Рішення

від 29.11.2011 по справі 9/298

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

9/298

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  9/298

29.11.11

За позовом                    Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервісний центр "Діамант"

До                              Товариство з обмеженою відповідальністю "Колорит ЛТД"

Про                              визнання недійсним договору

Суддя Бондаренко Г.П.   

Представники:

від позивача                    не з'явився

від відповідача          не з'явився

В судовому засіданні 29.11.2011 р. відповідно до ст. 85 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Сервісний центр "Діамант" (далі по тексту - позивач) звернулося до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Колорит ЛТД" (далі по тексту –відповідач) у відповідності до якої просить суд:

- визнати недійсним Договір поставки обладнання №544 від  05 вересня 2009 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю “Колорит ЛТД” та Товариством з обмеженою відповідальністю “Сервісний центр “Діамант”.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що положення п. 3.2. Договору, якими встановлено ціну договору у еквіваленті до іноземної валюти, суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема ст. ст. 180, 189 ГК України та нормам декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»від 19.02.1993р. №15-93.

Також в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що у зв'язку з недотриманням сторонами вимог ч. 4 ст. 265 ГК України, оскаржуваний договір є неукладеним та недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.08.2011 року позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі №9/298, розгляд справи призначено на 13.10.2011 року.

13.10.2011 року через відділ канцелярії Господарського суду міста Києва позивачем направлено телеграму, відповідно до якої він просить суд відкласти розгляд справи.

Ухвалою від 13.10.2011 року розгляд справи було відкладено на 01.11.2011 року у зв'язку з неявкою сторін в судове засідання та невиконанням вимог ухвали суду, щодо надання додаткових матеріалів по справі, клопотанням про відкладення розгляду справи.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 01.11.2011 року, у зв'язку з знаходженням судді Бондаренко Г.П. на лікарняному, справу №9/298 передано для  подальшого розгляду судді Балацу С.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.11.2011 року (суддя Балац С.В.) розгляд справи призначено на 29.11.2011 року.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 07.11.2011 року справу №9/298 передано для розгляду судді Бондаренко Г.П., у зв'язку з  виходом з лікарняного.

В судове засідання 29.11.2011 року представники сторін  не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, вимоги ухвал суду не виконали, про час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином, рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.

Враховуючи те, що нез'явлення представників сторін не перешкоджає розгляду справи по суті, а матеріали справи є достатніми для вирішення спору в даному судовому засіданні, сторони повторно не скористались своїм процесуальним правом на направлення представників для участі в судовому засіданні, суд вважає за можливе розглянути позов за відсутності представників сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності з вимогами ст. 75 ГПК України.

Розглянувши наявні матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази за власним переконанням, яке ґрунтується на вимогах закону, Господарський суд міста Києва –

ВСТАНОВИВ:

09 вересня 2009 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Сервісний центр «Діамант»(далі по тексту –Позивач; Покупець за Договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Колорит ЛТД»(далі по тексту –Відповідач; Постачальник за Договором) укладено Договір поставки обладнання №544 (далі по тексту –Договір).

У відповідності до умов вказаного Договору (п. 1.1.), Постачальник зобов'язується поставити та передати у власність Покупця обладнання і комплектуючі (надалі в тексті Договору –«Товар»), виконати відповідні монтажні роботи і здати в експлуатацію Товар, а Покупець зобов'язується прийняти Товар та оплатити його за договірними цінами, визначеними у цьому Договорі та на умовах цього Договору.

У відповідності до п. 2.1. Договору, загальна сума сплати за цим Договором становить 2657005, 24 грн. (два мільйони шістсот п'ятдесят сім тисяч п'ять грн. 24 коп.), у т.ч. ПДВ 442834, 21 грн. (чотириста сорок дві тисячі вісімсот тридцять чотири грн. 21 коп.) та складається з по-позиційних вартостей компонентів Предмету Договору, відповідно до Додатку №1 до цього Договору.

Згідно п. 2.3. Договору, валютою даного Договору і валютою платежів є гривня.

Пунктом 3.1. Договору передбачено, що Покупець здійснює оплату суми за цим Договором поетапно згідно з графіком платежів (Додаток №2 до цього Договору).

У відповідності до положень п. 3.2. Договору:

Сума до сплати за цим Договором фіксується за станом на 09.09.2009р. при міжбанківському курсі, що становить 1268 грн. за 100 Євро. Загальна сума до сплати за цим Договором еквівалента 209543,00 Євро, яка розрахована згідно курсу по міжбанківському ринку України.

Якщо на момент сплати сум за цим Договором змінюється курс Євро більше/менше ніж 0,50 коп. за 1 Євро по міжбанківському ринку України, то така сума до сплати розраховується за формулою, яка зазначена в Договорі.

Така зміна здійснюється Постачальником шляхом надання Покупцеві рахунку-фактури для сплати відповідної суми із урахуванням зміненої суми, виходячи із курсу Євро до української гривні, встановленого на міжбанківському ринку України на день сплати чергового платежу.

Позивач у позовній заяві просить суд визнати вказаний Договір недійсним, посилаючись на те, що застосування ціни договору в еквіваленті до іноземної валюти (Євро) суперечить вимогам чинного законодавства, зокрема ст. ст. 180, 189 ГК України та положенням декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»від 19.02.1993р. №15-93.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Укладений Договір є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань відповідно до ст. ст. 173, 174 ГК України (ст. ст. 11, 202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно статті 203 Цивільного кодексу України, якою встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.

Статтею 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

З положень статті 628 Цивільного кодексу України вбачається, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

За своєю правовою природою, укладений між сторонами спірний Договір є договором поставки.

Зі змісту статті 712 Цивільного кодексу України вбачається, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 2 вище зазначеної статті зазначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Обґрунтування позивачем позовних вимог з посиланням, на те, що положення п. 3.2. спірного Договору, яким передбачено здійснення оплати по Договору за міжбанківським курсом євро на момент оплати не відвідає вимогам чинного законодавства, а отже Договір має бути визнано недійсним на підставі ст. 215 ЦК України, оцінюються судом як безпідставні, виходячи з наступного.

За приписом ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з  ст. 524 ЦК України, зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Водночас, сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (ч. 2 ст. 524 ЦК України).

В силу ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Також, слід зазначити, що приписи ст. 198 ГК України (виконання грошового зобов'язання), що міститься в главі 22 "Виконання господарських зобов'язань" ГК України не суперечить приписам ст. 533 глави 48 "Виконання зобов'язання" ЦК України.

Крім того, в ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань.

Відповідно до статті 35 Закону України "Про Національний банк України" гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Таким чином, названі акти законодавства визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України. Проте, вони не містять заборони на вираження грошових зобов'язань в іноземній валюті.

Незважаючи на те, що договірна ціна визначається в еквіваленті до іноземної валюти, оплата за Договором здійснюється саме у гривнях (п.2.3 Договору), а тому посилання позивача на невідповідність умов Договору положенням чинного законодавства є безпідставним.

Також слід зазначити, що відповідно до пункту 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України до загальних засад цивільного законодавства віднесено свободу договору.

Частиною 3 ст. 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

В ст. 627 ЦК України закріплено що, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони у Договорі добровільно встановили визначення ціни, яка ставить фактичні ціну у залежність курсу гривні до Євро та базується на гривневому еквіваленті в іноземній валюті, що відповідає принципу диспозитивності.

В свою чергу у суду відсутні підстави вважати, що при укладенні Договору, волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.

Посилання позивача в обґрунтування позовних вимог, на те, що при укладенні Договору сторонами не дотримано положень ч. 4 ст. 265 ГК України, а саме між сторонами не досягнуто  згоди  щодо усіх істотних умов договору, а отже спірний договір є неукладеним та недійсним, суд вважає безпідставними, виходячи з наступного.

У відповідності до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до  положень глави  54 ЦК України, якими також регулюються і відносини поставки,  істотними умовами договору  поставки  є   положення про предмет та ціну товару.

Оцінивши умови Договору  №544 від 09.09.2009 року, суд встановив, що   сторони погодили вищезазначені істості умови договору поставки, зокрема,  в п. 1.1.   встановлено предмет; а пунктом 2.1. - ціну  товару, яка становить 2657005, 24 грн.. Крім того,  Додатком №1 від 09.09.2009р. до Договору - специфікаціями №1 та №2, які є  його невід'ємною частиною,   сторонами погоджено асортимент, кількість та ціну товару.

Таким чином,  обставини, на які посилається позивач у позовній заяві не відповідають дійсності, оскільки при укладенні договору сторонами досягнуто згоди по всіх істотних умовах Договору. При цьому, посилання позивача в обгрунтування позовних вимог про недійсність договору на  неукладеність правочину  не може  підтверджувати недійсність договору, оскількі у разі недосягнення згоди щодо всіх істотних умов відсутній факт наявності самого  оспорюваного правочину ( договору).

Правочин був здійснений за волевиявленням обох сторін, і в даному випадку, усі твердження позивача свідчать про незгоду з раніше досягнутими домовленостями по договору, що не може бути підставою недійсності договору, а згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Крім того, суд зазначає,  даний правочин відповідає обов'язковим умовам чинності правочину, а саме: частинам 1, 3 та 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, та не суперечать моральним засадам суспільства (ч.1 ст. 203 ЦКУ), волевиявлення учасників було вільним та відповідало їх внутрішній волі (ч.3 ст. 203 ЦКУ) та правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 ЦКУ).

Згідно ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

У відповідності до ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервісний центр «Діамант»про визнання недійсним Договору поставки обладнання №544 від 09.09.2009р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Сервісний центр «Діамант»та Товариством з обмеженою відповідальністю «Колорит ЛТД»задоволенню не підлягають, як безпідставні та не обґрунтовані.

Відповідно до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, держмито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд –

ВИРІШИВ:

1.  В позові відмовити повністю.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя                      Г.П. Бондаренко

Дата підписання рішення 05.12.2011р.