Постанова

від 12.07.2012 по справі 24/304

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01601 м.Київ-1, пров. Рильський, 8 (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.07.2012 № 24/304

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Михальської Ю.Б.

суддів: Тищенко А.І.

Отрюха Б.В.

Представники сторін:

від прокуратури не з'явився

від позивача 1) не з'явився

2) не з'явився

від відповідача 1) не з'явився

2) не з'явився

розглянувши апеляційну скаргу Військового прокурора Київського гарнізону

на рішення господарського суду міста Києва від 16.01.2012

у справі № 24/304 (суддя Шаптала Є.Ю.)

за позовом Військового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі:

1) Міністерства оборони України;

2) Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони

України

до 1) Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління

капітального будівництва та інвестицій»;

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівна

корпорація «Місто»

про визнання договору недійсним

В С Т А Н О В И В :

Військовий прокурор Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління капітального будівництва та інвестицій», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівна корпорація «Місто» про визнання недійсним договору.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір суперечить вимогам чинного законодавства, а саме статтям 77, 84 Земельного кодексу України, статтям 1, 4 Закону України «Про використання земель оборони», а також Указу Президента України «Про інвестування будівництва та придбання житла військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей» № 240/93 від 01.07.1993, а також прокурор просив поновити строк позовної давності про визнання оспорюваної угоди № 217/УПБ-1Д від 26.05.2004 про будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей шляхом пайової участі сторін недійсною, оскільки його пропущено з поважних причин, а саме, про вказані обставини стало відомо в ході проведення прокуратурою перевірки в лютому 2011 року.

Рішенням господарського суду міста Києва від 16.01.2012 у справі № 24/304 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Військовий прокурор Київського гарнізону звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить рішення суду першої інстанції скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким договір № 08 про пайову участь у будівництві від 25.10.2005 визнати недійсним з моменту укладення.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, а тому підлягає скасуванню.

Учасники судового процесу 12.07.2012 у судове засідання не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Представник відповідача-2 18.06.2012 через відділ діловодства Київського апеляційного господарського суду подав відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого з доводами апеляційної скарги не погоджується, рішення суду першої інстанції просить залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Враховуючи те, що у матеріалах справи містяться докази належного повідомлення учасників судового процесу про час і місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, а саме повідомлення про вручення поштового відправлення, а також строк розгляду апеляційної скарги, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представників учасників судового процесу.

Розглянувши в судовому засіданні апеляційну скаргу, відзив на неї, дослідивши матеріали справи та зібрані у ній докази, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу у судовому засіданні 19.06.2012, судова колегія встановила наступне:

20.10.2005 між Державним підприємством «Управління капітального будівництва та інвестицій» (відповідач-1 у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівна корпорація «Місто» (відповідач-2 у справі) був укладений договір № 08 про пайову участь в будівництві (надалі - Договір), відповідно до умов якого сторони у порядку та на умовах, визначених договором, беруть пайову участь у будівництві об'єкту з введенням його в експлуатацію житлового комплексу із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою на земельній ділянці орієнтованою площею 1,8 га, яка розташована в межах військового містечка площею 5,8 га, яка розташована по вулиці Народного ополчення, 3 (вул. Аеровокзальна, 3) у м. Києві у Солом'янському районі м. Києва.

Відповідно до пункту 2.4. Договору замовник вносить, як пайовий внесок, ділянку для будівництва об'єкту з цільовим призначенням під житлову забудову.

Згідно пункту 2.5. Договору пайовик вносить, як авансовий пайовий внесок, грошові кошти, необхідні для покриття витрат, пов'язаних з реалізацією цього Договору, орієнтований розмір яких визначений у Додатку № 3 до договору.

Відповідно до пункту 2.6.1. Договору замовник отримує у власність 25 % загальної житлової площі завершеного будівництвом об'єкту, 25 % вбудовано-прибудованих приміщень та 25 % загальної площі напівпідземних автостоянок. Пайовик отримує у власність 75 % загальної житлової площі завершеного будівництвом об'єкту 75 % загальної площі вбудовано-прибудованих приміщень та 75% загальної площі напівпідземних автостоянок (пункту 2.6.2. Договору).

Вказаний Договір набирає чинності з моменту підписання його обома сторонами (пункт 6.4. Договору).

Виходячи зі змісту укладеного між сторонами Договору, він за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність.

Відповідно до статті 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Майно, внесене учасниками, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном (частини 1, 2 статті 1134 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з апеляційної скарги, позивач посилається на те, що приписами статті 77 Земельного кодексу України передбачено - землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.

Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.

Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про використання земель оборони» (у реакції чинній на момент укладення договору) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (надалі - військові частини).

Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України.

Військові частини зобов'язані використовувати надані їм земельні ділянки відповідно до вимог земельного і природоохоронного законодавства та з дотриманням вимог щодо забезпечення безпеки населення у процесі проведення ними постійної діяльності (частини 1, 4 статті 2 Закону України «Про використання земель оборони» (у редакції чинній на момент укладення договору).

Згідно статті 4 Закону України «Про використання земель оборони» (у редакції чинній на момент укладання договору) військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Землі оборони можуть використовуватися для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність на підставі частини 4 статті 84 Земельного кодексу України, належать, зокрема: землі оборони.

Відповідно до частин 1, 2 статті 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки

Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

04.07.2005 Міністерство оборони України зверталось з листом за вих. № 220/2039 до Київського міського голови щодо сприяння у прискоренні оформлення земельних ділянок у місті Києві під будівництво житлових комплексів із соціальною та інженерно-транспортною на територіях військових містечок, у тому числі № 168 по вулиці Народного ополчення, 3 (вулиці Аеровокзальна, 3).

Згідно Рішення Київської міської ради ХІ сесії ІV від 24.11.2005 № 432/2893 «Про передачу земельної ділянки Державному підприємству «Управління капітального будівництва та інвестицій» для будівництва житлового комплексу з об'єктами соціальної інфраструктури на вулиці Народного ополчення, 3 у Солом'янському районі м. Києва переведено частину земель оборони площею 5,80 га на вулиці Народного ополчення, 3 у Солом'янському районі м. Києва до земель запасу житлової та громадської забудови, затверджено проект відведення земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з об'єктами соціальної інфраструктури та передано Державному підприємству «Управління капітального будівництва та інвестицій» в короткострокову оренду на 5 років зазначену земельну ділянку для будівництва житлового комплексу з об'єктами соціальної інфраструктури на вул. Народного ополчення, 3 у Солом'янському районі м. Києва за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови.

Відповідно до Договору оренди земельної ділянки від 27.07.2006, укладеного між Київською міською радою та Державним підприємством «Управління капітального будівництва та інвестицій», об'єктом оренди є земельна ділянка з цільовим призначенням для будівництва житлового комплексу з об'єктами соціальної інфраструктури, зазначений факт підтверджується й Актом приймання -передачі земельної ділянки від 27.07.2006.

Як вбачається з матеріалів справи, вищезазначена земельна ділянка відноситься до земель запасу житлової та громадської забудови, отже вона не є територією військового містечку № 168 (належним чином завірена копія наявна в матеріалах справи).

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що до даних правовідносин не підлягає застосуванню Закон України «Про використання земель оборони», оскільки цільовим призначенням земельної ділянки є будівництво житлового комплексу з об'єктами соціальної інфраструктури, а тому, помилковим є твердження позивача, що цільове призначення земельної ділянки з земель оборони на землі запасу житлової та громадської забудови відбулося внаслідок укладення між сторонами спірного договору.

Як зазначено у листі Вищого господарського суду України від 01.01.2010 «Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах, пов'язаних із земельними правовідносинами», лише за відсутності доказів зміни цільового призначення земельної ділянки, яка належить до земель оборони, така ділянка не може використовуватися у господарських цілях, у тому числі для житлової забудови, а укладені договори з визначеними умовами підлягають визнанню недійсними.

Оскільки відповідачем надані належні та допустимі докази зміни цільового призначення земельної ділянки з земель оборони до земель запасу житлової та громадської забудови, укладений між сторонами договір не може бути визнаний недійсним.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що Договір відповідає вимогам чинного законодавства.

Крім того, Положення про інвестування будівництва та придбання житла військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, яке затверджено Указом Президента України «Про інвестування будівництва та придбання житла військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей» № 240/93 від 01.07.1993 (надалі - Положення), джерелами інвестування будівництва житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей є:

1) кошти українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (інвесторів), вкладені у будівництво та придбання жилих будинків, у спорудження інженерних комунікацій, зведення споруд соціально-побутового та торговельного призначення;

2) пайові внески інвесторів у будівництво разом з житлом споруд соціально-побутового, торговельного та іншого призначення;

3) кредитні позики під житлове будівництво від українських та іноземних інвесторів;

4) внески або благодійні пожертвування приватних осіб, організацій на житлове будівництво;

5) інші джерела інвестування, встановлені законодавством України.

Взаємовідносини між учасником інвестиційної діяльності (Міністерство оборони України) та інвесторами здійснюються на підставі угод (контрактів).

В угоді (контракті) обумовлюється використання інвестиційних коштів виключно на вирішення житлової проблеми військовослужбовців шляхом: будівництва силами українських або іноземних будівельних організацій (фірм) жилих містечок (кварталів, будинків) на умовах здачі житла «під ключ» у комплексі з інженерними комунікаціями та спорудами соціально-побутової та торговельної інфраструктури; купівлі квартир або будинків у Рад народних депутатів, підприємств і організацій різних форм власності та громадян.

Для управління інвестиціями в угоді може передбачатися створення спеціального органу (пункт 2 Положення).

Погашення інвестицій інвесторам, зазначеним у підпункті 1 пункту I цього Положення, виконується шляхом набуття ними у власність до 35 відсотків від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла, а також збудованих за їх кошти споруд соціально-побутового і торговельного призначення.

У разі передачі інвестором у власність місцевих Рад народних депутатів безкоштовно споруд освітніх, дитячих та медичних закладів частка житла, яку він набуває у власність, може бути підвищена до 40 відсотків.

Порядок погашення інвестицій іншим інвесторам обумовлюється угодою (контрактом) (пункт 3 Положення).

Згідно пункту 4 Положення оформлення права власності інвестора на житло, споруди соціально-побутового та торговельного призначення провадиться в установленому порядку.

Надання інвесторам земельних ділянок, зайнятих під зазначені споруди , здійснюється відповідно до земельного законодавства України. Інвестори - іноземні громадяни в разі передачі їм у власність житла, споруд соціально-побутового та торговельного призначення одержують земельні ділянки, зайняті цими спорудами, у довгострокове користування в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Житло, побудоване за рахунок інвестицій, крім житла, переданого інвесторам відповідно до пункту 3 Положення, становить загальнодержавну власність і перебуває у віданні Міністерства оборони України (пункт 5 Положення).

У подальшому до Указу були внесені зміни (Указ Президента № 136/94 від 05.04.1994) і пункт 3 доповнено частиною 4, відповідно до якої дозволено замовникам будівництва - міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади, які мають військові формування, в окремих випадках збільшувати частку житла, яка передається у власність інвестора до 50 відсотків.

Як вбачається з спірного договору про пайову участь в будівництві від 20.10.2005, сторонами здійснюється будівництво житлового комплексу із соціальною та інженерною транспортною інфраструктурою на земельній ділянці з цільовим призначенням -під житлову забудову. Фінансування будівництва здійснюється в повному обсязі за кошти пайовика (пункт 2.2. Договору). Крім того, відповідно до Указу визначено одного з учасників інвестиційної діяльності Міністерство оборони України, згідно Договору № 08 про пайову участь у будівництві - стороною договору є Державне підприємство «Управління капітального будівництва та інвестицій».

Згідно Договору № 13383/з про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей від 24.11.2008, укладеного між Міністерством оборони України та Державним підприємством «Управління капітального будівництва та інвестицій», Міністерством оборони отримує безоплатно 25% загальної кількості та площі квартир. Отже укладанням зазначено договору Міністерство погодило такий розподіл площі.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1 статті 215 Цивільного кодексу України).

Згідно частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (статті 257 Цивільного кодексу України).

Згідно вимог частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор звернувся до суду з позовною заявою 16.06.2011, тоді як сторонами укладено та підписано оспорюваний Договір 20.10.2005.

При цьому, прокурор та позивач просили поновити строк позовної давності, з огляду на те, що дізнався про укладений Договір під час проведення прокуратурою перевірки у лютому 2011 року.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Прокурором та позивачами не надано суду доказів, які б підтверджували поважність пропуску позовної давності

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що строк позовної давності при зверненні до суду прокурором пропущено, разом з тим, колегія суддів зазначає, що правила про позовну давність застосовуються лише у разі, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права, а у разі відсутності такого права, в позові належить відмовити з огляду на необґрунтованість самої вимоги.

Таким чином, враховуючи, що прокурором та позивачами не доведено обґрунтованість позовних вимог - недійсності оспорюваного Договору, позов про визнання недійсним Договору з моменту укладення не підлягає задоволенню.

Заперечення скаржника, викладені у апеляційній скарзі, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не підтверджуються матеріалами справи та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає рішення суду по даній справі обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Військового прокурора Київського гарнізону є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Військового прокурора Київського гарнізону на рішення господарського суду міста Києва від 16.01.2012 у справі № 24/304 залишити без задоволення, рішення господарського суду міста Києва від 16.01.2012 у справі № 24/304 залишити без змін.

Матеріали справи № 24/304 повернути господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку.

Головуючий суддя Михальська Ю.Б.

Судді Тищенко А.І.

Отрюх Б.В.