УХВАЛА
15 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 922/1708/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
за участю секретаря судового засідання Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Акціонерного товариства "ВТБ Банк" - не з`явився
Товариства з обмеженою відповідальністю "Батискаф" - не з`явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію "ВТБ Банк"
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.04.2021 (у складі колегії суддів: Бородіна Л.І. (головуючий), Здоровко Л.М., Лакіза В.В.)
та рішення Господарського суду Харківської області від 24.09.2020 (суддя Погорелова О.В.)
у справі № 922/1708/18
за позовом Акціонерного товариства "ВТБ Банк"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Батискаф"
про витребування майна,
ВСТАНОВИВ:
У червні 2018 року Акціонерне товариство "ВТБ Банк" (далі - Банк) звернулось до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Батискаф" (далі - Відповідач) про витребування та повернення у власність Банку майна, а саме: нежитлових приміщень 4-го поверху №106-121, І в літ. "Р-5", розташованих за адресою: м. Харків, вул. Конєва, 4 загальною площею 537,8 м 2 , після уточнення під час поточної інвентаризації нумерація приміщень та їх площа змінилися з "нежитлові приміщення 4-го поверху №106-121, І в літ. "Р-5" загальною площею 537,8 м 2 на "нежитлові приміщення 4-го поверху №106-121, 122а, 123а, 124а, 187-201, І, ІІа в літ. "Р-5" загальною площею 565,7 м 2 (далі - спірні приміщення).
Позов мотивований посиланням на положення статей 387, 388, 392 Цивільного кодексу України та обставини вибуття спірних приміщень з власності Банку поза його волею.
Суди розглядали справу неодноразово.
Так, рішенням Господарського суду Харківської області від 25.10.2018, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 28.03.2019, відмовлено у задоволенні позову повністю. Постановою Верховного Суду від 11.07.2019 судові рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
У подальшому рішенням Господарського суду Харківської області від 11.11.2019, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 13.02.2020, позовні вимоги задоволено. Постановою Верховного Суду від 26.05.2020 судові рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
При новому розгляді справи рішенням Господарського суду Харківської області від 24.09.2020, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 22.04.2021, у задоволенні позову відмовлено.
Банк подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06.08.2021 відкрито касаційне провадження за зазначеною касаційною скаргою з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 15 вересня 2021 року.
Відповідач подав заперечення проти відкриття касаційного провадження та відзив на касаційну скаргу, в якому просить у задоволенні скарги відмовити повністю, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відповідач вважає хибними наведені в касаційній скарзі твердження щодо незастосування судами висновків Верховного Суду та щодо відсутності правового висновку Верховного Суду в подібних правовідносинах.
Відповідач звернувся до Суду з заявою про проведення судового засідання у справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, яка задоволена ухвалою Верховного Суду від 02.09.2021. У зазначеній ухвалі визначено системою відеоконференцзв`язку, що буде використана для проведення судового засідання в режимі відеоконференції, програмне забезпечення "EasyCon"; роз`яснено Відповідачу, що ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву; а також доведено до відома сторін, що вони їх представники мають право з`явитися до приміщення Касаційного господарського суду та взяти участь у судовому засіданні у загальному порядку.
Однак Банк та Відповідач в судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи із зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки їхніх представників у судове засідання.
Разом з тим під час судового засідання представник Відповідача засобами телефонного зв`язку повідомив про неможливість прийняти участь в судовому засіданні, що підтверджується довідкою від 15.09.2021, складеною секретарем судового засідання.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи суди попередніх інстанцій установили, що 10 серпня 2009 року між ВАТ "ВТБ Банк" (правонаступником якого є Банк, іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Горизонт" (іпотекодавець) укладено іпотечний договір №15.08-08/09-ДІ02 (далі - Іпотечний договір), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Шевченко В.Ю., з метою забезпечення виконання зобов`язань ТОВ "Горизонт КЦ" (позичальник) за кредитним договором від 10.08.2009 № 15.08-08/09-СК (далі - Кредитний договір).
Згідно з пунктами 1.3, 4.1 Іпотечного договору іпотекодавець передає іпотекодержателю в іпотеку спірні приміщення (предмет іпотеки). За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за кредитним договором у повному обсязі, включаючи сплату основної суми боргу, неустойки, процентів та інших платежів, витрат, пов`язаних із пред`явленням вимоги і звернення стягнення на предмет іпотеки, збитки завдані порушенням основного зобов`язання та/або цього договору іпотеки.
Звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або шляхом позасудового врегулювання (шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання або шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені). Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється способом за вибором іпотекодержателя (п. 5.1 Іпотечного договору).
Звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. При реалізації цього способу задоволення вимог іпотекодержателя, іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (п. 6.1 Іпотечного договору).
У справі №Б-24/22-10 судовими рішеннями встановлено, що Банк 10 березня 2010 року звернувся до ліквідатора ТОВ "Горизонт КЦ" з претензією про визнання майнових вимог вих. №854/400-08-2, в якій просив визнати його кредитором першої черги у справі про банкрутство ТОВ "Горизонт КЦ" та задовольнити грошові вимоги Банку за Кредитним договором у розмірі 4977520,90 грн.
2 квітня 2010 року ТОВ "Горизонт КЦ" направило Банку повідомлення №44 про результати розгляду претензії кредитора, в якому заявлені вимоги кредитора були частково визнані в сумі 4916297,77 грн.
За платіжними дорученнями від 27.09.2010 №4 і від 17.12.2010 №14 у ході ліквідаційної процедури на рахунок Банку перераховано 519980,67 грн як погашення заявлених вимог кредитора, отже за рахунок реалізованого майна боржником були погашені частково вимоги кредитора Банку.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 13.07.2011 у справі №Б-24/22-10 затверджено звіт ліквідатора та ліквідовано ТОВ "Горизонт КЦ", провадження у справі припинено. За змістом зазначеної ухвали вимоги кредитора Банку, які не задоволено за недостатністю майна банкрута, у сумі 4396317,10 грн визнано погашеними.
Позичальник ТОВ "Горизонт КЦ" є припиненим, про що 2 липня 2011 року здійснено запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 19.08.2010 порушено провадження у справі №61/206-10 за позовом Банку в особі відділення "Харківська регіональна дирекція" ПАТ "ВТБ Банк" до ТОВ "Горизонт" про стягнення заборгованості за Кредитним договором шляхом звернення стягнення на заставлене відповідно до Іпотечного договору нерухоме майно - спірні приміщення.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 01.11.2011 у справі №61/206-10, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні зазначеного позову Банку. При цьому суд зазначив про необґрунтованість позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, за Іпотечним договором.
Разом з тим 25 лютого 2011 року державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію за Банком права власності на спірні приміщення на підставі Іпотечного договору, про що свідчить витяг про державну реєстрацію прав КП "Харківське бюро технічної інвентаризації" (далі - БТІ).
17 травня 2011 року заступник прокурора м. Харкова вніс протести на рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на об`єкти нерухомості №№1280,1282,1283,1288, якими вимагав від директора БТІ скасувати рішення державного реєстратора від 25.02.2011 про реєстрацію за Банком права власності на спірні нежитлові приміщення.
Згідно з відповіддю БТІ за зазначеними протестами заступника прокурора м. Харкова реєстрацію права власності на спірні приміщення за Банком скасовано.
У червні 2011 року Банк звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправними дій БТІ щодо скасування реєстрації права власності на спірні приміщення та зобов`язання БТІ внести до Реєстру права власності на нерухоме майно запису про реєстрацію за іпотекодержателем права власності на ці приміщення.
Постановою Вищого адміністративного суду України від 03.12.2015 у справі №2а-6586/11/2070 (№К/800/18334/13) скасовано судові рішення попередніх інстанцій та прийнято нове рішення, яким зазначений позов Банку задоволено частково: визнано протиправними дії БТІ по скасуванню реєстрації прав власності на спірні приміщення за Банком на підставі протестів заступника прокурора м. Харкова від 17.05.2011; в іншій частині позову відмовлено.
Підставами для скасування судових рішень попередніх інстанцій Вищий адміністративний суд України визначив те, що: по-перше, проведення поточної технічної інвентаризації нерухомого майна у разі реєстрації переходу права власності відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно є обов`язковим за умови встановлення обставин щодо змін у його технічному стані, однак такі обставини судами не встановлені; по-друге, положення статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не містять такої підстави для скасування державної реєстрації права власності як протест прокурора.
Відповідач придбав спірні приміщення у Товариства з обмеженою відповідальністю "Комфорт Техніка" за договором купівлі-продажу від 23.09.2015 та зареєстрував своє право власності на них у встановленому законом порядку.
Банк звернувся до господарського суду позовом у справі, що розглядається, про витребування спірних приміщень з чужого незаконного володіння Відповідача та повернення їх у власність Банку у зв`язку з тим, що вони вибули з власності Банку поза його волею і дії БТІ зі скасування реєстрації за Банком права власності на спірні приміщення визнані неправомірними в судовому порядку.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення зазначеного позову, оскільки Банк не довів належними і допустимими доказами набуття ним права власності на спірні приміщення, а визначеним статтями 387, 388 Цивільного кодексу України способом захисту може скористатися лише власник майна.
При цьому апеляційний господарський суд виходив з того, що Банк обрав способом захисту своїх прав за Кредитним договором звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на заставлене відповідно до Іпотечного договору майно (спірні приміщення) і судовим рішенням у справі №61/206-10, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні такого позову.
Також суд апеляційної інстанції визнав безпідставними доводи Банку про те, що встановлення Вищим адміністративним судом України в постанові від 03.12.2015 у справі №2а-6586/11/2070 факту протиправних дій БТІ по скасуванню реєстрації права власності на спірні приміщення свідчить про наявність у Банку права власності на спірні приміщення, оскільки відповідно до приписів статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" факт протиправних дій БТІ не є доказом набуття Банком права власності на спірне майно на підставі п. 5.1 Іпотечного договору шляхом позасудового врегулювання.
При цьому суд апеляційної інстанції, зокрема, послався на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
Звертаючись із касаційною скаргою з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Банк зазначає, що суди попередніх інстанцій під час розгляду справи не врахували висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду: від 18.12.2019 у справі №522/1029/18 про те, що факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття; та від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 про те, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача, без оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право.
Водночас, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Банк посилається на відсутність висновку Верховного Суду з питання застосування статей 182, 328 Цивільного кодексу України щодо: презумпції правомірності набуття права власності на майно за умови його державної реєстрації; презумпції доведеності та наявності в особи речового права (права власності) на майно, щодо якого здійснено державну реєстрацію в установленому законом порядку, як такого, що визнано та підтверджено державою; достатності в якості доказу існування в позивача права власності на майно факту його державної реєстрації.
Відповідно до частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 Господарського процесуального кодексу України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №910/4647/18).
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
Проте постанови Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №522/1029/18 і від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, висновками у яких Банк обґрунтував наявність підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, прийнято у справах, правовідносини в яких не є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається.
Так у справі №522/1029/18 Велика Палата Верховного Суду постановою від 18.12.2019 скасувала постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції змінила, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в іншій частині залишила без змін, визнавши правильним висновок місцевого господарського суду щодо безпідставності позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майнових прав, визнання права власності за позивачем, витребування майна із чужого незаконного володіння, зобов`язання усунути та не чинити перешкоди позивачу в користуванні квартирою, виселення відповідачів та вселення позивача у спірне житло.
При цьому суд касаційної інстанції виходив з недоведеності позивачем того, що відчужене за укладеними між відповідачами спірними договорами майно є ідентичним майну, зазначеному в укладеному з позивачем договорі купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно. Водночас Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідно до позовної заяви позивач вважає, що його права та інтереси порушені саме невиконанням одним з відповідачів своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно щодо передання позивачеві такого майна та документів, необхідних для реєстрації права власності на нього, тому права позивача повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права. Також Велика Палата Верховного Суду врахувала недоведення позивачем обставин належного виконання ним зобов`язань за договором купівлі-продажу майнових прав в частині оплати у повному обсязі інвестиції.
У справі №911/3681/17 Велика Палата Верховного Суду постановою від 21.08.2019 залишила без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду визнала обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, ухваленого на користь фізичної особи, зазначивши, що така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Також суд касаційної інстанції визнав правильним висновок попередніх інстанцій про відмову в позові в частині витребування на користь держави спірної земельної ділянки у зв`язку зі спливом позовної давності.
На відміну від зазначених постанов Великої Палати Верховного Суду у справах №522/1029/18 і №911/3681/17, в основу постанови суду апеляційної інстанції в справі, що розглядається, покладені встановлені під час її розгляду обставини, згідно з якими: Банк звернувся з позовом про стягнення заборгованості за Кредитним договором шляхом звернення стягнення на заставлене відповідно до Іпотечного договору майно (спірні приміщення) і судовим рішенням у справі №61/206-10, яке набрало законної сили, у задоволенні зазначеного позову відмовлено; право власності на спірні приміщення не було зареєстровано за Банком після скасування БТІ запису про реєстрацію за ним зазначеного права та після ухвалення Вищим адміністративним судом України постанови про визнання протиправними дій БТІ щодо такого скасування.
Саме з огляду на такі обставини суд апеляційної інстанції при розгляді цієї справи дійшов висновку про недоведеність набуття Банком права власності на спірні приміщення на підставі Іпотечного договору шляхом позасудового врегулювання, а відтак і відсутність правових підстав для задоволення позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки лише власник майна може скористатися таким способом захисту.
З викладеного Суд вбачає, що аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі, яка розглядається, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Великої Палати Верховного Суду у справах №522/1029/18 і №911/3681/17, на які посилається Банк у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
З огляду на конкретні, встановлені судом обставини справи, яка розглядається, відсутні підстави для висновку, про застосування судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні норм права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах Верховного Суду.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, за касаційною скаргою Банку в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Разом з тим за змістом касаційної скарги Банку підставою оскарження постанови суду апеляційної інстанції в цій справі є також посилання на положення пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Як свідчить зміст зазначеної норми, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом викладення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Банк зазначив про відсутність висновку Верховного Суду з питання застосування статей 182, 328 Цивільного кодексу України щодо: презумпції правомірності набуття права власності на майно за умови його державної реєстрації; презумпції доведеності та наявності в особи речового права (права власності) на майно, щодо якого здійснено державну реєстрацію в установленому законом порядку, як такого, що визнано та підтверджено державою; достатності в якості доказу існування в позивача права власності на майно факту його державної реєстрації.
Банк вважає, що наявність не скасованої державної реєстрації права власності на нерухоме майно (в порядку статті 182 Цивільного кодексу України та Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень") є безумовним підтвердженням наявності відповідного речового права на майно за особою, внесеною до реєстру речових прав як власник майна.
Однак Суд вважає безпідставними доводи Банку про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування відповідних положень законодавства у подібних правовідносинах, тому вважає необґрунтованим посилання Банку на передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставу оскарження судових рішень у справі з огляду на таке.
Зі змісту оскаржуваної постанови Суд вбачає, що при її ухваленні суд апеляційної інстанції, зокрема, врахував висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 26.05.2020 у цій же справі №922/1708/18, про необхідність встановлення під час вирішення цього спору про витребування з чужого незаконного володіння спірних приміщень обставин наявності права власності в Банку, обґрунтування неприйняття доводів відповідача щодо відсутності такого права в Банку та щодо відмови Вищого адміністративного суду України у справі №2а-6586/11/2070 в задоволенні позовних вимог про внесення до Реєстру прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію за Банком права власності на спірні приміщення.
Верховний Суд у вказаній постанові від 26.05.2020 з огляду на положення статті 182 Цивільного кодексу України зазначив, що для набуття права власності на майно передбачена наявність таких складових: укладення договору (в передбачених статтями 208, 209 Цивільного кодексу України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках - державна реєстрація.
Також Верховний Суд у зазначеній постанові від 26.05.2020 звернув увагу на те, що згідно зі статтею 387 Цивільного кодексу України та положеннями процесуального законодавства особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, при цьому власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.
Крім того, суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови врахував викладений у постанові Верховного Суду від 21.01.2021 у справі №910/27779/14 висновок, згідно з яким законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом також у постановах від 11.08.2021 у справі №914/1049/18 та від 18.03.2021 у справі №922/456/19, в яких суд касаційної інстанції також зазначив, що державна реєстрація визначає лише момент виникнення права власності і є завершальною стадією юридичного складу набуття права власності за наявності юридичних фактів, що вимагаються законом для виникнення права власності.
При цьому в постанові від 18.03.2021 у справі №922/456/19 Верховний Суд звернув увагу, що наведений висновок є загальним по відношенню до способів набуття права власності та державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, а тому підлягає застосуванню до відповідних правовідносин.
З викладеного вбачається, що Верховний Суд у постанові від 26.05.2020 у справі, що розглядається, вже викладав висновок щодо застосування відповідних положень цивільного законодавства до спірних у справі правовідносин, зокрема, щодо необхідності доведення особою, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, свого права власності на спірне майно, а також щодо необхідних складових для набуття права власності на майно, однією з яких у визначених законом випадках може бути державна реєстрація.
Також Верховний Суд неодноразово, у тому числі в зазначених постановах у справах №910/27779/14, №914/1049/18 і №922/456/19, викладав висновки щодо відсутності самостійного значення факту державної реєстрації права власності на нерухоме майно та питання презумпції правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб як правового наслідку державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що не призводить до інших правових наслідків.
Оскільки зазначений висновок щодо співвідношення понять набуття права власності та державної реєстрації прав на нерухоме майно має загальний характер, він підлягає застосуванню також і щодо спірних у цій справі правовідносин.
Наведене свідчить, що наразі існують висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах і правозастосування у цій справі здійснено судами першої та апеляційної інстанцій з урахуванням таких висновків та відповідає ним. Натомість викладені в касаційній скарзі доводи щодо презумпції доведеності та наявності в особи речового права (права власності) на майно, щодо якого здійснено державну реєстрацію, тощо суперечать викладеним у відповідних постановах висновкам Верховного Суду, відступати від яких Суд не вбачає підстав.
Отже, викладені у касаційній скарзі доводи Банку щодо відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у відповідних та подібних правовідносинах не знайшли свого підтвердження та спростовуються наведеними обставинами.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Банку в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 зазначеного Кодексу.
Оскільки інші, крім наведених, підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі Банком при зверненні з касаційною скаргою не наведені, касаційне провадження підлягає закриттю в повному обсязі.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "ВТБ Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію "ВТБ Банк" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.04.2021 та рішення Господарського суду Харківської області від 24.09.2020 у справі №922/1708/18.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
І.С. Міщенко
Суд | Касаційний господарський суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 15.09.2021 |
Оприлюднено | 27.09.2021 |
Номер документу | 99860554 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Касаційний господарський суд Верховного Суду
Берднік І.С.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні