Окрема думка

від 09.11.2023 по справі 420/2411/19

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Воробйової І. А., Желєзного І. В.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 9 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21), ухваленої за результатами перегляду рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року у справі за позовом Приватного підприємства «Компанія «Флай сервіс» до держави України в особі Державної казначейської служби України про стягнення коштів

Короткий виклад історії справи

Приватне підприємство «Компанія «ФЛАЙ СЕРВІС» (далі - ППК «Флай сервіс», позивач) звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просило стягнути з держави України в особі Державної казначейської служби України (далі - Казначейство, відповідач) грошові втрати в загальному розмірі 605 928,48 грн, з яких: 543 145,65 грн - інфляційні втрати, 62 782,83 грн - 3 % річних.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що судовим рішенням у справі № 2а-608/08/1570, яке набрало законної сили, серед іншого, стягнуто з Казначейства на користь позивача грошові кошти у розмірі 380 502 грн. Однак у зв`язку з тривалим невиконанням боржником цього рішення позивачу заподіяно грошову шкоду, яку необхідно стягнути з Казначейства.

Приймаючи оскаржувані рішення та постанову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з таких установлених у справі обставин.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року в справі № 2а-608/08/1570, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси, Державної податкової адміністрації в Одеській області, Казначейства про визнання рішення Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси № 43/17-2/2273008133/11067 про застосування фінансових санкцій від 12 липня 1999 року недійсним задоволено і, зокрема, стягнуто з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» кошти в сумі 380 502 грн.

13 травня 2013 року Одеським окружним адміністративним судом позивачу видано виконавчий лист № 608/08/1570 про стягнення з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» коштів у сумі 380 502 грн.

Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 11 квітня 2013 року та від 17 травня 2013 року відкрито касаційні провадження в адміністративній справі № 2а-608/08/1570 та зупинено виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року та ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року у справі № 2а-608/08/1570.

22 травня 2017 року ухвалою Вищого адміністративного суду України у справі № 2а-608/08/1570 залишено без змін постанову Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року, задоволено заяву представника ППК «Флай сервіс» про поновлення пропущеного строку для пред`явлення до виконання виконавчого листа № 608/08/1570. Поновлено пропущений строк для пред`явлення до виконання виконавчого листа, виданого 13 травня 2013 року Одеським окружним адміністративним судом у справі № 2а-608/08/1570.

19 лютого 2018 року Казначейство отримало виконавчий лист № 608/08/1570, на виконання якого у жовтні 2018 року трьома платежами (в порядку черговості) перерахувало на розрахунковий рахунок ППК «Флай сервіс» кошти в сумі 380 502 грн (25 жовтня 2018 року - 218069,47 грн, 31 жовтня 2018 року - 141354,58 грн і 21077,95 грн).

За наслідком розгляду цієї справи рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року, яке залишено без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року, адміністративний позов ППК «Флай сервіс» задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Казначейства щодо несвоєчасного виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року в справі № 2а- 608/08/1570 у частині стягнення з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» коштів у сумі: 380 502 грн. Стягнуто з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» компенсацію в розмірі 3 % річних за несвоєчасне виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року в справі № 2а- 608/08/1570 у сумі 62 782,83 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення в частині задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» компенсації у розмірі 3 % річних за несвоєчасне виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року у справі № 2а- 608/08/1570 в сумі 62 782,83 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, суди попередніх інстанцій виходили з того, що між позивачем і відповідачем не виникло цивільно-правових відносин, зокрема, зобов`язального характеру, а тому норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема ті, які регулюють наслідки порушення зобов`язань, до спірних правовідносин не застосовуються. Водночас Законом України від 5 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI) не передбачено такого виду компенсації за несвоєчасне виконання рішень суду, як «інфляційні втрати».

Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовних вимог, ППК «Флай сервіс» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій зазначило, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме не застосували норми матеріального права, які мали бути застосовані до спірних правовідносин.

На обґрунтування касаційної скарги ППК «Флай сервіс» наполягає, що при вирішенні питання про компенсацію збитків, спричинених невиконанням остаточного судового рішення, крім 3 % річних, мають бути компенсовані також інфляційні втрати, оскільки відповідальність за інфляційні процеси несе саме держава. На переконання скаржника, за відсутності спеціальної норми у національному законодавстві, яка б регулювала правовідносини щодо стягнення з держави інфляційних втрат з підстав тривалого виконання (або невиконання) рішення суду, застосуванню підлягає стаття 625 ЦК України як загальна правова норма.

У цьому контексті скаржник також звернув увагу на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 22 травня 2018 року в справі № 915/533/15, яка полягає у тому, що та обставина, що грошові кошти за договором повинні надійти до обласного бюджету, не виключає необхідності захисту таких коштів від знецінення та обов`язку відповідача як боржника у спірних правовідносинах компенсувати наслідки інфляційних процесів, які відбулися за час його прострочення.

Окрім того, скаржник звернув увагу на те, що відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) невиконання або тривала затримка у виконанні судового рішення становить порушення права на справедливий судовий розгляд, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), та права на мирне володіння майном, яке гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відтак скаржник уважає, що повна відмова стягнути на користь ППК «Флай сервіс» інфляційні втрати, без аналізу практики ЄСПЛ з цього питання та з посиланням лише на національне законодавство, яке не передбачає повної компенсації у такому випадку, за жодних умов не може вважатися адекватним та достатнім відшкодуванням відповідно до принципів, установлених практикою ЄСПЛ.

На підставі викладеного скаржник просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року у частині відмови у задоволенні позовних відмов та ухвалити у цій частині нове рішення, яким стягнути з держави України в особі Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» 543 145,65 грн інфляційних втрат, а також понесені судові втрати в повному обсязі, в іншій частині ці судові рішення залишити без змін.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ППК «Флай сервіс», а ухвалою від 21 вересня 2021 року - передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Так, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вбачає у питанні правового регулювання спірних правовідносин виключну правову проблему, яка полягає у відсутності усталеної судової практики у застосуванні частини другої статті 625 ЦК України та наявності правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному, а також у невизначеності законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права.

Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що положеннями Закону № 4901-VI передбачено механізм компенсації стягувачу 3 % річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, у разі несвоєчасного (понад три місяці) виконання остаточного судового рішення.

Проте положеннями Закону № 4901-VI не передбачено такого механізму відновлення прав стягувача, порушення яких відбулося у зв`язку з тривалим невиконанням остаточного судового рішення, як стягнення інфляційних втрат від суми основного боргу.

Разом з тим відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У контексті зазначеного, а також доводів скаржника щодо застосовності до спірних правовідносин статті 625 ЦК України як загальної правової норми колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зауважила таке.

У пунктах 51, 52 пілотного рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року ЄСПЛ нагадав, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

У такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Войтенка, п. 53).

У пункті 54 указаного рішення ЄСПЛ також повторив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), № 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі «Дубенко проти України» (Dubenko v. Ukraine), № 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі «Козачек проти України» (Kozachek v. Ukraine), № 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

У пункті 106 указаного рішення ЄСПЛ зазначив, що вимога заявника стосовно покриття збитків із врахуванням інфляції підтверджена детальними розрахунками на підставі офіційних даних щодо індексів інфляції, а тому є обґрунтованою.

За цих підстав ЄСПЛ пунктом 5 резолютивної частини указаного рішення постановив, що держава-відповідач повинна невідкладно - не пізніше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, - запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою Суду.

У Проміжній резолюції [CM/ResDH(2008)1] Комітету міністрів Ради Європи від 6 березня 2008 року щодо виконання рішень ЄСПЛ у 232 справах проти України, які стосуються невиконання або суттєвих затримок у виконанні остаточних рішень національних судів, винесених проти держави та підпорядкованих їй суб`єктів, а також відсутності ефективного засобу юридичного захисту, серед іншого, зазначено, що: «Комітет міністрів РЕКОМЕНДУЄ органам влади розглянути можливість запровадження на період, протягом якого прийматимуться зазначені закони, тимчасових заходів, спрямованих на зменшення, наскільки це можливо, ризику нових порушень Конвенції аналогічного характеру і, зокрема, призначити відшкодування за шкоду, спричинену затримками у виконанні рішень національних судів, безпосередньо на підставі положень Конвенції та практики Європейського суду, як це передбачено Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

У Рішенні від 12 жовтня 2017 року ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України», серед іншого, зазначив, що відповідно до логіки процедури пілотного рішення, забезпечення «адекватного та достатнього відшкодування» у розумінні пункту 5 резолютивної частини рішення у справі ОСОБА_2 («Юрій Миколайович Іванов проти України») є договірним зобов`язанням, пов`язаним із виконанням пілотного рішення, нагляд за виконанням якого здійснюється Комітетом міністрів, при цьому роль Суду суттєво обмежується виявленням системної проблеми та, за необхідності, визначенням заходів загального характеру, які слід вжити з метою виконання рішення. Таким чином, суть процедури пілотного рішення полягає у наданні належного відшкодування потерпілим у подальших аналогічних справах у рамках виконання пілотного рішення (пункт 159 цього рішення).

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Також колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зважила на те, що судом касаційної інстанції неоднаково застосовується стаття 625 ЦК України у правовідносинах, що за своєю суттю є подібними до правовідносин у цій справі.

Зокрема, у постанові від 20 січня 2016 року № 6-2759цс15, спір у якій виник у зв`язку з тривалим, на думку позивача, невиконанням рішення суду про зобов`язання Міністерства оборони України перерахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу відповідно до статей 9, 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Верховний Суд України дійшов висновку, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і тому, оскільки спірні правовідносини виникли у зв`язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України).

У подальшому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України щодо стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за невиконання грошового зобов`язання, викладених у постанові від 20 січня 2016 року № 6- 2759цс15, зазначивши, що статтею 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

У постанові від 19 серпня 2020 року в справі № 826/7444/16 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив відсутність цивільно-правових відносин між позивачем і органом казначейської служби як суб`єктом владних повноважень, а також відсутність цивільно-правового порушення з боку Казначейства, яке мало би складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами, належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між ними.

Суд у вказаній постанові також зазначив, що у відповідача не виникло перед позивачем грошового зобов`язання в порядку статті 11 ЦК України як зобов`язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а відтак Казначейство не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов`язання у розумінні статті 625 ЦК України.

Подібний правовий висновок сформовано Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в постанові від 15 квітня 2020 року в справі № 807/542/17.

Разом з тим Третя судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 12 серпня 2020 року в справі № 757/28275/17-ц при вирішенні питання застосування положень статті 625 ЦК України в контексті стягнення інфляційних втрат, спричинених тривалістю невиконання Казначейством рішення суду, виходила з того, що статтею 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Спеціальним законом не передбачено, що положення цієї статті щодо зобов`язання боржника, який прострочив виконання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення не поширюються на спірні правовідносини.

Подібні правові висновки сформовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 6 липня 2020 року в справі № 522/16531/17 та від 27 січня 2021 року в справі № 569/6045/17.

До того ж Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 квітня 2020 року в справі № 910/4590/19 зазначила, що за змістом статті 1192, частини другої статті 22 ЦК України відшкодування шкоди здійснюється лише за умови доведення розміру заподіяної шкоди. Натомість відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитор вправі вимагати сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також процентів річних від простроченої суми. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди.

Отже, на думку колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги, з метою правильного вирішення цього спору необхідною є відповідь на такі питання: чи може бути застосована частина друга статті 625 ЦК України до спірних правовідносин в аспекті стягнення на користь позивача компенсації інфляційних втрат, спричинених тривалим невиконанням остаточного судового рішення Казначейством. А також, чи можливо безпосередньо застосувати наведену практику ЄСПЛ для стягнення суми грошових коштів з урахуванням індексу інфляції у побідних правовідносинах та яке рішення необхідно вважати остаточним з метою визначення періоду такого прострочення.

Разом із цим, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду визнала за необхідне звернути увагу на проблематику визначення періоду прострочення виконання Казначейством рішення суду в цій справі.

Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

9 листопада 2023 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ППК «Флай сервіс» задоволено. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ППК «Флай сервіс» про стягнення з держави України в особі Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» інфляційних втрат в розмірі 543 145,65 грн скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов у цій частині задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ППК «Флай сервіс» 11 060,71 грн інфляційних втрат. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Звертаючись із позовом у цій справі, ППК «Флай сервіс» просило суд стягнути на його користь з держави України в особі Казначейства грошові втрати у загальному розмірі 605 928,48 грн, з яких: 543 145,65 грн - інфляційні втрати, 62 782,83 грн - 3 % річних, понесені у зв`язку з тривалим, на думку позивача, невиконанням Казначейством постанови Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2011 року (набрала законної сили 14 березня 2013 року) в адміністративній справі № 2а- 608/08/1570, якою, серед іншого, частково задоволено позов ППК «Флай сервіс» до Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси, Державної податкової адміністрації в Одеській області та Казначейства, визнано протиправними дії Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси та Державної податкової адміністрації в Одеській області щодо вилучення 12 січня 2000 року належного ППК «Флай сервіс» літака з подальшою його реалізацією задля погашення заборгованості за 380 502 грн та стягнуто з Казначейства на користь ППК «Флай сервіс» 380 502 грн.

Правовою підставою позову ППК «Флай сервіс» зазначило, зокрема, частину другу статті 625 ЦК України.

У цьому касаційному провадженні рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року переглядалися у частині відмови у задоволенні позовної вимоги ППК «Флай сервіс» про стягнення на його користь з відповідача інфляційних втрат.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

На обґрунтування свого рішення у цій справі Велика Палата Верховного Суду із посиланням на свої постанови від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц зазначила, що приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18)).

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)).

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.

З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України, сформулювала висновок, який полягає у тому, що правила частини другої статті 625 ЦК України мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зробила висновок, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим.

Цей висновок Велика Палата Верховного Суду підтримала, зокрема, у постановах від 4 травня 2022 року у справі № 761/28949/17, від 19 липня 2023 року у справі № 910/16820/21.

Отже, частиною другою статті 625 ЦК України передбачено акцесорну (додаткову) відповідальність боржника за прострочення виконання заздалегідь визначеного основного грошового зобов`язання, яка полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Слід також зазначити, що відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди визначено у статті 22 ЦК України, частиною першою якої передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно із частиною другою цієї статті, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно з абзацом першим частини третьої статті 22 ЦК України збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Загальні положення про відшкодування шкоди наведені у параграфі 1 глави 82 ЦК України. Так, за правилами частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Аналіз наведених положень статей 22, 1166 ЦК України дозволяє дійти висновку, що обов`язок з відшкодування збитків (деліктне зобов`язання) за своєю правовою природою є відповідальністю за завдання майнової шкоди особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи або ж завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи, і цей обов`язок за загальним правилом полягає саме у відшкодуванні такої шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Винятком із цього правила є відшкодування шкоди у меншому або більшому розмірі, якщо це передбачено договором або законом.

У цьому контексті варто зазначити, що юридичне підтвердження факту не створює самого факту, а лише його засвідчує. Тобто навіть у випадку, коли судовим рішенням встановлюється конкретний обсяг зобов`язання про відшкодування шкоди у грошовому вираженні, зміст цього зобов`язання ґрунтується саме на факті вчиненого раніше правопорушення - завданні шкоди.

Отже, задовольняючи вимогу кредитора, суд тим самим визнає правомірними вимоги позивача про відшкодування завданої йому шкоди та застосовує примус до її стягнення з відповідача. При цьому судове рішення не породжує зобов`язання грошового характеру, а лише підтверджує підставу виникнення деліктного зобов`язання, яке, відповідно, передує судовому рішенню і полягає у відшкодуванні шкоди, завданої позивачу у результаті порушення його цивільних прав неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю

Таким чином, відшкодування шкоди є відповідальністю, що виникає унаслідок завдання майнової шкоди особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи або ж завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи, та не може ототожнюватися із грошовим (борговим) зобов`язанням. Відповідно до правовідносин, що виникають у зв`язку із завданням шкоди та її подальшим відшкодуванням, не підлягає застосуванню частина друга статті 625 ЦК України, яка передбачає відповідальність за порушення грошового зобов`язання.

У цій справі спір виник у зв`язку з тривалим, на думку позивача, невиконанням відповідачем судового рішення про стягнення на його користь з відповідача 380 502 грн (шкоди, заподіяної неправомірними діями органів державної податкової служби), тому до спірних правовідносин не може застосовуватися частина друга статті 625 ЦК України.

Щодо можливості безпосередньо застосувати практику ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України»; рішення ЄСПЛ» від 12 жовтня 2017 року у справі «Бурмич та інші проти України) як підставу для стягнення на користь позивача з відповідача інфляційних втрат зазначаємо таке.

У пунктах 51, 52 пілотного рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» ЄСПЛ нагадав, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греці» (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

У такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Войтенка, п. 53)».

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ також повторив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), № 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі «Дубенко проти України» (Dubenko v. Ukraine), №74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі «Козачек проти України» (Kozachek v. Ukraine), № 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

Відповідно до пункту 74 вказаного рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що питання тривалого невиконання остаточних рішень та відсутності ефективних засобів юридичного захисту в правовій системі України залишаються невирішеними попри той факт, що існують відповідні рішення Суду з чіткими закликами до Уряду вжити необхідних заходів для вирішення таких питань.

Саме у зв`язку із цим у пунктах 2, 5 резолютивної частини цього рішення ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, а також, що держава-відповідач повинна невідкладно - не пізніше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, - запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою Суду.

Разом із цим, з огляду на встановлену відсутність у законодавстві України станом на час розгляду ЄСПЛ наведеної справи ефективного засобу юридичного захисту та порядку відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень, ЄСПЛ у пункті 8 резолютивної частини цього рішення, серед іншого, постановив, що упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним, держава-відповідач має виплатити заявнику: i) існуючу заборгованість за судовими рішеннями від 22 серпня 2001 року та 29 липня 2003 року, а також 174 євро, призначених з урахуванням інфляції.

Рішенням ЄСПЛ від 12 жовтня 2017 року у справі «Бурмич та інші проти України», серед іншого, зазначено, що: «Відповідно до логіки процедури пілотного рішення, забезпечення «адекватного та достатнього відшкодування» у розумінні пункту п`ятого резолютивної частини рішення у справі Іванов є договірним зобов`язанням, пов`язаним із виконанням пілотного рішення, нагляд за виконанням якого здійснюється Комітетом міністрів, при цьому роль Суду суттєво обмежується виявленням системної проблеми та, за необхідності, визначенням заходів загального характеру, які слід вжити з метою виконання рішення. Таким чином, суть процедури пілотного рішення полягає у наданні належного відшкодування потерпілим у подальших аналогічних справах у рамках виконання пілотного рішення».

1 січня 2013 року набрав чинності Закону № 4901-VI, який встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі - рішення суду), та особливості їх виконання.

Відповідно до пояснювальної записки до Закону № 4901-VI його метою є приведення положень чинного законодавства у відповідність з Конвенцією шляхом запровадження комплексу ефективних засобів, які б забезпечили безумовне виконання рішень суду на виконання рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України». Досягнення вказаної мети передбачається шляхом запровадження механізму, за яким виконання судових рішень про стягнення коштів з державних органів, підприємств, установ чи організацій, боржника - юридичної особи, примусова реалізація майна якого забороняється, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, у разі якщо неможливо виконати рішення за рахунок боржника.

Так, частина перша статті 2 Закону № 4901-VI визначає, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган.

Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Отже, Закон № 4901-VI передбачає спеціальні правила відповідальності держави за порушення строків виконня судових рішень про стягнення коштів, боржником за якими є, серед інших, державний орган, зокрема визначає компенсацію за несвоєчасне виконання цих судових рішень.

Передбачений статтею 5 цього Закону механізм нарахування компенсації 3 % річних є мірою майнової відповідальності держави за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів, боржником за яким є державний орган.

Таким чином, оскільки питання відшкодування за невиконання або затримки у виконанні судових рішень про стягнення коштів, боржником за якими є, серед інших, державний орган, наразі вже урегульовано спеціальним законом, відповідно у межах спірних правовідносин немає підстав для безпосереднього застосування способу відшкодування, застосованого ЄСПЛ у рішенні від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», у вигляді стягнення на користь позивача інфляційних втрат.

З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала б погодитися з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність законних підстав для задоволення вимог позивача щодо стягнення з Казначейства інфляційних втрат, оскільки нарахування 3 % річних у визначеному статтею 5 Закону № 4901-VI порядку є способом для ППК «Флай сервіс» отримання компенсації у майновому вираженні за несвоєчасне виконання державою свого обов`язку щодо виконання рішення суду про стягнення на його користь з Казначейства 380 502 грн. Отже, касаційна скарга мала бути залишена без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Судді: Н. В. Шевцова

І. А. Воробйова

І. В. Желєзний