому спосіб нарахування після закінчення строку кредитування та спосіб нарахування неустойки за порушення зобов`язань (пункт 5.3) обґрунтовано зазначено, що нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України після закінчення строку кредитування суперечить приписам ЦК України.

Доводи касаційної скарги в цій частині не доводять, що судом апеляційної інстанції на підставі встановлених фактичних обставин справи неправильно застосувано норми матеріального права, або допущено порушення процесуальних норм.

Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якої підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Відтак, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Проаналізувавши зміст наведених скаржником постанов, Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки зміст правовідносин, їх предмет, підстави, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у вказаних скаржником справах і у справі, яка переглядається, є різними ; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, тобто дійшли певних конкретних висновків з урахуванням наданих сторонами усіх доказів, що виключає подібність правовідносин у вказаних справах з огляду на критерії подібності спірних правовідносин визначених у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема пункті 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, пункті 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; пункті 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №2-3007/11; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц, у постанові від 19.05.2020 у справі №910/719/19, у постанові від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц, та ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.03.2020 у справі №910/4450/19. Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та 13.09.2017 у справі №923/682/16.

Верховний Суд підкреслює, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, колегія суддів констатує, що в межах усіх доводів касаційної скарги і зазначених скаржником підстав касаційного оскарження, а також з урахуванням установлених судами у справі конкретних обставин, оцінила доводи в цій частині, і доходить висновку, що вони переважно стосуються питань, пов`язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою доказів у ній, що не узгоджується з правилами перегляду судових рішень судом касаційної інстанції як "суду права", а не "суду факту", повноваження якого визначені у статті 300 ГПК України.

Аналізуючи доводи касаційної скарги у контексті підстав касаційної оскарження та обставин справи вставлених судами, Верховний Суд констатує, що в силу статті 300 ГПК не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Верховний Суд виключно перевіряє правильність застосування норм матеріального і процесуального права, ураховуючи межі доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту судових рішень убачається, що суди встановили обставини на підставі доказів, які досліджувались, а оцінку яких здійснено судом із зазначенням про це в оскаржуваному судовому рішенні.

Відтак, у справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц). Підставою касаційного оскарження пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України не визначено.

Враховуючи викладене, у контексті наведеного відсутні підстави для висновку про те, що правовідносини у справі, що розглядається, та у справах, на які посилається скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження прийнятої у справі постанови, є подібними, а тому наявні правові підстави, передбачені пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою скаржника, відкритого на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

8.5. Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на те, що суд апеляційної інстанції неправомірно досліджував підстави для визнання недійсним пункту 6.3 договору, зазначені у позовній заяві, з огляду таке.

Верховний Суд виходить з того, що звертаючись до суду з відповідним позовом, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів. Позовом є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача про захист порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

А правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності та характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачеві. Натомість саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з оцінки доказів здійсненим за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів за правилами статті 86 ГПК України, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Суд, беручи до уваги принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо обґрунтованості/необґрунтованості позовних вимог. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору .

Отже, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

Як убачається зі змісту оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції на підставі встановлених фактичних обставин справи дійшов висновку про невідповідність пункту 6.3 кредитного договору, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, положенням, закріпленим у частині сьомій статті 6 Закону України "Про фінансові послуги".

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що враховуючи те, що позивачем у позовній заяві зазначалась правова норма, згідно з якою оспорюваний пункт 6.3 не відповідає положенням Закону України "Про фінансові послуги", саме у праві вимоги повернення заборгованості за кредитним договором у разі відмови позивача від підвищення процентної ставки та принцип "jura novit curia", відмова господарського суду першої інстанції у визнанні вказаного пункту кредитного договору недійсним з посиланням на частину шосту статті 6 Закону України "Про фінансові послуги" є безпідставною.

Відтак, суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку предмету та підставам позову, керуючись принципом "jura novit curia", здійснив правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосував для прийняття рішення ті норми матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини з дотриманням норм процесуального права.

8.6. Що ж до доводів касаційної скарги про відсутність на даний час висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо визнання недійсним пункту 3.8. кредитного договору з посиланням на статті 203, 215 ЦК України через його невідповідність вимогам ЦК України, то Верховний Суд, враховуючи викладене у пункті 8.4. цієї Постанови, зазначає таке.

Зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що взявши до уваги структуру кредитного договору, визначений у ньому спосіб нарахування після закінчення строку кредитування та спосіб нарахування неустойки за порушення зобов`язань (пункт 5.3), колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що пункт 3.8 цього договору передбачає можливість нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України після закінчення строку кредитування, що суперечить приписам ЦК України.

При цьому, суд апеляційної інстанції врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень статей 625 та 1048 ЦК України, викладені у постановах від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17, від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

Тобто, така практика під час застосування положень статей 625 та 1048 ЦУ України є сталою, а тому у Верховного Суду відсутні підстави для надання окремого правового висновку з цього питання.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Таким чином, з огляду на встановлені судом апеляційної інстанції фактичні обставини цієї справи, а також враховуючи неможливість одночасного застосування частини першої статті 1048 ЦК України і частини другої статті 625 цього Кодексу, Верховний Суд дійшов висновку, що висновки апеляційного господарського суду щодо наявності підстав для визнання недійсним пункту 3.8 кредитного договору засновані на правильному застосуванні норм права.

8.7. Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом "res judicata", базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

8.8. Колегія суддів касаційної інстанції згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, рішень від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України", від 28.10.2010 у справі "Трофимчук проти України"), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, при цьому міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, поясненнях не спростовують вказаного висновку.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

9.1. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ АБ "Укргазбанк" в цій частині.

У пункті 4 частини першої статті 296 ГПК України встановлено що, якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

9.2. Згідно зі статтею 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Звертаючись з касаційною скаргою, відповідач не спростував наведених висновків суду апеляційної інстанції та не довів неправильного застосування ним норм матеріального і процесуального права як необхідної передумови для скасування прийнятого ним судового рішення у справі.

З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги ПАТ АБ "Укргазбанк" в частині оскарження Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 у справі №910/4455/20 з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для її скасування.

10. Судові витрати

10.1. Оскільки з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, - про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, то судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 у справі №910/4455/20, відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк" у частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 у справі №910/4455/20 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Булгакова

Суддя І. Колос