Постанова

від 23.05.2023 по справі 753/13140/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

23 травня 2023 року

м. Київ

справа № 753/13140/17

провадження № 61-10296св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року у складі судді Шклянки М. П. та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Мережко М. В., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів за невиконання грошового зобов`язання.

Позов мотивовано тим, що 01 травня 2012 року між сторонами був укладений договір про фінансову допомогу, за умовами якого ОСОБА_2 отримав фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн строком до 01 серпня 2012 року, а ОСОБА_3 не заперечила в отриманні фінансової допомоги під умови, визначені в договорі, та виступила поручителем. Зазначав, що відповідач ОСОБА_2 отримав від позивача кошти у розмірі 30 000,00 грн, однак перелік робіт, визначених у договорі, не виконав та не повернув отримані кошти.

05 травня 2012 року між позивачем та ОСОБА_2 укладений договір позики № 12, за умовами якого останній отримав кошти у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 8,05 грн за 1 долар США та зобов`язався повернути кошти до 31 грудня 2016 року або, за домовленістю сторін, виконати певні роботи. Поручителем за договором позики № 12 виступила ОСОБА_3 . Позивач вказував, що виконав взяті на себе зобов`язання в повному обсязі та надав ОСОБА_2 кошти, передбачені вказаними вище договорами, але відповідач кошти не повернув та визначений договорами перелік робіт не виконав, чим порушив права позивача.

Виходячи з наведеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь 587 000,00 грн заборгованості, 34 801,57 грн інфляційних збитків, 25 332,05 грн відсотків за користування грошовими коштами та сплачений судовий збір у розмірі 6 471,35 грн.

Короткий зміст судових рішень, ухвалених у справі

Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня

2017 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 .

Стягнуто у солідарному порядку із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 647 133,62 грн заборгованості.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі у строки, обумовлені договорами, свої зобов`язання не виконали та не повернули позивачу позичені ними кошти.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 26 листопада 2018 року в задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року постанову Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року скасовано, а справу передано на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції вказав на те, що установивши справжню правову природу договору позики від 05 травня 2012 року № 12, суди зробили правильний висновок про те, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики. Водночасапеляційний суд належним чином не оцінив зміст договору про фінансову допомогу від 01 травня 2012 року та дійшов передчасного висновку, що цей договір містить відомості про отримання ОСОБА_2 грошових коштів у позику, оскільки не встановив справжню правову природу вказаного правочину.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року скасовано в частині стягнення коштів за договором фінансової допомоги від 01 травня 2012 року про стягнення боргу у сумі 30 000,00 грн та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог у цій частині.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд, частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, вказав на те, що місцевим судом не надано належної оцінки договору про фінансову допомогу та розписці від 01 травня 2012 року, не встановлено їх справжню правову природу, у зв`язку з чим суд дійшов необґрунтованого висновку про наявність між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки матеріали справи не підтверджують як факт отримання відповідачем грошових коштів саме за договором позики, так і зобов`язання їх повернути.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не довів факту укладення договору про фінансову допомогу від 01 травня 2012 року з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , за яким позивач надав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 30 000,00 грн на умовах договору позики, а також не надав будь-яких доказів, що ОСОБА_2 порушено умови саме договору позики, а висновки суду першої інстанції ґрунтуються на неправильно застосованих до спірних правовідносин положеннях статей 1046, 1047 ЦК України та невірно оцінених доказах у справі, які свідчать про недоведеність існування між сторонами правовідносин за договором позики.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2022 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги залишити без задоволення.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що місцевим та апеляційним судами повно і всебічно не з`ясовано обставини справи.

Зазначає, що рішення у справі ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 та постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 569/6427/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

У вказаних справах Верховним Судом зауважено, що з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує при ухваленні рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Звертає увагу, що судом апеляційної інстанції не враховано правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, а також не зроблено відступлення від висновку Верховного Суду у справі, яка розглядається, та не досліджено обставини, на необхідність дослідження яких вказували важливі зафіксовані письмово підстави, що в результаті призвело до не надання правильної кваліфікації правовідносинам, через не дослідження усіх обставин справи, а також застосовано норми права, які не підлягали застосуванню у спірних правовідносинах, що свідчить про неправильне застосування норм матеріального права (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання можливості прийняття доповнень та уточнень до апеляційної скарги поза межами строку, визначеного ЦПК України для здійснення такої процесуальної дії.

Фактор застосування норм права щодо використання «зекономлених діб» строку (терміну) на апеляційне оскарження і використання їх у подальшому при вирішенні процесуальних питань чинним ЦПК України, зокрема наприклад у випадку повернення судом апеляційної скарги (протягом діб, що залишилися можна подати повторну апеляційну скаргу), чи у випадку повторного направлення для розгляду апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції (як у цій справі) - є питанням права, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Отже, висновок Верховного Суду з цього питання відсутній, що є підставою для передачі справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Провадження у суді касаційної інстанції

04 листопада 2022 року ухвалою Верховного Суду поновлено ОСОБА_3 строк для подачі касаційної скарги на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року, вказану касаційну скаргу було залишено без руху і надано заявнику строк для усунення її недоліків.

30 листопада 2022 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні клопотання про зупинення виконання заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року.

У грудні 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 у відзиві на касаційну скаргу вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 травня 2012 року між сторонами укладений договір про фінансову допомогу, за умовами якого ОСОБА_2 виявив бажання отримати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн строком до 01 серпня 2012 року та зобов`язався компенсувати отриману суму 50 000,00 грн об`ємом перерахованих у договорі робіт на об`єкті за адресою: АДРЕСА_1 , а ОСОБА_3 не заперечила в отриманні фінансової допомоги під умови, визначені в договорі, та виступила поручителем.

Згідно з фінансовою розпискою від 01 травня 2012 року ОСОБА_2 отримав від позивача 30 000,00 грн за договором про фінансову допомогу, що також засвідчила ОСОБА_3 .

Крім того, 05 травня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики № 12, за умовами якого останній отримав кошти у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 08,05 грн за 1 долар США та зобов`язався у строк до 31 грудня 2016 року у порядку та на умовах, передбачених цим договором, повернути позивачу таку ж суму грошових коштів, або, за домовленістю сторін, здійснити розрахунок з ним у натуральній формі, тобто виконанням робіт згідно з актами виконаних робіт.

Відповідно до частини 2 договору позики № 12 передачу грошей здійснено до підписання цього договору, що підтверджується розпискою від 05 травня 2012 року про отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 08,05 грн за 1 долар США у повному обсязі.

При цьому згідно з частиною 7 договору позики № 12 поручителем за договором виступила ОСОБА_3 , яка надала згоду на укладення цього договору та отримання цих коштів в інтересах сім`ї.

У частині 3 договору позики № 12 передбачено, що у разі не повернення ОСОБА_2 запозичених коштів у встановлений строк позивач вправі стягнути заборгованість через суд у примусовому порядку.

У частині 9 договору позики № 12 вказано, що якщо позичальник у строк, обумовлений пунктом 1 цього договору, не поверне позикодавцеві у повному обсязі суму грошей, позикодавець набуває права звернення стягнення на нерухоме майно, зазначене у пункті 5 цього договору, а саме: квартиру АДРЕСА_2 .

Частиною 10 договору позики № 12 передбачено, що у випадку прострочення повернення суми позики позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцеві суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 10 % річних від суми боргу.

За висновком експертів КНДІСЕ від 08 серпня 2019 року за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, призначеної ухвалою суду апеляційної інстанції за клопотанням представника відповідача ОСОБА_2 , підписи від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у договорі позики № 12 від 05 травня 2012 року у графах «Позичальник» ОСОБА_2____підпис», «Поручитель» ОСОБА_3_____підпис», а також у розписці від 05 травня 2012 року у графах «ОСОБА_2 _____ підпис», « ОСОБА_3 . _____підпис» виконані ОСОБА_2 та ОСОБА_3

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З положеннями статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів за невиконання грошового зобов`язання в загальному розмірі 587 000,00 грн, за двома договорами, та вказував, що:

01 травня 2012 року між сторонами укладений один договір про фінансову допомогу, за умовами якого ОСОБА_2 бажав отримати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн строком до 01 серпня 2012 року, та отримав за цим договором від ОСОБА_1 кошти у розмірі 30 000,00 грн, а ОСОБА_3 , як дружина, не заперечила в отриманні фінансової допомоги ОСОБА_2 під умови, визначені в договорі, та виступила поручителем. При цьому перелік робіт, визначених у договорі, не виконав та не повернув отримані кошти;

05 травня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено другий договір позики № 12, за умовами якого останній отримав кошти у сумі 557 000,00 грн або 69 192,00 доларів США за курсом 08,05 грн за 1 долар і зобов`язався повернути кошти до 31 грудня 2016 року або, за домовленістю сторін, виконати певні роботи.

Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

За загальним правилом, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суд повинен виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

За змістом частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором передбачено частиною першою статті 1051 ЦК України.

Розписка як документ, про отримання в борг грошових коштів видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи факт укладення договору, зміст умов договору і факт та умови отримання боржником від кредитора певної грошової суми із зобов`язанням їх повернення та дати отримання і повернення коштів.

Схожі висновки щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах викладено Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16 (провадження № 61-33115св18), від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16 (провадження № 61-20376св18), від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 (провадження № 61-42076св18), від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц (провадження № 61-47793св18).

У справі, яка переглядається, встановлено, що договір позики № 12 та розписка до нього від 05 травня 2012 року містять необхідні умови договору позики, зокрема дату їх складання, сторони правочину, отримання грошових коштів у борг у конкретно визначеному розмірі та зобов`язання щодо їх повернення, строк повернення, при цьому підписані власноручно відповідачами із зазначенням усіх їх особистих ідентифікуючих даних, а отже, є належними доказами укладення між сторонами договору позики грошової суми у розмірі 557 000,00 грн.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що під час укладення договору позики були дотримані вимоги частини першої статті 1047 ЦК України щодо письмової форми договору позики і що складання позичальником розписки, яка засвідчила передання йому позикодавцем визначеної грошової суми є правом, а не обов`язком сторін договору позики.

Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2021 року, ухваленій у цій справі, вказав, що установивши справжню правову природу договору позики від 05 травня 2012 року № 12, місцевий суд зробив правильний висновок про те, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики.

Скасовуючи попереднє судове рішення апеляційного суду, Верховний Суд фактично погодився з такими висновками в частині наявності між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики і не вбачав обґрунтованих підстав для його скасування у цій частині.

Отже, пред`явивши позов про стягнення боргу в примусовому порядку, позивач належним чином підтвердив своє право вимоги до відповідачів щодо виконання боргового зобов`язання за договором позики від 05 травня 2012 року № 12 на суму 557 000,00 грн, при цьому місцевий суд правильно застосував положення статей 1046, 1047 ЦК України, встановивши наявність між позивачем і відповідачами правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документів, на підставі яких доведено факт укладення договору позики та їх умов, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Статтями 553, 554 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за виконання боржником його обов`язку, а у випадках порушення такого обов`язку боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають у обох із подружжя, а тому якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні покладатись на обох із подружжя (статті 61, 65 СК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) вказала про те, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін), а відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця) за положеннями статті 545 ЦК України свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано.

За змістом статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (частина перша статті 1050 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У частині 10 договору позики № 12 від 5 травня 2012 року його сторони погодили, що у випадку прострочення повернення суми позики позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцеві інфляційні втрати (індекс інфляції) за весь час прострочення, а також 10 % річних від суми боргу.

Встановивши, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не повернули ОСОБА_1 суму грошових коштів у розмірі 557 000,00 грн, отриманих відповідно до договору позики № 12 від 05 травня 2012 року, суд першої інстанції, урахувавши, що кошти були одержані в інтересах сім`ї, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачів у солідарному порядку грошових коштів у розмірі 557 000,00 грн в якості суми боргу за договором позики, 34 801,57 грн - суми інфляційних втрат та 25 332,05 грн - відсотків за користування грошовими коштами.

Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2021 року, ухваленій у цій справі, вказав, що апеляційний суд належним чином не оцінив зміст договору про фінансову допомогу від 01 серпня 2012 року і дійшов передчасного висновку, що він містить відомості про отримання ОСОБА_2 грошових коштів у позику, оскільки не встановив справжню правову природу вказаного правочину.

Під час повторного апеляційного розгляду судом апеляційної інстанції встановлено, що 01 травня 2012 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали (підписали) договір про фінансову допомогу, згідно з яким ОСОБА_2 виявив бажання отримати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн, а ОСОБА_3 , як його дружина, не заперечувала в отриманні фінансової допомоги в розмірі 50 000,00 грн під умови, визначені в цьому договорі, та виступила поручителем.

За умовами договору про фінансову допомогу вказана вище сума береться строком на 3 місяці, тобто з 01 травня 2012 року до 01 серпня 2012 року, а ОСОБА_2 зобов`язується компенсувати отриману суму 50 000,00 грн об`ємом перерахованих у договорі робіт на об`єкті за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 , у свою чергу, не заперечує надавати фінансову допомогу в розмірі 50 000,00 грн при виконанні умов договору, а саме виконання ремонтних та будівельних робіт ОСОБА_2

01 травня 2012 року ОСОБА_2 написав (склав) фінансову розписку, в якій вказав, що отримав 30 000,00 грн від ОСОБА_1 відповідно до договору про фінансову допомогу. ОСОБА_3 також у цій розписці засвідчила отримання грошових коштів у сумі 30 000,00 грн.

Визначаючи характер та правову природу цивільних відносин, що виникли між сторонами на підставі зазначеного договору, апеляційним судом враховано таке.

Операції з позики грошових коштів оформлюються згідно з вимогами статті 1046 «Договір позики» глави 71 ЦК України. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості. З моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається укладеним.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За змістом підпункту 14.1.257 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України фінансова допомога - це фінансова допомога, надана на безповоротній або поворотній основі.

Поворотна фінансова допомога - сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов`язковою до повернення.

Поворотна фінансова допомога надається на підставі договорів, що передбачають передачу підприємству у користування на певний строк суми грошових коштів без нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плату за користування такими грошовими коштами.

Порівняння диспозицій наведених норм права дає підстави стверджувати про наявність спільних ознак правових відносин та, відповідно, аналогічне правове регулювання. Крім цього, необхідно врахувати, що у законодавстві не встановлюється будь-яких обмежень щодо кола осіб, які можуть бути сторонами договору позики. Тому позикодавцем та позичальником можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, як резиденти, так і нерезиденти. Чинним цивільним законодавством не передбачені обмеження також й щодо суми позики

Позивач, обґрунтовуючи заявлені ним вимоги, вказав на неналежне виконання відповідачами свого договірного зобов`язання (повернути позику), тобто зобов`язання, що виникло на підставі цивільно-правової угоди.

Разом із тим, предметом позову в цій частині є, зокрема, вимога виконати зобов`язання, яке виникло на підставі договору про надання зворотної безпроцентної фінансової допомоги щодо повернення відповідачем переданих йому грошових коштів у сумі 30 000,00 грн саме об`ємом ремонтних та будівельних робіт на об`єкті за адресою: АДРЕСА_1 , хоча позовні вимоги обґрунтовано положеннями ЦК України, які регулюють правовідносини позики та які не передбачають повернення грошей (речей) у такому вигляді.

Наведене не дає обґрунтованих підстав стверджувати, що за своєю правовою природою між сторонами 01 травня 2012 року був укладений саме договір позики, а тому, на думку апеляційного суду, під час вирішення спору суд першої інстанції безпідставно керувався положеннями ЦК України, що регулюють правовідносини, які виникли з договору позики.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Водночас за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання.

Тобто, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Схожі висновки про застосування норми права у подібних правовідносинах (статей 1046, 1047 ЦК України) містяться в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, та в постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 658/689/17 (провадження № 61-30745св18), від 15 листопада 2018 року у справі № 361/5718/16-ц (провадження № 61-34733св18).

Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Апеляційним судом під час повторного перегляду справи встановлено, що подані на підтвердження укладення між сторонами договору позики як докази договір про фінансову допомогу від 01 травня 2012 року та розписка від 01 травня 2012 року не містять необхідні умови такого виду правочину, зокрема, отримання боржником від кредитора грошових коштів саме в позику із зобов`язанням щодо повернення позичених грошей, що становить основний зміст та істотні обставини позичкового зобов`язання, передбаченого частиною першою статті 1046 ЦК України.

Схожі висновки про застосування норми права у подібних правовідносинах викладені Верховним Судом у постановах від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18), від 19 травня 2020 року у справі № 757/21587/16-ц (провадження № 61-24474св18), від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18 (провадження № 61-6634св20).

Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 не довів факту укладання договору про фінансову допомогу від 01 травня 2012 року з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на умовах договору позики, а також не надав будь-яких доказів, що ОСОБА_2 було порушено умови саме договору позики. При цьому апеляційний зазначив, що висновки суду першої інстанції ґрунтуються на неправильно застосовних до спірних правовідносин положення статей 1046, 1047 ЦК України та невірно оцінених доказах у справі, які свідчать про недоведеність існування між сторонами правовідносин за договором позики, чим було мотивовано позовні вимоги.

Беручи до уваги наведене, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що пред`явивши позов про стягнення боргу за договором про фінансову допомогу від 01 травня 2012 року, позивач належним чином не підтвердив своє право вимоги до відповідачів щодо виконання боргового зобов`язання за договором про фінансову допомогу від 01 травня 2012 року.

Щодо оскарження судових рішень на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України

Доводи заявниці про те, що рішення у справі ухвалено без урахування висновків, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 та постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 569/6427/16, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) розглядався спір за позовом військового прокурора Хмельницького гарнізону Західного регіону України в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних відносинах, Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Хмельницький до Славутської міської ради за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Кабінету Міністрів України, та на стороні відповідача: Комунального підприємства «Славутський міський центр земельно-кадастрових робіт», про часткове визнання недійсним та скасування рішення, визнання права постійного користування земельною ділянкою.

Постановою Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814св18) вирішено спір між фізичними особами про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна та скасування державної реєстрації.

Посилання на необхідність урахування правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), колегією суддів відхиляються з огляду на те, що у цій справі розглядався спір за позовом Кременчуцької міськради до ФОП про стягнення збитків, завданих територіальній громаді м. Кременчук унаслідок порушення земельного законодавства, тобто у справі з правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Таким чином висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) та постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814св18), на які посилалася заявниця у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, до правовідносин у справі, що переглядається.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм права у різних справах, у неподібних правовідносинах, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.

Щодо оскарження судових рішень з підстав, визначених пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України у касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду (абзац 3 пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України).

Разом із тим, подана касаційна скарга не містить обґрунтування щодо якого висновку Верховного Суду і щодо якої норми права слід здійснити таке відступлення.

Скаржник повинен чітко вказати норму права, висновок про застосування якої був сформований Верховним Судом, дату прийняття відповідного судового рішення та номер справи, навести сам висновок і змістовно обґрунтувати необхідність відступлення від нього.

Доводи заявниці про те, що судом апеляційної інстанції не враховано правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, а також не відступлено від висновку Верховного Суду у справі, яка переглядається, та не досліджено обставини, на необхідність дослідження яких вказували письмово докази, що в результаті призвело до не надання правильної кваліфікації правовідносинам, через не дослідження усіх обставин справи, а також відбулося застосування норм права, які не підлягали до застосування у цих правовідносинах, є необґрунтованими з огляду на те, що за правилами частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

При цьому колегія суддів враховує, що за результатами попереднього касаційного перегляду у цій справі, Верховний Суд постановою від 10 листопада 2021 року скасував постанову Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Отже, правовий висновок щодо застосування норми права Верховним Судом у цій справі сформовано не було, а апеляційному суду лише вказано надати належну оцінку змісту договору про фінансову допомогу від 01 серпня 2012 року та встановити правову природу правочину.

Під час повторного апеляційного перегляду справи вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року, яка була ухвалена у цій справі, апеляційним судом враховані.

Щодо оскарження судових рішень з підстав, визначених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України

Якщо підставою для відкриття касаційного провадження скаржник вважає наявність випадку, передбаченого пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, він повинен зазначити норму права, єдину практику застосування якої необхідно сформувати, правовідносини, до яких ця норма повинна застосовуватись, який висновок зробили суди попередніх інстанцій з цього питання та обґрунтувати, в чому полягає його неправильність.

У поданій касаційній скарзі заявниця фактично зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання можливості прийняття доповнень та уточнень до апеляційної скарги поза межами строку, визначеного ЦПК України для здійснення такої процесуальної дії.

Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 364 ЦПК України, особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження.

Цивільним процесуальним законодавством не передбачено поновлення строку на подачу доповнень та змін до апеляційної скарги, поданих поза строком на апеляційне оскарження.

Право на доповнення чи зміну апеляційної скарги може бути реалізовано лише протягом строку на її апеляційне оскарження.

Оскільки зміна та доповнення апеляційної скарги після спливу строку на апеляційне оскарження не допускаються, заява скаржника, яка містить такі доводи, підлягає залишенню без розгляду. Відповідно суд апеляційної інстанції у такому випадку перевіряє законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2022 року у справі № 457/174/16-ц (провадження № 61-12155св21).

Право на доповнення чи зміну до апеляційної скарги може бути реалізовано лише протягом строку на її апеляційне оскарження. Стаття 300 ЦПК України не надає права апеляційному суду права вирішувати питання про поновлення пропущеного строку на внесення змін чи доповнень до апеляційної скарги, тому відповідні заяви, подані після визначеного законом строку, не повинні прийматися до розгляду, а повертаються заявникові ухвалою судді-доповідача (постанова Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 755/5301/16-ц, провадження № 61-5129св21).

За таких обставин Верховний Суд у своїх постановах уже викладав висновок щодо питання, порушеного у касаційній скарзі, а саме можливості прийняття доповнень та уточнень до апеляційної скарги поза межами строку, визначеного ЦПК України для здійснення такої процесуальної дії.

Тому доводи заявниці про відсутність такого висновку є безпідставними і підстав для відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах колегія суддів не вбачає.

Доводи касаційної скарги щодо застосування норм права щодо використання «зекономлених діб» строку (терміну) на апеляційне оскарження і використання їх у подальшому при вирішенні процесуальних питань колегія суддів до уваги не бере з огляду на те, що у чинному законодавстві такого поняття не існує.

Посилаючись на те, що вказане питання права має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, висновок Верховного Суду з цього питання відсутній, що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, заявниця не зазначає норми права, щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та не обґрунтовує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до незгоди з судовим рішенням у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Апеляційний суд, переглядаючи справу у межах доводів апеляційної скарги, з урахуванням усіх конкретних обставин, надав вичерпну відповідь на всі істотні питання.

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», № 19164/04, пункт 47).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав для скасування оскарженої постанови апеляційного суду.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 08 вересня 2022 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська