Постанова

від 04.12.2019 по справі 235/5555/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

04 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 235/5555/16-ц

провадження № 61-28858св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

позивач за зустрічним позовом 1 - ОСОБА_2 ,

відповідач за зустрічним позовом 1 - ОСОБА_1 ,

позивач за зустрічним позовом 2 - ОСОБА_3 ,

відповідач за зустрічним позовом 2 - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року у складі судді Хмельової С. М. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 07 червня 2017 року у складі колегії суддів:

Тимченко О. О., Дундар І. О., Кішкіної І. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 17 березня 2010 року між

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів, згідно умов якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 безпроцентну позику у сумі 1 200 000,00 грн, що становить еквівалент

150 000,00 доларів США на дату укладення договору за курсом продажу

НБУ, а ОСОБА_2 повинен був повернути таку ж суму грошових коштів до 17 березня 2020 року.

Пунктом 2 договору позики, сторони досягли домовленості про порядок повернення грошових коштів рівними частинами упродовж 10 (десяти) років не пізніше 17 (сімнадцятого) березня кожного року з кінцевим терміном повернення усієї суми позики до 17 березня 2020 року.

Пунктом 5 договору позики сторони досягли домовленості, що у разі прострочення повернення чергової частини, позикодавець має право вимагати дострокового повернення всієї частини позики, що залишилася з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також один процент річних від простроченої суми.

В порушення умов договору позики, ОСОБА_2 не виконав свого обов`язку зі своєчасного повернення суми позики, відповідач не повернув жодну частину позиченої грошової суми.

Згідно пункту 8 договору позики, зазначений договір позики укладався зі згоди дружини позичальника, ОСОБА_3

ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 на його користь суму позики у розмірі 3 727 500,00 грн, що станом на 30 серпня 2016 року еквівалентно 150 000,00 доларів США; стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь 1 % річних від простроченої суми у розмірі 11 888,02 грн; стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь судові витрати у розмірі

6 890,00 грн.

У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту 2 договору позики.

Зустрічна позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, всупереч приписам ЦК України абзац другий пункту 2 договору позики від 17 березня 2010 року передбачає, що повна сума позики, що підлягає поверненню, на день остаточного розрахунку має становити еквівалент 150 000,00 доларів США.

Тобто позичальник повинен повернути більшу суму грошей у гривнях виходячи із суми грошового еквіваленту в іноземній валюті, перерахованого на день виконання зобов`язань

ОСОБА_2 на підставі положень статей 215, 1046, 1049 ЦК України просив визнати недійсним абзац другий пункту 2 договору позики від 17 березня 2010 року.

У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1 про тлумачення змісту правочину.

Зустрічна позовна заява ОСОБА_3 мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики згідно умов якого повна сума позики, що підлягає поверненню, на день остаточного розрахунку має становити еквівалент 150 000,00 доларів США (абзац другий пункт 2 договору позики). Однак згідно пункту 1 договору позики ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 1 200 000,00 грн, що становить еквівалент 150 000,00 доларів США.

ОСОБА_3 просила ухвалити рішення про тлумачення змісту пункту 1 та пункту 2 договору позики від 17 березня 2010 року, а саме: у якій валюті позичальник отримав позичену грошову суму? Чи передавав позикодавець у власність позичальнику суму позики у доларах США? Яку суму позики станом на 17 березня 2010 року фактично отримав позичальник? Чи зазначений сторонами курс долара США до національної валюти України станом на 17 березня 2010 року? Яку суму грошових коштів зобов`язався повернути позичальник до 17 березня 2020 року? Від якої загальної суми позики у національній валюті України сторони досягли домовленості про порядок повернення грошових коштів рівними частинами упродовж десяти років не пізніше 17 березня кожного року?

Ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від

17 січня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 , зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 об`єднано в одне провадження.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від

17 лютого 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів за договором позики задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь

ОСОБА_1 суму позики у розмірі 3 727 500,00 грн, що станом на

30 серпня 2016 року еквівалентно 150 000,00 доларів США.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь

ОСОБА_1 1 % річних від простроченої суми у розмірі 11 888,02 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються зі сплаченого ним при зверненні до суду судового збору в розмірі 6 890,00 грн, в рівних долях по 3 445,00 грн з кожного.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним пункту договору позики - відмовлено.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про тлумачення змісту правочину - відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що нотаріально посвідчений письмовий договір позики від 17 березня 2010 року, наданий позивачем на підтвердження зобов`язань відповідача, є належним та допустимим доказом виникнення боргового зобов`язання. Цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог статті 1047 ЦК України; наявність у позивача оригіналу договору позики згідно з положенням частини третьої статті 545 цього Кодексу свідчить про неповернення боргу відповідачем, тому є підстави для стягнення з нього на користь позивача суми позики за вказаним договором. Крім того, виходив із вимог частини третьої статті 61, статті 65, частини другої статті 73 СК України та того, що договір був укладений в інтересах родини, тому відповідачі несуть солідарну відповідальність.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив із пропуску строку позовної давності про застосування якого заявлено представником ОСОБА_1 .

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 07 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від

17 лютого 2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

27 червня 2017 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв?язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 07 червня

2017 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що сторони договору позики чітко визначили зобов`язання у гривнях України. Не зважаючи на суму позики у розмірі 1 200 000,00 грн, у валюті України, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, стягнув більшу суму коштів в розмірі 3 739 388,02 грн, виходячи із суми їх грошового еквіваленту в іноземній валюті. При цьому суди проігнорували той факт, що

ОСОБА_1 не надавав ОСОБА_2 позику у доларах США.

Суди попередніх інстанцій не застосували строки позовної давності по стягнення перших трьох частин боргу у такі періоди:

повернення першої частини боргу у строк до 17 березня 2011 року;

повернення другої частини боргу у строк до 17 березня 2012 року;

повернення третьої частини боргу у строк до 17 березня 2013 року.

Судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми частини третьої статті 61, статті 65, частини другої статті 73 СК України, оскільки згідно наявної в матеріалах справи розписки від 25 жовтня

2010 року, ОСОБА_4 підтверджує отримання від ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 1 200 000,00 грн для відкриття станції технічного обслуговування. Дана обставина спростовує припущення ОСОБА_1 про те, що грошові кошти в розмірі 1 200 000,00 грн були використані в інтересах подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , не є підставою для солідарної відповідальності.

Доводи інших учасників справи:

01 листопада 2017 року представником ОСОБА_1 - ОСОБА_5 ОСОБА_6 до Вищого спеціалізованого суду України подано заперечення, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від

17 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від

07 червня 2017 року залишити без змін.

Заперечення мотивовано тим, що стягнувши з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в солідарному порядку заборгованість за договором позики в гривневому еквіваленті 150 000,00 доларів США, суди першої та апеляційної інстанції не порушили положень частини першої статті 1046 та частини першої статті 1049 ЦК України.

У січні 2018 року до Верховного Суду від ОСОБА_3 надійшло заперечення на касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 07 червня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заперечення ОСОБА_3 мотивовано тим, що вона ніякої згоди на позику не підписувала, не зверталась до нотаріуса з жодним із подібних листів, та, відповідно нічого не підписувала. ОСОБА_3 взагалі нічого невідомо щодо отримання ОСОБА_2 будь-яких грошових коштів за будь-якими позиками.

У лютому 2018 року до Верховного Суду від ОСОБА_3 надійшло заперечення на касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 07 червня

2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вказані заперечення ОСОБА_3 , є аналогічними, які надійшли до Верховного Суду у січні 2018 року.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Красноармійського міськрайонного суду Донецької області.

Зупинено виконання рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року та ухвали апеляційного суду Донецької області від 07 червня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

У листопаді 2017 року матеріали цивільної справи надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення

ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року касаційну скаргу разом з матеріалами цивільної справи передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 , зводяться до незгоди з рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від

17 лютого 2017 року та ухвалою апеляційного суду Донецької області від

07 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів за договором позики.

В іншій частині рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року та ухвала апеляційного суду Донецької області від 07 червня 2017 року в касаційному порядку не оскаржуються, а тому відповідно до положень статті 400 ЦПК України Верховним Судом не перевіряються.

Короткий зміст фактичних обставин справи:

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 17 березня 2010 року між ОСОБА_1 (позикодавцем) та ОСОБА_2 (позичальником) укладено договір позики грошових кошті, якій посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гуменною О. І.

Згідно пунктів 1, 2 та 4, 5 зазначеного договору, позикодавець передає позичальнику грошові кошти в сумі 1 200 000,00 грн, що становить еквівалент 150 000,00 доларів США, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів до 17 березня

2020 року, підписання договору є підтвердженням факту отримання зазначеної суми грошових коштів позичальником. Сторони домовились, що договір позики вважається безпроцентним. Сторони досягли домовленості про порядок повернення грошових коштів рівними частинами упродовж

10 років не пізніше 17 березня кожного року з кінцевим терміном повернення суми позики до 17 березня 2020 року. Повна сума позики, що підлягає поверненню, на день остаточного розрахунку має становити еквівалент 150 000,00 доларів США. Позичальник має право повернути, а позикодавець зобов`язаний прийняти позичену грошову суму до закінчення зазначеного в договорі строку повернення позики. Сторони досягли домовленості, що у разі прострочення повернення чергової частини, позикодавець має право вимагати дострокового повернення всієї частини позики, що залишилися з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також один процент річних від простроченої суми.

Згідно пункту 8 договору, цей договір укладається зі згоди дружини позичальника, ОСОБА_3 , наданої чоловікові, ОСОБА_2 , на укладання договору позики грошових коштів, посвідченої Безродней Л. Д., приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Донецької області

12 березня 2010 року за реєстровим № 427.

Відповідачі у добровільному порядку умови договору не виконували, жодна сума за договором позики ОСОБА_1 не поверталась.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що нотаріально посвідчений письмовий договір позики від 17 березня

2010 року, наданий позивачем на підтвердження зобов`язань відповідача, є належним та допустимим доказом виникнення боргового зобов`язання. Цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог статті 1047 ЦК України; наявність у позивача оригіналу договору позики згідно з положенням частини третьої статті 545 цього Кодексу свідчить про неповернення боргу відповідачем, тому є підстави для стягнення з нього на користь позивача суми позики за вказаним договором. Крім того, суди виходив із вимог частини третьої статті 61, статті 65, частини другої статті 73 СК України та того, що договір був укладений в інтересах родини, тому відповідачі несуть солідарну відповідальність.

Проте повністю погодитися з такими висновками судами попередніх інстанцій не можливо з таких підстав.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд:

щодо позовних стягнення заборгованості з ОСОБА_2 .

Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Томуяк укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах

№ 373/2054/16-ц(провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження

№ 14-446цс18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) .

Суди встановили, що ОСОБА_2 отримав позику у ОСОБА_1 у сумі

1 200 000,00 грн, що згідно пункту 1 договору позики становить еквівалент 1500 000,00 грн доларів США, що підтверджується договором позики від

17 березня 2010 року, який посвідчено нотаріально.

Пунктом 2 договору позики від 17 березня 2010 року сторони досягли домовленості про порядок повернення грошових коштів рівними частинами упродовж 10 (десяти) років не пізніше 17 (сімнадцятого) березня кожного року з кінцевим терміном повернення усієї суми позики до 17 березня

2020 року.

Абзацом другим пункту 2 договору позики сторони узгодили, що повна сума позики, що підлягає поверненню, на день остаточного розрахунку має становити еквівалент 150 000,00 доларів США.

Сторони досягли домовленості, що у разі прострочення повернення чергової частини, позикодавець має право вимагати дострокового повернення всієї частини позики, що залишилася з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також один процент річних від простроченої суми (пункт 5 договору позики грошових коштів від 17 березня 2010 року).

Встановивши, що договір позики грошових коштів від 17 березня 2010 року підтверджує не лише укладення договору позики, а й отримання

ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів з зобов`язанням повернути їх в строк до 17 березня 2020 року. При цьому сторони визначили періодичність такого погашення, а саме 17 березня кожного року.

ОСОБА_2 порушив умови договору позики, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача суми боргу в розмірі 3 725 500,00 грн, що еквівалентно 150 000,00 доларів США та відповідає пункту 2 договору позики грошових коштів. При цьому суди дійшли правильного висновку про стягнення 11 888,02 грн 1 % річних, що відповідає положенням частини другої статті 625 ЦК України та пункту 5 договору позики грошових коштів.

Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 07 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів за договором позики - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів в цій частині не спростовують.

щодо солідарної відповідальності ОСОБА_3 .

Суди встановили, що ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 1 200 000,00 грн, що становить еквівалент 150 000,00 доларів США.

На час отримання коштів в позику та написання договору позики

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі.

При цьому, пунктом 8 договору позики встановлено, що цей договір укладається зі згоди дружини позичальника, ОСОБА_3 , наданої чоловікові, ОСОБА_2 , на укладання договору позики грошових коштів, посвідченої Безродней Л. Д., приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Донецької області 12 березня 2010 року за реєстровим № 427.

Тлумачення частини четвертої статті 202, частини другої статті 626, статті 1046 ЦК України дозволяє стверджувати, що договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення договору позики всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Аналогічний висновок зроблено і Верховним Судом України в постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.

Суди встановили, що ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 1 200 000,00 грн, що становить еквівалент 150 000,00 доларів США, при цьому у договорі позики не зазначено, на які цілі була отримана позика.

Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім`ї.

Аналогічний висновок зроблено і Верховним Судом України в постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Проте судами не встановлено, а матеріали справи не містять доказів, що кошти в розмірі 1 200 000,00 грн, що становить еквівалент

150 000,00 доларів США, одержані ОСОБА_2 за договором позики, використані в інтересах сім`ї. Тому колегія суддів не погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції, що внаслідок укладення договору позики ОСОБА_2 виникло зобов`язання в інтересах сім`ї.

Аналогічного застосування норм частини четвертої статті 65 СК України дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 травня 2018 року у справі

№ 639/7335/15-ц (провадження № 61-1028св18).

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржувані судові рішення в частині солідарного стягнення заборгованості з

ОСОБА_3 постановлено без додержання норм матеріального права (частини четвертої статті 65 СК України).

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 07 червня

2017 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про солідарне стягнення грошових коштів за договором позики слід скасувати, і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про солідарне стягнення грошових коштів за договором позики відмовити.

Щодо доводів касаційної скарги:

Доводи заявника про те, що сторони договору позики визначили зобов`язання у гривнях України у розмірі 1 2000 000,00 грн, а тому і заборгованість повинна бути стягнута саме у цій сумі та у валюті гривня України є безпідставними, оскільки укладаючи договір позики, сторони визначили еквівалент отриманої суми в доларах США (пункт 1 договору позики) та обов?язок повернути отриману суму коштів у гривнях України, що буде еквівалентно 150 000,00 доларів США.

Є безпідставними доводи заявника про те, що суди попередніх інстанцій не застосували строки позовної давності по стягненню перших трьох частин боргу, про застосування якого заявлено ОСОБА_2 , оскільки, як встановлено судами, строк позовної давності позивачем не пропущено. А відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі здійснювати повторну оцінку доказів.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції

Щодо виконання (дії) судових рішень:

За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року та ухвала апеляційного суду Донецької області від 07 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики - без змін, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховних Суд поновлює виконання рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 07 червня

2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до

ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики .

Керуючись статтями 409, 410, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від

17 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від

07 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про солідарне стягнення грошових коштів за договором позики скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про солідарне стягнення грошових коштів за договором позики відмовити.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від

17 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від

07 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позикизалишити без змін.

Поновити виконання рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 лютого 2017 року та ухвали апеляційного суду Донецької області від 07 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики.

З моменту прийняття судом касаційної інстанції постанови, скасовані рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від

17 лютого 2017 року та ухвала апеляційного суду Донецької області від

07 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про солідарне стягнення грошових коштів за договором позики втрачаються законну сила та подальшому виконанню в цій частині не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун В. П. Курило