Постанова

від 31.05.2023 по справі 369/12149/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

31 травня 2023 року

м. Київ

справа № 369/12149/16-ц

провадження № 61-13356св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Яремка В. В. (суддя-доповідач),

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Синельникова Є. В.,

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,

відповідачі: Віта-Поштова сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду з позовом до Віта-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (далі - Віта-Поштова сільська рада), ОСОБА_1 , третя особа,яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- ОСОБА_2 , про визнання недійсним рішення та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

На обґрунтуванням вимог посилався на таке.

Рішенням Віта-Поштової сільської ради від 30 вересня 2010 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та передано йому у власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею 0,3453 га в межах Віта-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

На підставі зазначеногорішення Віта-Поштової сільської ради 31 грудня 2010 року Управлінням земельних ресурсів в Києво-Святошинському районі ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0226, серії ЯЛ № 175897, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011094703778.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 09 лютого 2016 року за № 128 ОСОБА_2 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1 .

Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Васильківського районного нотаріального округу Семенець О. А. 09 лютого 2016 року за індексним номером 28153714 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222481201:01:002:0226.

Спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення та перебуває у користуванні ДП «Київське лісове господарство», що підтверджується матеріалами лісовпорядкування.

Так, відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 26 серпня 2016 року та матеріалів лісовпорядкування 2003 року Васильківського лісництва Виробничої частини ДЛГО «Київліс» земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:002:0226 розташована у виділі 8 кварталу 50 Васильківського лісництва, (а за даними лісовпорядкування 2014 року Васильківського лісництва ДП «Київський лісгосп» вказана земельна ділянка розташована у виділі 12 кварталу 50 Васильківського лісництва), є земельною ділянкою лісового фонду, покрита лісовою рослинністю.

За інформацією Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 19 вересня 2016 року та ДП «Київське лісове господарство» від 15 вересня 2016 року встановлено, що земельна ділянка знаходиться в кварталі лісництва, є лісовим масивом, використовується для ведення лісового господарства та щодо неї не надавалось погодження для вилучення земельної ділянки з постійного користування ДП «Київське лісове господарство».

Оспорюване рішення Віта-Поштової сільської ради прийняте поза межами її компетенції, у зв`язку з чим видачу державного акта на право власності та подальше відчуження спірної земельної ділянки також здійснено з порушенням вимог законодавства.

Посилаючись на викладене, позивач із урахуванням уточнених вимог просив визнати недійсним рішення Віта-Поштової сільської ради від 30 вересня 2010 року; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України із незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222481201:01:002:5160 та 3222481201:01:002:5161, загальною площею 0,3453 га, що розташовані у с. Віта-Поштова Києво-Святошинського району, вартістю 345 196,41 грн.

Короткий зміст рішень судів

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2017 року, у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним рішенням Віта-Поштової сільської ради від 30 вересня 2010 року про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,3453 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на АДРЕСА_1 , скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення.

У задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області про визнання недійсним рішенням Віта-Поштової сільської ради від 30 вересня 2010 року про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 0,3453 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на АДРЕСА_1 , відмовлено.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та у постійне користування ДП «Київське лісове господарство» із незаконного володіння ОСОБА_1 земельних ділянок, кадастрові номери 3222481201:01:002:5160 та 3222481201:01:002:5161, загальною площею 0,3453 га, що розташовані у с. Віта-Поштова, вартістю 345 196,41 грн, скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтовування ухваленого судового рішення суд касаційної інстанції посилався на таке.

Підстав для задоволення вимог про визнання недійсним рішення Віта-Поштової сільської ради від 30 вересня 2010 року немає, оскільки скасування цих рішень, чи визнання їх недійсним не відновить порушеного права власності держави на спірні земельні ділянки лісового фонду, тому такий спосіб захисту порушених прав не підлягає застосуванню у цій справі. Оскільки така вимога самі по собі є необґрунтованою, тому немає підстав для застосування приписів про позовну давність до цієї вимоги.

Щодо вимог прокурора про витребування земельної ділянки із незаконного володіння ОСОБА_1 та заяви ОСОБА_1 про застосування судом позовної давності, то суди повинні були з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України із зазначеним позовом. Ураховуючи те, що прокурор пред`явив позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, суди не з`ясували, коли саме зазначений орган довідався або міг довідатися про порушення його права та чи є в нього поважні причини для його поновлення.

Встановлення судами, що позовна давність прокурором пропущена, оскільки про порушене право уповноважені органи виконавчої влади могли дізнатись ще у 2010 році при видачі Управлінням Держкомзему у Києво-Святошинському районі Київської області ОСОБА_2 державного акта на право власності від 31 грудня 2010 року, суперечить нормам матеріального права.

Встановлення початку відліку строку на звернення до суду, яким закон визначає момент, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах, означає встановлення цих обставин щодо компетентного органу (у цій справі - Кабінету Міністрів України), який є розпорядником земель державного лісового фонду, а не будь-якого іншого державного органу, оскільки іншого уповноваженого органу на розпорядження землями лісів закон не визначає.

Висновки судів про те, що ДП «Київське лісове господарство» також із 2010 року могло знати про порушене право, оскільки відповідно до пункту 9 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 677, проект відведення підлягав погодженню, у тому числі з відповідними органами лісового господарства, ґрунтується на припущеннях, оскільки суди не встановили, що проект відведення спірної земельної ділянки погоджувався цим підприємством.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій помилково послалися на те, що Кабінет Міністрів України та ДП «Київське лісове господарство» могли дізнатися про порушення свого права у грудні 2010 року, коли ОСОБА_2 було видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, тобто ухвалили рішення на припущеннях, що заборонено частиною четвертою статті 61 ЦПК України 2004 року.

Крім того, висновки судів про початок перебігу позовної давності з дня видачі ОСОБА_2 державного акта на право приватної власності на земельну ділянку не відповідають частині першій статті 261 ЦК України, оскільки зі змісту рішень сільської ради та державного акта на право приватної власності на земельну ділянку неможливо встановити приналежність земельної ділянки до земель лісового фонду, так як у рішенні сільської ради вказується, що у власність ОСОБА_2 передається земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства, на державному акті інформація про наявність лісових насаджень також відсутня, питання зміни цільового призначення земельної ділянки із земель лісогосподарського призначення не вирішувалось, а ДП «Київське лісове господарство» погодження на вилучення спірної земельної ділянки не надавало.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 червня 2021 року, у задоволенні позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України не порушені, оскільки виключні повноваження Кабінету Міністрів України не можуть розповсюджуватися на правовідносини, які склалися станом на 30 вересня 2010 року, щодо передачі Віта-Поштовою сільською радою у приватну власність спірної земельної ділянки лісового фонду площею 0,3453 га, яка не перевищує 1 га та яка раніше перебувала у державній власності, оскільки згідно з частиною дев`ятою статті 149 ЗК України та пункту 5 статті 27 ЛК України на час прийняття спірного рішення до повноважень Кабінету Міністрів України не входило розгляд питань про передачу у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею менше як 1 га, тобто на час виникнення спірних правовідносин відповідних повноважень Кабінет Міністрів України не мав.

Постановою Верховного Суду від 18 травня 2022 року касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволено частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2021 року в частині позовних вимог першого заступника керівника Прокуратури Київської області, заявлених в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство» до ОСОБА_1 , про витребування земельної ділянки скасовано. Позовні вимоги в цій частині залишено без розгляду.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2021 року в частині вирішення позовних вимог першого заступника керівника Прокуратури Київської області, заявлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , про витребування земельної ділянки скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалюючи рішення, суд касаційної інстанції виходив із того, що позов заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство» необхідно залишити без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України як такий, що поданий від імені заінтересованої особи, особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання, а право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності прийняте Віта-Поштовою селищною радою з перевищенням повноважень, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави поза його волею, у зв`язку з чим суд дійшов помилкового висновку про те, що передачею спірної земельної ділянки у власність фізичної особи не порушено права Кабінету Міністрів України.

При новому розгляді справи, на порушення вимог статті 417 ЦПК України, питання, коли Кабінету Міністрів України стало відомо про порушення прав держави, суд не досліджував, натомість у задоволені позову відмовлено у зв`язку із недоведеністю порушення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

Також, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що попередні рішення судів у частині вирішення вимог про визнання недійсним рішення Віта-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 30 вересня 2010 року скасовані та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову у позові.

Апеляційний суд, переглядаючи справу, не врахував неприпустимість розгляду судами одного і того ж спору двічі, повторно розглянув позовні вимоги, за наслідками розгляду яких вже винесено судове рішення, що набрало законної сили.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року про відмову у задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , Віта-Поштової сільської ради, правонаступником якої є Гатненська сільська рада Фастівського району Київської області, третя особа - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Витребувано на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки, кадастровий номер 3222481201:01:005:5160, площею 0,3353 га, та кадастровий номер 3222481201:01:005:5161, площею 0,01 га, що розташовані на АДРЕСА_1 , загальною вартістю 345 196,41 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов у зазначеній частині, суд апеляційної інстанції виходив із того, що земельна ділянка, кадастровий номер 3222481201:01:002:0226, яка надалі поділена на дві земельні ділянки, кадастрові номери: 3222481201:01:002:5160 та 3222481201:01:002:5161, вибула з володіння власника (держави) поза його волею, а ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, який набув зазначену земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу у ОСОБА_2 , який у свою чергу набув право власності на цю земельну ділянку на підставі незаконного рішення неуповноваженого органу - сільської ради, що не мала права на розпорядження спірними земельними ділянками.

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Про необхідність захисту прав та інтересів держави прокурору стало відомо у 2016 році. Кабінет Міністрів України за захистом своїх прав до суду не звертався, тому у прокурора виникло право на звернення до суду у зв`язку з бездіяльністю цього органу.

Про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення Кабінету Міністрів України стало відомо 22 грудня 2016 року, з моменту отримання листа від Прокуратури Київської області, в якому повідомлено, що прокуратурою підготовлено позов в інтересах Кабінету Міністрів України до Києво-Святошинського районного суду Київської області, та долучено копію позовної заяви першого заступника прокурора Київської області.

Проте із часу повідомлення Кабінет Міністрів України із самостійним позовом до суду у цій справі не звертався.

Посилання ОСОБА_1 на те, що Кабінет Міністрів України міг дізнатись про те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави у власність ОСОБА_2 , 31 грудня 2010 року, коли останньому Управління Держкомзему у Києво-Святошинському районі Київської області видало державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, ґрунтуються на припущеннях, оскільки зі змісту рішення сільської ради та державного акта на право приватної власності на земельну ділянку неможливо встановити приналежність спірної земельної ділянки до земель лісового фонду, так як у рішенні сільської ради зазначено, що у власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, на державному акті інформація про наявність лісових насаджень також відсутня, питання зміни цільового призначення земельної ділянки із земель лісогосподарського призначення не вирішувалося, а ДП «Київське лісове господарство» погодження на вилучення спірної земельної ділянки не надавало.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У грудні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, в якій просить зазначене судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 910/4896/18 (провадження № 12-47гс19), від 15 травня 2018 року у справі № 911/4144/16 (провадження № 12-71гс18), від 16 травня 2018 року у справі № 911/4111/16 (провадження № 12-69гс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 911/44/17 (провадження № 12-225гс18), від 15 січня 2019 року у справі № 911/4007/16 (провадження №12-222гс18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 488/402/16-ц (провадження № 14-564цс19), від 17 квітня 2018 року у справі

№ 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), Верховного Суду від 24 червня 2019 року у справі № 369/9035/17-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 369/9036/17, від 03 березня 2021 року в справі № 372/3320/19 (провадження № 61-17775св20), від 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15-ц (провадження № 61-10018св18), від 18 травня 2022 року у справі № 369/12149/16-ц (провадження № 61-12759св21), Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3029цс15.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2023 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2023 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Віта-Поштової сільської ради 30-ої сесії п`ятого скликання від 30 вересня 2010 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та передано йому у власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею 0,3453 га в межах Віта-Поштової сільської ради.

Згідно з квитанцією від 01 жовтня 2010 року ОСОБА_2 сплатив на користь ДП «Київське лісове господарство» 41 686,40 грн збитків за вилучення ділянки державного лісового фонду.

31 грудня 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0226, серії ЯЛ № 175897, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011094703778.

09 лютого 2016 року на підставі договору купівлі-продажу № 128 ОСОБА_2 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1 .

Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Васильківського районного нотаріального округу Семенець О. А. 09 лютого 2016 року за індексним номером 28153714 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222481201:01:002:0226 за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 26 серпня 2016 року та матеріалів лісовпорядкування 2003 року Васильківського лісництва Виробничої частини ДЛГО «Київліс», земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:002:0226 розташована у виділі 8 кварталу 50 Васильківського лісництва (а за даними лісовпорядкування 2014 року Васильківського лісництва ДП «Київський лісгосп» - розташована у виділі 12 кварталу 50 Васильківського лісництва) є земельною ділянкою лісового фонду, покрита лісовою рослинністю.

У відповіді від 15 вересня 2016 року № 02-768 директора ДП «Київське лісове господарство» зазначено, що земельна ділянка, кадастровий номер 3222481201:01:001:0090, не відноситься і не відносилася до земель лісового фонду; земельна ділянка із кадастровим номером 3222481201:01:005:0106 частково розташована на землях лісогосподарського призначення лісового фонду Васильківського лісництва квартал 50 виділ 18; 3222481201:01:005:0116 - розташована у кварталі 50 виділи 14, 15; 3222481201:01:005:0021 - розташована у кварталі 50 виділ 17; 3222481201:01:005:0114 - розташована у кварталі 50 виділ 18; 3222481201:01:002:0226 - частково розташована у кварталі 50 виділ 12; 3222481201:01:001:0107 - розташована у кварталі 50 виділ 10; 3222481201:01:0012:0118 - розташована у кварталі 50 виділ 10; 3222481201:01:006:0172 - розташована у кварталі 50 виділ 10; 3222481201:01:006:0175 - розташована у кварталі 50 виділ 10. На ці земельні ділянки ДП «Київське лісове господарство» дозволу на вилучення не надавало (т. 1, а. с. 21).

За інформацією Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 19 вересня 2016 року № 04-36/2003 Управління не надавало погодження на вилучення земельних ділянок лісогосподарського призначення з постійного користування ДП «Київський лісгосп» та зміни їхнього цільового призначення.

Відповідно до Проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» 2004 року спірна земельна ділянка покрита лісовою рослинністю та має таксаційні характеристики: виділ 8: площа 0,5 га, склад: 8 дерев акації білих, 2 дуба звичайних, вік 40 років, висота - 19 м, діаметр - 18 см, запас на 1 га - 160 метрів кубічних.

Згідно з Проектом організації та розвитку лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» 2015 року спірна земельна ділянка покрита лісовою рослинністю та має відповідні таксаційні характеристики: виділ 12: площа 0,5 га, склад: 10 дерев акації білої, дуб звичайний, вік 51 рік, висота - 22 м, діаметр - 26 см, запас на 1 га 190 метрів кубічних.

21 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області із заявою про поділ земельної ділянки, кадастровий номер 3222481201:01:002:0226, на дві земельні ділянки площами 0,3353 га та 0,01 га. У результаті поділу утворено дві земельні ділянки: кадастровий номер 3222481201:01:005:5160, площею 0,3353 га та кадастровий номер 3222481201:01:005:5161, площею 0,01 га.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов).

Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.

Для відновлення порушеного права власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення прокурор заявив вимогу про її витребування від кінцевого набувача.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). У разі якщо володілець такого майна недобросовісний, суд витребовує це майно на користь власника у всіх випадках.

Можливість власника реалізувати його право: витребувати майно з володіння добросовісного набувача (тобто того, який не знав і не міг знати про те, що набуває майно, яке особа не мала права йому відчужувати) згідно зі статтею 388 ЦК України, залежить від того, на якій підставі (оплатно, безвідплатно) добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник може витребувати майно з володіння добросовісного набувача, який придбав його за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, є вичерпним (пункти 1-3 частини першої статті 388 ЦК України). Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).

Як зазначені приписи ЦК України про витребування майна з незаконного володіння, так і приписи ЗК України та ЛК України щодо правової охорони земель лісогосподарського призначення й обмежень на розпорядження ними, були та є доступними, чіткими і передбачуваними.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 39, 60), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 103) та № 372/1036/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 65)).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність необхідно обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц та № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 95)).

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункт 48): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався чи міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Щодо обґрунтованості вирішення вимоги про витребувати спірної земельної ділянки від добросовісного набувача

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірна земельна ділянка, яка надалі була поділена на дві земельні ділянки, вибула із володіння поза волею власника на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке прийнято поза межами його компетенції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач має право витребувати спірну земельну ділянку від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, що протиправно відчужена фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідної земельної ділянки.

Ухвалюючи рішення про задоволення вимог прокурора щодо витребування спірної земельної ділянки, суд апеляційної інстанції мотивовано виходив із того, що суспільний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок лісового фонду у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні володіння земельною ділянкою. Земельна ділянка лісового фонду має використовуватися як власність українського народу для суспільних потреб за цільовим призначенням, виконувати свої важливі функції.

Відповідно дохарактерних особливостей земельної ділянки лісового фонду ОСОБА_1 при її придбанні не міг не розуміти, що ця земельна ділянка не призначена для будівництва, а належить до лісового фонду України, який має використовуватися з метою, пов`язаною з веденням лісового господарства.

Щодо застосування позовної давності

Суд апеляційної інстанції встановив, що Кабінету Міністрів України, який відповідно до закону є розпорядником спірної земельної ділянки, про факт первинного порушення інтересів держави внаслідок прийняття рішення Віта-Поштовою сільською радою не було відомо до грудня 2016 року (часу, коли прокуратура повідомила про такі порушення), оскільки рішення було прийнято без його участі та погодження на вилучення спірної земельної ділянки, інформація про її передачу у приватну власність у загальнодоступних базах даних була відсутня, органами державного контролю ці порушення не виявлено.

Кабінет Міністрів України не був учасником спірних правовідносин щодо вилучення у держави та передачі у комунальну, а потім й у приватну власність земель лісогосподарського призначення. Матеріали справи не містять інформації, що Віта-Поштова сільська рада доводила до відома Кабінету Міністрів України інформацію про прийняття спірних рішень, передачу спірної земельної ділянки у приватну власність.

Про порушення земельного законодавства прокурору стало відомо у 2016 році за результатами системного аналізу інформацій різних органів державної влади, установ та організацій, а саме: Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 19 вересня 2016 року, ВО «Укрдержліспроект» від 26 серпня 2016 року, ДП «Київське лісове господарство» від 15 вересня 2016 року.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що Кабінету Міністрів України стало відомо про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення з моменту пред`явлення позову прокурором у грудні 2016 року.

Отже, Кабінет Міністрів України довідався про порушення права власності держави на спірну земельну ділянку лише з моменту отримання копії позовної заяви прокурора у справі.

Інших доказів, які б свідчили про те, що Кабінет Міністрів України мав можливість довідатися про порушення свого права раніше, відповідач суду не надав.

За таких встановлених обставин суд обґрунтовано вказав, що позивач не пропустив позовну давність, а тому Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги у цій частині.

Висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються із висновками Верховного Суду, викладеними у вищевказаних постановах, а також постановах від 18 травня 2022 року у справах № 369/12148/16-ц та № 369/12149/16-ц, від 28 вересня 2022 року у справі № 369/6522/17.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах від 18 травня 2022 року у справі № 369/12149/16-ц (провадження № 61-12759св21), Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3029цс15, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 369/12149/16-ц (провадження № 61-12759св21) зроблено висновок, що «при новому розгляді справи на порушення вимог статті 417 ЦПК України питання початку обізнаності Кабінетом Міністрів України про порушення прав держави судом першої інстанції не досліджувалось, натомість відмовлено у задоволені позову у зв`язку із недоведеністю порушення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України. На зазначене також не звернув увагу й суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, жодних висновків з цього приводу не зробив».

У постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі

№ 6-152цс14, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17 зазначено, що відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

У постановах від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, від 08 червня 2016 року у справі

№ 6-3029цс15 Верховний Суд України вказав, що статтею 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема, у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України (в редакції до набрання чинності Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI) зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Проаналізувавши пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, Верховний Суд України сформував правовий висновок, відповідно до якого зазначена норма спрямована на захист власників та інших осіб, які мають речові права на майно, від неправомірних дій органів державної влади або органів місцевого самоврядування, а отже, не може поширюватися на випадки звернення до суду прокурора з позовом в інтересах держави.

Водночас у справі, яка переглядається, встановлено, що Кабінету Міністрів України стало відомо про передачу у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення з моменту пред`явлення позову прокурором, тобто у грудні 2016 року.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції у справі, що переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах Верховного Суду, щодо застосування норм матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 910/4896/18 (провадження № 12-47гс19), від 15 травня 2018 року у справі № 911/4144/16 (провадження № 12-71гс18), від 16 травня 2018 року у справі № 911/4111/16 (провадження № 12-69гс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 911/44/17 (провадження № 12-225гс18), від 15 січня 2019 року у справі № 911/4007/16 (провадження № 12-222гс18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 488/402/16-ц (провадження № 14-564цс19), Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У пунктах 29-31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 910/4896/18 (провадження № 12-47гс19) зроблено висновок, що «рішення органу державної влади у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку позовну вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред`являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень. З огляду на те, що позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації, яким надано земельні ділянки у власність фізичним особам, такий спір є приватноправовим і за суб`єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов`язки цих фізичних осіб. Доводи позивача щодо необхідності розгляду спору в цій справі за правилами господарського судочинства, оскільки спір виник між позивачем і Вишгородською районною державною адміністрацією, а фізичні особи не були визначені відповідачами у справі, не можуть бути підставою для розгляду спору господарськими судами, бо предмет спору безпосередньо стосується прав і обов`язків таких фізичних осіб. Адже визнання недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації, яким передано земельні ділянки у власність 21 громадянину України для ведення особистого селянського господарства на території Старопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області, впливає на обсяг прав і обов`язків власників земельних ділянок, оскільки предмет такого спору стосується правомірності набуття ними відповідних земельних ділянок.

Подібний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 911/4144/16 (провадження № 12-71гс18), від 16 травня 2018 року у справі № 911/4111/16 (провадження № 12-69гс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 911/44/17 (провадження № 12-225гс18), від 15 січня 2019 року у справі № 911/4007/16 (провадження № 12-222гс18)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 488/402/16-ц (провадження № 14-564цс19) зазначено, що «відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядатися за правилами цивільного судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної особи виникло цивільне право і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У цьому разі вказану вимогу можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред`являти до суду для розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо фактично метою заявлення зазначеної позовної вимоги є оспорювання речового права (права власності), що виникло внаслідок реалізації відповідного рішення суб`єкта владних повноважень. Підставою набуття права приватної власності на земельну ділянку із земель державної чи комунальної власності, є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку».

Зазначені висновки не суперечать висновкам суду апеляційної інстанції у цій справі.

Також підлягають відхиленню і доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), Верховного Суду від 03 березня 2021 року в справі № 372/3320/19 (провадження № 61-17775св20), які стосуються належного складу відповідачів та наслідків пред`явлення позову до неналежного відповідача чи не до усіх належних відповідачів.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».

У постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року в справі № 372/3320/19 (провадження № 61-17775св20) зроблено висновок, що «земельна ділянка, яка відведена на підставі оспорюваного розпорядження Обухівської РДА від 19 січня 2009 року у власність ОСОБА_2, відповідно до договору купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року відчужена ОСОБА_1. Заступник прокурора позовних вимог до ОСОБА_2 не пред`явив, клопотання про залучення його до участі в справі як співвідповідача не заявляв, а тому відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 19 січня 2009 року № 50 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Красненської сільської ради» в частині передачі ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1,99 га внаслідок неналежного складу співвідповідачів. З огляду на незалучення до участі в справі осіб, питання про права та обов`язки яких підлягає вирішенню за результатами розгляду позовних вимог, в задоволенні вказаних вимог слід було відмовити з цих підстав. Відповідно, в задоволенні позовної вимоги про витребування земельної ділянки від ОСОБА_1 слід було відмовити внаслідок того, що вона є похідною від визнання недійсним розпорядження Обухівської РДА».

У справі, що переглядається, зважаючи на предмет позову, яким є вимога про витребування земельної ділянки від ОСОБА_1 як теперішнього власника спірної земельної ділянки, належним відповідачем є саме ОСОБА_1 .

Попередній власник спірної земельної ділянки ОСОБА_2 бере участь у розгляді справи як третя особа,яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Оскільки позивач до нього жодних матеріально-правових вимог не заявляв, то підстав для притягнення ОСОБА_2 до участі у справі, в тому числі з мотивів, на які посилається заявник, не було.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду у справі № 522/21850/15-ц (провадження

№ 61-10018св18), Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У зазначеній постанові зроблено висновок, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово констатував у схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а саме про те, що органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням.

Відхиляючи вказані доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з того, що критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07).

Суд констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, необхідно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження

№ 14-208цс18)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя статті 388 ЦК України).

Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п`ята статті 12 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

Такими обставинами можуть бути, зокрема підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

У справі, що переглядається, суди встановили, що останній набувач спірної земельної ділянки ОСОБА_1 набув право власності на підставі оплатного договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Суд апеляційної інстанції також встановив, що державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3222481201:01:002:0226, серії ЯЛ № 175897, виданий 31 грудня 2010 року первісному набувачу земельної ділянки ОСОБА_2 на підставі неправомочного рішення Віта-Поштової сільської ради, тому спірне нерухоме майно вибуло з володіння держави з порушенням вимог чинного законодавства та поза волею власника.

Встановивши, що спірний об`єкт нерухомості вибув з володіння власника поза його волею, суд апеляційної інстанції дійшов по суті правильного висновку про те, що пред`явлення позову до добросовісного набувача (відповідача) про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону, а тому спірне майно підлягає витребуванню на користь позивача.

У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, суд апеляційної інстанції по суті не встановив невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, з чим погоджується і Верховний Суд.

Верховний Суд також врахував, що відповідач відповідно до статті 661 ЦК України не позбавлений права звернутися з позовом до продавця витребуваного майна з вимогою про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 24 червня 2019 року у справі № 369/9035/17-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 369/9036/17.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у справах № 369/9035/17-ц та № 369/9036/17 виходив із того, що позови були подані прокурором в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, який на момент виникнення спірних правовідносин не мав повноважень вирішувати питання у спірних правовідносинах, оскільки на час прийняття Віта-Поштовою сільською радою оскаржуваного рішення від 26 березня 2009 року (від 18 грудня 2008 року відповідно) вирішення питань у спірних правовідносинах належало до повноважень місцевих державних адміністрацій, тому інтереси держави в особі Кабінету Міністрів України не порушені.

Зокрема, у зазначених справах йшлося про те, що відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу, а площа спірних земельних ділянок не перевищувала 1 га.

Водночас відповідно до змісту позовної заяви у цій справі та доданих до неї доказів, зокрема проєкту організації та розвитку лісового господарства Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» 2004 року йшлося про те, що спірна земельна ділянка перебуває у кварталі 50, який розташований в межах населеного пункту с. Віта-Поштова, загальною площею 39,0 га. Тобто спірна земельна ділянка по суті є складовою земельної ділянки (масиву) площею, яка перевищує 1 га.

З урахуванням наведеного висновки у справах № 369/9035/17-ц та № 369/9036/17, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли у цій справі.

Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 28 вересня 2022 року в справі № 369/6522/17 (провадження № 61-7581св22), зазначивши, що «відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що вилучення у постійних користувачів лісових ділянок державної власності площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, зміна їх цільового призначення з метою використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, та передача таких земельних ділянок у власність або постійне користування у 2008-2009 роках належало до повноважень Кабінету Міністрів України. У відповідності до пункту 5 частини першої статті 27 ЛК України у редакції Закону України від 15 березня 2012 року Кабінет Міністрів України у сфері лісових відносин передає у власність, надає у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності. Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд, у постанові від 24 червня 2020 року погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що спірна земельна ділянка лісогосподарського призначення державної форми власності передана у власність ОСОБА_2 з перевищенням повноважень сільською радою. Прокурор у позові посилався, зокрема, на те, що на підставі рішення Віта-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 19 червня 2008 року у держави було вилучено земельні ділянки лісогосподарського призначення у кварталі 50 виділ 5, загальною площею 6,44 га. Отже вилучення земельних ділянок лісогосподарського призначення у кварталі 50 виділ 5, загальною площею 6,44 га, зміна їх цільового призначення відносилося до повноважень Кабінету Міністрів України».

Верховний Суд вдруге, переглядаючи цю справу у порядку касаційного провадження, у постанові від 18 травня 2022 року встановив, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави поза його волею, у зв`язку з чим суд касаційної інстанції дійшов висновку про необґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції про те, що передачею спірної земельної ділянки у власність фізичної особи не було порушено права Кабінету Міністрів України.

Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2022 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. В. Яремко

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

Є. В. Синельников

В. В. Шипович