Постанова

від 22.11.2022 по справі 369/12149/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/7775/2022

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 листопада 2022 року місто Київ

справа № 369/12149/16-ц

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Ратнікової В.М., Левенця Б.Б.

за участю секретаря судового засідання - Савлук І.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Пінкевич Н.С. в частині позовних вимог першого заступника прокурора Київської області заявлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, правонаступником якої є Гатненська сільська рада Фастівського району Київської області, третя особа: ОСОБА_2 про витребування земельних ділянок,-

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2016 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП «Київське лісове господарство» звернувся до суду з позовом до Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:

визнати недійсними рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 серпня 2010 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства»;

витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами 3222481201:01:002:5160 та 3222481201:01:002:5161,загальною площею 0,3453 га, що розташовані в с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району, загальною вартістю 345196,41 грн.

В мотивування вимог посилався на те, що рішенням Віто-Поштової сільської ради від 30 вересня 2010 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та передано йому у власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею 0,3453 га в межах Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Вказував, що управлінням земельних ресурсів в Києво-Святошинському районі на підставі вищевказаного рішення Віто-Поштової сільської ради ОСОБА_2 31 грудня 2010 року виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №175897 з кадастровим номером: 3222481201:01:002:0226, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094703778.

Зазначав, що відповідно до договору купівлі-продажу від 09 лютого 2016 року за №128 ОСОБА_2 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1 та рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Васильківського районного нотаріального округу Семенець О.А. 09 лютого 2016 за індексним номером 28153714 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222481201:01:002:0226.

Прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення та перебуває у користуванні ДП «Київське лісове господарство», що підтверджується матеріалами лісовпорядкування.

Вказував, що відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 26 серпня 2016 року та матеріалів лісовпорядкування 2003 року Васильківського лісництва Виробничої частини ДЛГО «Київліс» земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:002:0226 розташована у виділі 8 кварталу 50 Васильківського лісництва, а за даними лісовпорядкування 2014 року Васильківського лісництва ДП «Київський лісгосп» вказана земельна ділянка розташована у виділі 12 кварталу 50 Васильківського лісництва, є земельною ділянкою лісового фонду, покрита лісовою рослинністю.

Зазначав, що за інформацією Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 19 вересня 2016 року та ДП «Київське лісове господарство» від 15 вересня 2016 встановлено, що земельна ділянка знаходиться в кварталі лісництва, є лісовим масивом, використовується для ведення лісового господарства та щодо неї не надавалось погодження для вилучення земельної ділянки з постійного користування ДП «Київське лісове господарство».

Посилався на те, що оспорюване рішення Віто-Поштової сільської ради приймалось поза межами компетенції, у зв`язку з чим видача державного акту на право власності та подальше її відчуження також було здійснено з порушенням вимог законодавства.

Вважає, що оспорювані рішення прийняті Віта-Поштовою сільською радою з порушенням вимог закону.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 квітня 2017 року, яке залишено без змінуУхвалою Апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2017 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним рішення Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 вересня 2010 року про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,3453 га для ведення особистого селянського господарства скасовано та ухвалено нове рішення у цій частині.

У задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області про визнання недійсним рішенням Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 вересня 2010 року про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,3453 га для ведення особистого селянського господарства відмовлено.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та у постійне користування Державного підприємства «Київське лісове господарство» із незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222481201:01:002:5160 та 3222481201:01:002:5161 загальною площею 0,3453 га, що розташовані у АДРЕСА_1, вартістю 345 196,41 грн. скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року у задоволенні позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП «Київське лісове господарство» до Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 про визнання незаконними рішень та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, заступник керівника Київської обласної прокуратури подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що судом першої інстанції неправильно застосовано положення матеріального права, які регулювали повноваження органів державної влади на розпорядження землями лісогосподарського призначення від імені держави як на час вчинення зазначених у позові порушень, так і на час заявлення прокурором позову, чим безпідставно позбавлено державу права на судовий захист.

Вказував, що у зв`язку із змінами, внесеними до ст.ст.122, 149 ЗК України право розпорядження землями лісогосподарського призначення незалежно від їх площі і місця розташування з 15 березня 2012 року отримав виключно Кабінет Міністрів України, у зв`язку із чим даний позов пред`явлено в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, тому застосування судом положень ч.9 ст.149 ЗК України в редакції станом на 2008 рік є безпідставним.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 червня 2021 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури залишено без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 18 травня 2022 року касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволено частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2021 року в частині позовних вимог першого заступника керівника Прокуратури Київської області заявлених в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство» до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки скасовано.

Позовні вимоги першого заступника керівника Прокуратури Київської області в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство» до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки залишено без розгляду.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2021 року в частині позовних вимог першого заступника керівника Прокуратури Київської області заявлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В судовому засіданні апеляційного суду прокурор апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити з вищевказаних підстав.

Представник Кабінету Міністрів України, відповідачі: ОСОБА_1 , Віто-Поштова сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, правонаступником якої є Гатненська сільська рада Фастівського району Київської області та третя особа ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були сповіщені повідомленнями на зазначені ними адреси, у тому числі адреси електронної пошти та телефонограмами із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень, тобто належним чином, про що у справі є докази. Третя особа ОСОБА_2 надав до суду апеляційної інстанції клопотання про розгляд справи у його відсутність.

Колегія суддів вважає можливим розглядати справу у відсутність осіб, які не з`явилися у судове засідання на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позов був поданий прокурором в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, який на момент виникнення спірних правовідносин не мав повноважень вирішувати питання у спірних правовідносинах, оскільки на час прийняття Віто-Поштовою сільською радою оспорюваного рішення від 30 вересня 2010 року вирішення питань у спірних правовідносинах за законом відносилось до повноважень районних державних адміністрацій, якими і повинен був здійснюватися захист права державної власності, а тому інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України не порушені.

Проте, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Рішенням Віто-Поштової сільської ради 30 сесії 5 скликання від 30 вересня 2010 року затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та передано йому у власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею 0,3453 га в межах Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Згідно квитанції від 01 жовтня 2010 року ОСОБА_2 сплатив на користь ДП «Київське лісове господарство» 41686,40 грн. у якості відшкодування збитків за вилучення ділянки державного лісового фонду.

31 грудня 2010 року ОСОБА_2 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №175897 з кадастровим номером: 3222481201:01:002:0226, який зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011094703778.

09 лютого 2016 року на підставі договору купівлі-продажу №128 ОСОБА_2 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1 .

Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Васильківського районного нотаріального округу Семенець О.А. 09 лютого 2016 року за індексним номером 28153714 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222481201:01:002:0226за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання ВО «Укрдержліспроект» від 26 серпня 2016 року та матеріалів лісовпорядкування 2003 року Васильківського лісництва Виробничої частини ДЛГО «Київліс» земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:002:0226 розташована у виділі 8 кварталу 50 Васильківського лісництва, а за даними лісовпорядкування 2014 року Васильківського лісництва ДП «Київський лісгосп» вказана земельна ділянка розташована у виділі 12 кварталу 50 Васильківського лісництва, є земельною ділянкою лісового фонду, покрита лісовою рослинністю.

У відповіді директора ДП «Київський лісгосп» заступнику начальника управління представництва захисту інтересів громадян та держави в суді Київської обласної прокуратури В.Кошляку від 15 вересня 2016 року №02-768 вказано, що ДП «Київське лісове господарство» провело звірку земельних ділянок по вказаним кадастровим номерам із картографічними матеріалами лісовпорядкування 2014 року та повідомляє, що земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:001:0090 не відноситься і не відносилась до земель лісового фонду; земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:005:0106 частково розташована на землях лісогосподарського призначення лісового фонду Васильківського лісництва квартал 50 виділ 18; 3222481201:01:005:0116 розташована у кварталі 50 виділа 14, 15; 3222481201:01:005:0021 розташована у кварталі 50 виділ 17; 3222481201:01:005:0114 розташована у кварталі 50 виділ 18; 3222481201:01:002:0226 частково розташована у кварталі 50 виділ 12; 3222481201:01:001:0107 розташована у кварталі 50 виділ 10; 3222481201:01:0012:0118 розташована у кварталі 50 виділ 10; 3222481201:01:006:0172 розташована у кварталі 50 виділ 10; 3222481201:01:006:0175 розташована у кварталі 50 виділ 10. На вказані земельні ділянки ДП «Київське лісове господарство» дозволу на вилучення не надавалось.

За інформацією Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 19 вересня 2016 року №04-36/2003 Управління не надавало погодження на вилучення земельних ділянок лісогосподарського призначення з постійного користування ДП «Київський лісгосп» та зміни їх цільового призначення.

Відповідно до Проекту організації та розвитку лісового господарства ДЛГ Державного лісогосподарського об'єднання «Київліс» 2004 року спірна земельна ділянка покрита лісовою рослинністю та має наступні таксаційні характеристики: виділ 8: площа 0,5 га, склад: 8 дерев акації білих, 2-дуба звичайних, вік 40 років, висота -19 м, діаметр - 18 см., запас на 1 га-160 метрів кубічних.

Згідно Проекту організації та розвитку лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» 2015 року спірна земельна ділянка покрита лісовою рослинністю та має відповідні таксаційні характеристики: виділ 12: площа 0,5 га, склад- 10 дерев акації білої, дуб звичайний, вік 51 рік, висота - 22 м., діаметр- 26 см., запас на 1 га 190 метрів кубічних.

21 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області із заявою про поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3222481201:01:002:0226 на дві земельні ділянки площами 0,3353 га та 0,01 га. В результаті поділу було утворено дві земельні ділянки з кадастровим номером 3222481201:01:005:5160, площею 0,3353 га та з кадастровим номером 3222481201:01:005:5161, площею 0,01 га.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, відповідно до закону (частини перша, друга статті 84 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

Відповідно до ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Згідно з ч.2 ст.1 ЛК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Відповідно до ч.2 ст.3 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Статтею 5 ЛК України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Нормами статтей 7, 8 ЛК України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

У статті 57 ЛК України визначено вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, відповідно до частини першої якої зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України.

Аналогічне положення міститься у статті 20 ЗК України.

Повноваження державних адміністрацій з питань земельних та лісових відносин визначаються Законом України «Про місцеві державні адміністрації», нормами земельного та лісового законодавства.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», статті 31 ЛК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, у тому числі, передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припинення права користування ними.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 гектар, що перебувають у державній власності.

Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Частиною 5 статті 149 ЗК України визначено, що районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті.

Відповідно до частини 9 статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Також Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2019 року у даній справі дійшов висновку про те, що передана у приватну власність ОСОБА_2 земельна ділянка відноситься до категорії земель лісогосподарського призначення, у встановленому законом порядку не вилучалася у законного користувача - ДП «Київлісгосп», цільове призначення землі з лісогосподарського на ведення особистого селянського господарства не змінювалось, що свідчить про незаконність рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 вересня 2010 року про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки, яка належить до земель лісогосподарського призначення, оскільки цільове призначення землі з лісогосподарського на ведення особистого селянського господарства не змінювалось, а орган місцевого самоврядування прийняв рішення з перевищенням наданих йому законом повноважень.

Спірна земельна ділянка є землею лісового фонду та перебувала в державній власності до прийняття оскаржуваного рішення і її передачі ОСОБА_2 .

Верховним Судом у постанові від 11 вересня 2019 року зазначено, що спірна земельна ділянка станом на момент відведення першому власнику відносилися до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалася для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України, Віто-Поштова сільська рада не була наділена повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, яка перебувала в державній власності, враховуючи, що передача у власність, надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, відповідно до статті 27 ЛК України, статті 149 ЗК України належить до виключної компетенції Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин, тоді як жодних дій щодо вилучення чи зміни цільового призначення спірної земельної ділянки Кабінетом Міністрів України не вчинялося, а спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави поза її волею.

Верховним Судом було встановлено, що відповідно до положень статей 122, 149 ЗК України у Віто-Поштової сільської ради були відсутні повноваження щодо надання у власність громадянам земель лісогосподарського призначення, отже рішення Віто-Поштової сільської ради від 30 вересня 2010 року є незаконним таким, що прийняте за відсутності волевиявлення власника - держави.

Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. Тобто земельна ділянкавибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.

Також Верховним Судом було зазначено, що з огляду на те, що необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку за певних обставин має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання у власність земельної ділянки (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі №6-53цс12), відсутність у справі такого рішення Кабінету Міністрів України свідчить про відсутність рішення власника про відчуження спірної земельної ділянки. Отже, оскаржене рішення Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 вересня 2010 року про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,3453 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на АДРЕСА_1 , не є підставою вибуття земельних ділянок із власності держави в особі Кабінету Міністрів України.

Вказані обставини були встановлені Верховним Судом в постановах 11 вересня 2019 року та від 18 травня 2022 року.

Вирішуючи позовні вимоги про витребування спірних земельних ділянок від останнього набувача, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Згідно з ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Приписами ч.2 ст.373 ЦК України визначено, що власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до вимог ст.321 ЦК України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з ч.1 ст.153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Тому, саме Кабінет Міністрів України є належним суб`єктом представництва держави у спірних правовідносинах щодо повернення у державну власність незаконно відчужених земель лісового фонду.

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння передбачено статтею 387 ЦК України. Так, згідно з частиною 1 цієї статті власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2019 року у даній справі дійшов висновку про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не вимагається.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

З матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:002:0226, яка в подальшому була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами3222481201:01:002:5160 та 3222481201:01:002:5161 вибули з володіння власника (держави) поза його волею, а ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, який набув земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу у ОСОБА_2 , який в свою чергу набув право власності на цю земельну ділянку на підставі незаконного рішення не уповноваженого органу - сільської ради, яка не мала права на розпорядження спірними земельними ділянками.

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

З огляду на вищевикладене суспільний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні права на земельні ділянки.

Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, відповідач не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки (держави) позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

Наведені обставини, повністю відповідають критеріям наявності загального (суспільного) інтересу, а тому посилання відповідача щодо порушення його прав власника і добросовісного набувача не можуть бути визнані підставою для відмови в позові про витребування земельної ділянки від добросовісного набувача.

З огляду на те, що відчуження нерухомого майна було здійснено особою, яка не є власником цього майна та жодних дій щодо розпорядження цією земельною ділянкою державою в особі належних і уповноважених органів виконавчої влади не вчинялося, тобто спірна земельна ділянка, яка була поділена на дві земельні ділянки вибула з володіння власника поза його волею, пред`явлення прокурором позову до кінцевого набувача права на земельну ділянку про її витребування на підставі ст.ст.387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону.

За наведених обставин, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для витребування на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_1 земельних ділянок з кадастровими номерами 3222481201:01:005:5160, площею 0,3353 га та 3222481201:01:005:5161, площею 0,01 га, що розташовані по АДРЕСА_1 , загальною вартістю 345196,41 грн.

Відповідач не надав доказів на спростування твердження сторони позивача про те, що спірна земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:002:0226, яка в подальшому була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами3222481201:01:002:5160 та 3222481201:01:002:5161 не накладаються частково на землі землекористувача ДП «Київлісгосп».

Таким чином, факт належності земельної ділянки із кадастровим номером 3222481201:01:002:0226, яка в подальшому була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами3222481201:01:002:5160 та 3222481201:01:002:5161 до земель лісогоподарського призначення та факт неправомірності передачі земельної ділянки у власність фізичної особи є доведеними.

Отже, доводи відповідача у запереченнях на позовну заяву щодо не встановлення конкретного розташування спірної земельної ділянки, а саме її розмір та те, що вона частково накладається на виділ 8 кварталу 50 Васильківського лісництва спростовуються вищевикладеним.

При цьому, відсутність проекту землеустрою (технічної документації) щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 , загальною площею 0,3453 га не впливає на розташування земельної ділянки із кадастровим номером 3222481201:01:002:0226, яка в подальшому була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 3222481201:01:002:5160 та 3222481201:01:002:5161 у виділі 8 кварталу 50 Васильківського лісництва ДП «Київліс» що підтверджено вищезазначеними доказами.

Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що позов пред`явлено на захист інтересів держави, не врахував, що ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання, а право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності було прийняте Віто-Поштовою селищною радою з перевищенням повноважень, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави - поза його волею, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про те, що передачею спірної земельної ділянки у власність фізичної особи не було порушено права Кабінету Міністрів України.

Доводи відповідача ОСОБА_1 про необхідність відмови в позові прокурора з огляду на те, що належним відповідачем у цій справі мав би бути ОСОБА_2 , який заявлений прокурором у позові як третя особа, колегія суддів відхиляє, оскільки позов прокурора в частині вимог про визнання недійсним рішення Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 вересня 2010 року не є предметом апеляційного перегляду та вирішений судом відповідно до постанови Верховного Суду від 11 вересня 2019 року.

З огляду на положення ст.367, ч.1 ст.417 ЦПК України перегляд судом заявлених позовних вимог у цій справі в частині витребування на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельних ділянок з кадастровими номерами 3222481201:01:002:5160 та 3222481201:01:002:5161, загальною площею 0,3453 га, що розташовані в с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району, загальною вартістю 345196,41 грн., не дає підстав для об`єктивного висновку про необхідність залучення ОСОБА_2 як належного відповідача та (або) співвідповідача у цій справі

Відповідно до положень ч.1 ст.417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, проте районним судом такі висновки суду касаційної інстанції не враховані.

Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині витребування земельної ділянки Верховний Суд у постанові від 18 травня 2022 року у цій справі вказав на те, що встановивши порушення прав Кабінету Міністрів України, суди не з`ясували та не перевірили, з якого моменту орган, уповноважений держаною здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах міг дізнатися про порушення прав держави.

З`ясовуючи питання, коли уповноважений орган виконавчої влади довідався або міг довідатися про порушення прав держави, на виконання вказівок, викладених у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року та від 18 травня 2022року, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Частиною першою статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачем ОСОБА_1 подано заяву про застосування наслідків пропуску строків позовної даності, яка обґрунтована тим, що позивач пропустив строк звернення до суду із даним позовом, оскільки Кабінет Міністрів України міг дізнатись про те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави у власність ОСОБА_2 , коли останньому 31 грудня 2010 року, був виданий належним чином зареєстрований державний акт на право власності на спірну земельну ділянку Управлінням Держкомзему у Києво-Святошинському районі Київської області.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

У пункті 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) звернуто увагу на те, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною заявленою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог

З огляду на положення ст.261 ЦК України, ст.45 ЦПК України 2004 року (в редакції Закону чинного на час звернення прокурора із зазначеним позовом), яка відтворена у ст.56 ЦПК України чинної редакції, суд повинен з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з вищезазначеним позовом. Це право пов`язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушено, стало відомо про таке порушення.

Зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду викладеними у постановах: від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі №359/2421/15-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, від 20 листопада 2018 року у справі №372/2592/15-ц.

Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 дійшла таких висновків.

Враховуючи те, що прокурор пред`явив позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, слід з`ясувати, коли саме позивач довідався або міг довідатися про порушення прав та чи є в нього поважні причини для його поновлення. Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

В обґрунтування клопотання про визнання поважними причини пропуску строку позовної давності прокурор зазначав, що про необхідність захисту прав та інтересів держави прокурору стало відомо у 2016 році за результатами системного аналізу інформацій різних органів державної влади, установ та організацій, а саме: Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 19 вересня 2016 року, ВО «Укрдержліспроект» від 26 серпня 2016 року, ДП «Київське лісове господарство» від 15 вересня 2016 року.

У судовому засіданні апеляційного суду на питання головуючого, прокурор зазначила, що дійсно прокурору стало відомо про необхідність захисту прав та інтересів держави у 2016 році. Кабінет Міністрів України за захистом своїх прав до суду не звертався, тому у прокурора виникло право на звернення до суду у зв`язку з бездіяльністю цього органу.

У додаткових поясненнях з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 11 вересня 2019 року, які були подані до суду першої інстанції, прокурор вказував на те, що Кабінету Міністрів України стало відомо про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення з моменту отримання копії позовної заяви першого заступника прокурора Київської області від 22 грудня 2016 року (т.2 а.с.99-105).

З матеріалів справи вбачається, що 22 грудня 2016 року Прокуратура Київської області надіслала Кабінету Міністрів України лист, яким повідомила, що прокуратурою підготовлено даний позов, який буле пред`явлено в інтересах Кабінету Міністрів України до Києво-Святошинського районного суду Київської області. Проте із часу повідомлення 22 грудня 2016 року Кабінет Міністрів України із самостійним позовом до суду у цій справі не звернувся.

З даним позовом перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області 29 грудня 2016 року.

Посилання відповідача ОСОБА_1 на те, що Кабінет Міністрів України міг дізнатись про те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави у власність ОСОБА_2 , коли останньому 31 грудня 2010 року, виданий належним чином зареєстрований державний акт на право власності на спірну земельну ділянку Управлінням Держкомзему у Києво-Святошинському районі Київської області ґрунтуються на припущеннях, оскільки зі змісту рішення сільської ради та державного акта на право приватної власності на земельну ділянку неможливо встановити приналежність спірної земельної ділянки до земель лісового фонду, так як у рішенні сільської ради вказується, що у власність ОСОБА_2 передається земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства, на державному акті інформація про наявність лісових насаджень також відсутня, питання зміни цільового призначення земельної ділянки із земель лісогосподарського призначення не вирішувалось, а ДП «Київське лісове господарство» погодження на вилучення спірної земельної ділянки не надавало.

Інших об`єктивних фактів чи доказів, що достовірно підтверджують обізнаність держави в особі позивачів про наявні порушення вимог закону раніше, матеріали справи не містять, а тому колегія суддів вважає, що про порушення свого права Кабінет Міністрів України дізнався у грудні 2016 року, отже строк звернення до суду з даним позовом позивачем не пропущено.

Оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів прийшла до висновку, що рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року про відмову у задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області заявлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, третя особа: ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки ухвалене з порушенням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення вказаних позовних вимог.

Згідно з ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Виходячи з положень ст.141 ЦПК України з відповідача ОСОБА_1 на користь Київської обласної прокуратури слід стягнути судові витрати у розмірі 12944,88 грн.

Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури - задовольнитичастково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року про відмову у задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області заявлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, правонаступником якої є Гатненська сільська рада Фастівського району Київської області, третя особа: ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення наступного змісту.

Позовні вимоги першого заступника прокурора Київської області заявлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, правонаступником якої є Гатненська сільська рада Фастівського району Київської області, третя особа: ОСОБА_2 про витребування земельних ділянок - задовольнити.

Витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України, місцезнаходження: місто Київ, вул. Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ 00019442 з незаконного володіння ОСОБА_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 земельні ділянки з кадастровими номерами 3222481201:01:005:5160, площею 0,3353 га та 3222481201:01:005:5161, площею 0,01 га, що розташовані по АДРЕСА_1 , загальною вартістю 345196 грн. 41 коп.

Стягнути з ОСОБА_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 на користь Київської обласної прокуратури, код ЄДРПОУ 02909996 судові витрати у розмірі 12944 грн. 88 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 07 грудня 2022 року.

Головуючий:

Судді: