Постанова

від 25.11.2020 по справі 761/22020/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

25 листопада 2020 року

м. Київ

справа №761/22020/17

провадження № 61-13392св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого: Висоцької В. С.,

суддів -Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю Кантрі Девелопмент ,

представник позивача - Ігнатенко Олексій Олексійович,

відповідач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в м. Києві,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Кантрі Девелопмент на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року, ухвалену у складі колегії суддів Вербової І.М., Саліхова В.В., Соколової В.В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю Кантрі Девелопмент звернулось до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа - Державна міграційна служба України, про усунення перешкод у користуванні квартирою, шляхом припинення права користування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 спірною квартирою та виселення без надання іншого житлового приміщення.

З урахуванням уточнень до позовних вимог в обґрунтування позову позивач посилався на те, щовін з 05 вересня 2016 року є власником квартири АДРЕСА_1 .

Після набуття Товариством у власність спірної квартири в ній продовжують проживати та перебувати на реєстраційному обліку без належних правових підстав громадянки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Оскільки відповідачі не є власниками спірної квартири, в силу закону вони не мають права проживати у зазначеній квартирі, їх проживання є незаконним та порушує права та інтереси позивача. З метою усунення порушення прав та інтересів, Товариством направлено вимоги відповідачам про виселення зі спірної квартири, разом з тим, вимоги виконано не було, що стало підставою для звернення до суду.

Позивач остаточно просив суд( том 1, а.с.1-5,31-32,52-54):

- припинити право користування ОСОБА_1 , ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_1 ;

- виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ТОВ Кантрі Девелопмент без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня 2018 року позовні вимоги задоволено.

Припинено право користування: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 квартирою АДРЕСА_1 .

Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що право відповідачок користуватися квартирою АДРЕСА_1 , існувало у них лише за наявності у відповідачки ОСОБА_1 на праві власності зазначеної квартири, після відчуження квартири та за відсутності відповідного договору з новим власником втрачається їх право на користування цією квартирою.

Постановою Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня 2018 року було скасована та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю Кантрі Девелопмент до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві, про припинення користування квартирою; виселення без надання іншого житлового приміщення,- відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та її рух

У липні 2019 року від ТОВ Кантрі Девелопмент до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано з Шевченківського районного суду м. Києва матеріали цивільної справи №761/22020/17.

У серпні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Скаржник просив суд оскаржувану постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР не регулює питання, що виникають у зв`язку з користуванням жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду, а тому вказана норма не може застосовуватись за аналогією закону чи права до приватного житлового фонду.

Приватно-правові відносини в даній ситуації регулюються ст. 41 Конституції України, ст. 316-323, 346, 391 ЦК України та ч. 1 ст. 7, с. 40 Закону України про іпотеку , с. 66 Закону України Про виконавче провадження .

Загальна площа квартири, яку незаконно займає ОСОБА_1 , ОСОБА_2 становить 153 кв.м, тому положення Закону України Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті не поширюються на спірні приватно-правові відносини.

Суд апеляційної інстанції вийшов за межі апеляційної скарги та скасував рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до ОСОБА_2 , оскільки остання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції не подавала, участі в апеляційній інстанції не приймала, представника на представництво власних інтересів не уповноважувала.

Доводи інших учасників справи

Учасники справи не скористувались своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 17 вересня 2007 року між АБ Брокбізнесбанк та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 07Ф-178, відповідно до умов якого банк відкриває позичальнику відкличну кредитну лінію з кредитної заборгованості у розмірі 1 250 000 доларів США, на строк з 17 вересня 2007 року по 17 вересня 2008 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,00% річних для споживчих цілей ( том 2, а.с.40-46).

18 вересня 2007 року між АБ Брокбізнесбанк та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір другої черги, відповідно до умов якого іпотекодавець з метою забезпечення виконання основного зобов`язання, що випливає з кредитного договору № 07Ф-178, передає в іпотеку, а іпотекодержатель приймає в іпотеку предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 14 вересня 2012 року позов ПАТ Брокбізнесбанк до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором задоволено в повному обсязі та звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності останній, визначено провести стягнення в рахунок заборгованості ОСОБА_1 за договором кредиту № 07Ф-178 від 17 вересня 2007 року в розмірі 2 101 024,49 доларів США, визначено спосіб реалізації предмета іпотеки, а саме, шляхом проведення прилюдних торгів, визначено початкову ціну для реалізації предмету іпотеки - 5 419 400 грн. Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ Брокбізнесбанк про визнання кредитного договору недійсним (том 2, а.с.32-35).

05 лютого 2014 року за договором факторингу ПАТ Брокбізнесбанк як первісний кредитор відступив на користь ПАТ Банк національний кредит права вимоги до позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором № 07Ф-178 від 17 вересня 2007 року. Крім того, було укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечними договорами, у тому числі за іпотечним договором, що був укладений на забезпечення вищевказаного кредитного договору із ОСОБА_1

07 лютого 2014 року між ПАТ Банк національний кредит та ТОВ Фінансова компанія Капітал Гарант Інвест був укладений договір факторингу, відповідно до умов якого ПАТ Банк національний кредит відступив на користь ТОВ Фінансова компанія Капітал Гарант Інвест права вимоги за кредитами, зокрема, за зобов`язанням, яке виникло на підставі договору про надання ОСОБА_1 кредиту за кредитним договором №07Ф-178 від 17 вересня 2007 року ( том 2, а.с.36-39).

05 вересня 2016 року на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна складеного між ТОВ Фінансова компанія Капітал Гарант Інвест та ТОВ Кантрі Девелопмент від 29 серпня 2016 року за ТОВ Кантрі Девелопмент було зареєстроване право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 ( том 1, а.с. 6, том 2, 104).

Судом встановлено, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані і проживають у квартирі АДРЕСА_1 .

Після відчуження квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не укладали договору з новим власником щодо користування спірною квартирою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, з огляду на наступне.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону України Про іпотеку передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР.

Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК УРСР визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

За змістом частини другої статті 40 Закону України Про іпотеку після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР.

Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України Про іпотеку , так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі Сколло проти Італії ( Skollo v Italy ) дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою розумні підстави (пункт 28 Рішення).

Верховний Суд вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.

Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися згідно із законом , воно повинне мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві . Якраз необхідність у демократичному суспільстві і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути відповідними і достатніми ; для такого втручання має бути нагальна суспільна потреба , а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання справедливого балансу між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття майно в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі Сєрков проти України (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію законів .

Таким законом є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Продовжуючи далі про закон , стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі Шпачек s.r.o. проти Чеської Республіки (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі Беєлер проти Італії (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі передбачуваності у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі Горжелік та інші проти Польщі (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98. У цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі Тудор Тудор проти Румунії (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі Стефаніка та інші проти Румунії (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02.

Законом України від 22 вересня 2011року № 3795-VI Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.

Проте, держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.

Проте, не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника.

Банк ( Іпотекодержатель) при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.

Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків.

Лише за таких обставин, такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.

До аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц.

Зважаючи на викладене, колегія суддів не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц .

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності підстав позбавлення права користування спірним житлом відповідачів та для виселення їх зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин статті 109 ЖК УРСР замість статті 391 ЦК України, оскільки порядок та умови виселення з жилих приміщень, зокрема, і переданих в іпотеку, встановлено саме статтею 109 ЖК УРСР.

Посилання суду апеляційної інстанції як на підставу відмови у виселенні на Закон України Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті є безпідставним, оскільки вказаним Законом запроваджено мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, а саме: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави та виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірна квартира складає загальну площу 153 кв.м. Таким чином, норми Закону України Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті на дані спірні правовідносини не поширюються.

Проте, таке помилкове посилання суду апеляційної інстанції на Закон України Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті не призвело до ухвалення незаконного судового рішення по справі.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин статті 109 ЖК УРСР замість статті 391 ЦК України, оскільки порядок та умови виселення з жилих приміщень, зокрема, і переданих в іпотеку, встановлено саме статтею 109 ЖК УРСР.

Стосовно доводів касаційної скарги відносно того, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі апеляційної скарги та скасував рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог щодо ОСОБА_2 колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Апеляційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня 2018 року подавала представник ОСОБА_3 , яка діяла в інтересах ОСОБА_1 , лише в частині порушення прав саме відносно ОСОБА_1 ( том 1, а.с.170-179; 219-221).

ОСОБА_2 апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції не подавала, участі в апеляційній інстанції не приймала, представника на представництво власних інтересів не уповноважувала.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції не мав повноважень, переглядати законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції відносно позовних вимог Товариства щодо ОСОБА_2 .

Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст 412 ЦПК України вказане порушення норм процесуального права не призвело до ухвалення незаконного рішення.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України (у редакції станом на час подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд вважає, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 409, 410, 416, 436, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Кантрі Девелопмент залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров