Рішення

від 31.08.2021 по справі 553/2298/18

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ПОЛТАВИ

Ленінський районний суд м.Полтави

Справа № 553/2298/18

Провадження № 2/553/109/2021

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

31.08.2021м. Полтава

Ленінський районний суд м. Полтави в складі:

головуючої судді - Крючко Н.І.

при секретарі - Камуз Я.М., Конновій Є.В, Іжика А.В., Долговій М.М.,

за участі:

представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Дяченко М.В.,

відповідача - ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Ковжоги О.І.,

співвідповідача - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Північно - Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Суми), ОСОБА_3 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Колотілов О.М. про визнання шлюбного договору недійсним та визнання права власності на частку у нерухомому майні,-

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним, в якому просила визнати шлюбний договір № 3120 від 15.09.2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 недійсним.

Згідно ухвали суду від 05 листопада 2018 року відкрито загальне позовне провадження, призначено справу до підготовчого провадження.

09 листопада 2018 року позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог , в якій позивач прохала визнати за нею право власності на 4/9 частини житлового будинку з господарськими будівлями за адресою АДРЕСА_1 у складі будинку жилого літ. А-1 (загальною площею 86,9 кв.м., житловою площею 43,8 кв.м.), літньої кухні літ. Б;б, сараю літ. В, гаражу літ. А-3, огорожі №1, визнати за ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , стягнути судові витрати.

В ході підготовчого провадження стороною відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому прохали відмовити в задоволенні позовних вимог.

23 листопада 2018 року відповідачем ОСОБА_2 в особі його представника адвокатом Безцінною В.Ю. подано заяву про застосування строку позовної давності, в якій прохала застосувати строки позовної давності, як підставу для відмови у позові.

Згідно ухвали суду від 23 листопада 2018 року витребувано докази у відповідача ОСОБА_2 ..

Залучено до участі у справі в якості третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Колотілова О.М. та в якості співвідповідача - Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області.

В ході підготовчого провадження третьою особою на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Колотілов О.М. надав пояснення, в яких вказував про необґрунтованість позовних вимог заявлених позивачем ОСОБА_1 ..

Поряд з цим, 03 січня 2019 року співвідповідачем Головним територіальним управлінням юстиції у Полтавській області подано відзив, в якому прохали відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у частині позовних вимог до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області.

Згідно ухвали суду від 14 січня 2019 року призначено у справі судову будівельно - технічну експертизу.

25 лютого 2019 року поновлено провадження у справі, призначено справу до підготовчого судового засідання.

Ухвалою суду від 19 вересня 2019 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача - ОСОБА_3 ..

Згідно ухвали суду від 28 листопада 2019 року закрито підготовче провадження, призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою суду від 27 жовтня 2020 року витребувано у Приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Колотілова О.М. докази у справі.

Визнано явку третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Колотілова О.М. - обов`язковою в судове засідання.

Згідно ухвали суду від 18.12.2020 року відмовлено у задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_2 про призначення комплексної судової психолого - психіатричної експертизи.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Дяченко М.В. збільшені позовні вимоги підтримала та наполягала на їх задоволенні.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилась, але надала на адресу суду заяву, в якій прохала проводити судовий розгляд справи у її відсутність, зважаючи на її стан здоров`я. В заяві вказувала, що збільшені позовні вимоги підтримує в повному обсязі та на вирішення позову мирним шляхом не згодна.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Ковжога О.І. збільшені позовні вимоги визнали частково в частині визнання за ОСОБА_1 право власності на 4/9 частини житлового будинку з господарськими будівлями за адресою АДРЕСА_1 у складі будинку жилого літ. А-1 (загальною площею 86,9 кв.м., житловою площею 43,8 кв.м.), літньої кухні літ. Б;б, сараю літ. В, гаражу літ. А-3, огорожі №1, в іншій частині позовних вимог прохали відмовити за безпідставністю. Поряд з цим, в судовому засіданні відповідач та його представник заяву про застосування строку позовної давності, подану 23 листопада 2018 року представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Безцінною В.Ю., не підтримали та вказували, що даний представник - адвокат Безцінна В.Ю. на даний час не представляє інтереси ОСОБА_2 ..

В судовому засіданні співвідповідач ОСОБА_3 збільшені позовні вимоги визнала у повному обсязі.

Представник відповідача Північно - Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Суми) в судове засідання не з`явився, але надав на адресу суду заяву, в якій прохали проводити судовий розгляд справи у відсутність їх представника, прохали відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у частині позовних вимог до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області.

В судовому засідання третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Колотілов О.М. проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання недійсним шлюбного договору № 3120 від 15.09.2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , заперечував.

Суд, вислухавши в ході судового розгляду справи сторін, дослідивши матеріали справи, вважає позов ОСОБА_1 таким, що підлягає до задоволення за наступних обставин.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.3 ст. 200 ЦПК України визначено, що за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже суд розглядає справу за наявними у справі доказами, які надані сторонами.

Судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що 28 серпня 1976 року у Полтавському відділі РАЦС позивач ОСОБА_4 зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 18 листопада 1992 року. Після реєстрації шлюбу позивач змінила прізвище ОСОБА_5 на ОСОБА_6 ( т. 1 а.с13).

Від шлюбу сторони мають дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_7 .

Судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що за період спільного подружнього життя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було придбано наступне нерухоме майно: житловий будинок з прилежними до нього будівлями та спорудами, що розташований у АДРЕСА_1 , та квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок № НОМЕР_2 від 23.11.1998 року, виданого Виконкомом міської Ради народних депутатів, право власності на житловий будинок з прилежними до нього будівлями і спорудами, що розташований у АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_2 на праві особистої власності ( т.1 а.с.33,34).

15 вересня 2015 року, Приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Колотіловим О.М. було посвідчено договір купівлі - продажу між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 про придбання ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2 , житловою площею 40,6 кв.м., загальною площею 64,8 кв.м. ( т.1 а.с.106-107, 108, 109).

В ході судового розгляду справи стороною позивача наводились обставини зі спільного життя сторін по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ..

Так, стороною позивача вказувалось про те, що відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 протягом усього подружнього життя були вкрай складними, що виражалось у зневажливому ставленні по відношенню до ОСОБА_1 , приниженні останньої. В зв`язку з чим ОСОБА_1 неодноразово приймались рішення про розірвання шлюбу з ОСОБА_2 , але на переконання відповідача остання відмовлялась від розірвання шлюбу та продовжувала проживати разом з останнім.

Зокрема, стороною позивача вказувалось про те, що після чергового конфлікту, зваживши на твердий намір ОСОБА_1 припинити з відповідачем подружнє життя, на умовляння останнього ОСОБА_1 не звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу, прийнявши обіцянку ОСОБА_2 про те, що він подарує дочці ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 . В подальшому, 15 вересня 2015 року за договором купівлі - продажу подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була придбана квартира АДРЕСА_2 , тоді, ОСОБА_2 заповів дане нерухоме майно на ім`я дочки ОСОБА_3 .. При цьому, в той же день 15 вересня 2015 року, як вказувалось стороною позивача у справі, відповідач погрожуючи провести відчуження нерухомого майна, зареєстрованого на його ім`я, спонукав ОСОБА_1 підписати декілька інших документів, характер яких останній не був відомий на той час та копій останній надано не було. Так, наприкінці 2015 року сторони по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинили шлюбні стосунки, відповідач примусив ОСОБА_1 залишити спільний будинок по АДРЕСА_1 , в зв`язку з чим остання була змушена переїхати на постійне місце проживання до квартири АДРЕСА_2 , де на даний час і проживає разом з дочкою.

Представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Дяченко М.В. вказувалось про те, що саме у 2018 року ОСОБА_1 стало відомо, зі слів відповідача , про те, що 15 вересня 2015 року, поміж інших документів, які були укладені в цей день у Приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Колотілова О.М., нею був підписаний шлюбний договір, за яким остання відмовилася від майнових прав на зазначену квартиру, придбану ніби то після укладення даного шлюбного договору.

Наведені вище обставини підтверджуються письмовими доказами у справі.

Так, дійсно 15 вересня 2015 року у Приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Колотілова О.М. було вчинено ряд нотаріальних дій, а саме:

-15 вересня 2015 року між ОСОБА_9 та покупцем - ОСОБА_2 було укладено договір купівлі - продажу, за яким продавець ОСОБА_8 передав , а покупець ОСОБА_2 , прийняв в особисту приватну власність квартиру АДРЕСА_2 ( т.2 а.с.106-107);

-15 вересня 2015 року ОСОБА_2 складено заповіт, відповідно до якого на випадок своєї смерті ОСОБА_2 заповідає належну йому квартиру АДРЕСА_2 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1 а.с.121). Даний заповіт зареєстрований в Спадкову реєстрі 15.09.2015 року за № 57938672 та є чинним станом на дату розгляду справи ( т.1 а.с.122);

- 15 вересня 2015 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованим та проживаючим у АДРЕСА_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована та проживаюча у АДРЕСА_1 , які попередньо ознайомлені нотаріусом із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, повністю усвідомлюючи значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке відповідає внутрішній волі, як сторін цього правочину, розуміючи його природу, а також свої права та обов`язки за договором, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з 28 серпня 1976 року ( свідоцтво про укладення шлюбу Серія НОМЕР_3 , видане повторно 18.11.1992 року міським відділом ЗАГС м. Полтава, про що 28.08.1976 року, вчинено запис № 1826) та маючи на меті урегулювання майнових відносин між собою і визначення взаємних майнових прав та обов`язків, на засадах взаємоповаги один до одного, уклали шлюбний договір ( т. 1 а.с. 108-109).

Так, відповідно до положень оспорюваного правочину, а саме п. 1.1. визначено, судом встановлено, що положення даного правочину стосуються виключно майнових відносин між подружжям, і не стосуватимуться інших питань подружнього життя, у тому числі і майнових прав та обов`язків як батьків.

Пунктом 2.1 шлюбного договору визначено, що після набрання чинності шлюбного договору, майно подружжя, поділятиметься на таке, що має статус особистої приватної власності чоловіка та дружини, та на таке, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

Зокрема п.2.2 оспорюваного правочину, визначає, що особистою приватною власністю кожного із подружжя є:

а) майно ( в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до шлюбу;

б) майно ( в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або у порядку спадкування;

в) майно, набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але за кошти, що належали кожному із них особисто.

З огляду на викладене, особистою приватною власністю чоловіка буде вважатися:

- квартира АДРЕСА_2 , яку він буде купувати за свої кошти після укладення даного шлюбного договору;

г) майно ( в томі числі/або грошові кошти), отримані чоловіком або дружиною, як відшкодування збитків, страхові виплати відповідно до чинного законодавства ;

д) дохід, що приноситимуть речі, які віднесені подружжям до особистої приватної власності;

е) інше майно, яке відповідно до Сімейного кодексу України є особистою приватною власністю кожного з подружжя.

Поряд з цим, пунктом 2.3 шлюбного договору визначено, що спільною сумісною власністю подружжя є:

а) будь-яка річ, майнові права, набуті за час шлюбу, і не віднесені подружжям до особистої приватної власності кожного з них;

б) майно, подароване подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу;

в) майно (речі, майнові права), передане кожним із подружжям до спільної сумісної власності із майна, що є особистою приватною власністю, за умови нотаріального посвідчення угоди, про таку передачу;

г) речі для професійних занять, придбані за час шлюбу для одного з подружжя;

д) інше майно, яке відповідно до норм Сімейного кодексу України є спільною сумісною власністю подружжя.

Частиною 5 ст. 93 Сімейного кодексу України визначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність майно одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Так, положення ст. 9 СК України визначено загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3 , 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

У відповідності до ч.3 ст. 6 ЦК України визначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

З наведених вище норм права, які регулюють спірні правовідносини, суд констатує, що сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акту законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Слід вказати, що необхідність застосування норм Цивільного кодексу України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9 , 103 СК України , статей 203 , 215 ЦК України , підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним .

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Так, частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Поняття категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині четвертій статті 93 СК України , має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України , та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства. (Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі N 6-230цс14).

Таким чином, спірним шлюбним договором встановлено правовий режим майна подружжя, а саме квартири АДРЕСА_2 . В свою чергу, за змістом ч.5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, що в даному випадку не дотримано, оскільки він укладений на майбутнє, так як визначено, що приватною власністю чоловіка буде вважатися квартира АДРЕСА_2 (п.2.2 даного Договору), що є неприпустимим.

Дані обставини фактично підтвердив в судовому засіданні і приватний нотарісу ОСОБА_11 під час наданння в суді своїх пояснень.

Встановленння у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя не створює правових наслідків, які обумовлені цим договором, тому укладенння такого договору спрямоване не на реальне настанння правових наслідків, а з іншого завідомо неправомірною метою, в даному випадку спрямоване на позбавлення права власності іншого з подружжя на частку у спільному майні, чим порушені права позивача.

Укладення шлюбного договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, а також неспроможний на настанння правових наслідків, що обумовлені ним, є порушенням ч.2,5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 ЦК України є підставою для визнання йоого недійсним.

Встановлення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя не створює правових наслідків, які обумовлені цим догвоором.

Судом встановлено, що за умовами шлюбного договору, укладеного 15 вересня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , нерухоме майно, квартира АДРЕСА_2 буде особистою приватною власністю чоловіка ОСОБА_2 ( п.2.2), що оспорюються, позивач поставлена у надзвичайно невигідне становище порівняно з відповідачем та положеннями закону.

Суд звертає увагу на те, що шлюбний договір є видом цивільного договору то відповідно, на нього розповсюджуються положення статті 13 ЦК України щодо добросовісності поведінки, зловживання правом, дотримання моральних засад суспільства тощо.

Таким чином, до спідьного майна пождружжя ОСОБА_6 належить 8/9 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованими у АДРЕСА_1 та квартира АДРЕСА_2 , що частково визнавалось стороною відповідчаа в частині домоволодіння.

Згідно висновку №3 від 19 липня 2019 року, судово оціночно - будівельної експертизи, ринкова вартість 4/9 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованими у АДРЕСА_1 , складає 620814 грн..

Ринкова вартість 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 складає 460470 грн. ( т.1 а.с.190-203).

Таким чином, суд приходить до переконливого висновку з приводу того, що шлюбний договір від 15 вересня 2015 року не відповідає вимогам чинного законодавства, так як пункт 2.2 спірного шлюбного договору прямо суперечить вимогам статей 93, 97 СК України, у зв`язку з тим, що їх зміст ставить ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище, так як вартість її частки складає 460 470 грн., що є суттєвим, та передбачає перехід права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації. В свою чергу, встановлені судом факти спростовують твердження сторони відповідача, про дійсність та законність положень визначених шлюбним договором від 15 вересня 2015 року.

Передання відповідачу ОСОБА_2 у власність майна; котре підлягає державній реєстрації, квартири АДРЕСА_2 у відповідності до п. 2.2 шлюбного договору майна поставило позивача ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить нормам матеріального права та є підставою для визнання недійсним шлюбного договору, укладеного 15 вересня 2021 року.

При цьому, слід вказати, що положення, закріплені оспорюваним шлюбним договором від 15 вересня 2015 року, запровадили дискримінаційні правила регулювання сімейних правовідносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що призвело до істотного дисбалансу прав та обов`язків позивача у справі ОСОБА_1 в зв`язку з чим він підлягає визнанню недійсним з підстав, встановлених частинами першими ст.ст. 203, 215 ЦК України, що вказує про обгрунтованість вимог ОСОБА_1 в цій частині.

Судом встановлено, що в період щлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був збудований житловий будинок з господарськими будівлями за адресою АДРЕСА_1 .

Згідно свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок № НОМЕР_2 від 23.11.1998 року, виданого Виконкомом міської Ради народних депутатів, право власності на житловий будинок з прилежними до нього будівлями і спорудами, що розташований у АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_2 на праві особистої власності. До складу даного домоволодіння належить жилий будинок літ. А-1, літня кухня літ. Б,б; сарай літ. В, гараж літ. А-3, огорожа №1 ( т.1 а.с.33,34).

В обгрунтування позову позивачем ОСОБА_1 вказувалось про те, що 1/9 частина житлового будинку з відповідною частиною будівель і споруд зі згоди відповідача ОСОБА_2 , позивачем була подарована донці ОСОБА_3 , на підтвердження чого в матеріалах справи мається договір дарування від 23 грудня 2005 року, посвідчений Приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Соляник А.В. ( т. 1 а.с. 40).

Так, 15 вересня 2015 року за договором купівлі - продажу, посвідченого Приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Колотіловим О.М., сторонами була придбана квартира за адресо. АДРЕСА_2 .

Статтями 60, 61 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту, в тому числі заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним з подружжя.

Згідно ст. 71 Сімейного кодексу України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму Верховного суду України від 21 грудня 2007 року № 11 „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи , та те, що знаходиться у третіх осіб.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79 цс 13).

Згідно постанови Верховного суду України від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15, судом визначено критерії, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна, зокрема це:

1) час набуття такого майна,

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття),

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Стороною позивача в обґрунтування позовних вимог вказувалось про те, що майно набуте нею та відповідачем за час шлюбу, за спільні кошти та грошові витрати, що є суб`єктом спільної сумісної власності подружжя , а тому за ОСОБА_1 має бути визнане право власності на 1/2 частину майна, виходячи з положення, що частки чоловіка та дружини є рівними, а саме: у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями за адресою АДРЕСА_1 на 4/9 частки; у праві власності на квартиру АДРЕСА_2 на 1/2 частку.

В ході судового розгляду справи відповідачем ОСОБА_2 не заперечувались обставини щодо джерела походження коштів на придбання будинку з господарськими будівлями, що у АДРЕСА_1 , а саме подружжям за час перебування їх у шлюбі та час придбання даного майна. При цьому, відповідачем не оспорювався розмір часток кожного з подружжя щодо майна у вигляді будинку з господарськими будівлями, що у АДРЕСА_1 , та рівної участі кожного з подружжя у придбанні даного майна.

При цьому, безпосередньо відповідачем ОСОБА_2 визнавалися вказані факти та обставини беззаперечно.

Таким чином, аналізуючи положення статтей 60,61 СК України та докази здобуті судом в ході судового розгляду справи, суд приходить до беззаперечного висновку, що нерухоме майно будинок з господарськими будівлями, що у АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності та розмір часток кожного з подружжя у даному майні є рівним та складає розмір частки ОСОБА_1 - 4/9 (1-1/9:2), дане майно придбано подружжям за час перебування у шлюбі за спільні кошти, діючи в інтересах їхньої сім`ї.

Постановою Пленуму Верховного суду України № 11 від 21.12.2007 року Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя визначено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання.

При цьому, даною Постановою Пленуму, а саме пунктом 24 визначено, що не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі.

Законодавцем визначено, що у відповідності до ч.1 ст. 69 Сімейного кодексу України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності незалежно від розірвання шлюбу.

Так, положенням ст. ст. 60,61 визначено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту, в тому числі заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним з подружжя.

З огляду на наведені вище норми закону та за обставин визнання шлюбного договору недійсним за обставин, наведених у даному рішенні, суд приходить до висновку, що квартира АДРЕСА_2 належить на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , так як придбана за час шлюбу, за спільні кошти та грошові витрати подружжя ОСОБА_6 . Наведений вище висновок суду спростовує твердження сторони відповідача про те, що даний об`єкт нерухомого майна не відноситься до спільної сумісної власності, оскільки його правовий режим визначений шлюбним договором від 15 вересня 2015 року.

Стороною відповідача в обґрунтування своїх тверджень і заперечень вказувалось про те, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шлюбний договір, за яким право власності на майно не передавалось, а лише визначався правовий режим майна, яке набуте в період шлюбу між ними. Даний правочин не суперечить закону, перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувався.

Поряд з цим, стороною відповідача вказувалось про те, що даним шлюбним договором від 15 вересня 2015 року не порушено критерій правозгідності (правомірності) договору, оскільки у останньому відсутні суперечності між змістом та вимогами закону, тобто даний договір, на думку сторони відповідача, не порушує імперативних норм та укладений з дотриманням моральних засад суспільства. Вказані твердження, сторона відповідача вважала, безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Наведені твердження відповідача ОСОБА_2 та його представника - адвоката Ковжоги О.І. суд визнає неспроможними, оскільки останні прямо суперечать нормам закону, які є нормами прямої дії та базуються лише на власному тлумаченню стороною відповідача норм права, що є неприпустимим.

Судом встановлено, що за шлюбним договором від 15 вересня 2015 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відбулось повне та беззастережне скасування презумпції спільності майна, набутого під час шлюбу ОСОБА_6 , що призвело до того, що за даним оспорюваним правочином квартира набута спільно за час шлюбу, належить на праві особистої приватної власності відповідачу ОСОБА_2 , тобто у такий спосіб було змінено правовий режим спільного майна подружжя на особисту власність одного подружжя ОСОБА_2 без належних правових підстав.

Частиною 3 ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених законом.

Стороною позивача доведено факт перебування ОСОБА_1 в надзвичайно невигідному матеріальному становищі, який виник на підставі шлюбного договору від 15 вересня 2015 року, чим порушено її право на майно набуте за час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 , зокрема на квартиру АДРЕСА_2 , оскільки вартість втраченої останньої частки у даному майні складає 460 470,00 грн., що є дуже суттєвим для останньої, враховуючи її похилий вік та стан здоров`я.

Вказані обставини встановлені судом в даному рішенні при вирішенні позовних вимог у частині визнання шлюбного договору від 15 вересня 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та не були спростовані стороною відповідача шляхом подання належних та допустимих доказів.

Наведені вище факти, які носять дійсний характер дають суду підстави для визнання законними та обґрунтованими позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання за ОСОБА_1 , права власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 .

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов 'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 2 ст. 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Судом встановлено, що позивачем ОСОБА_1 сплачено судовий збір у сумі 9 215,60 грн., у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України, яка підлягає стягненню з відповідача ОСОБА_2 ..

Поряд з цим, позивачем ОСОБА_1 заявлено вимогу про стягнення з відповідача ОСОБА_2 витрат на правову допомогу у сумі 4000,00 грн..

Судом встановлено, що 01.11.2018 року адвокатом Дяченко М.В. було видано ордер на представництво інтересів позивача ОСОБА_1 ( т. 1 а.с.43).

Статтею 137 ЦПК України визначено поняття витрат на правничу допомогу та порядок їх відшкодування, у відповідності до якої витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

3. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

4. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

5. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

6. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

7. Витрати фізичних осіб, пов`язані з оплатою професійної правничої допомоги при розгляді судом справ про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку, або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних ситуацій.

Стороною позивача на адресу суду надано квитанцію № 3999 від 18.09.2018 року щодо оплати витрат на правовому допомогу на загальну суму 4000 грн. ( т. 2 а.с. 202).

Поряд з цим, позивачем надано на адресу суду довідку - розрахунок правничої допомоги адвоката на суму 4000,00 грн. з зазначенням часу витраченого адвокатом Дяченко М.В. на організацію представництва інтересів ОСОБА_1 та наданням правничої допомоги останній.

Разом з цим стороною відповідача не оспорювалось дійсності та співмірності заявленої суми правничої допомоги адвоката, а лише заперечувався сам факт стягнення цієї суми та інших судових витрат, в зв`язку з безпідставністю позовних вимог позивача, що вказує про їх фактичне визнання останніми.

При цьому, вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат суд приймає до уваги ту обставину, що діями ОСОБА_3 та Північно - Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) не порушено прав позивача, а відтак судові витрати з вказаних співвідповідачів не стягуються.

Суд приходить до висновку, що заявлена сума судових витрат у даній справі на суму 4 000,00 грн., яка була розглянута у порядку загального позовного провадження, позивачем ОСОБА_1 відповідає критерію дійсності, необхідності та співмірності з заявленими позивачем вимогами та підлягає до задоволення з розрахунку суми, яка безпосередньо сплачена позивачем ОСОБА_1 та отримана адвокатом Дяченко М.В. та відповаідно підялгає стягненню з відповідача ОСОБА_2 ..

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 8, 9 60, 61, 70, 93, 97, 103 Сімейного Кодексу України, ст.ст. 203,215 Цивільного Кодексу України ст.ст. 4, 12,13, 81,83 141, 182, 264-265, 279 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Північно - Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), ОСОБА_3 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Колотілов О.М. про визнання шлюбного договору недійсним та визнання права власності на частку у нерухомому майні - задовольнити.

Визнати шлюбний договір № 3120 від 15.09.2015 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - недійсним.

Визнати за ОСОБА_1 , право власності на 4/9 частини житлового будинку з господарськими будівлями за адресою АДРЕСА_1 у складі будинку жилого літ. А-1 (загальною площею 86,9 кв.м., житловою площею 43,8 кв.м.), літньої кухні літ. Б; б, сараю літ. В, гаражу літ. А-3, огорожі №1.

Визнати за ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені нею в ході судового розгляду справи судові витрати у сумі - 13 215,60 грн.., які складаються з суми сплаченого судового збору - 9 215,60 грн., витрат на правову допомогу у сумі - 4 000 грн..

Рішення суду може бути оскаржено до Полтавського апеляційного суду. шляхом подачі апеляційної скарги у 30- денний термін. До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Суддя Ленінського районного суду м. Полтави Н. І. Крючко