Постанова

від 22.07.2019 по справі 489/6960/18

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

22.07.19

22-ц/812/878/19

Єдиний унікальний номер справи №489/6960/18 Головуючий в апеляційній інстанції - Лисенко П.П.

Провадження №22-ц/812/878/19

П О С Т А Н О В А

іменем України

22 липня 2019 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:

головуючого: Лисенка П.П.,

суддів: Галущенка О.І., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Лептугою С.С.,

за участі:

позивача - ОСОБА_1 ,

її представника - ОСОБА_2 ,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану через її представника ОСОБА_3 , рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва, яке ухвалене 13 лютого 2019 року о 13 годині 31 хв. під головуванням судді Румянцевої Н.О., у приміщенні Ленінського районного суду м. Миколаєва, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївського професійного ліцею торгівлі та ресторанного сервісу, третя особа - Управління Держпраці у Миколаївській області про стягнення заробітної плати за час простою та моральної шкоди ,

В С Т А Н О В И Л А:

08 листопада 2018 року ОСОБА_1 , діючи через свого представника ОСОБА_3 , пред`явила до Миколаївського професійного ліцею торгівлі та ресторанного сервісу(далі Миколаївський ПЛТРС) вищезазначений позов, який обґрунтовувала наступним.

Відповідно до наказу № 97 к/ТР, вона з 11 липня 2017 року стала працювати і працює, на час подачі позовної заяви, у відповідача на посаді сторожа з посадовим окладом 1 600 гривень.

Згідно правил внутрішнього трудового розпорядку Миколаївського ПЛТРС, для сторожів встановлюється облік робочого часу за квартал згідно з дотриманням норм робочого часу.

З липня по грудень 2017 року позивача ставили в графік змін і за відпрацьований час вона отримувала заробітну плату.

В грудні 2017 року на підприємстві змінився завідуючий господарством, який, перестав її ставити в графік змін та замість неї ставив іншого сторожа, тим самим позбавивши її можливості виходити на роботу в свою зміну, а, відповідно і права на отримання заробітної плати.

З 28 грудня 2017 року відповідач припинив нараховувати їй заробітну плату до встановлення причин неявки на роботу.

Посилаючись на те, що з графіком змін її ніхто не знайомив та не погоджував, вона була позбавлена можливості виходити на роботу в свої зміни, фактично перебуваючи в стані простою, та з грудня 2017 року в результаті названих дій з боку відповідача, вона не отримує заробітну плату та за неї не сплачуються соціальні внески, вона знаходиться на утриманні своїх батьків, що спричиняє їй майже рік моральні страждання, просила стягнути з відповідача на свою користь заробітну плату за час простою у розмірі 19 200 гривень, моральну шкоду у розмірі 10 000 гривень та витрати на правову допомогу у розмірі 5 000 гривень.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 13 лютого 2019 року в задоволені позовних вимог відмовлено.

ОСОБА_1 , діючи через свого представника ОСОБА_3 , подала на це рішення апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення суду та прийняти постанову про задоволення її позову в повному обсязі, з підстав неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідності висновків суду обставинам справи.

Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду 1 інстанції без змін, оскільки суд ухвалив його з точним додержанням норм матеріального та процесуального права.

Так, відмовляючи в задоволені позову, суд 1 інстанції, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, прийшов до висновку, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, що позов в частині стягнення заробітної плати за час простою задоволенню не підлягає, оскільки позивачем не доведено порушення відповідачем трудового законодавства.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом І інстанції, вважає їх вірними, обґрунтованими й законними.

За Конституцією України, ст. 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів.

Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Відмова від такого права є недійсною.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

При цьому, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, для чого роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав.

Відповідно до статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі Про судове рішення у цивільній справі - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно із статтею 81 ЦПК України, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги і може вийти за їх межі.

Саме вказаними вище нормами і керувався суд 1 інстанції, вирішуючи даний позов.

Так, за змістом ч. 1 ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

В силу ст. ст. 29, 30 КЗпП України, до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний:

1) роз`яснити працівникові його права і обов`язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров`я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору;

2) ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;

3) визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;

4) проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

В свою чергу, працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до ст. 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір. Трудова дисципліна - це система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов`язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов`язків.

Згідно ст. 142 КЗпП України, трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) на основі типових правил.

За виконану роботу працівник отримує заробітну плату.

Згідно зі ст. 1 ЗУ Про оплату праці , заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до ч. 2 ст. 30 Закону України Про оплату праці роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботі бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.

Відповідно до ст. 58 КЗпП України, при змінних роботах працівники чергуються в змінах рівномірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Згідно ст. 86 КЗпП України, запровадження, заміна і перегляд норм праці провадиться власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником). Власник або уповноважений ним орган повинен роз`яснити працівникам причини перегляду норм праці, а також умови, за яких мають застосовуватися нові норми. Про запровадження нових і зміну чинних норм праці власник або уповноважений ним орган повідомляє працівників не пізніш як за один місяць до запровадження.

Зупинення роботи, викликане вiдсутнiстю органiзацiйних або технiчних умов, необхiдних для виконання роботи, невiдворотною силою або iншими обставинами за ст. 34 КЗпП України визначається як - простiй. У разi простою працiвники можуть бути переведенi за їх згодою з урахуванням спецiальностi i квалiфiкацiї на iншу роботу на тому ж пiдприємствi, в установi, органiзацiї на весь час простою або на iнше пiдприємство, в установу, органiзацiю, але в тiй самiй мiсцевостi на строк до одного мiсяця.

Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра або посадових осіб.

Час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).

Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра або посадових осіб.

Як вбачається з позовної заяви, позивач просить стягнути з відповідача на свою користь заробітну плату за час простою, посилаючи на те, що відповідач не вносив її до графіку чергувань сторожів, тому не мала можливості виходити на роботу.

При цьому, документального підтвердження часу та періоду простою в установі не надає. Відповідно до типової форми табелю обліку використання робочого часу №П-5, затвердженої наказом Держкомстату від 05 грудня 2008 року №489, час простою працівника повинен відображатись в табелі літерою П (код 23).

Із змісту п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства про оплату праці № 13 від 24.12.1999 року вбачається, що у справах за позовами про оплату простою необхідно виходити як із правил ст. 113 КЗпП України, так і з відповідних норм інших актів законодавства, маючи на увазі, зокрема, що оплата часу простою не з вини працівника у розмірі не нижче двох третин тарифної ставки встановленого йому розряду ставиться у залежність від повідомлення ним про початок простою власника або уповноважений ним орган (бригадира, майстра, інших службових осіб) у тому разі, коли не йдеться про простій певного структурного підрозділу чи всього підприємства.

Ведення табельного обліку робочого часу на підприємствах, в установах організаціях регламентується наказом Держкомстату України від 05 грудня 2008 року №489 Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці У табелі обліку використання робочого часу робляться відмітки про фактично відпрацьований час, відпрацьовані за місяць години, в тому числі надурочні, вечірні, нічні години роботи та ін., а також інші відхилення від нормальних умов роботи.

Отже табель обліку робочого часу є первинним документом, відповідно до даних якого здійснюється нарахування заробітної плати.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Миколаївського ПЛТРС № 97 к/ТР від 11 липня 2017 року, ОСОБА_1 призначено на посаду сторожа з 11 липня 2017 року, встановивши 1 тарифний розряд з посадовим окладом 1 600 гривень на місяць (а.с. 9

Відповідно до табелів обліку робочого часу працівників з грудня 2017 року по липень 2018 року, навпроти прізвища ОСОБА_1 міститься відмітка НП (нез`ясовані причини відсутності на робочому місці) (а.с. 15-26).

Як вбачається з доповідних записок сторожа ОСОБА_4 , ОСОБА_1 з грудня 2017 року та по серпень 2018 року була відсутня на робочому місці, жодної зміни не відпрацювала (а.с. 51-56).

Відповідно до службової записки ОСОБА_5 від 02.08.2017 року за вх. № 01-04/70, ОСОБА_1 не з`являється на робочому місці, замість неї на пост, де вона повинна чергувати, приходить її вітчим - ОСОБА_6 , який працював в той час у цьому ж ліцеї на посаді завідуючого господарством (а.с. 48).

Будь яких повідомлень про простій вона керівництву закладу не направляла.

13 березня 2018 року ОСОБА_1 звернулася зі скаргою до Управління держпраці у Миколаївській області, відповідно до якої просила посприяти на відновлення її прав на працю та на її оплату, посилаючись на те, що з грудня 2017 року вона не значиться у графіку чергувань сторожа у Миколаївському професійному ліцею торгівлі та ресторанного сервісу та не отримує заробітну плату (а.с. 12).

З наданої відповіді зазначеного управляння вбачається, що заступнику директора Миколаївського ПЛТРС надано припис для усунення виявлених порушень, який було виконано у визначений строк, шляхом складання коригуючи табелів обліку робочого часу.

Про включення у робочий графік ОСОБА_1 , її було повідомлено листом, який відправлений роботодавцем на дві адреси позивача із зворотним повідомленням, який вона отримала, проте у свої робочі зміни не вийшла, про що складено відповідні акти (а.с. 90-93).

05 листопада 2018 року у Миколаївському ПЛТРС мала відбутися робоча нарада з приводу звільнення ОСОБА_1 за невихід на роботу, оскільки вона в звичайному режимі надати пояснення з цього приводу відмовилась.

На зазначену нараду ОСОБА_1 було запрошено, проте вона не з`явилася.

Наказом № 224 К/ТР від 26 листопада 2018 року, позивача було звільнено з роботи за прогули без поважної причини (п. 4 ст. 40 КЗпП України) та направлено лист на її адресу з повідомленням про звільнення та проханням отримати свою трудову книжку у відділі кадрів (а.с. 121).

Того ж дня, листом, Миколаївським ПЛТРС ОСОБА_1 було повідомлено, що їй нарахована компенсація невикористаної відпустки при звільненні в сумі 835 гривень 02 копійки, та перераховано на її платіжну картку відповідно за платіжним дорученням № 669 від 26 листопада 2019 року (а.с. - 122).

За такого, суд 1 інстанції вірно відмовив у вимозі про стягнення заробітку за час простою, оскільки підстав для такого стягнення позивачем доведено не було.

Стосовно вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, то суд І інстанції вірно відмовив в її задоволенні, оскільки вона є похідною від вимоги щодо стягнення заробітної плати за час простою і слідує правовій долі тої.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Врахувавши виписане, суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану через її представника ОСОБА_3 , залишити без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 13 лютого 2019 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий П.П. Лисенко

Судді: О.І. Галущенко

Т.В. Серебрякова

Повний текст постанови складено 23 липня 2019 року.