Ухвала

від 24.02.2021 по справі 924/87/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

24 лютого 2021 року

м. Київ

Справа № 924/87/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.,

за участю секретаря судового засідання - Савінкової Ю.Б.,

розглядаючи у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Поліщука Віктора Васильовича

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18 листопада 2020 року (головуючий - Юрчук М.І., судді: Демидюк О.О., Крейбух О.Г.) і рішення Господарського суду Хмельницької області від 22 липня 2020 року (суддя Кочергіна В.О.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МТМ"

до Фізичної особи-підприємця Поліщука Віктора Васильовича

про зобов`язання звільнити та передати орендоване приміщення, стягнення орендної плати, неустойки та 3 % річних

та за зустрічним позовом Фізичної особи-підприємця Поліщука Віктора Васильовича

до Товариства з обмеженою відповідальністю "МТМ"

про визнання недійсним договору оренди,

В С Т А Н О В И В:

1. Товариством з обмеженою відповідальністю "МТМ" (далі також "Позивач за первісним позовом", ТОВ "МТМ", Орендодавець) до Господарського суду Хмельницької області було заявлено позов до Фізичної особи-підприємця Поліщука Віктора Васильовича (далі також "Відповідач за первісним позовом", ФОП Поліщук В.В., Орендар, Підприємець) у якому ТОВ "МТМ" просило:

- зобов`язати ФОП Поліщука В.В. звільнити та передати ТОВ "МТМ", орендоване приміщення, а саме складські приміщення та бетонну площадку, що розташовані за адресою вул. Прибузька, 56/1, що у м. Хмельницькому за актом приймання - передачі;

- стягнути з ФОП Поліщука В.В. орендну плату на загальну суму 82 512, 00 грн, неустойку за невиконання зобов`язання з повернення орендованого приміщення в сумі 82 512, 00 грн та 2 719, 50 грн - 3 % річних від простроченої суми.

2. В обґрунтування позовних вимог ТОВ "МТМ" посилалося на невиконання ФОП Поліщуком В.В. своїх зобов`язань за укладеним між ними Договором оренди від 12.02.2018 № 6 (далі також Договір оренди № 6) в частині сплати орендної плати та повернення майна після закінчення строку дії відповідного договору.

3. В свою чергу, ФОП Поліщуком В.В. до місцевого господарського суду було заявлено зустрічний позов, у якому Підприємець просив:

- визнати Договір оренди № 6 недійсним;

- зобов`язати ТОВ "МТМ" повернути на користь Підприємця безпідставно набуте майно, а саме: електротельфер типу ТuТ2.

4. В обґрунтування зустрічних позовних вимог ФОП Поліщук В.В. наголошував на тому, що ТОВ "МТМ" не є власником (або особою, яка наділена правом розпоряджатись) майна, яке є предметом Договору оренди № 6. Крім цього, Підприємець вказував, що майно, яке є предметом Договору оренди № 6, не знаходиться за адресою, що зазначена у цьому договорі і більше того, цей об`єкт взагалі не є складським приміщенням, а є приміщенням ремонтно-механічної майстерні.

5. Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 06.04.2020 у даній справі роз`єднано позовні вимоги ФОП Поліщука В.В., виділивши у самостійне провадження вимогу про повернення безпідставно набутого майна, а саме: електротельферу типу ТuТ2. Зустрічну позовну заяву ФОП Поліщука В.В. в частині вимог про визнання недійсним Договору оренди № 6 прийнято до спільного розгляду з первісними позовними вимогами ТОВ "МТМ".

6. Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 22.07.2020, як первісні, так і зустрічні позовні вимоги задоволено частково.

6.1. По первісному позову:

- зобов`язано Орендаря звільнити та передати Орендодавцеві частину об`єкту нерухомості (складські приміщення), площею 216 кв.м., який розташований за адресою вул. Прибузька, 56/1, що у м. Хмельницькому шляхом складення акту приймання - передачі;

- стягнуто з ФОП Поліщука В.В. на користь ТОВ "МТМ" 71 131, 00 грн заборгованості по орендній платі, 71 131, 00 грн неустойки та 1 206, 68 грн 3% річних;

- в решті позовних вимог відмовлено.

6.2. По зустрічному позову:

- визнано недійсним Договір оренди № 6 в частині передачі в оренду бетонної площадки, площа якої складає 108 кв.м., яка розташована за адресою вул. Прибузька, 56/1, що у м. Хмельницькому, припинивши зобов`язання на майбутнє;

- в решті позовних вимог відмовлено.

7. Рішення місцевого господарського суду мотивоване наступними аргументами:

- в ході розгляду справи суд встановив, що ТОВ "МТМ" є власником ряду об`єктів нерухомості за адресою: вул. Прибузька, 56 та вул. Прибузька, 56/1, зокрема, володіє Орендодавець і приміщенням ремонтно-механічної майстерні, частина якої здавалася в оренду Підприємцеві на підставі Договору оренди № 6;

- наявність помилки у спірному Договорі оренди № 6 в частині зазначення адреси об`єкту нерухомості не свідчить про недійсність вказаного договору, так само як і визначення назви об`єкту нерухомості - складські приміщення або приміщення ремонтно-механічної майстерні, не може бути підставою для визнання його недійсним, позаяк вказане (погодження істотних умов) відноситься до питання порядку укладення договору і не може бути підставою для визнання його недійсним;

- дії Підприємця, який підписав акт приймання-передачі до укладеного Договору оренди № 6, користувався об`єктом нерухомості, сплачував орендну плату, а згодом пред`явив позов про визнання такого договору недійсним, суперечать принципу добросовісності та є по суті суперечливою поведінкою заявника;

- Договір оренди № 6 був укладений строком по 31.12.2018, між сторонами не досягнуто домовленості щодо його продовження на новий термін, а отже з 01.01.2019 у Підприємця виник обов`язок повернути орендовані нежитлові приміщення, втім він цього обов`язку не виконав. Не виконання вказаного обов`язку є підставою для стягнення з винного Орендаря заявлених сум орендної плати, неустойки та 3 % річних;

- водночас, судом установлено, що ТОВ "МТМ" не є власником чи законним користувачем земельної ділянки, на якій розміщено бетонне покриття, а тому не мало права передавати це покриття в оренду Підприємцеві, що свідчить про недійсність Договору оренди № 6 у цій частині і є підставою для часткового задоволення зустрічного позову. Наведене відповідно свідчить про відсутність підстав (у цій же частині) для задоволення первісного позову.

8. За наслідками перегляду цієї справи в апеляційному порядку постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.11.2020, рішення місцевого господарського суду від 22.07.2020 залишено без змін.

9. Не погодившись із судовими рішеннями, ФОП Поліщук В.В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою у якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимог відмовити, а зустрічні ж позовні вимоги повністю задовольнити.

9.1. Підставами для скасування рішень судів попередніх інстанцій скаржник зазначає:

- застосування положень статті 760 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) без урахування висновків щодо застосування цієї норми, викладених у постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 12;

- застосування положень статті 629 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цієї норми, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17;

- застосування положень статей 204, 215, 216, 236 ЦК України та 207 Господарського кодексу України (далі ГК України) без урахування висновків щодо застосування вказаних норм, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17;

- відсутність висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування положень статей 203, 204, 215, 216, 236, 526, 614, 629, 760, 761, 785 ЦК України, статті 207 ГК України, статей 74, 75, 86, 217, 218, 237 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) та неправильне застосування (порушення) вказаних норм судами попередніх інстанцій.

9.2. Мотивуючи вказане скаржник стверджує, що (1) господарський суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог; (2) місцевий господарський суд продовжив встановлювати обставини справи під час судових дебатів; (3) місцевий господарський суд не застосував преюдиційні обставини, які було встановлено у справі № 924/460/19; (4) судами обох інстанцій самостійно визначено предмет договору оренди, який не відповідає погодженому сторонами; (5) суди визначили предмет договору оренди, який не можливо повернути; (6) судами, на підставі неналежних доказів, встановлено законне право Орендодавця передавати в оренду неіснуючий об`єкт; (7) судами проігноровано принцип обов`язковості договору; (8) судами не встановлено вини Підприємця за Договором оренди № 6; (9) судами не досліджено ряду, поданих Орендарем доказів.

10. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "МТМ" заперечує проти доводів Підприємця і вважає їх необґрунтованими; просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

11. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ТОВ "МТМ" (Ткач І.М., Легков М.С.) та ФОП Поліщука В.В. (Валігура О.О., Поліщук В.В.) перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень (пункти 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Поліщука Віктора Васильовича на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.11.2020 і рішення Господарського суду Хмельницької області від 22.07.2020 у даній справі з огляду на таке.

Щодо підстави касаційного оскарження, яка визначена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України

12. Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

12.1. Відповідно до положень цієї норми, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

13. Визначення подібності правовідносин міститься у правових висновках, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

13.1. Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

13.2. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7, п. 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та від 13.09.2017 року у справі № 923/682/16.

13.3. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

14. Колегія суддів Касаційного господарського суду, проаналізувавши оскаржувану постанову та судові рішення Верховного Суду, висновки з яких, на думку скаржника, не були враховані судом апеляційної інстанції, зазначає таке.

15. Так, у провадженні Касаційного цивільного суду дійсно перебувала справа № 355/385/17 за наслідками перегляду рішень у якій, Верховним Судом винесено постанову від 23.01.2019.

За обставинами справи № 355/385/17 фізична особа звернулася з позовом до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" про зобов`язання вчинити певні дії, стягнення страхового відшкодування та компенсацію моральної шкоди.

Позовні вимоги у справі № 355/385/17 були мотивовані наявністю договірних правовідносин страхування та невиконанням страховиком своїх зобов`язань у цих правовідносинах, зокрема, в частині виплати страхового відшкодування у зв`язку із звільненням страхувальника з роботи.

15.1. Вже з викладеного вбачається, що правовідносини у справі № 355/385/17 не є подібними тим, що склалися між сторонами спору у справі № 924/87/20, позаяк різняться ці правовідносини за суб`єктним складом, предметом позовів, змістом та суттю правовідносин.

16. Таким чином посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17, як на підставу касаційного оскарження судових рішень, що передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, колегією суддів Касаційного господарського суду відхиляється, оскільки прийнято зазначену постанову не у подібних до справи № 924/87/20 правовідносинах.

17. Великою Палатою Верховного Суду у касаційному порядку переглядалися судові рішення у справі № 905/1227/17. Спір у тій справі стосувався визнання недійсним на майбутнє договору оренди, предметом якого є нежитлові вбудовані приміщення на другому поверсі будівлі учбових майстерень для розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, що перебуває на балансі Маріупольського професійного ліцею.

У постанові від 27.11.2018 Велика Палата Верховного Суду констатувала, що відповідно до положень цивільного та господарського законодавства розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторін права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним; згідно з частиною 4 статті 61 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень) майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень. Проте надання в оренду таких приміщень, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі. Велика Палата Верховного Суду у згаданій постанові серед іншого вказала також про те, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє.

17.1. Аналіз викладеного дозволяє стверджувати про те, що правовідносини у справі № 905/1227/17 також не є подібними тим, що склалися між сторонами спору у справі № 924/87/20.

17.2. Так, по-перше, предметом оспорюваного договору у справі № 905/1227/17 були приміщення навчального закладу, а тому до правовідносин у тій справі підлягали застосуванню приписи Закону України "Про освіту". По-друге, фактичні обставини справи № 905/1227/17 істотно відрізняються від обставин справи № 924/87/20. По-третє, суть спору у справі № 905/1227/17, зокрема, становило питання можливості визнання недійсним розірваного договору, в той же час у справі № 924/87/20 таке питання взагалі не піднімається. По-четверте, висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 905/1227/17 про те, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє не суперечить позиції судів у справі № 927/87/20, які визнали припиненим на майбутнє саме зобов`язання.

18. За таких обставин, посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, як на підставу касаційного оскарження судових рішень, що передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, колегією суддів Касаційного господарського суду також відхиляється, оскільки прийнято зазначену постанову не у подібних до справи № 924/87/20 правовідносинах.

19. Щодо посилань скаржника на те, що суди у справі № 924/87/20 застосували положення статті 760 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цієї норми, викладених у постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 12, то колегія суддів Касаційного господарського суду такі посилання також не приймає і відзначає, що неврахування висновків не тільки з постанов пленуму, а і з будь-яких інших постанов Вищого господарського суду України взагалі не є підставою для касаційного оскарження судових рішень в розумінні положень статті 287 ГПК України.

20. Згідно з вимогами пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

20.1. Враховуючи те, що підстава для касаційного оскарження судових рішень, яка передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України у даному касаційному провадженні не підтвердилась, колегія суддів Касаційного господарського суду (за викладених вище мотивів) дійшла висновку про закриття у цій частині касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП Поліщука В.В. на підставі положень пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Щодо підстави касаційного оскарження, яка визначена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України

21. Як вже зазначалося вище, предметом судового розгляду за первісним позовом у даній справі є вимоги ТОВ "МТМ" про звільнення та передачі по акту-приймання-передачі орендованого приміщення, стягнення боргу по орендній платі, стягнення неустойки за неповернення об`єкта оренди та стягнення 3 % річних, нарахованих за несвоєчасну сплату орендної плати.

21.1. У якості підстав заявлених вимог ТОВ "МТМ" визначено обставини неналежного виконання Підприємцем умов укладеного між сторонами Договору оренди № 6.

22. Предметом зустрічного позову у даній справі є вимоги ФОП Поліщука В.В. про визнання недійсним Договору оренди № 6, предметом якого є складські приміщення та бетонні площадки, розташовані за адресою м. Хмельницький, вул. Прибузька, 56.

22.1. У якості підстав заявленого зустрічного позову ФОП Поліщуком В.В. визначено обставини невірно визначеної у договорі адреси об`єкту нерухомості та цільового призначення об`єкту нерухомості (назви приміщення), не досягнення згоди щодо істотної умови договору - визначення предмету договору.

23. Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

24. Заперечуючи проти часткового задоволення первісних позовних вимог скаржник стверджує про те, що судами не належним чином дослідженні докази у справі та не в повній мірі встановлені обставини того, що згідно Договору оренди № 6 предметом договору виступало складське приміщення - 216 кв.м., та бетонна площадка - 108 кв.м., а не частина об`єкту нерухомості і тим більше не складські приміщення. Крім цього, Підприємець зазначає, що ухвалюючи рішення, суди не встановили індивідуальні ознаки речі, яка була передана в оренду згідно Договору оренди № 6 та не встановили право ТОВ "МТМ" на передачу такої речі в оренду ФОП Поліщук В.В. Акцентує скаржник ще й на тому, що судом першої інстанції не було взято до уваги той факт що починаючи з січня 2019 року ФОП Поліщук В.В. не користувався об`єктом оренди. В цій частині підприємець вказує, що висновки Верховного Суду щодо застосування приписів статей 526, 614, 629, 760, 761, 785 ЦК України та положень статей 74, 75, 86, 217, 218, 237 ГПК України у подібних правовідносинах відсутні.

25. Здійснюючи касаційне провадження у даній справі з підстави касаційного оскарження, що визначена у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК України, колегією суддів Касаційного господарського суду з`ясовано, що у подібних даній справі правовідносинах, Верховним Судом приймалася, зокрема, постанова від 14.11.2018 у справі № 924/195/16.

25.1. У вказаній постанові Верховний Суд надав наступні висновки:

"Статтею 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно з частиною першою статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Аналогічні положення містить частина перша статті 283 ГК України.

Частиною третьою статті 285 ГК України передбачено, що орендар зобов`язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.

Відповідно до частини четвертої статті 286 ГК України строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Згідно із статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно із статтею 526 ЦК України, статтею 193 ГК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтями 610, 612 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Законодавство у сфері орендних правовідносин пов`язує припинення обов`язків орендаря з фактом поверненням об`єкту договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов`язку, передбаченого частиною першою статті 785 ЦК України, цивільним законодавством визначена можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди. Таким чином, право на стягнення неустойки, встановленої частиною другою статті 785 ЦК України, пов`язується з простроченням орендарем виконання зобов`язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі".

26. Аналогічні висновки містяться і у постанові Верховного Суду від 11.05.2018 у справі № 926/2119/17.

27. Крім цього, колегія суддів Касаційного господарського суду відзначає, що ухвалюючи судові рішення у даній справі, суди попередніх інстанцій керувалися, зокрема, висновками Верховного Суду, які були викладені у постанові від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17. Постанова від 13.12.2019 приймалася об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду; вказана постанова містить також посилання на вже згадані постанови у справах № 926/2119/17 та № 924/195/16.

27.1. Переглядаючи судові рішення у справі № 910/20370/17, Верховний Суд перевіряв дотримання судами попередніх інстанцій фактично тих самих норм матеріального права, про які зазначає і Підприємець у касаційній скарзі у даній справі.

27.2. Верховний Суд у постанові від 13.12.2019, зокрема, вказав, що за "змістом ст.ст. 610, 611, 612 ЦК України невиконання зобов`язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, встановлених договором або законом, зокрема, неустойки згідно з ч. 2 ст. 785 ЦК України. Законодавцем у ч. 1 ст. 614 ЦК України визначено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Для застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 785 ЦК України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог ст. 614 ЦК України. Тобто судам необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов`язку не виконав.

До предмета доказування при розгляді спорів щодо стягнення неустойки в порядку ч. 2 ст. 785 ЦК України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди, входять обставини невжиття орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисне ухилення орендаря від обов`язку щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди; утримання орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджання орендарем в доступі орендодавця до належного йому об`єкта оренди; відсутності з боку орендодавця бездіяльності та невчинення ним дій, спрямованих на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна".

28. За викладеного колегія суддів Касаційного господарського суду вважає необґрунтованими доводи скаржника про відсутність у подібних правовідносинах висновків Верховного Суду щодо застосування приписів ЦК та ГК України. Про безпідставність таких доводів свідчить і зміст оскаржуваних судових рішень, які містять прямі посилання на постанови Верховного Суду.

29. Суди у даній справі встановили, що згідно з пп. 7.1, 7.2 Договору оренди № 6 об`єкт, що орендується, повинен бути переданий орендодавцю по закінченню терміну оренди або розриву договору в належному технічному та санітарному стані за актом приймання-передачі, в стані не гіршому, ніж був на момент передачі в оренду. Оплата за оренду об`єкта здійснюється орендарем включно до дня підписання акту приймання-передачі.

29.1. Договір оренди № 6 був укладений строком по 31.12.2018, між сторонами не досягнуто домовленості щодо його продовження на новий термін, отже договір припинив свою дію з 01.01.2019 і з 01.01.2019 у Підприємця виник обов`язок повернути орендовані нежитлові приміщення.

29.2. ТОВ "МТМ" направляло на адресу Орендаря (01.04.2019, 15.01.2020, 29.01.2020) листи з проханням передати орендовані приміщення з оренди, але ці листи Підприємець залишив без відповіді.

29.3. За висновком судів попередніх інстанцій не підписання акта приймання-передачі орендованого майна відбулось саме через бездіяльність Орендаря, що свідчить про його вину у несвоєчасному підписанні такого акта, а тому стягнення з останнього орендної плати та покладення на нього відповідальності за статтею 785 ЦК України є правомірним.

30. Здійснивши аналіз вказаного колегія суддів Касаційного господарського суду вважає, що наведені висновки судів попередніх інстанцій повністю узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду, а доводи ж касаційної скарги у цій частині є абсолютно безпідставними.

31. Щодо тверджень скаржника про не погодження такої умови договору як об`єкт оренди та неправильне зазначення адреси цього об`єкта, необхідно зазначити таке.

32. З оскаржуваних рішень вбачається, що реагуючи на вказані доводи Підприємця суди попередніх інстанцій керувалися, зокрема, правовими позиціями Верховного Суду, які викладено у постанові від 05.06.2018 у справі № 338/180/17.

33. У тій справі Велика Палата Верховного Суду вказала, що відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Якщо вже сам договір передбачає передання майна або інші дії, він вважається укладеним з моменту вчинення відповідної дії (частина перша - друга статті 640 ЦК України).

З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеним договір після його повного або часткового виконання сторонами.

34. Судами у даній справі було установлено, що ТОВ "МТМ" є власником об`єктів нерухомості за адресою: вул. Прибузька, 56 та вул. Прибузька, 56/1 у м. Хмельницькому, що підтверджується витягами з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

34.1. На виконання умов Договору оренди № 6 Орендодавець передав майно, а Орендар прийняв майно у користування, сплачував за користування майном орендну плату, тобто наявні ознаки виконання сторонами умов договору.

34.1. Врахувавши вказаний вище висновок Верховного Суду суди вказали, що наявність чи відсутність в договорі істотних умов відноситься до питання порядку укладення договору і не може бути підставою для визнання недійсним договору, а тому посилання ФОП Поліщука В.В. на недоліки істотних умов в договорі, як на підставу недійсності даного договору, дійсно не заслуговують на увагу.

34.2. Очевидно, що дії Підприємця, який підписав акт приймання-передачі до укладеного Договору оренди № 6, користувався об`єктом нерухомості, сплачував орендну плату, а згодом пред`явив позов про визнання Договору оренди № 6 недійсним з підстав "неправильної адреси чи невизначеного предмета", суперечать його попередній поведінці (використання об`єкта оренди, сплати орендної плати за користування об`єктом оренди) і є недобросовісними.

33. Таким чином колегія суддів Касаційного господарського суду і у цій частині відхиляє доводи скаржника з підстави касаційного оскарження, яка визначена у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК України, оскільки наразі наявні висновки Верховного Суду щодо застосування спірних норм матеріального права, а рішення судів попередніх інстанцій таким висновкам повністю відповідають. Більше того, самі тексти оскаржуваних судових рішень містять прямі посилання на враховані правові позиції Верховного Суду.

34. У касаційній скарзі Підприємець серед іншого стверджує і про те, що судами попередніх інстанцій порушено ряд положень ГПК України, а висновки Верховного Суду щодо таких норм відсутні.

34.1. Колегія суддів у цій частині вважає за необхідне акцентувати на тому, що перегляд судом касаційної інстанції судових рішень здійснюється на предмет правильності застосування тих норм права, якими обґрунтовано заявлені у справі позовні вимоги та застосування яких до спірних правовідносин має значення та впливає на результат вирішення спору, переданого на розгляд суду.

35. Колегія суддів, зокрема, відмічає, що норми процесуального права, а саме положення статей 74, 75, 86, 217, 218, 237 ГПК України є універсальними і застосовуються господарським судом у всіх категоріях спорів. Наразі існує цілий пласт висновків Верховного Суду щодо застосування вказаних положень ГПК України (щодо оцінки доказів - постанови від 24.09.2020 у справі № 921/388/19, від 27.08.2020 у справі № 916/372/18, від 13.08.2020 у справі № 917/1060/19; щодо преюдиції - постанови від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, від 28.10.2020 у справі № 923/965/19; щодо меж позовних вимог - постанови від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 08.05.2018 у справі № 922/1249/17, від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15).

35.1. Подана ФОП Поліщуком В.В. касаційна скарга не містить жодних належних обґрунтувань, які б давали підстави вважати, що рішення судів у даній справі прийняті всупереч вказаних позицій Верховного Суду. Сам лише факт незгоди із прийнятими рішення не свідчить про те, що їх ухвалено з порушенням процесуального закону. Разом з цим, у будь-якому випадку в силу положень частини 2 статті 311 ГПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

36. Пунктом 4 частини 1 статті 296 ГПК України визначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

37. Підсумовуючи вказане вище у цій ухвалі, колегія суддів Касаційного господарського суду констатує, що в ході здійснення касаційного провадження у даній справі Верховним Судом була установлена наявність власних висновків щодо застосування правових норм, доводи про неправильне застосування чи порушення яких становлять основу касаційної скарги Підприємця. Верховний Суд установив також, що оскаржувані судові рішення повністю узгоджуються із наявними висновками Верховного Суду, а тому колегія суддів не вбачає підстав для подальшого розгляду касаційної скарги з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України і доходить висновку про закриття касаційного провадження у цій частині на підставі положень пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України.

Щодо підстави касаційного оскарження, яка визначена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України

38. Відповідно до приписів пункту 4 частини2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

39. Зміст поданої касаційної скарги свідчить про те, що вона не містить жодних доводів, які охоплюються дією частини 1 статті 310 ГПК України.

39.1. Усі доводи Підприємця у цій частині зводяться до того, що судами не було досліджено ряду доказів у справі або ж до того, що наявні докази були оцінені неправильно чи неповно.

39.2. Наведені твердження частково підпадають під дію частини 3 статті 310 ГПК України, але пункт 1 вказаної частини статті 310 чітко визначає, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

40. Вище у цій ухвалі колегія суддів вже визнала усі посилання скаржника на наявність підстав для касаційного оскарження, які визначені пунктами 1 і 3 частини 2 статті 287 ГПК України необґрунтованими, а тому відхиляє колегія і посилання Підприємця на наявність у даному випадку підстави касаційного оскарження, яка визначена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України.

41. Взагалі Верховний Суд вважає, що подана у даній справі касаційна скарга є фактично видозміненою апеляційною скаргою. Доводи касаційної скарги є виключно формою незгоди з висновками судів попередніх інстанцій і взагалі не стосуються питань права чи правозастосування, а тому, відповідно, і не потребують втручання Верховного Суду, як суду касаційної інстанції. Верховний Суд не може ставити під сумнів законність судових рішень судів попередніх інстанцій тільки через те, що такі судові рішення оскаржено і скаржник вважає їх незаконними.

41.1. Як неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини, зокрема у справі "Рябих проти Росії" одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами, наявності яких у даній справі скаржником необґрунтовано і не зазначено.

42. Колегія суддів вважає необхідним звернути увагу скаржника також на тому, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Пелевін проти України").

42.1. Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення Європейського суду з прав людини у справах: "Levages Prestations Services v. France"; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

43. Оскільки в ході здійснення касаційного провадження у даній справі не підтвердилася наявність жодної із заявлених Підприємцем підстав для касаційного оскарження судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП Поліщука В.В. в цілому.

44. Судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 314 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

У Х В А Л И В:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Поліщука Віктора Васильовича на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18 листопада 2020 року і рішення Господарського суду Хмельницької області від 22 липня 2020 року у справі № 924/87/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Суховий В.Г.