Рішення

від 15.02.2012 по справі 5/268

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  5/268

15.02.12

За позовом          Товариства з обмеженою відповідальністю "БМК Планета-Міст"

до          Товариства з обмеженою відповідальністю  "УніКредит Лізинг"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача

Закрите акціонерне товариство "Планета-Буд"

про          визнання недійсною додаткової угоди

       Суддя Ломака В.С.

Представники учасників процесу:

від позивача:          не з'явився;

від відповідача:     ОСОБА_1 за довіреністю б/н від 12.10.2011 р.;

від третьої особи: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "БМК Планета-Міст" (далі –позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю  "УніКредит Лізинг" (далі –відповідач) про визнання недійсною Додаткової угоди № 1 до Договору фінансового лізингу № 256-LD від 10.10.2007 р., укладеної між сторонами.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідач (лізингодавець) не є власником предмету лізингу за укладеною між сторонами оспорюваною Додатковою угодою № 1, що суперечить приписам ст. 806 ЦК України, з огляду на що просив суд визнати її недійсною в порядку ст. 215 та ст. 230 ЦК України, оскільки також вважає, що відповідач ввів позивача в оману відносно обставин, що мають істотне значення.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.12.2011 р. порушено  провадження  у справі № 5/268, залучено до участі у розгляді справи на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Закрите акціонерне товариство "Планета-Буд", розгляд справи призначено на 24.01.2012 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 24.01.2012 р. розгляд справи, у зв'язку з неявкою представників учасників процесу, було відкладено в порядку ст. 77 ГПК України на 06.02.2012 р.

31.01.2012 р. через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує, зокрема з тих підстав, що доводи позивача не відповідають дійсності та законодавству, оскільки за змістом Закону України "Про фінансовий лізинг"  на момент укладення договору фінансового лізингу не зобов'язаний мати у власності майно, яке буде передано у користування лізингоодержувачу, та крім того, 10.10.2007 р. між відповідачем та третьою особою було укладено Контракт купівлі-продажу № 256-LD/РС щодо бетонорозподільної стріли Путцмайстер МХ 32-Т, 2006 року випуску (предмет лізингу), яка на підставі акта приймання-передачі від 05.11.2007 р. була передана у власність відповідачу. Також, вказує на те, що позивач, який набув статусу лізингоодержувача внаслідок спірної додаткової угоди про заміну особи лізингоодержувача, протягом двох з половиною років користувався предметом лізингу, однак наразі вимагає визнати таку угоду недійсною, хоча предмет лізингу відповідачу не повертає.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 06.02.2012 р. судом за клопотанням сторін продовжено строк вирішення спору та відкладено розгляд справи на 15.02.2012 р.

14.02.2012 р. через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про призначення почеркознавчої та технічної експертизи документів відносно Контракту купівлі-продажу № 256-LD/РС від 10.10.2007 р., на вирішення якої він просить поставити питання про справжність підпису голови правління ЗАТ "Планета-Буд" ОСОБА_2 та відтиску печатки вказаного підприємства.

У судовому засіданні 15.02.2012 р. позивач та третя особа не з'явились, про дату час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки не повідомили.

Так, згідно з п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України                     № 01-8/123 від 15.03.2007 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Відповідно до Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1228 від 02.06.2006 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб –учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Слід зазначити, що законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи –учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

При цьому, судом враховано, що відповідно до п. 3.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87  ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації –адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представників позивача та третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

Судом розглянуто та відхилено клопотання позивача про призначення судової експертизи у справі з огляду на його необґрунтованість.

Так, відповідно до приписів ст. ст. 41, 42 ГПК України призначення експертизи на вимогу учасників процесу не є обов'язком суду, а є його правом; висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за загальними правилами, встановленими статтею 43 ГПК України.

Зокрема, суд звертає увагу на те, що судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмету доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування (п. 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/2651 від 27.11.2006 р. "Про деякі питання призначення судових експертиз").

Третя особа, відносно підпису посадових осіб якої та відтиску печатки на Контракті купівлі-продажу майна, переданого в подальшому в лізинг, позивачем ставиться питання про призначення експертизи, - не зверталась до суду з поясненнями та доказами, які б ставили б під сумнів їх справжність. Також, суду не надано таких доказів з боку позивача, а його мотиви у вказаному клопотанні ґрунтуються лише на припущеннях.

Відповідач проти позову заперечив.

У судовому засіданні 15.02.2012 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, –

ВСТАНОВИВ:

10.10.2007 р. між третьою особою (лізингоодержувач) та відповідачем (лізингодавець) було укладено Договір фінансового лізингу № 256-LD, відповідно до п. 1.1. якого лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу у власність від продавця (відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов, передбачених у цьому договорі, зокрема, у Додатку № 1 до цього Договору) та передати предмет лізингу у користування лізингооержувачу на строк та на умовах, визначених цим Договором.

Ціна предмету лізингу становить 1 712 032, 44 грн., що є еквівалентом 339 016, 32 дол. США.

Відповідно  до підписаної сторонами Договору лізингу Специфікації предметом лізингу є бетонорозподільна стріла Путцмайстер МХ 32-Т, 2006 року випуску.

Додатком № 2 сторони Договору лізингу відповідно до п. 7.1. погодили Графік лізингових платежів.

Строк лізингу починається з дати передачі та закінчується  в останню дату платежу, зазначену у додатку № 2 до цього Договору, якщо інше не передбачено умовами цього договору (п. 1.3. Договору лізингу).

Після закінчення строку лізингу предмет лізингу переходить у власність лізингоодержувача по викупній вартості, вказаній у Договорі лізингу, при умові повного виконання лізингоодержувачем зобов'язань, визначених в Договорі (п. 1.4. Договору лізингу).

Відповідно до п. 14.8. Договору лізингу він набуває чинності на дату його підписання належним чином сторонами та зберігає силу до повного виконання лізингоодержувачем всіх своїх зобов'язань за цим Договором.

31.08.2009 р. відповідач (лізингодавець), третя особа (лізингоодержувач) та позивач (новий лізингоодержувач) уклали Додаткову угоду № 1 до Договору фінансового лізингу     № 256-LD від 10.10.2007 р., відповідно до п. 1.1. якої , керуючись ст. ст. 520, 521 Цивільного кодексу України, сторони погодились з 01.09.2009 р. замінити лізингоодержувача у Договорі фінансового лізингу № 256-LD від 10.10.2007 р., згідно якого переданий у користування предмет лізингу - бетонорозподільча стріла Путцмайстер МХ 32-Т, 2006 року випуску, серійний номер 180200261. З 01.09.2009 р. всі права та обов'язки лізингоодержувача –ЗАТ "Планета-Буд" за Договором переходять до нового лізингоодержувача –ТОВ "БМК Планета-Міст", яке стає лізингоодержувачем за Договором.

Відповідно до п. 1.2. Додаткової угоди на момент її підписання новий лізингоодержувач засвідчує, що він мав можливість ознайомитись із суттю зобов'язання, що витікає із Договору, шляхом вивчення оригіналу Договору зі всіма додатками до нього, не має жодних заперечень проти вимог лізингодавця, визнає всю заборгованість лізингоодержувача перед лізингодавцем, що має станом на 01.09.2009 р. і погоджується виконувати зобов'язання, що витікають з Договору своєчасно та в повному об'ємі.

Згідно з п. 1.11. Додаткової угоди № 1 вона набирає чинності з дати її підписання уповноваженими представниками сторін і є невід'ємною частиною договору.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсною вказаної Додаткової угоди, позивач посилається на те, що відповідач (лізингодавець) не є власником предмету лізингу за укладеною між сторонами оспорюваною Додатковою угодою № 1, що суперечить приписам ст. 806 ЦК України.

Також, як на підставу недійсності оспорюваної угоди вказує на те, що відповідач ввів його в оману відносно істотних умов правочину, з огляду на що він в порядку ст. 230 ЦК України має бути визнаний недійсним.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов‘язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов‘язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені ст.ст. 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені           ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" № 02-5/111 від 12.03.1999 р.).

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків.

При цьому, обставини, на які посилається позивач, звертаючись до господарського суду з позовом про визнання додаткової угоди до Договору лізингу недійсною, є припущеннями та не підтверджені належними та допустимими доказами.

Зокрема, суд звертає увагу позивача на те, що оспорювана угода за своїм змістом є правочином щодо заміни  боржника  у  зобов'язанні.

Вимоги до таких правочинів встановлені приписами ст.ст. 520, 521 ЦК України.

Так, відповідно до ст. 520 ЦК України боржник  у  зобов'язанні  може бути замінений іншою особою (переведення  боргу)  лише  за  згодою  кредитора,  якщо  інше  не передбачено законом.

Оспорювана угода є трьохсторонньою, а відповідно кредитор надав згоду на заміну боржника у зобов'язанні.

Згідно зі ст. 521 ЦК України форма правочину  щодо  заміни  боржника  у  зобов'язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу.

Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій  самій  формі,  що  і  правочин,  на  підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

У даному випадку оспорювана угода вчинена в письмовій формі, як і Договір лізингу.

Враховуючи зазначене. необхідно дійти висновку, що сторонами Додаткової угоди № 1 до Договору лізингу дотримано положень чинного законодавства при її укладенні.

Що стосується посилань позивача на те, що відповідач ввів його в оману, оскільки не є власником предмету лізингу, то такі твердження є надуманими та не підтверджуються матеріалами справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" (далі Закон) відносини, що виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю - продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюється цим Законом.

Так, за  договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно,  що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий  лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця  (постачальника) відповідно до  встановлених лізингоодержувачем  специфікацій та  умов  (непрямий лізинг),  на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 806 ЦК України).

Згідно з приписами ст. 4 Закону України "Про фінансовий лізинг" суб'єктами лізингу можуть бути: лізингодавець –юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу; лізингоодержувач –фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця; продавець (постачальник) –фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана, як предмет лізингу лізингоодержувачу.

Матеріалами справи, а саме: Контрактом купівлі продажу № 256-LD/РС від     10.10.2007 р., укладеним між відповідачем (покупець) та третьою особою (продавець) щодо бетонорозподільної стріли Путцмайстер МХ 32-Т, 2006 року випуску (предмет лізингу), актом приймання-передачі від 05.11.2007 р. вказаного товару та платіжним дорученням         № 8916 від 05.11.2007 р., відповідно до якого відповідач розрахувався за придбаний товар, підтверджується, що останній є власником предмету лізингу.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Позивачем не вказано та не конкретизовано, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов'язане із укладенням оспорюваної угоди.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим позовні вимоги не можна вважати обґрунтованими.

Відповідно до п. 3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/422 від 10.12.1996 р. "Про судове рішення", зі змінами та доповненнями, рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що укладена між сторонами угода відповідає вимогам чинного законодавства, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82–85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, –

ВИРІШИВ:

1.          В позові відмовити повністю.

2.          Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя                                                                                                                      В.С. Ломака

Повне рішення складено 20.02.1012 р.