Постанова

від 10.11.2021 по справі 227/4268/19

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер 227/4268/19

Номер провадження 22-ц/804/2064/21

Номер провадження 22-ц/804/2064/21

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 листопада 2021 року Донецький апеляційний суд в складі колегії:

головуючого судді: Новікової Г.В.

суддів: Никифоряка Л.П., Хейло Я.В.,

за участю секретаря :Ротар Я.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Бахмуті апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 27 квітня 2021 року (ухваленого під головуванням судді Філь О.Є. у м. Покровськ Донецької області, повний текст складено 06 травня 2021 року) у цивільній справі №227/4268/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей Харцизької міської ради Донецької області, Служба у справах дітей Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зазначеним вище позовом, який обґрунтовувала тим, що вона на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 квітня 2006 року є власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 . У зазначеному будинку з 20.07.2012 року зареєстровані відповідачі: син ОСОБА_3 , колишня його дружина ОСОБА_1 та онуки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідачі не проживали жодного дня в будинку та їх особистих речей там не має, оскільки це була їх тимчасова реєстрація за проханням її сина. Крім того, ОСОБА_3 з жовтня 2014 року проживає у м. Харків, ОСОБА_1 та її діти з 2015 року проживають у м. Львів. Також, ОСОБА_1 на праві власності належить квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , в якій вона та її діти проживали з 2012 року.

Відповідачі добровільно з реєстрації не знімаються, що обмежує її право на користування та розпорядження своїм майном, обтяжує її додатковими витратами на комунальні послуги, які не співмірні із її маленькою пенсією та позбавляють права на отримання субсидії та інших пільг на сплату комунальних послуг. Просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування зазначеним вище будинком.

Заочним рішенням Красноармійського міськрайонного суду від 21 жовтня 2020 року позовні вимоги задоволено: визнано відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 .; вирішено питання щодо розподілу судового збору.

За заявою ОСОБА_1 зазначене заочне рішення скасовано ухвалою Красноармійського міськрайонного суду від 16 грудня 2020 року, а справу призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження.

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду від 27 квітня 2021 року позовні вимоги задоволено: визнано ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 .; вирішено питання щодо розподілу судового збору.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Тимчій О.М. просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині вимог, які стосуються інтересів ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , змінивши їх на відмову у задоволені позову. В частині задоволених позовних вимог стосовно ОСОБА_3 залишити без змін.

В обґрунтування посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, а також не відповідність висновків суду обставинам справи та недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими.

Вважає висновок суду щодо понесення позивачем додаткових витрат на сплату комунальних послуг у зв`язку із реєстрацією у будинку відповідачів безпідставним, оскільки це не підтверджено жодними доказами. Крім того у позивача є можливість скласти акт про фактичне не проживання відповідачів у зазначеному будинку, що дає їй право на зменшення розміру комунальних платежів.

Також представник відповідача ставить під сумнів покази свідка ОСОБА_6 щодо не проживання відповідачів у будинку позивача, оскільки сам свідок не відвідував м. Харцизьк з 2014 року.

Вважає, що ОСОБА_1 належним та допустимим доказом підтверджено факт її проживання разом із доньками до 2015 року у будинку позивача, а саме копією довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку від 21.05.2014 року, яку суд першої інстанції неправомірно нівелювавши конкуренцію доказів наданих сторонами з непідконтрольних територій Донецької області, не прийняв до уваги.

Зняття відповідачів з реєстрації у будинку позивача м. Харцизьк залишать їх без зареєстрованого місця проживання на непідконтрольній уряду території України ,у тому числі і в квартирі, яка належить апелянту на праві власності. Що у свою чергу також унеможливить перетин ними лінії розмежування, оскільки не буде встановленою законом правої підстави для цього.

Наголошує, що апелянт не має можливості проживати у спірному будинку сама в силу свого віку, а неповнолітня ОСОБА_4 , яка має статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, в результаті позбавлення її права користування будинком отримає додаткову моральну травму.

Також вважає, що суд першої інстанції не надав належної аргументованої оцінки в мотивувальній частині оскаржуваного рішення позиції Служби у справах дітей Франківської районної адміністрації Львівської міської ради щодо заперечень про задоволення позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_2 просить залишити без задоволення апеляційну скаргу відповідача, а рішення суду першої інстанції без змін, як законне та обґрунтоване та таке, що прийнято із дотриманням норм матеріального та процесуального права на підставі належних та допустимих доказів. Наголошує, ще раз на тому, що є власником будинку в якому прописані, однак не проживають відповідачі, які не хочуть зніматись з реєстрації в ньому в добровільному порядку. Зазначене позбавляє її права вільно розпоряджатись своїм майном, зокрема здійснити його продаж. Вважає, що визнання відповідачів такими, що втратили право користування її будинком не порушує прав апелянта та її дітей, оскільки остання має у власності квартиру у місті Харцизьк, фактично проживає з ними та зареєстрована у м. Львів, як внутрішньо переміщена особа, та крім того не ставить під загрозу їх право на свободу пересування територією України.

Також в своїй заяві від 26.09.2021 року відповідач ОСОБА_3 посилався на те, що він визнає позовні вимоги, відповідачка ОСОБА_1 та їх діти ніколи не проживали у будинку його батьків, а їх реєстрація була чисто формальною. Після їх розлучення апелянт проживала із дітьми у власній квартирі по день її виїзду для постійного проживання у м. Львів. Однак, добровільно з реєстрації остання зніматись не хоче чим порушує права його матері на розпорядження своїм майном.

У судове засідання,проведене в режимі відеоконференції з Шевченківським районним судом м.Львова з`явився представник ОСОБА_1 -адвокат Тимчій О.М..

Мустіва О. В., Мустівий М. М., Мустіва С. С., Мустіва Г. М., третя особа: Служба у справах дітей Харцизької міської ради Донецької області, Служба у справах дітей Франківської районної адміністрації Львівської міської в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення судових повісток-повідомлень (т.3 а. с. 55-56).

Конверти із судовими повістками для ОСОБА_1 , ОСОБА_5 на 10.11.2021 повернулися до суду апеляційної інстанції із відміткою АТ Укрпошта про причини повернення адреса відсутній за вказаною адресою , що відповідно до положень ч.8 ст.128 ЦПК України є належним повідомленням сторони (а.с.214,215).

В частині 1 ст. 131 ЦПК України зазначено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.

Однак, ОСОБА_1 , ОСОБА_5 до суду не повідомляли про зміну свого місця проживання чи місця знаходження. Крім того їх представник адвокат Тимчій О.М. приймав участь в судовому засіданні апеляційної інстанції.

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа Служба у справах дітей Харцизької міської ради Донецької області, про дату, час та місце розгляду справи 27 жовтня 2021 року повідомлений відповідно до частини першої статті 1-1 Закону України від 12.08.2014 року № 1632-VII Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв`язку з проведенням антитерористичної операції шляхом розміщення 28 жовтня 2021 року інформації на офіційному веб-порталі судової влади з посиланням на веб-адресу ухвали суду про призначення справи до розгляду в Єдиному державному реєстрі судових рішень (т.3 а.с.43).

Також від ОСОБА_3 надійшла заява від 26.09.2021 року про розгляд справи без його участі (т.3 а.с. 23), а позивач ОСОБА_2 у своєму відзиві на апеляційну скаргу просила розглядати справу за її відсутності, оскільки за станом здоров`я вона не може прибути до суду (т.3 а.с.36).

Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України за наявними в ній доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що зазначена апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

В не оскаржуваній частині рішення на предмет правомірності судом апеляційної інстанції не переглядалося.

Судом першої інстанції встановлено,що ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 квітня 2006 року на праві власності належить будинок за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 13-14).

В зазначеному будинку з 2012 року зареєстровані відповідачі: син ОСОБА_3 , колишня його дружина ОСОБА_1 та онуки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , що підтверджено відповідною довідкою та не заперечується сторонами (т. 1а.с. 15-18).

Згідно із довідкою, виданою головою мікрорайону Дружба м. Харцизька від 26.08.2019 року та актом з місця проживання від 16.09.2019 року відповідачі не проживали та не проживають в будинку з моменту їх реєстрації за адресою АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 19, 20).

Відповідачці ОСОБА_1 на праві власності належить квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 10.04.2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Харцизького міського нотаріального округу Старко О.П., що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1 а.с. 21-22).

Відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належить житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 10.01.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В., що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 2 а.с. 163).

ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та неповнолітня ОСОБА_4 , 2005 року народження, з 2015 року проживають у м. Львів, що підтверджується довідкою департаменту соціального захисту населення Львівської обласної державної адміністрації від серпня 2015 року № 01-4733 (а т. 1.с. 51) та довідками про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 24 травня 2017 року (т. 1а.с. 52-53).

Франківська районна адміністрація Львівської міської ради, як орган опіки та піклування заперечувала проти задоволення позовних вимог в частині неповнолітньої ОСОБА_4 (т.2 а.с.117) та надала суду Акт оцінки потреб від 25.02.2021 року, з якого вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 проживає за адресою АДРЕСА_4 (т.2 а.с. 137-140).

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що позивачка ОСОБА_2 є власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідачі зареєстровані в зазначеному будинку, але не проживали та не проживають в ньому з моменту реєстрації, що порушує права позивачки, як власника будинку, оскільки реєстрація відповідачів тягне за собою додаткові витрати по сплаті комунальних послуг (плата за вивіз сміття) та унеможливлює розпорядитися будинком. Відповідачка ОСОБА_1 має на праві власності житло, тому ні її права на житло, ні права на житло її дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_4 не будуть порушені.

Такий висновок суду першої інстанції відповідає обставинам справи та вимогам матеріального та процесуального пр

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Відповідно до Конвенції поняття житло не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання житлом , яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі Прокопович проти Росії , заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі МакКенн проти Сполученого Королівства , заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі Кривіцька та Кривіцький проти України ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 дійшла наступних висновків.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

З матеріалів справи вбачається, що спір у цій справі виник між власником житлового будинку ОСОБА_2 та зареєстрованими у цьому будинку - її сином та колишньою невісткою з дітьми, які не є членами сім`ї власника житла, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно положень ч.1статі 82 ЦПК України обставини,які визнаються учасниками справи,не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи,поясненнях учасників справи,їхніх представників.

Відповідач ОСОБА_3 , визнаючи позовні вимоги, підтвердив в поясненнях та заявах, що він зі своєю сім`єю лише були зареєстровані в будинку його матері і ніколи там не проживали. У суду не виникло обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Висновок суду про те, що відповідачі, не вселялися і не проживали в спірному будинку,а лише були зареєстровані нічим не спростовується.

При вирішенні спору суд першої інстанції врахував вимоги ОСОБА_2 про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції.

Суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивач має право на захист свого права власності, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що відповідачі не проживають у спірному будинку, мають на праві власності своє власне житло, а саме: відповідачці ОСОБА_1 на праві власності належить квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 10.04.2012 року. Таким чином їх житлові права не порушуються.

Відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належить житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 10.01.2020 року. Зазначена обставина сторонами не оспорюється та підтверджується відповідними правовстановлюючими документами.

Таким чином баланс інтересів сторін спору дотримано.

При цьому суд апеляційної інстанції, враховуючи доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом довідки про склад сім`ї від 21.05.2014 року та недостовірність свідчень свідка ОСОБА_6 , вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Зазначена довідка була врахована судом першої інстанції та щодо неї зроблений правильний висновок про підтвердження нею лише факту реєстрації, а не фактичного проживання відповідачів у будинку та підтверджує цей факт станом на 2014 рік. А як зазначалось вище та визнається самим апелянтом вона разом із своїми доньками проживає у м. Львів з 2015 року.

Також апелянт наголошує на тому, що зазначений свідок не відвідував м. Харцизьк з 2014 року та не міг свідчити щодо їх не проживання у будинку. Однак матеріали справи не містять доказів на підтвердження цього факту, як і не містять доказів спростовуючих його свідчення.

При цьому, як правильно зазначено судом першої інстанції, права апелянта на житло не є порушеними, оскільки вона є власником квартири АДРЕСА_5 .

Однак у даному випадку вбачається порушення прав позивача, як власника будинку на вільне володіння та розпорядження ним, зокрема, як зазначено в позовній заяві неможливість його продажу у зв`язку із пропискою в ньому відповідачів.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином встановлено, що права позивача порушені у контексті статті 8 Конвенції як власника житлового приміщення, а також права гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже суд першої інстанції при розгляді цієї справи по суті звернув увагу на баланс інтересів сторін спору, а саме встановив, що інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї її сина, у якого припинились правові підстави користування чужим майном, та які мають у власності інші житлові приміщення.

Доводи про те,що судом першої інстанції не прийнято до уваги висновок служби у справах дітей не можуть бути прийнятими до уваги, оскільки висновок не містить обґрунтування,з якого виходили при прийнятті такого висновку. Крім того, судом першої інстанції враховано,що житлові інтереси неповнолітньої дитини не порушуються, оскільки її батьки мають на праві власності кожний своє житло.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог щодо визнання апелянта та її дітей таким, що втратили право користування житловим приміщенням.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Суд першої інстанції повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, належність, допустимість, достовірність кожного наданого сторонами доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, в тому числі й тих, на які посилається апелянт, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон який їх регулює, та дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову у повному обсязі. Підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення не вбачається.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення та оскаржуваного рішення без змін, а також на положення ст. 141 ЦПК України, не має підстав для зміни розподілу судових витрат.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 27 квітня 2021 року залишити без змін, відновивши його дію.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 10 листопада 2021 року.

Судді: