Постанова

від 16.02.2012 по справі 3/209

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 "16" лютого 2012 р.                                                                                    

Справа № 3/209  

                     Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:

Добролюбової Т.В.

суддів

Гоголь Т.Г., Швеця В.О.

розглянувши  матеріали касаційної скарги

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

на  постанову

Київського апеляційного господарського суду від 07.12.11

у справі

№3/209

за позовом

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5

до

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

про

повернення  майна та стягнення неустойки

В судовому засіданні 09.02.12 взяли участь представники:

від позивача: ОСОБА_5 – паспорт; ОСОБА_6 –за дов. від 16.08.11;

від відповідача: ОСОБА_7 – за дов. від 10.10.11.

          В судовому засіданні 09.02.12 оголошувалась перерва до 16.02.12.

          Приватним підприємцем ОСОБА_5 у серпні 2011 року заявлений позов до Приватного підприємця ОСОБА_4 про зобов'язання відповідача повернути майно, передане згідно з накладними від 26.02.10 №010210, від 26.02.10 №020210, від 05.03.10 №03210, загальною вартістю 40 260,00 грн або відшкодувати вартість цього майна. Водночас, позивач просив стягнути з відповідача  27 779,40 грн - неустойки за несвоєчасне повернення спірного товару. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач вказував на порушення відповідачем зобов'язань з повернення майна, переданого за договором відповідального зберігання з правом користування від 27.02.10. При цьому, позивач посилався на приписи статей 949, 951 Цивільного кодексу України.

          Рішенням господарського суду міста Києва від 16.08.11, ухваленим суддею Сіваковою В.В., позовні вимоги задоволено. Зобов'язано відповідача повернути позивачеві майно, яке було передано на відповідальне зберігання за накладними від 26.02.10 №010210, від 26.02.10 №020210, від 05.03.10 №03210 та  стягнено  з відповідача на користь позивача 27779,40 грн –неустойки.   Вмотивовуючи рішення суд першої інстанції встановив факт порушення відповідачем зобов'язань з повернення позивачеві прийнятого на зберігання майна. Судове рішення обґрунтоване приписами статей 193, 216, 218, 230 Господарського кодексу України, статей 525, 526, 530, 549, 611, 612, 626, 627, 629, 936, 938, 949, 953 Цивільного кодексу України.  

Доповідач: Добролюбова Т.В.

          Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Авдеєва П.В. –головуючого, Тищенко А.І., Куксова В.В., постановою від 07.12.11, перевірене рішення суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу відповідача залишив без задоволення.        

          Приватний підприємець ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України  з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення у справі скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник вказує на порушення судами приписів статті 180 Господарського кодексу України та неврахування того, що договір від 27.02.10 є неукладеним, оскільки сторонами не досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, а саме, відносно ціни, вартості товару, його найменування, кількості, якості та місця зберігання. Водночас, скаржник зауважує на тому, що з даних, які містяться в накладних не можливо ідентифікувати товар у разі його повернення, а тому, вважає, неможливим встановлення того, який саме товар має бути повернутий та місце зберігання цього товару. На думку скаржника, накладні не є доказом прийняття товару на зберігання, оскільки прийняття товару має підтверджуватись актом приймання –передачі, розпискою чи квитанцією. Скаржник також вказує на недоліки в резолютивній частині рішення.

          Від Приватного підприємця ОСОБА_5 отримано відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить постанову у справі залишити без змін, а касаційну скаргу залишити без задоволення.

          Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

          Відповідно до частини 1 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої та  апеляційної інстанцій норм  матеріального і процесуального права.

          Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що 27.02.10 між Приватним підприємцем  ОСОБА_5 та Приватним підприємцем ОСОБА_4, укладено договір відповідального зберігання з правом користування, за умовами якого позивач передав, а відповідач прийняв на відповідальне зберігання майно, за кількістю, вказаною у накладних, що є невід'ємною частиною даного договору. Пунктом 1.2 договору сторони погодили, що вартість майна, переданого на зберігання вказується у накладних. Пунктом 3.1.2 сторони узгодили, що позивач  має право у будь –який час вимагати повністю або частково майно, яке знаходиться на зберіганні у відповідача. Пунктом 3.1.1 сторони визначили, що позивач зобов'язаний надати відповідачеві майно в 3-денний термін з моменту підписання цього договору.  Згідно з пунктом 7.1 договору він набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє до 27.02.11. Пунктом 2.1.3 договору сторони передбачили, що відповідач зобов'язаний повернути майно позивачеві за першою вимогою в 3-денний термін. За пунктом 2.3 цього ж договору  відповідач  має право користуватись майном, переданим на зберігання для своїх промислових потреб за умови використання майна за його призначенням, відшкодувати вартість зносу майна у розмірах, узгоджених з позивачем або викупити майно, сплативши його вартість згідно з пунктом 1.2 договору. Як убачається з матеріалів справи, предметом судового розгляду є вимога Приватного підприємця ОСОБА_5 до Приватного підприємця ОСОБА_4 про зобов'язання відповідача повернути майно, передане згідно з накладними від 26.02.10 №010210, від 26.02.10 №020210, від 05.03.10 №03210 або відшкодувати вартість майна в сумі 40 260,00 грн. Водночас, позивач просив стягнути з відповідача  27 779,40 грн - неустойки за несвоєчасне повернення майна. За приписами статті 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначає договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі статями 6, 627 цього ж Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Приписами статті 628 Цивільного кодексу України унормовано, що зміст договору становлять умови, пункти, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Взаємовідносини сторін за договором зберігання регулюються главою 66 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона,  зберігач, зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною, поклажодавцем, і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Предметом договору зберігання можуть бути, як правило, рухомі речі, визначені індивідуальними ознаками, які не переходять у власність зберігача, і в окремих випадках на зберігання можуть передаватися речі з родовими ознаками. Згідно зі статтею 184 Цивільного кодексу України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною. Згідно зі статтею 937 Цивільного кодексу України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Згідно з приписами статті 944 Цивільного кодексу України зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншій особі. Приписами статті 949 Цивільного кодексу України  визначено обов'язок зберігача повернути річ. При цьому, зберігач зобов‘язаний повернути поклажодавцеві річ, що була передана на зберігання, а якщо договором передбачено зберігання знеособлених речей  (змішані родові) –тотожну, або обумовлену кількість речей такого самого роду та якості. Статтею 953 Цивільного кодексу України  унормовано, що зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився. Дослідивши усі обставини справи та надавши оцінку наявним в матеріалах справи доказам, судами попередніх інстанцій установлено, що позивачем на виконання умов договору зберігання від 27.02.10, передано відповідачеві майно загальною вартістю 40 260,00 грн, що підтверджується накладними, підписаними обома підприємцями. Судами також установлено, що позивач листом від 28.02.11 звернувся до відповідача з вимогою повернути спірне майно, проте, як установлено судами, відповідачем майно зі зберігання не повернуто.  Посилання скаржника на те, що договір від 27.02.10 є неукладеним, оскільки сторонами не досягнуто згоди з усіх його істотних умов, не може бути підставою для скасування судових рішень у справі, оскільки вказаний договір підписаний сторонами без зауважень, при цьому, враховується і те, що сторонами вчинялись дії, які свідчать про реальне виконання сторонами умов цього договору. Довід скаржника про те, що накладні не є доказом прийняття товару на зберігання, оскільки прийняття товару має підтверджуватись актом приймання –передачі,  розпискою чи квитанцією також визнається неспроможним, оскільки за приписами частини 1 статті 937 Цивільного кодексу України, факт прийняття речі на зберігання може підтверджуватись, будь-яким документом, підписаним зберігачем. Не може бути підставою для скасування судових актів у справі і довід скаржника про наявність недоліків в резолютивній частині рішення, оскільки суд, ухвалюючи рішення мав право  повернути речі визначені родовими ознаками. Відповідно до  статей  525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу; одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається. Дана норма кореспондує з приписами статті 193 Господарського кодексу України. За приписами статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання. За приписами пункту 3 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, у вигляді сплати неустойки. В цій частині скаржник не навів доводів щодо незаконності постанови.  Інші доводи, викладені в касаційній скарзі визнаються неспроможними, оскільки не спростовують установленого судами та ґрунтуються на переоцінці доказів, яка за приписами статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, знаходиться поза межами компетенції касаційної інстанції, оскільки касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Відтак, підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги не вбачається.  

          Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

          Постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.12.11 у справі №3/209 залишити без змін.

      Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4  залишити без задоволення.

          Головуючий суддя                                                                      Т.Добролюбова

            Судді                                                                                           Т.Гоголь

                                                                                                              В.Швець