Ухвала

від 12.03.2024 по справі 906/163/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

12 березня 2024 року

м. Київ

cправа № 906/163/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І. М. (головуючий), Колос І. Б., Малашенкової Т. М.

за участю секретаря судового засідання Ковалівської О. М.,

представників учасників справи:

позивача - Рудик В. Р. (адвокат),

відповідача - Вітів В. А. (адвокат),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Приватного підприємства "Гермес Агро"

на рішення Господарського суду Житомирської області від 31.07.2023 та

постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023,

за позовом Приватного підприємства "Гермес Агро"

до Фермерського господарства "Сергій-С"

про стягнення 1 725 650,99 грн.

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство "Гермес Агро" (далі - ПП "Гермес Агро", позивач) звернулось до Господарського суду Житомирської області з позовом до Фермерського господарства "Сергій-С" (далі - ФГ "Сергій-С", відповідач) про стягнення з Фермерського господарства "СЕРГІЙ-С" 1 725 650,99 грн заборгованості, яка виникла на підставі договору поставки від 24.02.2021 №2/2021 (далі - Договір), з яких: 268 528,02 грн - основного боргу, 460 824,06 грн - пені, 600 830,98 грн - 30 % річних та 395 467,93 грн - штрафу.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на несвоєчасне виконання відповідачем умов договору поставки в частині оплати отриманого товару.

Відповідач, у своє чергу, проти позову заперечував та просив суд закрити провадження у справі в частині стягнення 268 528,02 грн основного боргу, а також зменшити здійснені позивачем нарахування пені, штрафу та процентів річних на 93,3 % через їх завищення та не співмірність.

Господарський суд Житомирської області рішенням від 15.08.2023 (суддя Соловей Л. А.) у справі № 906/163/23 позовні вимоги задовольнив частково; присудив до стягнення з відповідача на користь позивача 5 631,56 грн пені; 39 546,79 грн штрафу; 59 638,55 грн 30% річних та 23 736,50 грн судового збору; в іншій частині вимог про стягнення пені, штрафу та відсотків річних відмовив; закрив провадження у справі в частині стягнення 268 528,02 грн суми основного боргу на підставі пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 05.12.2023 (колегія суддів: Павлюк І. Ю., Грязнов В. В., Розізнана І. В.) рішення Господарського суду Житомирської області від 15.08.2023 у справі № 906/163/23 залишив без змін.

Рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції мотивовано, зокрема тим, що: відповідач виконував зобов`язання з оплати вартості поставленого товару із систематичним порушенням встановлених договором строків оплати; за прострочення виконання зобов`язання на відповідача покладено обов`язок зі сплати позивачу пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, штраф у розмірі 10 % від вартості неоплаченого товару, а також 30 % річних.

З огляду на встановлені обставини щодо сплати відповідачем суми основного боргу в розмірі 268 528,02 грн після відкриття провадження у справі, суд першої інстанції дійшов висновку, що провадження в частині стягнення основного боргу підлягає закриттю у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок заявлених до стягнення пені та 30 % річних, суди встановили, що при їх розрахунку позивач допустився помилок, оскільки не врахував дні фактичного погашення відповідачем заборгованості і включив їх до розрахунків пені та відсотків річних. Крім того, позивач не врахував, що поставка товару за видатковою накладною №355 на суму 149 381,22 грн відбулась 09.11.2021 та необґрунтовано здійснив нарахування пені, починаючи з 02.11.2021.

З огляду на наведене, суди визнали обґрунтованим та вірним нарахування пені на суму 456 315,58 грн, а також відсотків річних на суму 596 385,52 грн.

Разом з тим, суд розглянув клопотання відповідача про зменшення штрафних санкцій і відсотків річних на 93,3 % та врахував: факт оплати вартості товару відповідачем в повному обсязі; обставини, що сума штрафних санкцій та відсотків річних значно перевищує суму заборгованості; фінансовий стан відповідача; обставини, що відповідач є аграрним виробником, який забезпечує продовольчу безпеку в країні, де йде війна; необхідність неухильного виконання зобов`язань, а також ту обставину, що сторони у Договорі поставки суттєво збільшили розмір процентів річних в порівнянні з тими, які передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), дійшов висновку, що з метою дотримання прав сторін на захист своїх інтересів та дотримання розумного балансу між інтересами боржника та кредитора, клопотання відповідача про зменшення штрафних санкцій та відсотків річних підлягає задоволенню частково, а саме на 90 %.

Окрім того суд зазначив, що згідно з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, заявлені до стягнення суми відсотків річних також можуть бути зменшені за певних умов.

Позивач (скаржник) звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 31.07.2023 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 зі справи № 906/163/23 у частині позовних вимог про стягнення 415 192,50 грн пені, 355 921,14 грн штрафу та 544 192,43 грн 30% річних, щодо яких було відмовлено та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення названих вимог.

ПП "Гермес Агро" обґрунтовує підставу касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного:

- у постанові Верховного Суду від 25.05.2023 у справі № 910/1382/22 (у контексті того, що не доведення обставин, які б давали підставу для зменшення розміру штрафних санкцій, є підставою для їх стягнення у повному обсязі);

- у постановах Верховного Суду від 21.08.2022 у справі № 910/15264/21 та від 23.03.2023 у справі № 920/505/22 (у контексті того, що настання форс-мажору не є підставою для зміни умов договору та звільнення від виконання зобов`язання);

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (у контексті визначення критеріїв подібності правовідносин);

- у постановах Верховного Суду від 25.03.2020 у справі № 646/5062/17, від 04.12.2019 у справі № 910/17755/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 16.11.2020 у справі № 344/16215/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (у контексті застосування положень статті 13 ГПК України - принципу змагальності сторін).

За твердженням скаржника, у вирішенні питання про можливість зменшення розміру штрафних санкцій суди попередніх інстанцій надали упереджену оцінку обставинам справи та безпідставно зменшили заявлені до стягнення штрафні санкції і відсотки річних. Суди не врахували відсутність винятковості випадку прострочення виконання зобов`язання, поведінку відповідача в частині невжиття ним заходів що виконання зобов`язання та усунення наслідків порушення, а також не врахували інтереси позивача, що призвело до безпідставного надання переваги правам відповідача перед правами позивача у справі.

Доводи касаційної скарги узагальнено зводяться до неправильного застосовування судами попередніх інстанцій приписів частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а висновки судів попередніх судових інстанцій в частині зменшення розміру штрафних санкцій та відсотків річних не відповідають приписам наведених норм та винесені без врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просить оскаржуване судове рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; від 25.04.2018 у справі № 925/3/17; від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16; від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц; від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц; від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц та № 522/2110/15-ц; від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційних скаргах, стосується правовідносин, які не є подібними.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційних скарг і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Суд зазначає про те, що причиною виникнення спору стало питання наявності / відсутності підстав для задоволення клопотання відповідача та зменшення розміру штрафних санкцій (пені, штрафу та процентів річних у розмірі 30 %) на 90 % в порядку приписів статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

На думку скаржника судами попередніх судових інстанцій при зменшенні розміру штрафних санкцій (пені, штрафу та процентів річних у розмірі 30 %) на 90 % неправильно застосовано норми статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Відповідно до статті 233 ГК України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Схоже правило міститься в частині третій статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Отже, за змістом наведених норм суд має право зменшити розмір санкцій зокрема з таких підстав, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора; якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин. Такий перелік не є вичерпним, оскільки частина третя статті 551 ЦК України визначає, що суд має таке право і за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки судом поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення.

Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та ін.

Верховний Суд неодноразово наголошував у своїх постановах, що визначення конкретного розміру, на який зменшуються належні до сплати штрафні санкції, належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов`язання, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обстави справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав (відповідний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20.10.2021 у справі № 910/8396/20, від 08.10.2020 у справі № 904/5645/19; від 14.04.2021 у справі № 922/1716/20, від 05.03.2019 у справі № 923/536/18; від 10.04.2019 у справі № 905/1005/18; від 06.09.2019 у справі у справі № 914/2252/18; від 30.09.2019 у справі № 905/1742/18; від 14.07.2021 у справі № 916/878/20, у тому числі і у постанові від 25.05.2023 у справі № 910/1382/22 на яку посилається скаржник в касаційній скарзі).

Крім того, Верховний Суд також зауважує, що застосоване у частині третій статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України словосполучення "суд має право" та "може бути зменшений за рішенням суду" свідчить про те, що саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються певною можливістю розсуду щодо зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), оцінюючи розмір збитків та інші обставини, які мають істотне значення. Натомість вирішення цих питань не відноситься до повноважень Верховного Суду, завдання якого полягає лише у перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи. Такі ж правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 916/2259/18, від 24.02.2020 у справі № 917/686/19, від 26.02.2020 у справі № 922/1608/19, від 15.04.2020 у справі № 922/1607/19 та від 04.10.2021 у справі № 922/3436/20.

У аспекті порушених у касаційній скарзі питань Суд наголошує, що положення статей 233 ГК України та 551 ЦК України при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій є універсальними у правозастосуванні, що підтверджується сталою практикою Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 вказала на те, що в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним в судовій практиці.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила, що враховуючи висновок про індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру.

Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.

У постанові від 24.02.2021 зі справи № 924/633/20 Верховний Суд зазначив про те, що якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання договірного обов`язку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призвести до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора. Зменшення неустойки є протидією необґрунтованого збагачення однією із сторін за рахунок іншої; відповідає цивільно-правовим принципам рівності і балансу інтересів сторін; право на зменшення неустойки направлене на захист слабшої сторони договору, яка в силу зацікавленості в укладені договору, монополістичного положення контрагенту на ринку, відсутності часу чи інших причин не має можливості оскаржити включення в договір завищених санкцій.

У постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 Велика Палата Верховного Суду вказала також, що якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання.

Так, у справі, що розглядається, приймаючи рішення про наявність підстав для зменшення розміру пені, штрафу та відсотків річних до 90 % суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, врахував і зазначив у цій частині, що:

- правовий зміст інституту неустойки, основною метою якого є стимулювання боржника до виконання основного грошового зобов`язання, при цьому остання не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;

- ступінь виконання основного зобов`язання, тобто відсутність основного боргу у гривневому еквіваленті станом на день розгляду справи, а також відсутність підстав вважати, що порушення зобов`язання відповідачем потягло за собою значні збитки для позивача;

- очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум штрафу, пені і процентів річних, коли наслідки невиконання боржником зобов`язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов`язання;

- позивач нарахував суму пені, штрафу та відсотки річних, яка разом перевищує більше, ніж у шість разів суму заборгованості, яка була заявлена до стягнення у судовому порядку та повністю сплачена відповідачем після відкриття провадження у справі;

- при оцінці пропорційності застосованих до відповідача заходів відповідальності також підлягають врахуванню обсяги застосування до нього таких заходів відповідальності, як стягнення 30 % річних, які є платою за користування коштами, несвоєчасно сплаченими боржником, та мають компенсаційний характер;

- встановлений у договорі збільшений розмір процентів річних є мірою цивільно-правової відповідальності, що є додатковим тягарем для боржника;

- пеня та штраф не є основною заборгованістю і, відповідно, при зменшенні їх розміру позивач не несе значного негативного наслідку в своєму фінансовому становищі, з урахуванням часткового задоволення позовних вимог про стягнення 30 % річних;

- сторонами умовами Договору погоджено розрахунок за поставлений товар з урахуванням курсової різниці долара США щодо гривні, що також зменшує ризики значного негативного наслідку в фінансовому становищі для позивача, враховуючи часткове задоволення позовних вимог про стягнення штрафу, пені та річних, а також сплату відповідачем основної заборгованості (курсової різниці) після відкриття провадження у даній справі.

З огляду на наведене Верховний Суд дійшов висновку, що у розгляді справи № 906/163/23 суди реалізували надане право та зменшили розмір штрафних санкцій та відсотків річних на 90% за наслідками аналізу, оцінки доказів та дослідженню конкретних обставин безпосередньо цієї справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність справи, яка розглядається справі на яку посилається скаржник (№ 910/1382/22) за змістовним критерієм.

У постанові Верховного Суду від 25.05.2023 № 910/1382/22 суд касаційної інстанції, залишаючи в силі оскаржувані судові рішення, погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій про відсутність підстав для задоволення клопотання відповідача про зменшення пені на 99 %, з огляду на те, що відповідач належним чином у розумінні статей 76, 77, 78, 79, 91 ГПК України доказово не обґрунтував суду обставин, які б давали достатньо підстав для зменшення розміру пені. Зокрема, суди встановили, що заява відповідача взагалі позбавлена будь-якого належного доказового обґрунтування.

Таким чином, у справі № 910/1382/22 та у справі, рішення в якій переглядається, судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення.

У свою чергу у зазначеній скаржником постанові Верховного Суду в співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України. Отже, застосування судом положень статей 233 ГК України та статті 551 ЦК України у даній справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені справи є неподібними за змістовним критерієм.

З огляду на неподібність правовідносин, Суд відхиляє доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25.05.2023 № 910/1382/22.

Щодо посилання скаржника на інші постанови Верховного Суду, колегія суддів зазначає таке:

- у справі № 910/15264/21 предметом спору були вимоги про внесення судом змін до договору, який не був виконаний стороною належним чином з посиланням на форс-мажорні обставини;

- у справі № 920/505/22 висновки суду касаційної інстанції стосуються наявності / відсутності підстав для звільнення відповідача від сплати пені, інфляційних втрат та відсотків річних на підставі положень Договору за наявності сертифікату про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), як безумовного доказу звільнення відповідача від виконання зобов`язань за Договором розподілу природного газу так і від відповідальності за неналежне виконання зобов`язань;

- у справі № 910/17755/18 предметом спору були вимоги про визнання недійсним договору відступлення права вимоги;

- у справі № 902/761/18 предметом спору були вимоги про стягнення збитків (упущеної вигоди, орендної плати за землю, зобов`язання зі сплати земельного податку);

- у справі № 646/5062/17 предметом спору були вимоги про стягнення відшкодування матеріальних збитків та відшкодування моральної шкоди, спричиненої в результаті проведення АТО;

- у справі № 344/16215/17 предметом спору були вимоги про визнання дій неправомірними (які полягали у незабезпеченні позивача житлом відповідно до списку осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, та контрольного списку учасників бойових дій) та зобов`язання вчинити дії;

- у справі № 129/1033/13-ц предметом спору були вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів співвласників підприємства.

Отже, жодна із наведених скаржником справ не є подібною зі справою, що розглядається за предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами, а також матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин.

Звідси правовідносини, що виникли між сторонами у справі № 906/163/23 та у справах на які посилається скаржник, суттєво відрізняються за складом учасників, предметом спору та матеріально-правовим регулюванням. Отже, доводи скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, наведених у вказаних вище постановах, є необґрунтованими, а звідси зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Посилання скаржника на висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 щодо визначення критеріїв подібності правовідносин, Суд також відхиляє як необґрунтовані.

У цьому контексті Суд зазначає, що скаржник не враховує, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов`язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки судом поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення.

Верховний Суд зазначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (частина перша статті 74 ГПК України).

Водночас принцип диспозитивності господарського судочинства визначає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи , поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках (стаття 14 ГПК України).

У справі, яка переглядається, судами надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 906/163/23.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, враховуючи відзив на касаційну скаргу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ПП "Гермес Агро" на рішення Господарського суду Житомирської області від 31.07.2023 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 у справі № 906/163/23, оскільки Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

При розгляді цієї справи Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраних скаржником підстав касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Суд погоджується з аргументами відповідача, наведеними у відзиві на касаційну скаргу, в тому обсязі, в якому вони узгоджуються з викладеним у цій ухвалі.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного підприємства "Гермес Агро" на рішення Господарського суду Житомирської області від 31.07.2023 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 у справі № 906/163/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос

Суддя Т. Малашенкова