Окрема думка

від 19.07.2017 по справі 921/71/17-г/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ОКРЕМА ДУМКА

судді Кропивної Людмили Володимирівни

по справі № 921/71/17-г/14

Погоджуючись у цілому з тим, що позивач вправі оскаржити неправомірність відмови у продовженні з ним договору оренди, висловлює свою незгоду з наданою судом першої інстанції та апеляційною інстанцією правовою кваліфікацією заперечень орендодавця та органу, що управляє державним майном, в якості односторонніх правочинів, і застосування до таких заперечень правил щодо недійсності правочинів.

Товариство з обмеженою відповідальністю Виробнича компанія "Гірничодобувна промисловість" (далі - ТОВ ВК "Гірничодобувна промисловість") звернулось до господарського суду з позовною заявою до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області (далі - РВ ФДМУ по Тернопільській області) та Міністерства аграрної політики та продовольства України (далі - Мінагрополітики) з позовом про визнання односторонніх правочинів недійсними і просив вважати продовженим договір оренди цілісного майнового комплексу ДП "Полупанівський кар'єр" № 10-ЦМК від 10.12.2004р. на той самий термін (4 роки 10 місяців, тобто з 13.12.2016р. по 13.10.2021р.) і на тих самих умовах, з урахуванням всіх змін і доповнень до нього.

Односторонніми правочинами позивач, з доводами якого погодився суд першої інстанції, вважав письмову відмову Мінагрополітики № 37-27-4-15/14452 від 12.09.2016р. у погодженні продовження терміну дії договору оренди № 10-ЦМК цілісного майнового комплексу державного підприємства "Полупанівський кар'єр" від 10.12.2004р., та письмове попередження РВ ФДМУ по Тернопільській області № 18-14-04819 від 16.12.2016р. орендаря про припинення дії договору оренди № 10-ЦМК цілісного майнового комплексу державного підприємства "Полупанівський кар'єр" від 10.12.2004р. та повернення майна.

За наслідками перегляду справи у повному обсязі апеляційна інстанція залишила без змін прийняте місцевим господарським судом рішення, погодившись із мотивами, якими цей суд керувався при вирішенні спору.

Між тим, висновки судів не відповідають діючому цивільному правопорядку, законодавству, яке регулює правовідносини оренди державного та комунального майна, правовим позиціям Верховного Суду України та Вищого господарського суду України у подібних відносинах.

Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди безпосередньо передбачені ст. 764 ЦК, ст. 17 Закону України Про оренду державного та комунального майна та опосередковано нормою ч. 4 ст. 291 ГК України, згідно з якою правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК.

Відповідно до ст. 764 ЦК України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму (оренди), то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Аналогічна норма міститься в ч. 2 ст. 17 Закону, відповідно до якої у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Важливим є те, що закон пов'язує поновлення договору оренди на новий строк і на тих самих умовах із відсутністю заяви про припинення або зміну договору саме від однієї із сторін договору - орендаря, або орендодавця. Отже, справедливим є також і твердження, що наявність заяви однієї із сторін договору оренди про припинення або зміну договору має наслідком припинення договору.

Відповідно до частини другої та третьої статті 17 Закону України Про оренду державного та комунального майна у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору.

Таким чином, закон встановлює склад юридичних фактів, за наявності яких договір оренди припиняється, або вважається продовженим.

Слід звернути увагу на імперативну заборону, встановлену частиною 1 статті 26 Закону України Про оренду державного та комунального майна , на односторонню відмову договору оренди.

Оскільки цивільним правопорядком не допускається різного регулювання прав та обов'язків сторін в рамках одних правовідносин, то існуюча законна заборона на односторонню відмову від договору оренди поширюється і на відносини після закінчення строку, на який договір було укладено.

За своєю правовою характеристикою заперечення орендодавця та органу, що управляє майном, є актами індивідуальної дії, формою рішень цих органів, які спрямовані до конкретного суб'єкта і породжують у нього відповідну зміну цивільних прав та обов'язків.

Підсилюючи справедливість сформульованого ним висновку щодо одностороннього правочину і його відповідність правовим позиціям, висловленим при розгляді конкретних справ судом вищої інстанції, місцевий господарський суд послався на справи і правові висновки Вищого господарського суду України, надані тим у постановах від 14.04.2009р. по справі № 2-22/8317-2008, від 03.02.2015р. по справі № 921/401/14-г/17 та від 05.04.2016р. по справі № 910/20720/15.

Між тим, у постанові від 03.02.2015р. по справі № 921/401/14-г/17 при вирішенні спору про визнання недійсним рішення сільської ради про дострокове розірвання договору оренди землі, у постанові від 05.04.2016р. по справі № 910/20720/15 про визнання недійсним одностороннього правочину про дострокове розірвання дилерської угоди та у постанові від 14.04.2009р. по справі № 2-22/8317-2008 про визнання недійсним одностороннього правочину з розірвання договору та зустрічним позовом про звільнення незаконно зайнятого торгівельного місця, Вищим господарським судом України однозначно і без можливості подвійного сприйняття була сформульована правова позиція, яка повністю суперечить висновкам суду першої інстанції, який на вказану позицію посилався для обґрунтування своїх висновків.

У цитованих постановах ВГСУ сформулював правову позицію, згідно із якою одностороння відмова від договору є одностороннім правочином, волевиявленням особи, спрямованим на виникнення юридичних наслідків цивільно-правового характеру, і правом на вчинення якого є суб'єктивним цивільним правом управомочної сторони, яким вона користується на свій розсуд.

При цьому суд касаційної інстанції вказав на необхідність судам при новому розгляді справи врахувати відмінність від права сторони на дострокове розірвання договору (односторонній правочин) від рішення офіційного документу державного чи іншого органу, вказавши, що Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний документ, який породжує певні правові наслідки і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин (постанова від 03.02.2015р. по справі № 921/401/14-г/17).

Одностороння відмова від договору є самостійним юридичним фактом, що зумовлює його розірвання, і не потребує узгодження викладена у постанові від 05.04.2016р. по справі № 910/20720/15. При цьому зауважено, що право на вчинення такого правочину не є абсолютним і має відповідати закону, за яким право на дострокове розірвання договору сторона має лише за наявності порушень зобов'язань з боку іншої сторони .

При вирішені спору у справі № 2-22/8317-2008 (постанова від 14.04.2009р.) Вищий господарський суд вказав на помилковість ототожнення судом відмови від договору з розірванням договору в односторонньому порядку. Якщо у договорі право на розірвання в односторонньому порядку не передбачено, а право на відмову від зобов'язання наймач отримує лише у разі невнесення наймачем орендної плати протягом 3-х місяців підряд, то направлене наймодавцем повідомлення про дострокове розірвання договору найму є недійсним правочином.

В усіх трьох справах, які переглядав суд касаційної інстанції і на правову позицію якого послався місцевий господарський суд при вирішенні справи № 921/71/17-г/14, стосувався дострокового припинення господарського договору за письмовою вимогою однієї із сторін договору, направленої іншій стороні підчас дії договору.

Натомість у справі оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства "Полупанівський кар'єр" орендодавець направив повідомлення орендарю після закінчення строку дії договору, і таке повідомлення не було відмовою від діючого договору, оскільки строк його закінчився, а запереченням на його продовження у майбутньому на умовах, які існували на момент закінчення дії договору оренди. Таким правом орендодавець був наділений актом органу, який управляє державним майном - Мінагрополітики - № 37-27-4-15/14452 від 12.09.2016р.

Отже, суд першої інстанції використав правові позиції касаційного суду без урахування того, що спір, який ним вирішувався, і спори, в яких ВГСУ сформував правову позицію, виникли не у подібних правовідносинах.

Не всі дії, які відповідають ознакам, вказаним у ст. 202 ЦК України, є правочинами. Підстави, виникнення цивільних прав та обов'язків зазначені у ст. 11 ЦК України.

У теорії цивільного права у числі правомірних дій, які викликають настання цивільно-правових наслідків, розрізняють правочини, публічно-правові акти та юридичні вчинки.

Згідно із статтею 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Акти державних органів і органів місцевого самоврядування хоч і є підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, але положення Цивільного кодексу щодо правочинів до них не застосовуються.

Правові наслідки юридичного вчинку наступають в силу закону незалежно від волі суб'єкта і незалежно від наявності у нього дієздатності, і також не є правочинами.

По-друге, Мінагрополітики не є стороною договору оренди, а отже навіть теоретично не може вчиняти дії по припиненню договору оренди.

Водночас, цей орган управляє державним майном і визначає державну політику ефективного використання цього майна в силу змісту Закону України Про управління об'єктами державної власності .

По-третє, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків визнаються також інші юридичні факти (п.п. 4 ч. 2 ст. 11 ЦК України), а у випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, такою підставою визнається настання або ненастання певної події (ч. 6 ст. 11 ЦК України).

Підсумовуючи, зауважу, що не до всіх юридичних фактів можуть застосовуватися положення закону про правочини, і не всі дії, які відповідають ознакам, вказаним у статті 202 ЦК України, можуть бути визнані правочинами.

У будь-якому разі - закінчення дії договору оренди є юридичним фактом, правові наслідки якого визначаються законом.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Безумовно, що таке право, або інтерес мають існувати на момент звернення до суду.

Правовою підставою користування чужим майном для підприємницької діяльності на визначений строк за плату є договір оренди, сторони якого є рівними і у своїй волі та у своєму інтересі укладають договір, погоджуючи його істотні умови. Наявність правового титулу (договору) прирівнює орендаря до законного володільця чужим майном і в силу цього надає йому права захисту, притаманні власнику згідно з ст. 396 ЦК України та ст. 28 Закону України Про оренду державного та комунального майна .

Припинення договору позбавляє орендаря правового титулу, і відповідно, прав захисту на це майно, способами, передбаченими законом.

З матеріалів справи випливає, що 09.11.2016р. листом № 18-14-04252 орендодавець повідомив орендаря, що Міністерство аграрної політики та продовольства України виказало намір використовувати цілісний майновий комплекс ДП "Полупанівський кар'єр" для власних потреб, про що повідомило РВ ФДМУ по Тернопільській області листом № 37-27-4-15/14452 від 12.09.2016р.

У подальшому 16.12.2016р. орендодавцем був направлений на адресу орендаря лист, у якому він повідомив про припинення дії договору оренди, відсутність намірів продовжувати дію договору та необхідність повернення орендованого майна органу уповноваженому ним управляти - Мінагрополітики.

Отже, на момент звернення до суду з позовом строк дії договору № 10-ЦМК від 10.12.2004р., встановлений за згодою сторін до 12.12.2016р., закінчився, адже відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України Про оренду державного та комунального майна однією із підстав припинення договору оренди є закінчення строку, на який його було укладено.

Із закінченням дії договору у орендаря залишався обов'язок повернути орендоване майно і право вимагати його прийняття з оренди, або повернувши майно і з'ясувавши, що раніше орендоване ним державне майно орендодавець передав іншій особі і з нею уклав договір оренди - вимагати переведення на себе прав та обов'язків нового орендаря, або визнання недійсним договору, або відшкодування збитків.

З огляду на вказане, неправомірне віднесення судом першої інстанції до односторонніх правочинів повідомлення орендодавця та органу, який управляє державним майном, орендаря призвело до продовження договору оренди державного майна на новий строк поза волею власника майна, його інтересів, з порушенням базових принципів цивільного права неприпустимості втручання у свободу договору та приватно-правові інтереси сторін, їх майнову самостійність та юридичну рівність, адже держава Україна у цивільних відносинах є рівноправним суб'єктом цивільних відносин, нарівні із фізичними та юридичними особами.

До того ж, за умовами договору оренди згідно з редакцією, викладеною у додатковій угоді № 5 від 07.03.2012р., продовження дії договору на новий строк мало оформлюватися додатковою угодою сторін.

Окремо зауважу також на наступне.

Визначення цілісного майнового комплексу надано у ст. 3 Закону України Про оренду державного та комунального майна таким чином: цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання .

Підприємство, як єдиний майновий комплекс, в якості об'єкту оренди визнається статтею 191 ЦК України. При цьому за частиною 3 цієї статті єдиний майновий комплекс вважається нерухомістю, тому правочини з нерухомістю мають відповідати формі, встановленій законом, і підлягатимуть державній реєстрації.

Наявний у матеріалах справи договір оренди цілісного майнового комплексу не був нотаріально посвідченим, в силу чого цей правочин не відповідав формі, встановленій законом і є нікчемним з усіма наслідками, які з цього випливають.

Підсумовуючи викладене, вважаю, що рішення Господарського суду міста Києва від 13.04.2017р. у справі № 921/71/17-г/14 підлягало скасуванню і не повинно було залишатися в силі.

Суддя

Київського апеляційного

господарського суду Л.В. Кропивна

"19" липня 2017 р.