Окрема думка

від 09.11.2023 по справі 420/2411/19

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Верховного Суду Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.

на постанову Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) від 09 листопада 2023 року в адміністративній справі № 420/2411/19(провадження № 11-422апп21) за позовом Підприємства до держави в особі Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про стягнення коштів, яка була ухвалена за наслідками розгляду касаційної скарги Приватного підприємства Компанія «Флай сервіс» (далі - Підприємство) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року.

1. У квітні 2019 року Підприємство звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до держави в особі ДКС України, у якому просило стягнути з відповідача на користь Підприємства грошові втрати в загальній сумі 605 928 грн 48 коп., з яких: 543 145 грн 65 коп. - інфляційні втрати; 62 782 грн 83 коп. - 3 % річних.

Позов мотивувало тим, що за судовим рішенням у справі № 2а-608/08/1570, яке набрало законної сили, серед іншого, стягнуто з ДКС України на користь позивача грошові кошти в розмірі 380 502 грн. Однак у зв`язку з тривалим невиконанням цього рішення боржник заподіяв Підприємству грошову шкоду, яку, на думку позивача, необхідно стягнути з відповідача.

2. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 29 липня 2019 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року, адміністративний позов Підприємства задовольнив частково: визнав протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі № 2а/608/08/1570 у частині стягнення з ДКС України на користь позивача коштів у сумі 380 502 грн; стягнув з відповідача на користь Підприємства компенсацію в розмірі 3 % річних за несвоєчасне виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі № 2а/608/08/1570 у сумі 62 782 грн 83 коп.; в іншій частині позовних вимог суд відмовив.

Задовольняючи частково позовні вимоги Підприємства, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що вимоги позивача про стягнення з ДКС України на користь Підприємства компенсації у розмірі 3 % річних за несвоєчасне виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі № 2а/608/08/1570 у сумі 62 782 грн 83 коп. є обґрунтованими.

Натомість, коли відмовляли в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, суди попередніх інстанцій зважили на те, що між позивачем і відповідачем не виникло цивільно-правових відносин, зокрема зобов`язального характеру. Якщо таких відносин не виникло, тому нема підстав застосовувати до спірних правовідносин норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема ті, які регулюють наслідки порушення зобов`язань. До того ж Закон України від 05 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI) не передбачає такого виду компенсації за несвоєчасне виконання рішень суду, як «інфляційні втрати».

3. Підприємство не погодилося з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволені позовних вимог і подало касаційну скаргу, в якій зазначило, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, не застосували ті норми права, які мали бути застосовані до цих правовідносин.

Посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), скаржник зазначив, що держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади. Отже, оскільки відповідальність за інфляційні процеси, які відбуваються в державі, несе сама держава, то при вирішенні питання про компенсацію збитків, спричинених невиконанням остаточного судового рішення, крім трьох відсотків річних, мають бути компенсовані й інфляційні втрати.

Підприємство також доводило, що відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ невиконання або тривала затримка у виконанні судового рішення становить порушення права на справедливий судовий розгляд, яке гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція),та права на мирне володіння майном, яке гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

На переконання скаржника, повна відмова у стягненні на користь Підприємства інфляційних втрат, без здійснення аналізу практики ЄСПЛ із цього приводу, а з посиланням лише на внутрішнє законодавство, яке не передбачає повної компенсації в такому випадку, ні за яких умов не може вважатись адекватним і достатнім відшкодуванням відповідно до принципів, установлених практикою ЄСПЛ.

На підставі викладеного Підприємствопросило: скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь Підприємства інфляційних втрат; ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з держави Україна в особі ДКС України на користь позивача 543 145 грн 65 коп. інфляційних втрат, а також понесені судові витрати в повному обсязі; в іншій частині судові рішення залишити без змін.

У березні 2020 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ДКС України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року, у якій відповідач просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким відмовити в повному обсязі в задоволенні позовних вимог Підприємства.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 березня 2020 року касаційну скаргу ДКС України залишив без руху з наданням десяти днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги, зазначених у мотивувальній частині цієї ухвали.

У цій ухвалі йшлося про те, що на усунення недоліків касаційної скарги скаржнику потрібно було подати до суду: клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження з викладом відповідних доказів; касаційну скаргу у формі, яка відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та на виконання вимог частини четвертої статті 328 цього Кодексу має містити чіткі підстави для касаційного оскарження судового рішення та виклад доводів на їх підтвердження; надати її копії з додатками відповідно до кількості учасників справи; документ про сплату судового збору.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 серпня 2020 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДКС України на підставі пункту 4 частини першої статті 333 КАС України.

4. У відзиві на касаційну скаргу ДКС Українизазначила, що не погоджується з вимогами, викладеними в касаційній скарзі.

ДКС України покликалась на те, що 19 лютого 2018 року відповідач отримав виконавчий лист по справі № 608/08/1570, виданий Одеським окружним адміністративним судом 13 травня 2013 року, строк пред`явлення якого до виконання поновлено ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2017 року. Водночас ДКС України трьома платежами від 25 та 31 жовтня 2018 року перерахувала на розрахунковий рахунок Підприємства 380 502 грн і вважає, що таким чином вона виконала виконавчий лист у справі № 608/08/1570 в порядку черговості, передбаченої абзацом другим підпункту 1 пункту 9 розділу VI«Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та пунктом 3 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок № 845). Отже,на думку відповідача, під час виконання судового рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі № 608/08/1570 ДКС України діяла в межах повноважень та вжила абсолютно всіх наданих чинним законодавством заходів щодо виконання вказаного рішення суду.

ДКС України зауважила теж, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання відповідно до правил частини другої статті 625 ЦК України.

У зв`язку з викладеним ДКС України просить відмовити в задоволенні касаційної скарги Підприємства.

5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Підприємства, а ухвалою від 21 вересня 2021 року передав справу на розгляд Великої Палати відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України, оскільки вважав, що в питанні правового регулювання спірних правовідносин наявні ознаки виключної правової проблеми, зумовленої браком усталеної судової практики в застосуванні однієї і тієї самої норми права - частини другої статті 625 ЦК України та наявністю правових висновків судів касаційних інстанцій, які прямо суперечать одне одному, а також існуванням невизначеності із законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, зокрема, через необхідність застосування аналогії закону чи права.

6. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, коли ухвалила судове рішення передати справу на розгляд Великої Палати, послалася на те, що спір у цій справі виник, зокрема, у зв`язку з вимогою позивача стягнути з ДКС України суми інфляційних втрат, які, на думку Підприємства, виникли у зв`язку з несвоєчасним виконанням відповідачем судового рішення, яке набрало законної сили.

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду встановила, що скаржник у поданій касаційній скарзі покликається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а також на те, що немає висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України).

Позивач як правову підставу звернення до суду з позовною вимогою про стягнення з відповідача суми інфляційних втрат у позовній заяві називав приписи статті 625 ЦК України. До того ж покликався на практику ЄСПЛ, відповідно до якої цей Суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог заявника щодо покриття збитків, спричинених тривалим невиконанням остаточного рішення суду, з урахуванням інфляційних втрат.

Гарантії держави щодо виконання судових рішень і виконавчих документів визначені Законом № 1404-VIII, а особливості їх виконання встановлені Законом № 4901-VI.

Національне законодавство правилами Закону № 4901-VI передбачило механізм компенсації стягувачу 3 % річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, у разі несвоєчасного (понад три місяці) виконання остаточного судового рішення.

Наприклад, за частиною першою статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Проте правила Закону № 4901-VI не встановлюють такого механізму відновлення прав стягувача, порушення яких відбулось у зв`язку з тривалим невиконанням остаточного судового рішення, як стягнення інфляційних втрат від суми основного боргу.

Воднораз відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Скаржник зауважує, що позаяк нема спеціальної норми в національному законодавстві, яка б регулювала правовідносини щодо стягнення з держави інфляційних втрат з підстав тривалого виконання (або невиконання) рішення суду, він керується статтею 625 ЦК України як загальною правовою нормою.

7. У контексті цього питання колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зауважила таке.

У пункті 51 «пілотного» рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року зазначено таке: «Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греці» (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V)».

Згідно з пунктом 52 рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року «у такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Войтенка, п. 53)».

Пунктом 54 указаного рішення ЄСПЛ також повторив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), № 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі «Дубенко проти України» (Dubenko v. Ukraine), № 74221/01, від 11 січня 2005 року; у справі «Козачек проти України» (Kozachek v. Ukraine), № 29508/04, від 07 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, пункт 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

ЄСПЛ у вказаному рішенні до того ж зауважив, що ця справа стосується існуючої проблеми, яка постійно нагадує про себе, породжуючи порушення Конвенції, які найчастіше виявляє Суд у справах проти України; більше ніж половина рішень, винесених Судом у справах проти України, стосуються питання тривалого невиконання остаточних судових рішень, відповідальність за які несуть органи влади України (пункт 73).

У Проміжній резолюції [CM/ResDH(2008)1] Комітету міністрів Ради Європи від 06 березня 2008 року щодо виконання рішень ЄСПЛ у 232 справах проти України, які стосуються невиконання або суттєвих затримок у виконанні остаточних рішень національних судів, винесених проти держави та підпорядкованих їй суб`єктів, а також відсутності ефективного засобу юридичного захисту, серед іншого, зазначено, що Комітет міністрів рекомендує органам влади розглянути можливість запровадження на період, протягом якого прийматимуться зазначені закони, тимчасових заходів, спрямованих на зменшення, наскільки це можливо, ризику нових порушень Конвенції аналогічного характеру і, зокрема, призначити відшкодування за шкоду, спричинену затримками у виконанні рішень національних судів, безпосередньо на підставі положень Конвенції та практики ЄСПЛ, як це передбачено Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV).

Відповідно до пункту 106 рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року вимога заявника стосовно покриття збитків із врахуванням інфляції підтверджена детальними розрахунками на підставі офіційних даних щодо індексів інфляції, а тому є обґрунтованою.

До того ж пунктом 5 указаного рішення ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна невідкладно - не пізніше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, - запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою Суду.

Рішенням ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України» від 12 жовтня 2017 року, серед іншого, зазначено, що відповідно до логіки процедури пілотного рішення, забезпечення «адекватного та достатнього відшкодування» в розумінні пункту 5 резолютивної частини рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» є договірним зобов`язанням, пов`язаним із виконанням пілотного рішення, нагляд за виконанням якого здійснюється Комітетом міністрів, при цьому роль Суду суттєво обмежується виявленням системної проблеми та, за необхідності, визначенням заходів загального характеру, які слід вжити з метою виконання рішення. Таким чином, суть процедури пілотного рішення полягає в наданні належного відшкодування потерпілим у подальших аналогічних справах у рамках виконання пілотного рішення.

8. На підставі статті 17 Закону № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Ба більше, скаржник покликається на постанову Великої Палати від 22 травня 2018 року в справі № 915/533/15, у якій, серед іншого, прописано, що та обставина, що грошові кошти за договором повинні надійти до обласного бюджету, не виключає необхідності захисту таких коштів від знецінення та обов`язку відповідача як боржника у спірних правовідносинах компенсувати наслідки інфляційних процесів, які відбулися за час його прострочення.

За окресленого правового регулювання Підприємство просить стягнути з відповідача інфляційні втрати, які поніс позивач у зв`язку з тривалим (з квітня 2013 року до вересня 2018 року) невиконанням остаточного судового рішення, у розмірі 543 145 грн 65 коп.

Щодо питання застосування норм права у правовідносинах, що за своєю суттю є подібними до правовідносин у цій справі, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила таке.

Верховний Суд України постановою від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, серед іншого, встановив, що у справі, яка переглядається, спір виник у зв`язку з тривалим, на думку позивача, невиконанням рішення суду про зобов`язання Міністерства оборони України перерахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу відповідно до статей 9, 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Цей Суд тоді виснував, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовуються Законом № 1404-VIII. І оскільки спірні правовідносини виникли у зв`язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України).

Надалі Велика Палата відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 20 січня 2016 року № 6-2759цс15 щодо стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за невиконання грошового зобов`язання, і зазначила, що стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зауважила, що після наведених висновків Великої Палати вбачається неоднакове застосування статті 625 ЦК України в контексті нарахування інфляційних втрат, спричинених тривалим невиконання ДКС України рішення суду.

Приміром, у постанові від 19 серпня 2020 року в справі № 826/7444/16 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив, що в контексті спірних правовідносин у цій справі не виникли цивільно-правові взаємини між позивачем і органом казначейської служби як суб`єктом владних повноважень, а звідси - нема цивільно-правового порушення з боку ДКС України, яке мало б складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами, належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між ними.

Суд у цій постанові вбачав, що у відповідача не виникло перед позивачем грошового зобов`язання в порядку статті 11 ЦК України як зобов`язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а відтак вважав, що ДКС України не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов`язання в розумінні статті 625 ЦК України.

Так само Верховний Суд зауважив, що якщо Закон № 4901-VI не передбачає такого виду компенсації за несвоєчасне виконання судового рішення органами ДКС України, як інфляційні втрати, то можна констатувати, що нема й правового механізму стягнення такого виду грошової компенсації.

Подібний правовий висновок сформував Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 15 квітня 2020 року в справі № 807/542/17.

Попри це, Третя судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 12 серпня 2020 року в межах справи № 757/28275/17-ц сформувала інший висновок щодо застосування правил статті 625 ЦК України в контексті стягнення інфляційних втрат, спричинених тривалістю невиконання ДКС України рішення суду.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, коли вирішував це питання, виходив з того, що стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання, незалежно від підстав його виникнення. Спеціальний закон не передбачає, що положення цієї статті щодо зобов`язання боржника, який прострочив виконання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення не поширюється на спірні правовідносини.

Подібні правові висновки сформував Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постановах від 06 липня 2020 року в справі № 522/16531/17 та від 27 січня 2021 року в справі № 569/6045/17.

З огляду на це колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що на яв виходить неоднакова правозастосовна практика Касаційного цивільного та Касаційного адміністративного судів щодо вирішення подібних за своєю суттю правовідносин.

Поза тим, Велика Палата в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 зазначила, що за змістом статті 1192, частини другої статті 22 ЦК України відшкодування шкоди здійснюється лише за умови доведення розміру заподіяної шкоди. Натомість відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитор вправі вимагати сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також процентів річних від простроченої суми. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків) порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди.

За таких обставин, про що мовилося вище, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у питанні правового регулювання спірних правовідносин власне й вбачає виключну правову проблему, яка полягає: в нестачі усталеної судової практики із застосування однієї і тієї самої норми права - частини другої статті 625 ЦК України, наявності правових висновків судів касаційних інстанцій, які прямо суперечать один одному, та у невизначеності законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, зокрема через потребу вдатися до застосування аналогії закону чи права.

Отже, за результатами розгляду касаційної скарги для правильного вирішення цього спору закономірними мають бути відповіді на питання: чи може бути застосована частина друга статті 625 ЦК України до спірних правовідносин в аспекті стягнення на користь позивача компенсації інфляційних втрат, спричинених тривалим невиконанням ДКС України остаточного судового рішення. А також чи можливо безпосередньо застосувати наведену практику ЄСПЛ для стягнення суми грошових коштів з урахуванням індексу інфляції у подібних правовідносинах та яке рішення необхідно вважати остаточним, щоб визначити період такого прострочення.

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду також звернула увагу на проблематику визначення періоду прострочення виконання ДКС України рішення суду в цій справі.

Суди попередніх інстанцій на основі досліджених під час розгляду справи доказів установили, що ДКС України не виконала обов`язку, визначеного статтею 3 Закону № 4901-VI і не забезпечила своєчасне перерахування позивачу коштів відповідно до виконавчого листа, виданого Одеським окружним адміністративним судом у справі № 2а-608/08/1570.

У зв`язку із цим суди визнали існування підстав для стягнення з відповідача на користь Підприємства компенсації в розмірі 3 % річних за несвоєчасне виконання постанови суду.

Зі змісту позову вбачається, що прострочення виконання судового рішення ДКС України позивач обраховує в межах періоду з квітня 2013 року до вересня 2018 року. У межах цього часового відтинку за розрахунками позивача розмір 3 % річних становить 62 782 грн 83 коп.

Згідно із частиною четвертою статті 3 Закону № 4901-VI перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Відповідно до рішення суду першої інстанції, з доводами якого погодився апеляційний суд, виконання рішення суду відбулось 25 і 31 жовтня 2018 року, коли у ці дні відповідач перерахував на користь позивача грошові кошти.

За рішенням суду першої інстанції, як зазначає відповідач і не заперечує позивач, ДКС України 19 лютого 2018 року отримала виконавчий лист від 13 травня 2013 року № 608/08/1570.

Отже, в контексті вимог частини четвертої статті 3 Закону № 4901-VI ДКС України після отримання виконавчого листа 19 лютого 2018 року повинна була у тримісячний строк виконати його і перерахувати відповідні грошові кошти на користь позивача.

Суди попередніх інстанцій встановили, що ДКС України перерахувала позивачу кошти лише в жовтні 2018 року, тобто через вісім місяців після отримання виконавчого листа. Отже, суди визначили період прострочення виконання судового рішення ДКС України в межах восьми місяців.

Поряд із цим, суд стягнув на користь позивача 3 % річних за період з квітня 2013 року до вересня 2018 року в сумі 62 782 грн 83 коп. Задоволення позовних вимог в цій частині суди обґрунтували тим, що ДКС України жодним чином не оспорила розрахунок, який надав позивач.

У контексті наведених обставин важливим, на думку колегії суддів, має бути питання: із настанням якої події пов`язаний початок перебігу прострочення виконання рішення суду ДКС України, що може мати наслідком виникнення права у стягувача на одержання 3 % річних згідно із частиною четвертою статті 3 Закону № 4901-VI.

З огляду на практику вирішення подібних за своєю суттю правовідносин у порядку цивільного та адміністративного судочинства колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду звернула увагу ще й на таке.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона:

здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначені статтею 19 КАС України.

За змістом частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом (частина шоста статті 21 КАС України).

З матеріалів справи вбачається, що Підприємство першочергово зверталось із цим позовом до Господарського суду міста Києва.

Проте ухвалою від 15 квітня 2019 року у справі № 910/3588/19 Господарський суд міста Києва відмовив позивачу у відкритті провадження у справі з підстав виникнення між сторонами публічно-правового спору, розгляд якого віднесено до юрисдикції адміністративних судів.

Велика Палата в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 сформувала правовий висновок про адміністративну юрисдикцію спору щодо стягнення 3 % річних та інфляційних втрат виключно в аспекті їхнього нарахування на заборгованість бюджету з відшкодування ПДВ.

Проте наразі подібні спори щодо стягнення 3 % річних та інфляційних втрат з підстав тривалого невиконання ДКС України рішень судів розглядаються в порядку цивільного, господарського й адміністративного судочинства, про що було згадано вище.

За таких обставин колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду також вважає, що правильне вирішення цього спору є неможливим без вирішення питання щодо віднесення цієї категорії справ до юрисдикції адміністративного чи господарського (цивільного) суду, тобто постає потреба у вирішенні насамперед питання предметної юрисдикції цих правовідносин.

9. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 09 вересня 2011 року у справі № 2а-608/08/1570, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси, Державної податкової адміністрації в Одеській області, Державного казначейства України про визнання рішення Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси № 43/17-2/2273008133/11067 про застосування фінансових санкцій від 12 липня 1999 року недійсним задовольнив і, зокрема, стягнув з Казначейства на користь Підприємства кошти в сумі 380 502 грн.

13 травня 2013 року Одеський окружний адміністративний суд видав позивачу виконавчий лист № 608/08/1570 про стягнення з ДКС України на користь Підприємства коштів у сумі 380 502 грн.

Проте після подання касаційної скарги касаційний Вищий адміністративний суд України ухвалами від 11 квітня 2013 року і від 17 травня 2013 року відкрив касаційне провадження в адміністративній справі № 2а-608/08/1570 та зупинив виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року й ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року в справі № 2а-608/08/1570.

22 травня 2017 року цей самий касаційний суд ухвалою у справі № 2а-608/08/1570 залишив без змін постанову Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року.

Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 11 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року, задовольнив заяву представника Підприємства про поновлення пропущеного строку для пред`явлення до виконання виконавчого листа № 608/08/1570 і поновив строк для пред`явлення до виконання виконавчого листа, виданого 13 травня 2013 року Одеським окружним адміністративним судом у справі № 2а-608/08/1570.

19 лютого 2018 року ДКС України отримала виконавчий лист № 608/08/1570, на виконання якого в жовтні 2018 року (в порядку черговості) перерахувала на розрахунковий рахунок Підприємства кошти в сумі 380 502 грн трьома платежами (25 жовтня 2018 року - в сумі 218 069 грн 47 коп., 31 жовтня 2018 року - в сумах 141 354 грн 58 коп. і 21 077 грн 95 коп.).

Позивач не погодився з бездіяльністю відповідача щодо тривалого невиконання судового рішення (за період з квітня 2013 року до вересня 2018 року) і звернувся до суду із цим позовом.

10. Велика Палата постановою від 09 листопада 2023 року касаційну скаргу Підприємства задовольнила частково і постановила:

- рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог Підприємства щодо стягнення з держави в особі ДКС України на користь Підприємства інфляційних втрат скасувати й ухвалити у цій частині нове - рішення про часткове задоволення позовних вимог щодо стягнення інфляційних втрат;

- стягнути з Державного бюджету України на користь Підприємства (вул. Гагарінське плато, 5, корп. 3, м. Одеса, 65009, ідентифікаційний код 25049355) 11 060 грн 71 коп. інфляційних втрат;

- стягнути з Державного бюджету України на користь Підприємства (вул. Гагарінське плато, 5, корп. 3, м. Одеса, 65009, ідентифікаційний код 25049355) 165 грн 91 коп. відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання позову до суду першої інстанції, 248 грн 86 коп. відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги та 331,82 грн відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги;

- видачу виконавчих документів доручила Одеському окружному адміністративному суду.

У цій постанові Велика Палата дійшла таких висновків:

щодо виду судочинства, у порядку якого мають розглядатися вимоги про стягнення з держави в особі ДКС України 3 % річних та інфляційних втрат через тривале невиконання ДКС України ухваленого адміністративним судом судового рішення

- спір з приводу зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів, який є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю, підлягає розгляду в тому судочинстві, що і спір за основним зобов`язанням;

щодо застосування приписів статті 625 ЦК України до відносин про стягнення інфляційних втрат, спричинених тривалим невиконанням ДКС України ухваленого адміністративним судом судового рішення

- у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання застосовуються вимоги частини другої статті 625 ЦК України.

Закон № 4901-VI не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливості стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами;

щодо моменту, з якого можуть застосовуватися приписи статті 625 ЦК України до юридичних наслідків прострочення виконання боржником (зокрема, державою) підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання в порядку Закону № 4901-VI

- перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України заяву про виконання рішення суду про стягнення з держави коштів разом із документами та відомостями, необхідними для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

11. З постановою Великої Палати від 09 листопада 2023 року не погоджуємося в частині підстав та мотивів задоволення касаційної скарги, тож, керуючись частиною третьою статті 34 КАС України, вважаємо за необхідне висловити окрему думку.

У цій справі Велика Палата, як можна зрозуміти з мотивувальної частини постанови, дійшла висновку, що у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.

Закон № 4901-VI не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.

Припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Отже, позивач у цій справі вправі був заявити про стягнення з відповідача інфляційних втрат за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI) включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

12. На жаль, такий підхід Великої Палати до перегляду судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і сформованої у постанові правої позиції ми не можемо схвалити, і ось чому.

13. Щодо права Підприємства на отримання інфляційних втрат за несвоєчасне виконання ДКС України рішення суду на підставі статті 625 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини першої статті 1 Закону № 4901-VI цей Закон встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі - рішення суду), та особливості їх виконання.

Згідно із частиною першою статті 2 Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державне підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Частиною другою статті 6 Закону № 1404-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

На підставі частини першої статті 3 Закону № 4901-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

14. Як видно з матеріалів справи, Одеський окружний адміністративний суд постановою від 09 вересня 2011 року (справа № 2а-608/08/1570), залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року, задовольнив адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції в Приморському районі міста Одеси, Державної податкової адміністрації в Одеській області, Державного казначейства України і, зокрема, стягнув з Казначейства на користь Підприємства кошти в сумі 380 502 грн.

Підприємство, коли звернулося до суду з позовними вимогами про стягнення з ДКС України на свою користь інфляційних втрат у сумі 543 145 грн 65 коп., зазначило, що воно від тривалого невиконання боржником рішення у справі № 2а-608/08/1570 зазнало грошової шкоди, яку, на думку позивача, необхідно стягнути з відповідача. Юридичними підставами для стягнення цієї шкоди називає правила частини другої статті 625 ЦК України, відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суди попередніх інстанцій відмовили позивачу в задоволенні вимог про стягнення з ДКС України інфляційних втрат і на підтвердження правомірності своїх дій послались на правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року в справі № 6?2759цс15, зміст та сенс якої викладений вище у цій постанові (між позивачем та відповідачем з приводу виплати (відшкодування) інфляційних втрат не виникають цивільні права та обов`язки, між ними не існують цивільні відносини, зокрема зобов`язального характеру, тому норми ЦК України, які регулюють наслідки порушення зобов`язань, не застосовуються до спірних правовідносин, що виникли у зв`язку з виконанням судового рішення). Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій зауважили, що Закон № 4901-VI не передбачає такого виду компенсації за несвоєчасне виконання рішень суду, як інфляційні втрати.

15. Ми почасти поділяємо думку більшості суддів Великої Палати, що висновки судів попередніх інстанцій є квапливими, а тому хибними, оскільки виводилися через поспіх та неглибинний аналіз фактичних обставин, не зовсім правильну їхню оцінку та неточне розуміння норм матеріального права. Вважаємо, що юридична аргументація має бути іншою, принаймні такою.

Як уже мовилося, Велика Палата в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від:

- 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, про те, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України);

- 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, про те, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 цього Кодексу у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин.

Велика Палата у цій постанові вказала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5).

У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) Велика Палата виснувала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

У постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14?591цс18) Велика Палата зазначила, що за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

За висновком Великої Палати, правила статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

16. За судовим рішенням, грошові зобов`язання ДКС України перед позивачем у сумі 380 502 грн підтверджені постановою Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі № 2а-608/08/1570, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року.

Але цих зобов`язань відповідач належним чином не виконав, оскільки, як установлено матеріалами справи, ДКС України лише в жовтні 2018 року перерахувала на розрахунковий рахунок Підприємства кошти в сумі 380 502 грн трьома платежами (25 жовтня 2018 року - в сумі 218 069 грн 47 коп., 31 жовтня 2018 року - в сумах 141 354 грн 58 коп. і 21 077 грн 95 коп.).

17. За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу як складова грошового зобов`язання та особлива міра відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Положення статті 625 ЦК України встановлюють відповідальність за порушення грошового зобов`язання. Ця стаття структурно входить до розділу І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої «Зобов`язальне право» ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Такою підставою у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, може бути рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто зобов`язання виникає не з будь-якого судового рішення, а лише якщо це прямо встановлено актом цивільного законодавства.

Законодавець окреслив, що грошовим зобов`язанням є зобов`язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України. До грошових зобов`язань відносяться також зобов`язання щодо сплати податків, зборів (обов`язкових платежів), страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; зобов`язання, що виникають унаслідок неможливості виконання зобов`язань за договорами зберігання, підряду, найму (оренди), ренти тощо, які мають бути виражені у грошових одиницях (стаття 1 Закону № 1414-VIII.

18. У цій справі Підприємство звернулось до суду через тривале невиконання судового рішення боржником, у зв`язку із чим йому заподіяно грошову шкоду, яку, на думку позивача, необхідно стягнути з відповідача - ДКС України.

Позовні вимоги про стягнення грошових втрат у розмірі 605 928,48 грн Підприємство обґрунтовує тим, що тривале невиконання судового рішення у справі № 2а-608/08/1570 мало місце внаслідок чинників, на які держава мала вплив: подання Державною податковою інспекцією в Приморському районі міста Одеси, Державною податковою адміністрацією в Одеській області та Державним казначейством України касаційних скарг у цій справі, зупинення виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року судом касаційної інстанції до закінчення касаційного перегляду справи, тривалий касаційний перегляд справи. Правовою підставою позову Підприємство зазначило норму частини другої статті 625 ЦК України.

19. Однак настання відповідальності за положеннями статті 625 ЦК Україниможливе лише за наявності підстав та через доведення позивачем протиправної поведінки, що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між ними.

20. Відноснопочатку перебігу прострочення виконання рішення суду ДКС України, то тут звертає на себе увагу таке.

Відповідно до частин другої та третьої статті 14 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на момент прийняття судами першої та апеляційної інстанцій рішень у справі № 2а-608/08/1570) постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання на всій території України. Невиконання судових рішень зумовлює за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно із частиною першою статті 254 КАС України постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

За змістом частини третьої цієї статті у разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п`ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі (частина п`ята статті 254 КАС України).

Частиною першою статті 255 КАС України визначено, що постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Як установили суди попередніх інстанцій, Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 14 березня 2013 року (справа № 2а-608/08/1570) залишив без змін постанову Одеського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року, якою, зокрема, стягнуто з Казначейства на користь Підприємства кошти в сумі 380 502 грн.

За цією ухвалою справа № 2а-608/08/1570 розглядалась на відкритому судовому засіданні в приміщенні Одеського апеляційного адміністративного суду, в її резолютивній частині вказано, що ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.

Отже, з 14 березня 2013 року (дати постановлення ухвали Одеським апеляційним адміністративним судом у справі № 2а-608/08/1570) зобов`язання держави в особі ДКС України відшкодувати кошти Підприємству в сумі 380 502 грн стало конкретизоване і визначене.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 4901-VI (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали Одеським апеляційним адміністративним судом у справі № 2а-608/08/1570) виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється ДКС України в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Згідно із частиною другою цієї статті стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до ДКС України у строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», із заявою про виконання рішення суду.

Тим часом стягувач подає до ДКС України заяву і заодно документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

За змістом частини третьої цієї статті у разі якщо стягувач подав не всі необхідні для перерахування коштів документи та відомості, ДКС України протягом п`яти днів з дня надходження заяви повідомляє в установленому порядку про це стягувача.

У разі неподання стягувачем документів та відомостей у місячний строк з дня отримання ним повідомлення ДКС України повертає заяву стягувачу.

Стягувач має право повторно звернутися до ДКС України для виконання рішення суду у визначені частиною другою цієї статті строки, перебіг яких починається з дня отримання стягувачем повідомлення ДКС України.

Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до ДКС України необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI).

Таким чином, виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється ДКС України, зокрема, в межах відповідних бюджетних призначень. При цьому стягувачу необхідно звернутись до ДКС України у визначені Законом України «Про виконавче провадження» строки із заявою про виконання рішення суду, а також надати документи та відомості, необхідні для перерахування коштів. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до ДКС України необхідних для цього документів та відомостей.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (частина друга цієї ж статті).

Отже, в разі невиконання рішення суду про стягнення коштів, боржником за яким є орган державної влади, протягом тримісячного строку з дня надходження до ДКС України необхідних для цього документів та відомостей стягувачу гарантовано компенсацію в розмірі 3 % річних від несплаченої суми.

21. Проте під час розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій не встановили, чи звертався стягувач до ДКС України із заявою про виконання рішення суду з необхідними документами та відомостями після того, як Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалив рішення у справі № 2а-608/08/1570.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.

Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою, зокрема, виконавчі листи, що видаються судами.

З матеріалів справи вбачається, що 13 травня 2013 року Одеський окружний адміністративний суд видав позивачу виконавчий лист № 608/08/1570 про стягнення з ДКС України на користь Підприємства коштів у сумі 380 502 грн.

Однак невідомо, чи пред`явило Підприємство виконавчий лист до виконання одразу після його отримання в суді першої інстанції, оскільки в матеріалах справи з приводу перебігу цих дій, немає будь-яких відомостей.

Іншими словами, нез`ясованим лишається питання наявності правових передумов чи причин вчинення органом ДКС України дій, спрямованих на виконання судового рішення одразу після набрання ним законної сили.

Суди попередніх інстанцій не встановили підстав для виконання рішення у справі № 608/08/1570 та часу їх появи, якщо такі були, після набрання законної сили рішенням суду в цій справі.

На наше переконання, з`ясування цих обставин має вирішальне значенням для обчислення строку прострочення ДКС України виконання рішення суду у справі № 608/08/1570.

З огляду на наведене вважаємо, що Велика Палата мала б скасувати рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення позовних вимог Підприємства про стягнення з ДКС України інфляційних втрат.

Судді: М. І. Гриців

О. Б. Прокопенко