Окрема думка

від 07.06.2023 по справі 910/4389/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

07 червня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/4389/21

Судді Чумака Ю. Я.

До постанови Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 910/4389/21

Повністю не погоджуюсь із резолютивною частиною та з мотивами, викладеними в зазначеній вище постанові. Керуючись частиною третьою статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), викладаю окрему думку, суть якої полягає в такому.

Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінтерторг" (далі - позивач) звернулося до суду з позовом до Комунального підприємства "Київблагоустрій" (далі - відповідач-1), Департаменту міського благоустрою виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю "Вістекс-Компані" (далі - відповідач-3), у якому, уточнивши свої вимоги, просило:

- зобов`язати відповідачів відновити становище зруйнованої нежитлової будівлі по вул. Братиславській, 26 Д в первинний стан, який визначено проектною документацією та технічним паспортом на нежитлову будівлю відповідно до внутрішніх обмірів та розрахунків площ приміщень нежитлової будівлі по вул. Братиславській, 26 Д у м.Києві;

- зобов`язати відповідачів здійснити відновлювальні роботи по нежитловій будівлі за рахунок власних коштів.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем - 1 за дорученням відповідача - 2 було протиправно знесено належний позивачу на праві власності об`єкт нерухомого майна, у зв`язку з чим порушені права позивача, які підлягають захисту в судовому порядку.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.01.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2022, в задоволенні позову відмовлено повністю.

2.2. Судові рішення мотивовані тим, що спірний об`єкт нерухомого майна є самочинним будівництвом, тому позивач не набув права власності на нежитлову будівлю, що виключає правові підстави для задоволення позову. Питання спливу позовної давності суди не досліджували, оскільки у позові відмовлено з огляду на відсутність порушеного права позивача.

2.3. Постановою Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 910/4389/21 Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінтерторг" залишено без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2022 у справі № 910/4389/21 залишено без змін.

З ухваленим Верховним Судом судовим рішенням у цій справі не можу погодитися з таких підстав.

3.1. Постанова Верховного Суду мотивована тим, що за встановлених у справі обставин скаржник не набув право власності на спірне нерухоме майно у встановленому законом порядку, навпаки, судами встановлено, що знесені об`єкти є самочинним будівництвом. При цьому Верховний Суд застосував викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 висновок про те, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Аргументи щодо незгоди з постановою Верховного Суду від 07.06.2023 у справі №910/4389/21 полягають у наступному:

Щодо непорушності права власності та непропорційного втручання у право власності особи

4.1. Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

4.2. Відповідно до частини першої статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

4.3. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлює, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

4.5. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно, за усталеною судовою практикою Верховного Суду, є спростовною презумпцією, що означає підтвердження та визнання такого права і законності його набуття допоки інше не буде встановлено в законний спосіб. Тобто, доки така презумпція не спростована в судовому порядку або через процедуру оскарження через Міністерство юстиції України презюмується, що особа є законним власником нерухомого майна і всі, в тому числі конституційні гарантії непорушності такого права, розповсюджуються на це нерухоме майно.

4.6. Гарантії права власності особи на майно крім чітко встановлених Конституцією України та цивільним законодавством, мають своє відображення і в міжнародному праві.

4.7. Зокрема, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

4.8. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льон рот проти Швеції", пункти 69 і 73).

4.9. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

4.10 Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Щодо незаконного позбавлення права власності особи на нерухоме майно та відмову Верховного Суду захистити порушене право скаржника

5.1. Повертаючись до обставин справи, яка розглядалась необхідно констатувати, що Верховний Суд помилково погодився з висновками судів попередніх інстанцій, а також помилково застосував висновок Верховного Суду у справі № 911/3594/17, за яким державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

5.2. Визначальним у застосуванні цієї правової позиції Верховного Суду є те, чи існувала взагалі законна підстава виникнення речового права у особи чи ні. Крім того, з врахуванням презумпції законності державної реєстрації речового права вважається, що особа є законним власником майна, доки така державна реєстрація не буде скасована у встановленому законом порядку або суд не вирішить питання права власності на це нерухоме майно.

5.3. Щодо підстав виникнення у позивача права власності на нерухоме майно за обставинами цієї справи. У власника нерухомого майна виникло право власності на це нерухоме майно згідно з договором про спільну діяльність № 20/07 від 20.07.1996 та у зв`язку з введенням нерухомого майна в експлуатацію згідно з актом приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта № 22 від 20.01.1998. В подальшому речове право власності на це нерухоме майно було зареєстроване в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ТОВ "Компанія "Укрінтерторг" у 2015 році, а згодом було надано витяг № 260340027 від 07.06.2018. Будівництво нерухомого майна здійснювалося на підставі ордеру на виконання будівельних робіт, ордер був виданий Управлінням контролю за технічним станом комунальної власності м. Києва №96130018 від 30.08.1996 року. Земельна ділянка надавалася на підставі розпорядження Ватутінської районної державної адміністрації м. Києва від 21.03.1997 року, договору на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) №198 та рішення Ватутінської районної в м. Києві ради від 6 сесії 23 скликання №2 від 13.01.1999 року та передана за актом приймання-передачі від 10.01.1997 року. В подальшому рішенням Київської міської ради №825/825 від 21.07.2016 року позивачу було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на вул. Братиславській 26-Д у Деснянському районі м. Києва для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі торговельного призначення.

5.4. За таких встановлених у цій справі обставин очевидним є факт наявності підстави виникнення права власності на нерухоме майно.

5.5. Суди попередніх інстанції відмову в позові аргументували неможливістю виникнення права власності на нерухоме майно з огляду на викладені дефекти документації, яка була подана державному реєстратору для реєстрації за ТОВ "Компанія "Укрінтерторг" права власності на спірний об`єкт у 2015 році, та наданих до матеріалів справи документів на підтвердження права власності; неможливістю позивача пояснити наявність таких дефектів та взагалі надати які-небудь ґрунтовні пояснення з приводу обставин набуття ТОВ "Компанія "Укрінтерторг" права власності на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю "А", площею 220,8 кв.м, за адресою: м. Київ, вул. Братиславська, буд. 26-Д; неможливістю пояснити яким чином тричі відбувалась зміна площі спірного майна - з орієнтовних 82 кв.м (згідно із схемою до акту №22 від 20 чи 28 січня 1998 року) на 220,8 кв.м (згідно акту від 22.01.1998), і в подальшому, на 230,06 кв.м (згідно із актом №1 від лютого 2002 року); неможливістю пояснити декларування позивачем у 2017 році наявності у нього саме кіосків та сплату у відповідному розмірі пайових внесків. З врахуванням чого, суди дійшли до висновку, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінтерторг" було подано державному реєстратору недостовірні (змінені) документи для реєстрації права власності на спірне майно. А саме, державному реєстратору не було надано акт прийняття в експлуатацію нежитлової будівлі "А", площею 220,8 кв.м, за адресою: м. Київ, вул. Братиславська, буд. 26-Д, в той час як акт №22 від 20 чи 28 січня 1998 року є видозміненим та фактично підтверджує введення в експлуатацію іншого об`єкту, який розташовувався поруч із торговим павільйоном, наданим у користування позивачу згідно з розпорядженням Ватутінської районної державної адміністрації міста Києва № 308 від 21.03.1997.

5.6. Всі вищенаведені питання, що виникли у судів першої та другої інстанцій, які з порушенням принципу диспозитивності судового процесу намагалися перекласти на себе функції експертних установ та фактично вийшли за межі предмету судового розгляду, не спростовують самого факту прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту як законної підстави виникнення права власності на нерухоме майно та його державної реєстрації.

5.7. При цьому, ані акт приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта № 22 від 20.01.1998 року, ані записи про державну реєстрацію речового права позивача не оспорювалися і не визнавалися недійсними, а нерухоме майно не визнавалося самочинним будівництвом.

Щодо неврахування Верховним Судом висновку судів про визнання протиправними дій Комунального підприємства "Київблагоустрій" щодо демонтажу нежитлової будівлі (літера "А"), яка розташована у м. Києві, по вул. Братиславській, 26-Д.

6.1. Як встановлено судами попередніх інстанцій об`єкт нерухомості, як тимчасова споруда, був демонтований КП "Київблагоустрій", завантажений на транспортний засіб виконавця - ТОВ "Вістекс-Компані" та відправлений на майданчик тимчасового складування та зберігання безхазяйного майна, що підтверджується актом демонтажу № 03-81/ВК від 03.02.2018.

6.2. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.08.2018, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.04.2019, у справі № 826/2960/18 визнано протиправним та скасовано доручення Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 064-9353 від 11.09.2017; визнано протиправними дії Комунального підприємства "Київблагоустрій" щодо демонтажу нежитлової будівлі (літера "А"), яка розташована у м. Києві, по вул. Братиславській, 26-Д.

6.3. За встановлених у даній справі обставин та з врахуванням висновків адміністративних судів можна дійти до висновку, що позивач мав право власності на нерухоме майно, це право власності гарантувалося державою і позбавлення такого права власності можливе лише у судовому порядку. Фактично ж позивача було позбавлено права власності шляхом демонтажу його об`єкта нерухомого майна без рішення суду. Більше того, такі дії КП "Київблагоустрій" визнано противоправними в судовому порядку.

Щодо неврахування правової позиції у справі №640/3417/19, на яку посилався скаржник.

7.1. Поза увагою Верховного Суду у цій справі залишилося посилання позивача в касаційній скарзі на правову позицію Верховного Суду викладену в постанові від 13.04.2022 у справі №640/3417/19, в пунктах 62-64 якої зазначено, що у разі виявлення факту, який полягає у неправомірному/ помилковому наданні статусу «нерухоме майно» шляхом державної реєстрації об`єкту, Департамент має повідомити Київську міську раду (як власника земельної ділянки) про такий факт. Київська міська рада від імені територіальної громади уповноважена звернутися або до Міністерства юстиції України (його територіальних органів) у порядку ст. 37 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» або до суду щодо визнання незаконним вчинення дій з реєстрації права власності на відповідне нерухоме майно, яке на думку таких органів місцевого самоврядування, не є нерухомим. Виключно у разі зміни правового статуту об`єкту (скасування, зміни його державної реєстрації як «нерухомого майна») органи місцевого самоврядування можуть вчиняти дії та приймати рішення про демонтаж самовільно встановлених об`єктів.

7.2. Таким чином, Верховний Суд мав би врахувати цю релевантну правову позицію, на яку були посилання в касаційній скарзі. Суд мав би відхилити її, якщо дійшов би до висновку, що вона була висловлена не у подібних правовідносинах або передати на відступ від неї до Великої Палати Верховного Суду. У відповідності до статті 315 ГПК України Верховний Суд у своїй постанові повинен мотивувати відхилення кожного аргументу касаційної скарги.

7.3. Верховним Судом також невірно застосовані положення статті 376 ЦК України щодо самочинного будівництва. Передчасними є посилання як судів попередніх інстанцій, так і Верховного Суду у цій справ про те, що об`єкт позивача є самочинним будівництвом, оскільки самочинним будівництво при умові наявності підстави виникнення та реєстрації права власності у встановленому законом порядку може бути визнане лише судом за позовом заінтересованої особи. В даній справі та і в інших справах такого позову заявлено не було. Тобто, фактично Верховний Суд погодився з висновком, що самочинним будівництвом може бути визнано об`єкт нерухомого майна за рішенням органу місцевого самоврядування, при тому, що право власності на це майно зареєстроване і не визнано недійсним за рішенням суду.

Щодо застосування Верховним Судом у цій справі нерелевантної правової позиці у справі № 911/3594/17

8.1. Верховний Суд погодившись з висновками судів попередніх інстанцій застосував викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 висновок про те, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

8.2. Враховуючи встановлені в цій справі обставини щодо реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна на підставі акта приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта № 22 від 20.01.1998 та навіть при умові наявності в цьому акті певних дефектів, які не спростовують його існування та не роблять його недійсним, власник мав підставу для реєстрації права власності на нерухоме майно.

8.3. З врахуванням вищенаведеного Верховний Суд у цій справі повинен був не враховувати нерелевантну правову позицію Верховного Суду у справі № 911/3594/17, а навпаки врахувати правову позицію Верховного Суду у справі №640/3417/19 та забезпечити, як найвищий судовий орган країни, гарантії непорушності права власності особи, передбачені як Конституцією України так і цивільним законодавством, відновити порушене право позивача шляхом скасування незаконних рішень судів попередніх інстанцій і задовольнити позовну заяву позивача.

8.4. Окрема думка, висловлена у цій справі, має значення для розвитку права в Україні, оскільки підтримка Верховним Судом судової практики щодо можливості органів місцевого самоврядування демонтувати об`єкти нерухомого майна без рішення суду про визнання їх самочинним будівництвом та/або без рішення суду про визнання недійсними правовстановлюючих, реєстраційних документів на майно призведе до свавільного використання такого права органами влади, нівелювання гарантій непорушності права власності та погіршення інвестиційного клімату.

Суддя Ю. Я. Чумак