Постанова

від 07.09.2022 по справі 753/13140/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 753/13140/17 Головуючий у суді І інстанції Шклянка М.П.

Провадження № 22-ц/824/95/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

8 вересня 2022 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Ігнатченко Н.В.,

суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,

за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення коштів за невиконання грошового зобов`язання,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_2 18 липня 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення коштів за невиконання грошового зобов`язання.

На обґрунтування позову зазначив, що 1 травня 2012 року між ним та відповідачами був укладений договір про фінансову допомогу, за умовами якого ОСОБА_1 бажав отримати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн строком на три місяці до 1 серпня 2012 року, а ОСОБА_3 , як дружина останнього, не заперечила в отриманні фінансової допомоги під умови, визначені в договорі, та виступила поручителем. ОСОБА_1 зобов`язався компенсувати отриману грошову суму 50 000,00 грн об`ємом перерахованих в договорі робіт на об`єкті за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначав, що згідно фінансової розписки від 1 травня 2012 відповідач ОСОБА_1 отримав від нього кошти у розмірі 30 000,00 грн, що також засвідчила ОСОБА_3 , однак перелік робіт, визначених у договорі, не виконав та не повернув отримані кошти у встановлений строк.

Крім цього, 5 травня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір позики № 12, за умовами якого останній отримав кошти у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 8,05 грн за 1 долар та зобов`язався повернути кошти до 31 грудня 2016 року або, за домовленістю сторін, виконати певні роботи. Поручителем за договором позики № 12 виступила відповідач ОСОБА_3 . Позивач вказував, що виконав взяті на себе зобов`язання в повному обсязі та надав ОСОБА_1 кошти визначені вищевказаними договорами. Однак ОСОБА_1 перелік робіт визначених договорами не виконав, кошти не повернув у встановлений строк, порушивши права позивача, тому він вимушений був звернутись до суду з даним позовом.

ОСОБА_2 просив стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на його користь 587 000,00 грн заборгованості, 34 801,57 грн інфляційних збитків, 25 332,05 грн відсотків за користування грошовими коштами та сплачений судовий збір у розмірі 6 471,35 грн.

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 грудня 2017 року позов задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 647 133,62 грн заборгованості та по 3 235,38 грн судових витрат з кожного.

Рішення мотивовано тим, що відповідачі у строки обумовлені договорами від 1 та 5 травня 2012 року свої зобов`язання не виконали і не повернули позивачу отримані від нього грошові кошти.

За результатами перегляду вказаного заочного рішення, на підставі заяви ОСОБА_1 , ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 26 листопада 2018 року у задоволенні заяви відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним заочним рішенням, відповідач ОСОБА_1 та його представник - ОСОБА_4 звернулися з апеляційною скаргою, в якій просили його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Доводи апеляційної скарги зводилися до того, що роботи згідно договору про фінансову допомогу від 1 травня 2012 року відповідач виконав повністю, а договір позики № 12 від 5 травня 2012 року він не укладав і не підписував, а грошові кошти йому позивачем не передавались. Судом першої інстанції не було створено необхідних умов для повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, оскаржуване рішення ухвалено з порушенням процесуальних норм, рівності сторін та прав відповідача на справедливий судовий розгляд.

У відзиві на апеляційну скаргу позивачпросив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на законність та обґрунтованістьзроблених судом першої інстанції висновків.

Постановою Київського апеляційного суду від 7 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану від його імені та в його інтересах ОСОБА_4 , - залишено без задоволення. Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 7 квітня 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з тих підстав, що апеляційний суд належним чином не оцінив зміст «договору о финансовой помощи» від 1 серпня 2012 року і дійшов передчасного висновку, що він містить відомості щодо отримання ОСОБА_1 грошових коштів у позику, оскільки не встановив справжню правову природу вказаного правочину.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.

У відповідності до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.

Судом встановлено, що 1 травня 2012 року між сторонами був укладений договір про фінансову допомогу, за умовами якого ОСОБА_1 бажає отримати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн, а його дружина ОСОБА_3 не заперечила в отриманні фінансової допомоги під умови, визначені в договорі, та виступила поручителем, строком до 1 серпня 2012 року та зобов`язався компенсувати отриману суму - 50 000,00 грн об`ємом перерахованих у договорі робіт на об`єкті за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.5-10, т.1, а.с. 158-162 т.3).

Згідно фінансової розписки від 1 травня 2012 року ОСОБА_1 отримав 30 000,00 грн від ОСОБА_2 , відповідно до договору про фінансову допомогу, що також засвідчила ОСОБА_3 (а.с.13, т.1).

Крім того, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 5 травня 2012 року було укладено договір позики № 12, за п.1 умов якого останній отримав кошти в сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 8,05 грн. за 1 долар та зобов`язався у строк до 31 грудня 2016 року у порядку та на умовах, передбачених цим договором, повернути позивачу таку ж суму грошових коштів, або, за домовленістю сторін, здійснити розрахунок з ним у натуральній формі, тобто виконанням робіт, у відповідності до актів виконаних робіт (а.с.11, т.1).

У відповідності до пункту 2 договору позики № 12 передачу грошей було здійснено до підписання цього договору, що підтверджується розпискою від 5 травня 2012 року про отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 08,05 грн. за 1 долар у повному обсязі.

Поручителем по даному договору, згідно пункту 7 договору виступила ОСОБА_3 , і надала згоду на укладення цього договору та отримання цих коштів в інтересах сім`ї (а.с.12,т.1).

Відповідно до п.3 договору позики, у разі неповернення ОСОБА_1 запозичених коштів у встановлений строк, сторони погодили порядок вирішення спору та вказали, що позивач вправі стягнути заборгованість через суд в примусовому порядку (а.с.11,т.1), та відповідно до п.9 договору позики, якщо позичальник у строк, обумовлений пунктом 1 цього договору не поверне позикодавцеві у повному обсязі суму грошей, позикодавець набуває права звернення стягнення на нерухоме майно, зазначене у пункті 5 цього договору, а саме: квартиру АДРЕСА_2 (а.с.12, т.1).

Також, п. 10 договору передбачено, що у випадку прострочення повернення суми позики позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцеві його суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 10 % річних від суми боргу (а.с.12,т.1).

Відповідно до висновку експертів КНДІСЕ від 8 серпня 2019 року за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, призначеної ухвалою суду апеляційної інстанції від 13 травня 2019 року за клопотанням представника відповідача ОСОБА_1 , підписи від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у договорі позики № 12 від 5 травня 2012 року у графах «Позичальник» ОСОБА_1 ____підпис», «Поручитель» ОСОБА_3._____підпис», а також у розписці від 05 травня 2012 року у графах « ОСОБА_1 _____ підпис», «ОСОБА_3 _____підпис» виконані самими ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а.с.209-210, т.1).

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Важливим також є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).

З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

Позивач ОСОБА_2 , звертаючись до суду з позовними вимогами про стягнення коштів за невиконання грошових зобов`язань в загальному розмірі 587 000,00 грн, за двома договорами, вказував, що 1 травня 2012 року між сторонами укладений один договір про фінансову допомогу, за умовами якого ОСОБА_1 бажав отримати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн строком до 1 серпня 2012 року, та отримав за цим договором від нього кошти у розмірі 30 000,00 грн, а ОСОБА_3 , як дружина останнього, не заперечила в отриманні фінансової допомоги під умови, визначені в договорі, та виступила поручителем. При цьому перелік робіт, визначених у договорі, не виконав та не повернув отримані кошти; та 5 травня 2012 року між ним та ОСОБА_1 укладено другий договір позики № 12, за умовами якого останній отримав кошти у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 8,05 грн за 1 долар та зобов`язався повернути кошти до 31 грудня 2016 року або, за домовленістю сторін, виконати певні роботи.

Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Верховний Суд в своїх постановах неодноразово наголошував про те, що досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

За змістом частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором передбачено частиною першою статті 1051 ЦК України .

Розписка як документ, про отримання в борг грошових коштів видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи факт укладення договору, зміст умов договору і факт та умови отримання боржником від кредитора певної грошової суми із зобов`язанням їх повернення та дати отримання і повернення коштів.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 8 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц.

Дослідженням договору позики № 12 та розписки до нього від 5 травня 2012 року установлено, що вони містять необхідні умови договору позики, зокрема, дату їх складання, сторін правочину, отримання грошових коштів в борг у конкретно визначеному розмірі та зобов`язання щодо їх повернення, строк повернення, при цьому підписані власноручно відповідачами із зазначенням усіх їх особистих ідентифікуючих даних.

З огляду на викладене, наявні в матеріалах справи договір позики і розписка від 5 травня 2012 року на підтвердження укладених договору позики у сукупності із встановленими районним судом обставинами щодо передачі відповідачу від позивача грошових коштів містять умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення, що становить основний зміст та істотні обставини позичкового зобов`язання, передбаченого частиною першою статті 1046 ЦК України і є належними доказами укладення між сторонами позики вищевказаної грошової суми у розмірі 557 000,00 грн.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що під час укладення договору позики були дотримані вимоги частини першої статті 1047 ЦК України щодо письмової форми договору позики і що складання позичальником розписки, яка засвідчила передання йому позикодавцем визначеної грошової суми є правом, а не обов`язком сторін договору позики.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судув постанові від 10 листопада 2021 року у даній справі, вказав, що установивши справжню юридичну правову природу договору позики від 5 травня 2012 року № 12, суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики.

Скасовуючи попереднє судове рішення суду апеляційної інстанції, Верховний Суд фактично погодився з такими висновками в частині наявності між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики і не вбачав обґрунтованих підстав для його скасування у вказаній частині.

Таким чином, пред`явивши позов про стягнення боргу в примусовому порядку, позивач належним чином підтвердив своє право вимоги до відповідачів виконання боргового зобов`язання за договором позики від 5 травня 2012 року № 12 на суму 557 000,00 грн, а місцевий суд правильно застосував положення статей 1046, 1047 ЦК України та, встановивши наявність між позивачем і відповідачами правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документів, на підставі яких доказується факт укладення договору позики та їх умов, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Статтями 553, 554 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за виконання боржником його обов`язку, а у випадках порушення такого обов`язку боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Окрім того, колегія суддів відзначає, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають у обох із подружжя, а тому якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні покладатись на обох із подружжя (статті 61, 65 СК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). А відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця) згідно з положеннями статті 545 ЦК України свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано.

У відповідності до статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (частина перша статті 1050 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У частині 10 договору позики № 12 від 5 травня 2012 року його сторони погодили, що у випадку прострочення повернення суми позики, позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцеві індекс інфляції за весь час прострочення, а також 10 % річних від суми боргу.

Виходячи з викладеного, встановивши, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не повернули ОСОБА_2 суму грошових коштів у розмірі 557 000,00 грн, отриманих відповідно до договору позики № 12 від 5 травня 2012 року, суд першої інстанції урахувавши, що кошти були одержані в інтересах сім`ї, дійшов цілком законного і обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачів у солідарному порядку суми грошових коштів у розмірі 557 000,00 грн в якості сума боргу за договором позики, 34 801,57 грн - суми інфляційних втрат та 25 332,05 грн - відсотків за користування грошовими коштами.

Вищевказані суми були обраховані позивачем у письмових розрахунках, що містяться в додатках до позовної заяви , перевірені судом першої інстанції, їх розмір та порядок нарахування не оспорюється відповідачем в апеляційній скарзі, а також не викликає сумнівів в їх правильності і обґрунтованості, тому відсутні підстави їх наводити в судовому рішенні суду апеляційної інстанції.

Отже, рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про стягнення з відповідачів на користь позивача заборгованості за договором позики № 12 від 5 травня 2012 рокуухвалено відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і підстав для його скасування за наведених в апеляційній скарзі доводів не вбачається.

Верховний Суд, скасовуючи судове рішення Київського апеляційного суду від 7 квітня 2021 року у даній справі та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вказав, що апеляційний суд належним чином не оцінив зміст «договору о финансовой помощи» від 1 серпня 2012 року і дійшов передчасного висновку, що він містить відомості щодо отримання ОСОБА_1 грошових коштів у позику, оскільки не встановив справжню правову природу вказаного правочину.

Судовим розглядом встановлено, що 1 травня 2012 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали (підписали) договір про фінансову допомогу, згідно якого ОСОБА_1 виявив бажання отримати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн, а ОСОБА_3 , як дружина останнього, не заперечувала в отриманні фінансової допомоги в розмірі 50 000,00 грн під умови, обумовлені в цьому договорі, та виступила поручителем.

За умовами договору про фінансову допомогу вищевказана сума береться строком на 3 місяці, тобто з 1 травня 2012 року до 1 серпня 2012 року, а ОСОБА_1 зобов'язався компенсувати отриману суму - 50 000,00 грн об`ємом перерахованих у договорі робіт на об`єкті за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 в свою чергу не заперечує надавати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн при виконанні умов договору, а саме: виконання ремонтних та будівельних робіт ОСОБА_1 .

1 травня 2012 року ОСОБА_1 написав (склав) фінансову розписку, в якій вказав, що отримав 30 000,00 грн від ОСОБА_2 у відповідності з «договором про фінансову допомогу». ОСОБА_3 також у цій розписці засвідчила отримання грошових коштів у сумі 30 000,00 грн.

Визначаючи характер та правову природу цивільних відносин, що виникли між сторонами на підставі зазначеного договору, колегією суддів враховано натупне.

Операції з позики грошових коштів оформлюються згідно з вимогами статті 1046 «Договір позики» глави 71 ЦК України. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості. З моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається укладеним.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За змістом підпункту 14.1.257 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України фінансова допомога - це фінансова допомога, надана на безповоротній або поворотній основі.

Поворотна фінансова допомога - сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов`язковою до повернення.

Поворотна фінансова допомога надається на підставі договорів, що передбачають передачу підприємству у користування на певний строк суми грошових коштів без нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плату за користування такими грошовими коштами.

Порівняння диспозицій наведених норм права дає підстави стверджувати про наявність спільних ознак правових відносин та, відповідно, аналогічне правове регулювання. Крім цього, необхідно врахувати, що у законодавстві не встановлюється будь-яких обмежень щодо кола осіб, які можуть бути сторонами договору позики. Тому позикодавцем та позичальником можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, як резиденти, так і нерезиденти. Чинним цивільним законодавством не передбачені обмеження також й щодо суми позики

Позивач, обґрунтовуючи заявлені ним вимоги, вказав на неналежне виконання відповідачами свого договірного зобов`язання (повернути позику), тобто зобов`язання, що виникло на підставі цивільно-правової угоди.

Разом з тим предметом позову в цій частині є, зокрема, вимога виконати зобов`язання, яке виникло на підставі договору про надання зворотної безпроцентної фінансової допомоги щодо повернення відповідачем переданих йому грошових коштів у сумі 30 000,00 грн саме об`ємом ремонтних та будівельних робіт на об`єкті за адресою: АДРЕСА_1 , хоча позовні вимоги обґрунтовано положеннями ЦК України, які регулюють правовідносини позики та які не передбачають повернення грошей (речей) у такому вигляді.

Таким чином, наведене не дає обґрунтованих підстав стверджувати, що за своєю правовою природою між сторонами 1 травня 2012 року був укладений саме договір позики, а тому під час вирішення спору суд першої інстанції безпідставно керуватися положеннями ЦК України, що регулюють правовідносини, які виникли з договору позики.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Водночас за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання.

Тобто, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Відповідні правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України містяться в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, та в постановах Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 658/689/17, від 15 листопада 2018 року у справі № 361/5718/16-ц.

При цьому процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Встановлено, що подані на підтвердження укладення між сторонами договору позики договір про фінансову допомогу та розписка від 1 травня 2012 року не містять необхідні умови такого виду правочину, зокрема, отримання боржником від кредитора грошових коштів саме в позику із зобов`язанням щодо повернення позичених грошей, що становить основний зміст та істотні обставини позичкового зобов`язання, передбаченого частиною першою статті 1046 ЦК України.

Зважаючи на викладене, районний суд не надав належну оцінку договору про фінансову допомогу та розписці від 1 травня 2012 року, не встановив їх справжню правову природу, у зв`язку з чим дійшов необґрунтованого висновку про наявність між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки матеріали справи не підтверджують як факт отримання відповідачем грошових коштів саме за договором позики, так і зобов`язання їх повернути.

До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 4 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 757/21587/16-ц та у постанові від 8 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18.

В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 не довів факту укладання договору про фінансову допомогу від 1 травня 2012 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на умовах договору позики, а також не надав будь-яких доказів, що ОСОБА_1 було порушено умови саме договору позики, а висновки суду першої інстанції ґрунтуються на неправильно застосовних до спірних правовідносин положення статей 1046, 1047 ЦК України та невірно оцінених доказах у справі, які свідчать про недоведеність існування між сторонами правовідносин за договором позики, чим було мотивовано позовні вимоги.

За таких обставин, пред`явивши позов про стягнення боргу за договором про фінансову допомогу від 1 травня 2012 року, позивач належним чином не підтвердив своє право вимоги до відповідачів виконання боргового зобов`язання за договором про фінансову допомогу від 1 травня 2012 року, районний суд неправильно застосував положення статей 1046, 1047 ЦК України та з порушенням процесуальних норм встановив наявність між позивачем і відповідачами правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов, дійшов неправильного висновку про задоволення позовних вимог в цій частині.

В суді апеляційної інстанції відповідачі подали клопотання про застосування строків позовної давності щодо частини позовних вимог про стягнення коштів за договором про фінансову допомогу, однак сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави (постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц та від 31 жовтня 2018 в справі № 367/6105/16-ц).

Ураховуючи вимоги статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

У зв`язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи вказаний позов в частині вимог про стягнення коштів за договором фінансової допомоги від 1 травня 2012 року, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню в цій частині з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу у сумі 30 000,00 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін на підставі положень статті 375 ЦПК України, оскільки воно ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року скасувати в частині стягнення коштів за договором фінансової допомоги від 1 травня 2012 року про стягнення боргу у сумі 30 000,00 гривень та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити в позові в цій частині.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Головуючий Н.В. Ігнатченко

Судді: М.В. Мережко

С.І. Савченко