Постанова

від 11.09.2024 по справі 2-2801/2000

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 2-2801/2000

провадження № 61-10123св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 червня 2023 року у складі колегії суддів:Янчук Т. О., Грох Л. М., Ярмолюка О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2000 року житлово-експлуатаційна контора № 1 в місті Хмельницькому (зараз - Комунальне підприємство «Управляюча муніципальна компанія «Центральна» Хмельницької міської ради) (далі - ЖЕК № 1) звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Позов обґрунтований тим, що11 червня 1992 року ЖЕК № 1 видав ордер на право користування квартирою АДРЕСА_1 (далі - квартира) на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

З 1996 року ОСОБА_2 у квартирі не проживає, місце його перебування невідоме.

Відповідно до актового запису про смерть від 23 вересня 1997 року № 1603 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

27 вересня 1997 року комісія ЖЕК № 1 опечатала квартиру, про що складено акт.

З 27 вересня 1997 року ОСОБА_2 квартирою не користувався.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Хмельницького міського суду Хмельницької області від 19 квітня 2000 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користуватись квартирою.

Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 08 березня 2023 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення Хмельницького міського суду Хмельницької області від 19 квітня 2000 року.

Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 10 травня 2023 року у порядку процесуального правонаступництва залучено ОСОБА_1 як позивачку замість Комунального підприємства «Управляюча муніципальна компанія «Центральна» Хмельницької міської ради.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 08 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Хмельницького міського суду Хмельницької області від 19 квітня 2000 року скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано ОСОБА_2 таким, що з 01 січня 1997 року втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_2 .

Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції з тих підстав, що справа була розглянута за відсутності ОСОБА_2 , який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання в суді першої інстанції.

У частині задоволення позову апеляційний суд керувався тим, що відповідач без поважних причин був відсутнім як наймач за місцем проживання понад 6 місяців, що підтверджено, зокрема, поясненнями свідків, актом від 27 вересня 1997 року, показаннями дільничного інспектора.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 червня 2023 року, просив її скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме акта від 27 вересня 1997 року, письмових показань свідків, показань дільничного інспектора.

Суд з власної ініціативи безпідставно залучив процесуального правонаступника та отримав доказ, а саме витяг з реєстру, що не є його повноваженнями.

ЖЕК № 1 не мав права звертатись до суду з цим позовом, оскільки не є власником комунального майна.

Клопотання відповідача про особисту явку позивачки, про проведення почеркознавчої експертизи підпису позивачки на її поясненнях на апеляційну скаргу, про виклик свідків, зокрема тих, показання яких враховані в суді першої інстанції, не були задоволені.

Довідка УМВС України в Хмельницькій області від 06 квітня 2000 року й акт ЖЕК № 1 від 27 вересня 1997 року є недостовірними і недопустимими доказами.

Відповідно до рішень Хмельницького міського суду від 12 грудня 1996 року у справі № 2-11508/1996 та від 10 лютого 1998 року у справі № 2-727/1998 заявник з 1996 року був у розшуку та з 1998 року визнаний безвісно відсутнім.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що суд законно залучив позивачку як правонаступника ЖЕК № 1 з огляду на те, що вона є власником квартири.

Суд не може самостійно збирати докази, що стосуються предмета спору, водночас запитувана інформація стосувалась зміни первісного власника квартири.

Судова почеркознавча експертиза не може стосуватись визначення справжності підпису позивачки на письмових поясненнях в суді, а інтереси позивачки представляє адвокат, тому немає підстав для визнання явки ОСОБА_1 обов`язковою.

Суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати обставини, досліджувати та оцінювати докази, про що фактично просить заявник.

Пояснення ОСОБА_2 містять доводи аналогічні доводам, викладеним у касаційній скарзі.

ОСОБА_2 додатково зазначає про його дискримінацію за ознакою інвалідності в суді апеляційної інстанції, що пов`язано з процедурними діями щодо надання йому доступу до матеріалів справи через електронний суд (надання електронної копії справи без звороту аркуша № 10, на якому міститься суттєва інформація).

Суд апеляційної інстанції не задовольнив його клопотання про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про витребування доказів відмовлено.

У жовтні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2024 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про залучення належного позивача у справі відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2024 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову у справі відмовлено.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням 15-ї сесії Хмельницької міської ради від 31 травня 2017 року № 76 Хмельницьку ЖЕК № 1 перейменовано в Комунальне підприємство «Управляюча муніципальна компанія «Центральна» Хмельницької міської ради.

ОСОБА_2 і ОСОБА_3 були користувачами квартири АДРЕСА_1 на підставі ордера, отриманого 11 червня 1992 року.

Відповідно до копії довідки відділу запису актів громадянського стану ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла (а. с. 5).

Згідно з актом від 27 вересня 1997 року, складеним майстрами ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та паспортистом ОСОБА_7 . ЖЕК № 1 27 вересня 1997 року у зв`язку зі смертю квартиронаймача ОСОБА_3 квартира АДРЕСА_1 опечатана у присутності цієї комісії (а. с. 4).

Відповідно до пояснень ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , які проживали в сусідніх квартирах, що надані дільничному інспектору міліції ОСОБА_11 , то у кв. АДРЕСА_1 проживала громадянка ОСОБА_3 з внуком/племінником ОСОБА_12 , який зник близько трьох-чотирьох років тому та у квартирі більше не з`являвся. Після смерті ОСОБА_3 квартира опечатана (а. с. 7, 8, 9).

Згідно з відомостями УМВС України в Хмельницькій області від 06 квітня 2000 року ОСОБА_2 на обліку УМВС України в Хмельницькій області не перебуває, відомостей про судимість та перебування у розшуку щодо нього немає (а. с. 10).

Допитаний в судовому засіданні суду першої інстанції як свідок дільничний інспектор ОСОБА_11 пояснив, що біля квартири № 53 був не один раз, зокрема коли опитував сусідів. Квартира опечатана, у ній ніхто довгий час не проживає. Місцезнаходження ОСОБА_2 невідоме.

Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна станом на 28 квітня 2023 року квартира АДРЕСА_1 на праві власності належить ОСОБА_1 у розмірі 1/1 частки на підставі договору купівлі-продажу від 01 лютого 2022 року.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України (назва кодексу в редакції Закону від 21 квітня 2022 року № 2215-IX) (далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження житлового приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається житлове приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Системний аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Вичерпного переліку поважних причин законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначає суд у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Предметом спору у справі, що переглядається, є визнання відповідача таким, що втратив право користування квартирою, з огляду на його відсутність у ній без поважних причин понад 6 місяців до дня звернення з позовом.

Процесуальний закон покладає на позивача обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені ЖК України строки у житловому приміщенні, а на відповідача - що така відсутність обумовлена поважними причинами.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц, провадження № 61-11414св19.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення у цей строк, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 25 серпня 2020 року у справі № 569/12832/16-ц, від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, від 19 січня 2022 року у справі № 344/9319/19.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша, друга статті 77 ЦПК України).

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Матеріалами справи, зокрема довідкою відділу запису актів громадянського стану від 20 вересня 1997 року, актом від 27 вересня 1997 року, складеним майстрами ЖЕК № 1 ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та паспортистом ОСОБА_7 , поясненнями ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , які проживали в сусідніх квартирах, що надані дільничному інспектору міліції ОСОБА_11 , показаннями дільничного інспектора міліції ОСОБА_11 , наданими в суді, встановлено факт відсутності відповідача у квартирі понад 6 місяців на час звернення з позовом у квітні 2000 року.

Отже, матеріалами справи підтверджено факт відсутності заявника у квартирі понад 6 місяців.

Водночас будь-яких доказів того, що з 1996 року ОСОБА_2 був відсутній у квартирі з поважних причин, у матеріалах справи немає.

Стосовно доводів заявника, що суд апеляційної інстанції безпідставно не задовольнив клопотання відповідача про допит свідків, зокрема тих, яких опитував дільничний інспектор міліції ОСОБА_11 , Верховний Суд зазначає таке.

Підставою для скасування судового рішення відповідно до статті 411 ЦПК України є необґрунтоване відхилення клопотання, задоволення якого могло дозволити суду встановити обставини, які мають значення для правильного вирішення справи та ухвалення іншого рішення по суті справи, водночас, у матеріалах справи є достатньо доказів того, що відповідач без поважних причин був відсутній у квартирі з 1996 року.

Крім того, Верховний Суд бере до уваги, що заявник не заперечує факт його відсутності з 1996 року, посилаючись в суді апеляційної інстанції і в касаційній скарзі на рішення Хмельницького міського суду від 12 грудня 1996 року у справі № 2-11508/1996 та від 10 лютого 1998 року у справі № 2-727/1998.

Рішенням Хмельницького міського суду від 12 грудня 1996 року у справі № 2-11508/1996 (а. с. 127) розірвано шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_13 з підстав того, що місце перебування ОСОБА_2 невідоме, він перебуває у розшуку.

Рішенням Хмельницького міського суду від 10 лютого 1998 року у справі № 2-727/1998 ОСОБА_2 визнано безвісно відсутнім (а. с. 126).

Безвісна відсутність - це посвідчення в судовому порядку тривалої відсутності фізичної особи в місці її постійного проживання за умови, що не вдалося встановити місця її знаходження (перебування). При визнанні особи безвісно відсутньою застосовується презумпція, що особа є живою, однак встановити її місце знаходження у цей час неможливо, причому вказана презумпція має спростовний характер.

Відповідно до статті 43 ЦК України фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

Підставами для визнання фізичної особи безвісно відсутньою є сукупність юридичних фактів, тобто юридичний склад, до якого включаються: а) відсутність відомостей про перебування фізичної особи у місці її постійного проживання; б) відсутність відомостей про дійсне перебування особи і неможливість отримати такі відомості; в) сплив річного строку з дня одержання останніх відомостей про місце перебування фізичної або з дня, визначеного відповідно до частини другої статті 43 ЦК України; г) наявність у заявника правової зацікавленості у вирішенні питання про визнання особи безвісно відсутньою.

Аналогічні правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 756/17293/17, провадження № 61-16093св19, від 06 травня 2020 року у справі № 760/3112/16-ц, провадження № 61-48362св18, від 05 червня 2024 року у справі № 183/7128/23, провадження № 61-961св24. Судова практика є сталою.

Отже, безвісна відсутність не визначає причини відсутності особи у місці її постійного проживання, тому сама по собі не може вважатись поважною причиною відсутності наймача понад встановлені ЖК України строки у житловому приміщенні.

Доводи заявника, що довідка УМВС України в Хмельницькій області від 06 квітня 2000 року та акт ЖЕК № 1 від27 вересня 1997 року є недостовірними та недопустимими доказами, ґрунтуються на припущеннях, є необґрунтованими та не впливають на правильність оскаржуваного рішення.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законності отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи.

Одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, необхідно розуміти як відсутність під час одержання доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми (постанова Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 466/7707/19, провадження № 61-4202св23).

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, доказів фальшивості довідки УМВС України в Хмельницькій області й акта ЖЕК № 1 відповідач в суді апеляційної інстанції не надав, докази оцінені в суді як першої, так і апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд порушень судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо порядку надання та отримання вказаних доказів не встановив.

Доводи касаційної скарги щодо неможливості суду самостійно, за власною ініціативою, збирати докази є безпідставними з огляду на таке.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (частина друга статті 13 ЦПК України).

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статтею 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені у цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив.

За загальним правилом правонаступництво - це перехід прав і обов`язків від одного суб`єкта до іншого. Правонаступництво є самостійною підставою заміни кредитора у зобов`язанні, його необхідно розглядати як певний юридичний механізм похідного правонабуття, за яким до правонаступника переходять суб`єктивні права та обов`язки попередника.

Водночас процесуальне правонаступництво - це перехід процесуальних прав і обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні. Процесуальне правонаступництво випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони матеріального правовідношення її правонаступником) і відображає зв`язок матеріального і процесуального права. Для вирішення судом питання про процесуальну заміну сторони у справі необхідною умовою є наявність відповідних первинних документів, які підтверджують факт вибуття особи з матеріального правовідношення та перехід її прав та обов`язків до іншої особи - правонаступника.

У клопотанні від 07 квітня 2023 року (а. с. 60) ЖЕК № 1 зазначив, що наразі не є розпорядником квартири, оскільки після ухвалення рішення Хмельницького міського суду Хмельницької області від 19 квітня 2000 року квартира була приватизована та надалі відчужена за договором купівлі-продажу.

На запит суду від 28 квітня 2023 року (а. с. 74) ЖЕК № 1 повідомив, що не володіє інформацією щодо видання ордера на квартиру та укладення договору найму квартири з квітня 2000 року.

Аналіз частини другої статті 13, частини сьомої статті 81, статті 55 ЦПК України вказує, що суд з власної ініціативи може витребувати інформацію з державних реєстрів щодо встановлення особи правонаступника, якщо йому стало відомо про факт вибуття сторони з матеріального правовідношення, зокрема втрати права розпорядження майном, та перехід її прав і обов`язків до іншої особи.

З огляду на вказане суд апеляційної інстанції, отримавши за його запитом інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо власника квартири та ухвалою від 10 травня 2023 року залучивши ОСОБА_1 як правонаступника ЖЕК № 1 у матеріальних правовідносинах, діяв у межах повноважень, визначених процесуальним законом.

Стосовно доводів касаційної скарги, що житлово-експлуатаційна організація не може бути позивачем у справі про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, Верховний Суд керується таким.

Відповідно до статті 18 ЖК України (далі - в редакції на час звернення з позовом) управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.

Згідно з частинами першою, другою статті24 ЖК України для експлуатації державного і громадського житлового фонду створюються житлово-експлуатаційні організації, діяльність яких здійснюється на основі господарського розрахунку. Житлово-експлуатаційні організації забезпечують схоронність житлового фонду і належне його використання, високий рівень обслуговування громадян, а також контролюють додержання громадянами правил користування жилими приміщеннями, утримання жилого будинку і придомової території.

Користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер (частини перша, друга статті 61 ЖК України).

Відповідно до статуту ЖЕК № 1 (а. с. 100-103) підприємству з дозволу власника, зокрема, надається право безкоштовно надавати у тимчасове користування будівлі, споруди, що знаходяться на балансі ЖЕК № 1 (пункти 2, 7).

З огляду на вказане ЖЕК № 1 може бути позивачем у справах про припинення права користування наймача квартирою у будинку, що знаходиться на її балансі як житлово-експлуатаційної організації.

Аналогічні висновки випливають із постанов Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 357/1468/18, провадження № 61-1183св19, від 16 вересня 2020 року у справі № 754/16005/16-ц, провадження № 61-12750св19, у справах за позовами житлово-експлуатаційних організацій про виселення наймачів із наданих у користування приміщень, які суд касаційної інстанції переглянув по суті.

Стосовно доводів касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції безпідставно не задовольнив клопотання заявника про особисту явку позивачки, Верховний Суд зазначає таке.

Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника (частина перша статті 58 ЦПК України).

Системний аналіз статей 58, 60 («Особи, які можуть бути представниками»), 64 («Повноваження представника в суді») ЦПК України вказує на те, що позивач наділений правом самостійно визначати характер своєї участі в судовому засіданні - брати участь у судовому процесі як особисто, так і через представника, яким є адвокат або законний представник.

При цьому представник позивача наділений усіма процесуальними правами та обов`язками, за винятком обмежень, встановлених у відповідному договорі про надання правничої допомоги, що відображені в ордері.

Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою (частина перша статті 368 ЦПК України).

Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін (частина п`ята статті 279 ЦПК України).

Суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою (частина перша статті 128 ЦПК України).

За змістом статей 128, 129 («Зміст судової повістки і оголошення про виклик у суд») ЦПК України суд, може визнати явку позивача обов`язковою та викликати його у судове засідання у випадку якщо його нез`явлення перешкоджає розгляду справи, тобто існує необхідність встановлення фактів і обставин, які можуть бути відомі лише позивачу.

Відповідач не навів обґрунтованих підстав існування необхідності особистої явки позивачки в суді апеляційної інстанції як правонаступника ЖЕК № 1, його сумніви ґрунтуються на припущеннях, які не можуть бути підставою для ухвалення судових рішень.

Оскільки участь позивачки в судових засіданнях була забезпечена повноважним представником, який мав достатній обсяг повноважень брати участь в судовому процесі на підставі ордера (а. с. 136), а нез`явлення позивачки не перешкоджало розгляду справи по суті, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання явки позивачки обов`язковою.

Відхиляючи доводи заявника, що суд апеляційної інстанції безпідставно не задовольнив клопотання ОСОБА_2 про проведення почеркознавчої експертизи підпису ОСОБА_1 на поясненнях на апеляційну скаргу, Верховний Суд керується таким.

Нормами процесуального закону не передбачено призначення експертизи щодо перевірки підпису сторони на процесуальних документах.

Суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності (часина перша статті 103 ЦПК України).

За змістом вказаної норми судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування.

Оцінка належності підпису позивачки на поясненнях на апеляційну скаргу не входить до предмета доказування у справі, що переглядається.

Як зазначено вище, інтереси ОСОБА_1 у справі представляв адвокат Скоропад Д. О., що підтверджено матеріалами справи (а. с. 136-137) і перевірено судом апеляційної інстанції в судовому засіданні (а. с. 140).

З огляду на вказане доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання відповідача про призначення почеркознавчої експертизи та визнання явки позивачки обов`язковою, є безпідставними.

Водночас, вирішуючи питання про позбавлення особи права користування житлом, суди мають застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Стаття 8 Конвенції закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла, і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» (Buckley v. the United Kingdom) від 25 вересня 1996 року, заява № 20348/92, пункти 52-54).

Рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» (SADOVYAK v. UKRAINE), заява № 17365/14, пункт 27).

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення в справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) від 02 грудня 2010 року, заява № 30856/03, пункт 44).

Отже, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення з метою захисту прав власника можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло передбачене законом, переслідує легітимну мету, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Відповідно до практики ЄСПЛ, вживаючи будь-яких заходів, зокрема й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться, в кожній конкретній ситуації.

У цій справі відповідача визнано таким, що втратив право користування квартирою, оскільки він не довів поважності непроживання у житловому приміщенні як наймач протягом більше шести місяців, що відповідає критерію «відповідно до закону», а саме відповідно до статей 71, 72 ЖК України, приписи яких є передбачуваними, чіткими, сталими і послідовними.

У апеляційній та касаційній скаргах заявник не посилається на відсутність у нього іншого житла та вказує адресу його проживання: АДРЕСА_4 .

Верховний Суд також бере до уваги, що відповідач не звертався до суду за захистом його права на проживання у квартирі 22 роки з часу його виселення, протягом яких у квартирі проживали інші особи, неодноразово змінювались власники.

Крім того, у спірних правовідносинах права позивачки як власниці квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання втрати відповідачем права користування квартирою на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті відповідно до статті 8 Конвенції, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки за обставин цієї справи позбавлення ОСОБА_2 права користування квартирою є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.

Верховний Суд зазначає, що право особи на оскарження судового рішення є однією із складових права на справедливий суд, що гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцією України. Водночас згідно з цивільним процесуальним законом оскарження судового рішення в суді касаційної інстанції вимагає від заявника належного обґрунтування касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги стосуються необхідності переоцінки доказів, оцінку яким надав суд апеляційної інстанції, водночас суд касаційної інстанції як суд права не має повноважень встановлювати фактичні обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.

Доводи, викладені у додаткових поясненнях до касаційної скарги, не є підставами касаційного оскарження відповідно до статей 389, 411 ЦПК України, тому у Верховного Суду немає підстав надавати їм правову оцінку.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

В. М. Ігнатенко

І. М. Фаловська